хочу сюда!
 

Маргарита

46 лет, лев, познакомится с парнем в возрасте 43-50 лет

Гіадор Стрипський про Великоберезнянщину

       Гіадор Миколайович Стрипський (1875 – 1946), син греко-католицького священика, родом із Шелестовa на Мукачівщині. По закінченні королівської гімназії в Унгварі вчився на гуманітарному факультеті Будапештського університету, а далі – у Коложварському університеті Ференца Йосифа та у найвищій школі Львова. Тут слухав лекції знаменитих М. Грушевського та О. Колесси, познайомився з Іваном Франком та відомими етнографом В. Гнатюком, з котрим проживав на одній квартирі. А після університетських студій у Львові разом із Степаном Томасівським служили один рік в австро-угорському війську у м. Кошіце.



      До 1909 р. Г. Стрипський працює у Трансільванському музеї м. Коложвар, а далі – шкільним інспектором у Мараморош-Сігеті. Ві-дтоді ж починає збирати етнографічні матеріали у селах жупи Унг для Мадярського Народного Музею в Будапешті. Із 1910 р. аж до смерті працює в етнографічному відділі названого музею… За публікацію про найдавніший румунський друк латинкою (Євангеліє ХVІ ст.) Стрипського обрано членом Румунської академії наук. За науково-дослідну роботу в царині давніх закарпатських ру-кописів і стародруків 4 березня 1914 року Гіадора Миколайо-вича прийнято дійсним членом історико-філологічної секції НТШ (Наукове Товариство ім. Шевченка), яке виконувало тоді роль Української академії наук.
      У 1916 році Гіадор Стрипський видавав у Будапешті журнал «Україна» - перше угорськомовне друковане видання, повністю присвячене Україні. Із 1918 р. пропагував ідею «самостійної України» і видав згодом на цю тему брошуру на угорській мові «Малоросія або Хто такі українці?»…
1907 року в Унгварі окремою книжечкою під псевдонімом видано нарис Стрипського «Записки із Верховини». Це – худо-жньо опрацьовані подорожні нотатки і враження автора нарису від першого знайомства із Ужанською Верховиною.
      Від описів чудової природи і неповторних верховинських пейзажів віє справжнім захопленням. Разючим контрастом на цьому фоні виглядає важке життя верховинців. Як етног-раф, Стрипський вміло описав побут і звичаї горців, їх дере-в’яні хати, обряди і приготування верховинських страв, спосіб господарювання. Не обминув і негативу: злиднів, голоду, неграмотності, пияцтва. Відмітив і панування в усьому якоїсь безнадійсноті. «Сам Бог махнув рукою на Верховину», - пише автор. Цю народну приповідку він почув, очевидно, саме на Верховині. Пізніше Михайло Лялько у книзі «Під Бескид-горою» подав приповідку так: «Старі люди говорили, що Ісус Христос, коли іще по землі ходив, дійшов лем до нижнього кінця Волосянки, подивився вгору і махнув рукою – далі вже не йшов. Так і зістала Волосянка і вся Ужанська Верховина забута Богом…».  Вихід Г. Стрипський бачив у тому, щоб «розпознати теперішньоє життя руснака» і «навчити єго на ліпшоє життя».
Для сучасних етногра-фів й істориків «Записки із Верховини» є безцінним образником народного життя поч. ХХ століття.
      У тому ж 1907-му на сторінках унгварської газети «Наука» Стрипський друкує першу свою філологічну працю «Старша руська письменность на Угорщині», де доводить, що у ХУІІІ ст. на Підкарпатській Русі писали читано-народною мовою, більш простою і зрозумілою, ніж «язичіє» ХІХ ст. Серед старших рукописів і стародруків Г. Стрипський згадує й «Казаня із ХVІІІ ст.», яке Іван Франко у 1900 році назвав «Унгварським рукописом». Із такою припискою: «Назву рукописові дав др. Франко с тою заміткою, што рукопис належить до бібліотеки василіанського монастиря в Унгварі…».
       Далі Стрипський пише, що згадане «казаня» знаходилось десь інде «бо в Унгварі такого монастиря не є». Але якщо Іван Франко мав на увазі не м. Унгвар, а Унгварську жупу, тоді це «казаня» - із монастиря Малого Березного.
      Ось зразок народної мови ХVІІІ ст. з Унгварського (Малоберезнянського -?) рукопису: «А коли святый апостол Петр пришов єдиного днє до Симона волхва, а было при єго дворі повно стражи. Тота сторожа не хотіла пустити святого Петра до Симона волхва. Святый Петро рече ко тому псу, который лежав там чорній: « повіж пану свому, иж Петро идее до тебе…».
Про величезне значення топоніміки для вивчення іс-торії нашого краю Г.М. Стрипський розповів у книзі « Гдє документы старшей исторіи Подкарпатськой Руси», видрукованій у 1924 році. Епіграфом до цієї праці вченого можна поставити його ж слова із першого розділу: «Якщо хочете писати історію Карпатської Руси, треба спершу позбирати найстаріші документы нашої минувшини – МІСЦЕВІ ТОПОНІМИ. Без них будете мати не історію, а пустословіє».
Гори і ріки отримували, зазвичай, свої назви скоріше, як село, тому часто назва річки чи гори давалася іменем села, що тут виникало, - вважав Гіадор Стрипський. Він часто згадує на сторінках книги і великоберезнянські топоніми. Зокрема, наймення «Городище» у Лютій і Великому Березному. Ця назва стрічається у письмових документах, починаючи із ХІІІ ст. і за визначенням Стрипського означало добре обгороджене місце із засіками та іншими укріпленнями для захисту від чужинців й диких звірів…
Згадується у книзі й топонім «Дворище», який острічаємо у наших селах. Вчений вважає, що наші гори і полонини були залюднені задовго до того, як це згадують письмові грамоти, коли ще не було культури землеробства, а «були тільки пастуші громади і добре розвинуте скотарство». Цe «єдині документи», що можуть розповісти про ті часи – місцеві топоніми, які автор книги називає «межевыє названия».
Чимало сторінок книги присвячено топонімам романомовного походження. Стрипський вважав, що вони нагадують нам про румунів – попередників русинів у наших краяк. Вчений детально розглядає кожен із таких румуні змів: Кучера, Мензул, Магура. При цьому зауважує, що Мензул на Ужанщині звучить як Мынчул, Мынчіл, Мынчів, Мынчув… «По видимому і наш Бескід єсть румунського кореня», - пише автор.
     З інших ужанських топонімів румунськими Стрипський вважав: Синаторія, Лумшори, Лікіцари, Петричел, Волоський луг і Дубруц в с. Улич, Черемошна в Тополі і т.п. На думку Г. Стрипського, давні румуни – волохи потім русифікувалися так само, як мадяризували ся ті русини, котрі жили між мадярами. Але після таких висновків вчений доводив, що такі географічні імена як «Унг» і « Унгвар» мають болгарське походження, а без носова – Уг, Угоча походить від предків нинішніх русинів; Ужок є не що інше, як зменшувальна форма від слова Уг, тобто «малий Уг». Стрипський, отже, назву Ужгорода і Ужка пов’язував із словом «усол», яке співпадає із латинським «ангулус», але не вважав цю назву румунською.
     У 40-х роках минулого століття Стрипський знову активно займається топонімією Закарпаття, вивчає походження імен і населених пунктів краю. У зв’язку із цим цікавий його лист до відомого мовознавця Яноша Меліса від 24 вересня 1942 р., де згадано й « село Ставный». Саме таку форму назви Стрипський вважав правильною, бо саме так звучить вона « в устах народа».Тут же вчений висловив й цікаву думку про походження цього ойконіма: Ставный названый уд мытного уряда, де ставали платити мыто на переходы до Польщі»…
     Г.М.Стрипський не вказував, на підставі чого зробив такий висновок. Але, враховуючи, що трудився він тоді і над польсько- мадярським словником, такою підставою могли послужити якісь польські джерела про давній перехід через Бескід.
Іван Циганин, с. Тихий.
Ксерокопія: титульна сторінка
книги Г.М.Стрипського,
що видана
85 років тому.


3

Комментарии

120.11.09, 11:26

"видавав у Будапешті журнал «Украніа»"

Странное название...

    220.11.09, 11:47

    Створи статтю у Вікіпедії