Обожнюю Львів! В усіх його проявах. Приймаючи його величний настрій, з кожним роком все більше заглиблююся у вивчення історії та культури цього міста. І, наче маленька дитина, ніяк не можу насититися ним. Львів – це душа України. На переході віків. На найгрубішому шві епох.

 Сьогодні не можна не задавати принципові і жорсткі питання про історію і культуру нашої держави. Проте під час таких діалогів душу наповнює неймовірний біль. Адже, піднімаючи такі теми, неможливо не відчути відлуння болю багатовікових страждань нашої нації. Сильна й категорична незгода зі століттями геноциду українства.

Дивишся іноді на таких несвідомих людей і дивуєшся легкості їх відчуттів. Вони метушаться, когось кудись вирощують і виховують, навіть не звертаючи уваги на страшне минуле свого народу. Їм подобаються ющенки, вони сумують за кучмами, і навіть воєнний стан турбує їх не більше погоди за вікном.

І, дякувати Богу, є інші – сильні, гідні, мовчазні. Ті, в кому є Бог і Україна. Ті, хто не схилиться ані перед зовнішнім, ані перед внутрішнім ворогом. Хто буде боронити Батьківщину, навіть ціною власного життя.

Це саме та наша генетика, котру протягом стількох віків намагаються винищити. Це не вдалося зробити тоді, не вдасться і сьогодні. Такі люди ззовні нічим не відрізняються від мільйонів інших. Найважливіше всередині.

Справжній патріот України. Мовчазний, усміхнений, ніжно люблячий свою Неньку-Україну. Їх можна впізнати за цією ніжністю. Ти лише непомітно запитай в них про війну та майбутнє.

 Стрийський парк. Ми їхали на зустріч з Олександром Корольом. І тут мене поглинули неймовірне відчуття – відчуття Шервудського лісу, казкового та напрочуд спокійного. Я був вражений! І це, виявляється, був тільки початок. В тихому затишку тренерської, залитої липневим сонцем ми обидва помітно нервували. Нервували, поки не почали говорити… душами. Сповідуватися!

Саня, мені так само розриває душу біль моєї рідної, кровної землі. Розумієш, зараз ми всі разом в цій країні відкриваємо очі і починаємо усвідомлювати жахи і велич минулого та майбутнього. Брате! Хто не може зважити авоську з абрикосами?..

А хтось прокидається і тужить через усе, що відбувається навколо. Я не буду перераховувати твої звання, статуси, медалі і досягнення, не буду співати хвалебних пісень. Просто вклонюся тобі, ВЧИТЕЛЮ!

І ти, і твої колеги по тренерському цеху (Олександр Добровольський, Михайло Годинець, Роман Кривицький, Юрій Нуженко, Віталій Блюмін… та ще сотні тренерів) виховуєте дітей рідної нації бути сильними і гідними ЛЮДЬМИ. І коли, окрім спортивних навичок, ви, вкладаючи в них душу, навчаєте ще й любити Україну – ви відроджуєте велич нашої НАЦІЇ. Совістність та повага, до яких ви спонукаєте власним прикладом – це те СВЯТЕ, чого так не вистачає владній сволоті.

Брате, ми з тобою не подаруємо! Не віддамо! Кожний по-своєму, кожний на своєму місці. Тільки для того, щоб наші діти в зародку душили будь-який прояв підлості та продажності.

Вчитель – це той, хто дивиться чесно і справедливо в самісіньку душу. І такі хлопці, як ви, можуть в найгостріший момент вимагати принципового ставлення до нашої з Неньки-Батьківщини. Цим ми і живемо, друже. Заради цього дихаємо. У справедливого немає друзів – так заповів Господь.

Там, у корита плямкаючих людожерів з шоколадними пиками, навіть не найгірші учні перетворюються на нелюдів. Як це важливо – своєчасно нагадати їм про те, хто вони є і про повагу до самих себе. Жовто-блакитні кольори нашого прапору все частіше підіймаються – як над звільненими містами, так і на виграних змаганнях.

Ваші учні і діти розносять по світу повагу до нашої нації. Немає гучних і пафосних слів, є мовчазна і непохитна повага да землі своїх предків.

Складна у нас відбулася розмова. Важка. Зовнішня легкість неминаючий внутрішній біль. Саме це і є прояв тієї сили, котру в нас так не люблять вороги (зовнішні і внутрішні).

Львів люблю до нестями. Попри подорожі країнами, столицями, містами.

Рідний та улюблений Львів, в якому живе людина, патріот і ВЧИТЕЛЬ – Олександр КОРОЛЬ. Якщо ти достеменно знаєш, що в цій країні є люди, котрі нестямно, до вибуху в душі люблять свою землю – тобі інакше смакує навіть повітря, тобі заквітчується іншими барвами плин життя, тебе наповнює впевненість в тому, що МИ обов’язково переможемо. І такі люди, дякувати Богу, є!

Авторська програма Олега Володарського «СПОВІДЬ». Герой програми Олександр Король

https://youtu.be/98XtUFgOXUk

Онуки і правнуки комуністів слухняно виконали заповіт своїх дідів і прадідів, щоб забути мільйони загублених українських душ. В очах же Володимира Дублянка бачу: він НЕ ЗАБУВ – Олег Володарський

Заповіт генерала Романа Шухевича: «Не вмирати!»

«Зі спогадів Галини Сорочак- Малашевської: «Минав час, кожна пора року приносила нам великі втрати в людях. Гинули рядові повстанці та члени Вищого Проводу ОУН. Підпілля не здавалося, хоча знало, що перемоги скоро не буде. Пригадую, як Провідник Михайло (Анатолій Згаб’юк, загинув у 1951 р.) прибув восени 1949 р., з конференції від Головнокомандувача Української повстанської армії Романа Шухевича – «Тарас Чупринка», сказав мені: «Знаєте, подруго, наш Генерал сказав передати вам усно, щоб у випадку безвихідного становища не робили собі смерті». Я мовчала і здивованими очима дивилася прямо у вічі провідникові: «Як то має бути? Я маю підняти руки вгору і сказати, що я ваша». У мене з очей потекли сльози. По короткій мовчанці Провідник Михайло почав мені пояснювати, що я дівчина, ніяких великих «гріхів» не маю, що я неповнолітньою пішла в ряди УПА, що німці знищили мою родину. Треба ж комусь лишитися свідками цих великих визвольних змагань 1942-1952 рр. Та що десь через 25-30 років Україна знову підніметься на боротьбу. Я дивилася і не розуміла нічого, що від мене хочуть. Потім подумала і сказала, що невже я так довго буду жити. Якщо всі загинуть, то і я не хочу жити. Провідник поплескав мене по раменах і сказав: «Ви доживете до глибокої старості, я це відчуваю своєю душею і колись згадаєте, що я правду говорив. І ще просив наш Генерал, щоб ви в ніяку організацію не вступали аж до нового встановлення Самостійної України. Витріть сльози і буде така потреба, виконайте наш заповіт».

– Дорогий Провіднику Михайле, і ви наш Генерале, ви мої світочі та пророки. Я дожила до старості, пережила клінічну смерть, провокації, допити, суди, смертну камеру, холодну північ, народила трьох дітей і живу в Україні. Дочекалася «паперової незалежності» України. І ще не можу повністю розкрити той «заповіт», що Ви мені передали 50 років тому. Вічна слава всім борцям, які впали у нерівних боях за свободу і незалежність України!»

Галина Сорочак-Малашевська, позивний «Надія Хміль», з весни 1943 року у підпіллі, член ОУН, медсестра та друкарка в рядах УПА. Весною 1952 року, внаслідок провокації та зради потрапила до рук КГБ (у м. Рівне). Криївка була закидана газовими шашками, поранена та без пам’яті опинилася в руках озлобленого ворога. Засуджена військовим судом на 25 років позбавлення волі, покарання відбувала у трудових таборах. Термін відбувала у м. Воркута.

«Надія Хміль» жертовно присвятила своє життя на боротьбі за незалежність України».

Наталя Ананевич

Цей період історії, котрий нас багато років намагаються змусити забути, сповнений невимовним болем. Усвідомлення цієї віхи нашої історії має стати фундаментом патріотизму. Це сховано в душах поколінь, що пережили червоний терор.

Звивиста дорога до Самбору тільки живила мою впевненість в тому, що коли у 20-ті роки ворог прийшов на нашу землю, багато істинних, справжніх українців взялися до зброї. Відлуння тих подій та часів приводять нас до їх генетичних нащадків, що не зрадили пам’яті предків. Тому немає нічого дивного в тому, що під час російсько-української війни їх нащадки так само ідуть воювати за Україну.

Західна Україна переповнена цим. Для них це дійсність. Для них це гордість. У них це в крові.

Володимир Дублянко. Воїн. Доброволець. Батько. Патріот. Націоналіст.

Ми так часто чуємо від ліберальної буржуазії (не кажучи вже про послідовників Леніна-Сталіна), котра змінює забарвлення в залежності від політичних сезонів, про «страшних» націоналістів, що ніяк не можемо розібратися в тому, про що ж з такою ненавистю скавучать противники національної ідеї української державності.

Голосно мовчати. Кричати без слів. В першу чергу необхідно було повернути НАЦІЇ її Святині. Згадати Карпатську Україну, Норильське повстання… Боже, ми не знаємо і 20% нашої істинно УКРАЇНСЬКОЇ історії!

І охоплює злість, коли в центрі України лунають голоси онуків та правнуків комуністів та комсомольців, котрі так слухняно виконали заповіт своїх дідів і прадідів забути мільйони загублених українських душ. В очах же Володимира Дублянка бачу – він НЕ ЗАБУВ.

Принциповість. Культура виховання, котра не дозволяє торгувати НАЦІОНАЛЬНИМИ СВЯТИНЯМИ. Можна мати дорогий бізнес і жити, забуваючи про ті жахи, що відбуваються з твоєю країною. А можна, відчувши біль своєї Батьківщини, все полишити, обійняти на прощання дружину та дітей і піти на війну. Можна нервувати у банку, підписуючи кредит на купівлю величезної квартири і, радіючи успіху, влаштувати банкет в дорогому та модному ресторані. А можна ризикувати життям на передовій, боронячи свою країну, і знати, що діти можуть залишитися голодними, якщо їм не допоможуть рідні.

Можна по-різному! Жити потім, наче…поряд з таким неприкритим болем… Ми не можемо бути різними, не маємо права бути байдужими. Бездуховними. Для того, щоб відродити Націю, потрібен єдиний ДУХ НАЦІЇ.

Володимир говорив, а я усвідомлював, що не даремно промокшанські ЗМІ так нажахані нашими НАЦІОНАЛІСТАМИ. Спочатку Бог і Україна! Історія, культура і генетика нації. І лише потім політика, економіка і всі інші бюрократичні витребеньки.

Дух НАЦІЇ. Його ікони. Його хрести. Куполи його церков, під якими на рідній мові моляться за ВОЇНІВ та СИРІТ України.

Про війну не будемо. Це зла пані. Безжалісна. Краще про нас. Володимир Дублянко. Василь Спанчак. Тарас Козлишин. Іван Головатий. Андрій Гуменюк. Роман Бішко.

•Якщо з нами Бог і Україна, то хто проти нас?!•

Авторська програма Олега Володарського «СПОВІДЬ». Герой програми волонтер, доброволець російсько-української війни Володимир Дублянко (позивний «Овен»)

https://youtu.be/ErqNQEgIKRQ

Олег Володарський: «Отець Віктор Аврамчук своєю вірою і добрими справами доводить мені: все, що робить наша нація – не даремно»

Священика не суди – бійся цього найбільше. Ти не можеш зрозуміти навіть, в якому таїнстві він учасник. Однієї його сльози покаяння, яка впала на Престол, досить, щоб змити всі його гріхи. 

Святий Іван Золотоустий

2 січня 2013 богослужіння на сцені Майдану разом зі священнослужителями з інших регіонів України в черговий раз провів ужгородський святий отець Віктор Аврамчук (Українська православна церква Київського патріархату), який зустрічав Новий Рік на головній площі столиці разом із закарпатцями

http://www.mukachevo.net/ru/news/view/86019

Не часто Господь дарує зустрічі з такими спокійними та добрими людьми. Тиша маленької української церкви на території школи наповнена таким необхідним, після тривалої дороги з Києва, спокоєм.

Ми запалили свічки, налаштували апаратуру і я мав намір каятися. Каятися Богу про те, що тут, за тисячу кілометрів від Києва є священик та вчитель, котрий служить своїй нації і несе в собі світло Господнє.

Надважлива місія цього священика в тому, що школярі мають змогу в будь-який час отримати розраду у нього та у Господа. В підлітковому віці будь-яка дрібниця здається глобальною проблемою, саме тому для них надважливо, мати можливість доторкнутися до ікон, особливо сьогодні, коли в країні іде війна.

Ми часто шукаємо шляхи вирішення наших проблем у взаємодії між собою та державою, знов і знов помиляючись в одному – спочатку треба знайти довіру Господа і тільки потім просити у нього щасливого завершення життєвих негараздів. І вкрай необхідно навчати цьому з дитинства.

Я сам батько. А місто «на семи пагорбах», овіяне славою і силою духа Господнього, подарувало мені любов до Бога. І з самого дитинства, з самої колиски мої сини чують мою молитву за них.

Я ніколи і нікому не буду нав’язувати свого бачення. Просто помолюся та промовчу. Тому що життя моє в Господі та з Господом. Всіма своїми перемогами я завдячую Всевишньому. І коли моя найрідніша людина помиляється, я повторюю одні й ті самі слова: «Я молюся за тебе!».

Отець Віктор Аврамчук на іншому кінці нашої країни своєю вірою і прагненнями доводить мені: все, що робить наша нація – не даремно. Всупереч, наперекір, із болем в серці, але в ім’я України!

Я помітив одну особливість наших УКРАЇНСЬКИХ очей. Попри все, в самій своїй глибині вони посміхаються. По-доброму, від усього серця, привітно, щиро та з любов’ю. І скільки ніжності в цих українських очах. Їм би тільки навчитися не вмирати… Та миттєво реагувати на прояви злості.

Я підготую цю публікацію і обов’язково зателефоную священику Віктору Аврамчуку. Я прагну сповідатися, мене кличуть ікони, кличе до Бога. Там тиша, там душа відчуває небокрай. Саме там твої негаразди стають нікчемними та непотрібними порівняно з горем та бідою, котрі оповили мою таку втомлену і рідну Націю. І в один із днів Господь та Архангели покличуть всіх нас, ми відчуємо в собі той клич…і не зможемо більше так жити. Не зуміємо брехати своїм дітям, відвертатися від старих та хворих…

Ми вийдемо і підемо назустріч Богу. Воля є, але ми так досі і не змогли взяти її собі в самісіньке серце.

Авторська програма Олега Володарського «СПОВІДЬ».

Герой програми – Віктор Аврамчук

https://youtu.be/18JnrZ313rI

Андрій Блонський — доросла «дитина» з величезною душею і відкритим серцем Характерник — це віщун, чаклун на Запорозькій Січі, який, згідно з народними легендами, умів ворожити, лікувати поранених козаків, знав психотерапію, вправи з фізичної підготовки козаків, про що існує ряд історичних свідчень очевидців та народних переказів. 

Послухай мене, брате-українець! Чому ми не можемо пожити з тобою у казці? Чому наші душі не здатні вірити Богу настільки, щоб не на мить не сумніватися в тому, що на нас чекає величезне національне щастя?

Ти сумуватимеш, мій рідний жовто-синій, опустиш очі, згадаєш, як над могилами майорять прапори твоєї України. Відчуєш біль, як на яву почуєш плач матерів, дружин, сестер, тих, хто загинув на цій війні. І поруч, зовсім поруч з цим болем, взявшись за руку матері, ховається маленький УКР, котрий вірить в казку. Котрий, сам того не усвідомлюючи, розмовляє з Богом. Він не може і не хоче розуміти, що його рідна людина пішла на небо, залишивши його. Він вірить в нього, наче у янгола.

І коли ти підходиш до цієї дитини, помолися тихенько. Він відчує тепло твоєї молитви. Воно буде схоже на казку, котра хоч ненадовго врятує його від болю. Немає значення, як саме передавати йому цю часточку тепла — нехай це буде іграшкова машинка чи паперова лелека, а може це будуть теплі шкарпетки чи рукавички, що зігріють малечу. Головне — подаруй йому всю силу твоєї душі. Ця дитина – майбутнє твоєї нації. Навчися її любити. Навчися в неї любити!

Адже ми перестали чути Господа! Ми перестали посміхатися, ідучи вулицею, їдучі в громадському транспорті чи авто, зустрічаючись поглядом одне з одним. На наших душах численні рани. З дитинства. З народження. І, коли ми бачимо маленьку страждаючу людинку, чия душа розривається від болю, ми зобов’язані простягнути йому УКРАЇНСЬКЕ СЕРЦЕ. Пам’ятай про це. Пам’ятай, що чужих дітей не буває. Пам’ятай і для того, щоб твоя дитина, пізнавши біду, не залишилася чужою для того, хто випадково опиниться поруч. Інакше не буває, жовто-синій.

На тому затишному львівському подвір’ї я зустрів такого звичайного, щирого, доброго і відкритого українця. Доросла «дитина» з величезною душею і відкритим серцем. Психолог, соціальний працівник і характерник. Він успадкував для себе культуру козацтва. Живе цим, тішиться. В ньому відчувається відголосок степу і волі, його манять природа та козаччина. Хоча це й не дивно — генетична спадщина. 

І якщо ми ще можемо вагатися, то Андрій Блонський, ані секунди не зволікаючи, почне розважати та бавити маленьку незахищену дитинку. Надзвичайно вдячний Господу за таких людей. Вони не вміють гратися словами, не знають, де розташовані дорогі ресторани. Їх не вабить розкіш та надмірність. Але вони вміють ділитися теплом своєї душі. Вміють, забувши про себе, зануритися в біль родини, що втратила Воїна, розділивши з ними їх біль, і тим самим його хоч трохи зменшити. І, дякувати Богу, таких людей у нас багато. 

Не буду називати прізвищ — вони цього не люблять, та на прикладі Андрія вклонюся їм. До самої землі. Української землі, за яку воюють наші брати та сестри. І, ступаючи на цю землю, бережи найменшу її частинку, адже за неї заплачено величезну криваву ціну. Для самих себе, для дітей та онуків ми повинні навчитися так любити свою СВЯТУ Україну, щоб тепло свічок під іконами, святість людського життя і любов до Нації стали непохитним фундаментом нашого майбутнього.

Авторська програма Олега Володарського «СПОВІДЬ». 

Герой програми Андрій Блонський

https://youtu.be/MIvCWA2aPg4

А це складає десятки мільйонів гривень щороку

20 листопада громадські активісти, представники ГО «Всеукраїнське Бюро з питань захисту екології та здоров’я» разом з іншими громадськими організаціями (ГО «Браття») провели протестну акцію з блокування незаконного продажу піску, як підрахували за 21 рік, з 1997 року з площі 753,50 га продається в середньому 200 тис тонн піску за ціною 100 гривень за тонну, а це 20 мільйонів обороту, а чистий прибуток економічних злочинців складає понад 10 мільйонів на місяць. Зокрема, адвокат Дмитро Калько розповив деталі цієї справи.

https://youtu.be/bzF9fvRmZXw

Також Дмитро Калько показав відповідні документи. За його словами, за багатомільйонними оборотами стоять скандально відомі політики: екс-регіонал Нестор Шуфрич і Михайло Бродський, голова Партії вільних демократів, власник сайту «Обозреватель» та телеканалу «ObozTV», акціонер ПАТ «Київський річковий порт». За часів Віктора Януковича Михайло Бродський очолював Державний комітет з питань регуляторної політики та підприємництва.

Михайло Бурда, як голова громадської організації «Всеукраїнське Бюро з питань захисту екології та здоров’я» (код ЄДРПОУ 37769846), отримав інформацію від громадських активістів міста Києва та Київської області про те, що на території м. Києва та Київської області невстановлені посадові особи ПАТ «Київський річковий порт» (КОД ЄДРПОУ 03150071), яке знаходиться за адресою: м. Київ, вул. Електриків, 12 та 16 проводяться роботи із незаконного видобутку корисних копалин (піску).

 ПАТ «Київський річковий порт» видобуває пісок (родовище Ново-Українське, вид користування надрами – видобування корисних копалин, площа 753,50 га), але в порушення постанови КМУ № 615 від 30.05.2011 «Про затвердження Порядку надання спеціальних дозволів на користування надрами» (далі – ПКМУ № 615), невід’ємною частиною спецдозволу є угода про умови користування надрами, що укладається між органом з питань надання дозволу і надрокористувачем і містить програму робіт, яка оформлюється як додаток, та особливі умови надрокористування.

В Угоді про умови користування надрами № 672, а саме у п. п. 3 п. 5.3. статті 5 (інші права та обов’язки сторін) зазначено, що при виконання робіт відповідно до умов цієї Угоди, надрокористувач зобов’язаний – дотримуватись вимог законодавства України, чинних стандартів, правил, норм виконання робіт, пов’язаних з користуванням надрами, а також має бути Акт гірничого відводу, що надає суб’єкту господарювання право на видобуток корисної копалини (піску), а також має бути Акт гірничого відводу, що надає суб’єкту господарювання право на видобуток корисної копалини (піску).

Видобуток піску з вищевказаного родовища посадовими особами ПАТ «Київський річковий порт» здійснюється без наявності Акту гірничого відводу, в порушення ст. ст. 17, 19 КУпН (право на користування надрами засвідчується актом про надання гірничого відводу), тобто здійснювати продаж видобутого піску підприємство не має права.

Враховуючи вищевикладене, у діях посадових осіб КРП, вбачаються ознаки скоєння злочинів, передбачених ч. 3 ст. 212 та ч. 5 ст. 191 КК України.

Зокрема він зазначає, що на сьогоднішній день ПАТ «Київський річковий порт» за даними публічної кадастрової карти України, ПрАТ «Київський річковий порт» не має земельної ділянки для потреб, пов’язаних з видобуванням надр із Ново-Українського родовища. Вказане є грубим порушенням ст. 66 Земельного кодексу України (далі – ЗКУ) та ст. 18 Кодексу України про надра, тобто грошова плата за оренду 753,50 га не нараховувалась та не сплачувалась до місцевого бюджету протягом 21 року.

Окрім зазначеного з інформації Київської обласної державної адміністрації, розпоряджень про передачу земельних ділянок для потреб пов’язаних з користуванням надрами ПАТ «Київський річковий порт» не видавалось. Також, відсутнє рішення органу місцевого самоврядування (Обухівська районна рада, до 1997 року Українська міська рада) про надання надр у користування для ПАТ «Київський річковий порт». 

На цих підставах Михайло Бурда звернувся до відповідних органів, і отримали такі відповіді (документи):

Також Михайло Бурда звертає увагу на те що:

– ст. 13 Конституції України, надра, що знаходяться в межах України, є об’єктами права власності Українського народу. Від імені Українського народу права власності здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування в межах чинного законодавства;

– ст. 4 Кодексу України про надра – надра є виключною власністю Українського народу і надаються тільки у користування. Угоди або дії, які в прямій або прихованій формі порушують право власності Українського народу на надра, є недійсними. Український народ здійснює право власності на надра через Верховну Раду України, Верховну Раду Автономної Республіки Крим і місцеві ради.

Оскільки метою нашої громадської організації є забезпечення захисту довкілля від протиправного нанесення йому шкоди, а також сприяння правоохоронним органам України у захисті прав громадян на належний стан довкілля, а також досить часті випадки незаконного видобутку піску, що мають місце останнім часом, відповідна інформація не могла бути залишена поза увагою.

З огляду на зазначене, громадськими активістами Всеукраїнської громадської організації «Всеукраїнське Бюро з питань захисту екології та здоров’я» буде проведено акцію щодо зупинення незаконного вивезення піску з цієї території ПАТ «Київський річковий порт» шляхом блокування виїзду (в’їзду).

Такі дії щодо видобутку, складування, перевалки піску, в тому числі його вивантаження-навантаження за допомогою роботи механізмів і людей, складування на відкритій території, вивезення з території забруднюють довкілля та спричиняють до непоправних негативних наслідків. Відповідна місцевість вважається місцем відпочинку як місцевих жителів, так і жителів сусідніх населених пунктів та міста Києва, що відпочивають на цій місцевості із малолітніми дітьми.

З огляду ж на ту обставину, що місцева громадськість виступала проти перевалки та видобутку піску на зазначеній території, а відповідна земельна ділянка перебуває у володінні громади, має місце самостійне протиправне заволодіння земельною ділянкою та її шаром ґрунтів невідомими особами.

З огляду ж на те, що видобуток піску відбувався частково з земель водного фонду, за попередньою змовою групою осіб, такі дії відповідають складу кримінального правопорушення, передбаченого ст. 27, ч. 2 ст. 2392 Кримінального кодексу України.

Крім того, відповідають вказані дії й ознакам складу закінченого кримінального правопорушення, передбаченого ст. 27, ч. 2 ст. 1971 Кримінального кодексу України, скоєного у співучасті групою осіб, а саме самовільному зайняттю земельної ділянки, що вчинене групою осіб.

В свою чергу, Порушення встановлених правил використання надр, що створило небезпеку для довкілля, а також незаконне видобування корисних копалин загальнодержавного значення є також кримінально караним діянням, передбаченим ч. 2 ст. 240 Кримінального кодексу України.

Турбуючись про власну безпеку та безпеку громадськості, керуючись статтями 60, 170, 214, 216 КПК України, ГО «Всеукраїнське Бюро з питань захисту екології та здоров’я» висуває наступні вимоги:

1) прийняти до розгляду та внести відомості до ЄРКП по цій заяві про кримінальне правопорушення;

2) провести досудове розслідування викладених у цій заяві обставин та подій, а також встановити винних осіб за  ознакам кримінального правопорушення;

3) звернутися до суду із клопотанням про арешт майна, що стало предметом вчинення кримінального правопорушення з метою запобігання подальшого вчинення кримінального правопорушення;

4) ініціювати проведення експертизи з метою визначення наслідків незаконного заволодіння ґрунтовим покривом (поверхневим шаром) земель,  та встановити суму завданих збитків завданих незаконним видобутком корисної копалини (піску).

Влад ЛИТВИН

Джерело: http://www.ukrpress.info/2018/11/22/

Однією з найбільш гострих проблем в Україні та одночасно складовою загальнодержавної корупційної системи, якою просякнуті всі державні інститути влади, є контрабанда. Не зважаючи на декриміналізацію так званої «товарної контрабанди», в Україну або транзитом через Україну з інших держав, зокрема з території держави-агресора — РФ незаконно ввозяться мільйони тон підакцизних товарів, товарів подвійного призначення тощо. Причому робиться це на шкоду державному бюджету — без розмитнення, що приносить величезне благо окремим групам та особам з числа правоохоронних органів і злочинних угруповань, а також так званих «звичайних громадян». 

Контрабанда. Можна годинами розмірковувати, хто найбільше сприяє цьому ганебному для нашої економіки явищу: прикордонник, митник, співробітник органів державної безпеки, поліцейський, народний депутат чи сам контрабандист, однак без осіб-організаторів каналів контрабанди, які мають на меті отримання незаконних прибутків у особливо великих розмірах, воно б «технічно» не існувало.

З достовірних джерел журналістам стали відомі подробиці міжнародних злочинних схем організованих київським підприємцем, такою собі «скромною» конячкою контрабандного бізнесу…

Знайомтесь: Липський Гліб Олександрович — звичайна людина, люблячий батько та сім’янин, формально — приватний підприємець, у «вузьких колах» відомий як один з співорганізаторів схеми контрабанди цигарок з РФ до Республіки Польща транзитом через Україну.

Якщо подивитися поверхово, то Гліб Олександрович видається чесним приватним підприємцем, одним з тих, на якому тримається вся економіка нашої держави. Водночас, насправді, на ньому лише формально рахуються суб’єкти господарювання (ТОВ «Інтерком Трейд», ТОВ «Айвіел», ТОВ «Сямень Сіті Груп», ТОВ «Сіна Консалтинг»), які протягом 2017-2018 років демонструють нульову господарську діяльність, а його дружина Липська (Сергієнко) Катерина Юріївна взагалі не працює з 2013-го.

При цьому, за відсутності батьків у Катерини Юріївни (і спадку від них), та одного батька-пенсіонера у Гліба Липського за нульових прибутків у подружжя, у 2018 році пані Липська придбала двокімнатну квартирі в елітному будинку по вул. Мельникова, 83-Д (дивіться на фото)

А ще з’явився елітний позашляховик марки Mercedes GL (на фото нижче).

Крім того, подружжя майже щомісяця виїжджає на відпочинок за кордон та живе дійсно розкішним життям для людей категорії «без доходів»!(?).

Також відомо, що незважаючи на те, що кожен виїзд Гліба Олександровича контролюється Державною міграційною службою України (ДМСУ) та Державною прикордонною службою України (ДПСУ), йому вдається відмивати брудні кошти через офшорні компанії Кіпру, які зареєстровані на дружину.

Хочеться, щоб компетентні органи звертали увагу не лише на «перевертнів у погонах», а й на таких звичайних підприємців, таких як Липський Гліб, без яких схеми і хабарі неможливі.

Ми і далі будемо з’ясовувати, хто і як «кришує» підпільного мільйонера Липського і як Польща терпить таке неподобство!

Джерело

Країна – це місце, де людина народилася, її потрібно любити і шанувати, як рідну матір, і коли вона в біді, і коли вона процвітає. А держава – це форма господарювання на території країни, і до неї слід ставитися критично.

Колос Богдан Олексійович

Ми опинилися в країні неймовірного кадрового голоду. Країна, в якій можна в переході або на базарі зустріти продавця з трьома вищими освітами. Країна, в якій колишній «чебурашкін» фсб, після вдалого вибуху на стадіоні, випадково забув віддати 50 мільйонів доларів кунцевським і став кровожерливим нелюдом по відношенню до власної країни. Сон розуму породжує чудовиськ. Там, де немає розуму – кулі, кастети і кров. Там, де немає душі – біль та спустошення.

Ми ніколи по-справжньому не будували нашу державу, ніколи не розвивали, не культивували історію, релігію, культуру, спорт. Ми не зуміли цього зробити лише тому, що довіряли свою країну внукам та правнукам червонознаменних нелюдів. А сьогодні ми дивуємося з того, що відбувається, боячись зізнатися собі в тому, що через власну байдужість ледве не втратили свою країну. І лише коли Україною колонами поїхали траурні машини, ми раптом оговталися і зрозуміли – або тут і зараз, або вже ніколи.

Мені було досить важко розмовляти з цим вченим. Він так ясно бачить нашу державну недбалість. Відчувалося, наче ця людина говорить з трибуни перед великою аудиторією, тому навіть запитання задавати йому було досить складно. Генетика, пам’ять поколінь… репресованих, загартованих підпіллям досі болить і не дає спати. У Львові це відчувається мовчазним криком. Вони не пробачили і не пробачать горя та смертей українців.

Це дуже сильний УКРАЇНЕЦЬ. Він любить нашу країну і вміє навчати цій любові інших. Радянські науковці не вірили в Бога, львівські – лише з ним і обговорюють побудову матерії.

Ми наближаємося до чергового етапу передвиборчих ігор. Вони на 99,9% – прокремлівські. Нам знову готують «красивий» сценарій з недолугою режисурою, в якому немає і ніколи не буде України. Янкі будуть розігрувати амплуа борців за справедливість, мокші будуть за давньою звичкою ходити по головах та винищувати «незручних», бюргери і англосакси в білих рукавичках будуть з осудом хитати головами, а ми будемо так само заглядати в рота «хазяям», поки в нашій країні не з’явиться базис управління державою.

Система. Методичність. Жорсткі вимоги до державних службовців всіх рівнів. Реформа сьогодення як спосіб управління майбутнім.

Я народився та виховувався в Радянському Союзі, як і багато поколінь моїх предків, все життя прожив в Києві, тому для мене НАЦІОНАЛІЗМ – це набуте, усвідомлене, а не привите з дитинства. Але навіть в мене вже визріла майже звіряча лють до наших «елементів» державного апарату. Це просто паразитуюче утворення, котре ми вигодовуємо своїми коштами, своїми нервами, а зараз навіть своєю кров’ю.

В аудиторії Богдана Олексійовича будуть лише сильні і гідні УКРАЇНЦІ. Діти міліціонерів, прокурорів, чиновників та депутатів не зможуть, не витримають тієї України, яку мріє побудувати цей вчений. Мокшанським вихованцям таке не до снаги.

Держава з людським обличчям. Духовна. Справедлива. Мирна. Розвинена. Велична. В одному ми маємо бути безкомпромісні – інтереси України понад усе. Не можна зраджувати Батьківщину навіть в дрібницях.

На старовинному львівському подвір’ї у пана Богдана тихо і затишно. Напрочуд приємно посеред невпинної круговерті зупинитися на хвильку у цьому львівському оазисі та випити кави біля фонтану за бесідою з цією надзвичайною людиною. При всій своїй суворості та стриманості він надзвичайно привітна людина. Богдан Олексійович так пишався тим, що молоде покоління піклується про Україну. А мені постійно хотілося назвати його БАТЬКОМ.

Богдане Олексійовичу, дякую Вам! Ви дивитеся в майбутнє нашої країни. Ви створили технологію розбудови України. І коли каркання кремлівських рабів буде перекривати голос розуму, я буду відкривати подаровану Вами книгу, знаходити потрібну тезу і зупиняти недолугу і непотрібну жовч.

Вашу працю, Вашу душу, Ваше життя Ви присвятили Україні. Велика шана і низький уклін Вам!

Авторська програма Олега Володарського «СПОВІДЬ». Герой програми Богдан Олексійович Колос

https://youtu.be/NsXB9PPYm60

У Дніпровському суді столиці триває спроба закрити рота вільній пресі…

Найкращий захист – це напад, саме цього принципу дотримуються в одному з найбільш корумпованих структурних підрозділів київської мерії – Комунальному підприємстві «Київтранспарксервіс» (далі – КПС). Мільярди неврахованих коштів акумулюються в руках чиновників-шахраїв через посередників. А от журналісти для них – як кістка в горлі, псують всю малину, тому злодії і намагаються всіма силами убезпечити себе.

В кінці грудня минулого року видання УкрПрес Інфо розмістило статтю «Чим пахнуть «ліві» гроші Київтранспарксервісу?», в якій йшлося про корупційну складову в роботі Комунального підприємства «Київтранспарксервіс». Журналіст наводив очевидні факти, відомі всім автомобілістам Києва та й не тільки столиці. Про мільйонні потоки, що текли в руки «чорних» паркувальників, про різні махінації і схеми – все це чітко викладено в публікації. Тож природно, що цим процесом хтось керує, і в статті були озвучені прізвища та схеми. І ось буквально 10 листопада цьогоріч столична поліція підтвердила факти повальної корупції в КПС: «Керівний склад ««Київтранспарксервісу» викрито в системній корупції з розміщення нелегальних парковок». 

УкрПрес Інфо вдалося встановити, що на чолі «бригади» в роботі схеми зі збору «чорної готівки» стояли «смотрящий», куратор КП «Київтранспарксервіс» від КМДА – Олег Володимирович Олефір, який представляється працівником так званої «Служби безпеки КМДА», колишній начальник «служби безпеки» КПС Григорій Рудько і два його «рекет-бригадира» (слова автора) Олексій Поливода і Володимир Мурга.

«Честь» паркувальників і суд в допомогу

Покажіть хоч одного з автомобілістів Києва, який би не стикався з хамством паркувальників. «Пани» в помаранчевих жилетах нахабним чином диктують місце і заяложеними руками вихоплюють готівка з рук водіїв без чеків і усіляких фіскальних документів – причому це відбувається повсюдно.

Розуміючи, що діяльність злодіїв-паркувальників розкрита, ця група, один з яких колишній правоохоронець, вирішила оголосити війну вільні пресі. Вони подають позов «про захист честі і гідності» до Дніпровського суду міста Києва, зажадавши сатисфакції із чималими грошовими претензіями у видання УкрПрес Інфо та його головного редактора. Судові тяжби розпочалися 13 січня і тягнуться й досі.

На жаль, суд в особі судді Наталі Яровенко використовують як інструмент маніпуляції Отже ситуація дійшла до абсурду. У позові йдеться, що позивач – пан Рудько – скаржиться на те, що зазнав непоправної втрати, втративши роботу після публікації статті. На досудових перемовинах, в яких брав участь Радько та його адвокат. А ще в них брав участь такий собі громадянин Оліфер, який однак на липневий суд не з’явився, але… погрози прилюдно озвучив.

https://youtu.be/ecUlQUN_zZY

Суддя Наталя Яровенко на засіданні 25 липня взагалі заборонила фото- і відео фіксацію, порушивши відповідний Закон України. Наступне засідання суду було перенесене на 14 серпня, в якому головним редактором був озвучений відвід судді.

https://youtu.be/ecUlQUN_zZY

Наступний суд має відбутися 15 листопада нинішнього року.

В порядку короткого висновку можна зазначити наступне:

1. Позивач звинувачує головного редактора в інсинуації. Але ж сайт УкрПрес Інфо не є ЗМІ, а засіб комунікації, до того ж у в публікації вказано прізвище «героя» не Радько, а Рудько.

2. Головний редактор не є автором матеріалу і його причетність ніким не доведена, до того ж на сайті є примітка, що ресурс не несе відповідальності за зміст публікацій авторів.

Це як ніщо інше як нахабна бандитська атака на свободу слова під соусом захисту «власної гідності». Однак ми будемо і надалі висвітлювати цей процес та чекаємо публічних дискусій з цього приводу.

Запевняю капелана Василя Мандзюка в тому, що я не стану зраджувати ту частину моєї рідної Нації, котра молиться в католицькій церкві

«Христос – це нове Життя. Христос – це все. Він – радість, Він – життя, Він – світло, світло істинне, Він робить так, що людина радіє, прагне височінь, бачить все, бачить всіх, вболіває за всіх, хоче, щоб всі були разом з Ним, і всі – поруч з Христом».

В тиші осіннього вечора вже відчувалося наближення похолодання. Природа готується спочивати, а люди знову вчаться цінувати тепло та затишок. Спогади повертають мене на звивисті дороги до Міжгір’я, де живе капелан Василь Мандзюк, священник Української Греко-Католицької Церкви.

Строгий священник. Гострий, наче лезо. Великий патріот. Його відповідальність та серйозність не заважають йому бути духовним пастирем і доброю людиною. Людиною від Бога.

Не легко писати цю статтю. Ми давно дружимо і з великою повагою ставимося одне до одного. І коли мені не вистачає слів мудрості та розуміння Бога, я по-дитячому відверто та щиро звертаюся до отця Василя.

Хтось, хто з постійними наріканнями спостерігає за програмою «Сповідь», вигукне: «Ну, нарешті він порушив правила християнської моралі!». Ні! Жодним чином не порушив, звертаючись до священика іншої церкви. Не зрадив Господа. Не пішов проти Віри. Всупереч усьому, вирішив подати руку… другу, брату, українцю, воїну світла!

І готовий встати поряд з цією людиною, готовий свідомо йому сповідатися.

Він мій брат – такий самий українець, як і я. Просто історія нашої країни склалася так, що він католик. І таких віруючих українців у нас багато.

Ми прагнемо Миру, завершення, війни. Так хочемо почути тишу щастя! І при цьому так не хочемо торкатися до хворобливих історичних шрамів. Ворожі сусіди сотні років намагалися розірвати нас на шматки, прагнучи знищити нашу суть – українство, проте так і не змогли роз’єднати Націю. Це – найважливіший постулат всередині нас. Україна – найбільше та найсвятіше з усього, що ми маємо. І в ній проживають етноси, кожен з яких молиться своєму Богу. І ми зобов’язані поважати та цінувати це.

А в душі у кожного з нас величезна любов Ісуса. І коли-небудь, де-небудь, як-небудь…мудрі патріархи Українських Церков почнуть думати про те, що нам надзвичайно важливо об’єднати церкви. Заради єднання Нації. І ні в якому разі не можна нікого звинувачувати. Ми були слабші за обставини. Намагалися вижити. Рятували культуру, спадковість, пам’ять поколінь.

І ось саме зараз, коли на фронті в окопах пліч-о-пліч воюють католики і православні, українці і євреї, грузини і татари, бойки і лемки, ми не зможемо принизити себе неповагою до дещо інакшої, ніж наша, Віри. Ми вже інші. Ми тепер знаємо, що лише любов до Господа та Батьківщини зможе не дати нам перетворитися на кровожерливих та заздрісних московітів.

Нам навмисне паплюжать історію, аби ми не простягнули руки одне до одного. Нас так хочуть змусити бути байдужими та ненажерливими, скупими та злими. Хочуть поселити в наші серця ненависть.

Мій Храм – УКРАЇНСЬКИЙ. Моя молитва – любов. Мій вибір – сягнути душею, сповідатися священику Василю Мандзюку. І запевнити його в тому, що я не стану зраджувати ту частину моєї рідної Нації, котра молиться в католицькій церкві. Просто не зможу. Господь не дозволить.

Вклонюся їх іконам, стану на коліна перед Святою Дівою Марією і побачу в ній свою рідну Божу Матір. І почую в тихому плачі єрусалимської свічки: «Не розділяй нас, не ображай в собі господа свого Ісуса Христа!»

Отче, я вдячний долі, що Ви істинний і справжній Українець. Отче, жоден священик Київського Патріархату не дозволить собі завадити мені любити та поважати Вас, як свого Брата.

Пишу ці рядки, і бачу мудрі та люблячі очі священиків та мудрість свого Храму… Отче, між нами немає різниці. Немає і не буде. Це всього лише зла та несправедлива історія, котру нам за нашої мовчазної згоди писали переможці.

Ми Українці, і саме це сьогодні робить нас сильнішими. Ми зобов’язані вижити. Україна – величезний і світлий Храм. Господь єдиний. Те, чи зможемо ми віднайти вхід в цю святу обитель, залежить від усвідомлення нами своєї любові. Ми можемо і не заходити в цей храм, ставши просто неба і почавши читати молитву українською. Головне разом. Надважливо – взявшись за руки. І найсвятіше – з Господом.

Лише так ми відвоюємо себе у сусідньої недоімперії. Лише так відновимо наші території, нашу історію, нашу культуру, нашу генетику. Благословіть, Отче!

Авторська програма Олега Володарського «СПОВІДЬ». Герой програми Василь Мандзюк

https://youtu.be/emFOniBeheY

«Якщо бажаєте досягти успіху в житті, зробіть наполегливість своїм найкращим другом, досвід – мудрим радником, обережність – старшим братом, а надію – янголом-охоронцем»

Джозеф Аддісон

Роман Кривицький, тренер моїх синів, дізнавшись, що ми їдемо знімати «Сповідь» на Закарпаття, запропонував мені зустрітися з Михайлом Годинцем, тепло посміхнувшись, згадуючи цю людину. Роман ставив моїх хлопчиків на ноги, тому ця людина завжди користуватиметься моєю довірою та щирою повагою. Тим більшою втіхою стало для мене те, що друзі, колеги та вчитель Романа виявилися справжніми патріотами нашої Батьківщини.

Михайло Годинець. Олександр Король. Олександр Добровольський. Що об’єднує цих чоловіків? На перший погляд, лише любов до спорту та значні спортивні досягнення. Проте я побачив більше – вони нікому не віддадуть свою країну. Чемпіони. Воїни. Переможці.

Значну частину свого життя, своїх сил, своєї душі вони віддають нашим дітям, прекрасно розуміючи важливість тієї справи, котрою займаються. Вони живуть цими хлопчиками та дівчатками і саме завдяки їм зберегли в собі дитячу цікавість, щирість та відкритість.

Коли мені довелося мати справу з журналістикою, ясно зрозумів одне – ти розмірковуєш і говориш про те, чим тужить і болить твоя душа. І це обов’язково має знайти розуміння, відлуння в думках та почуттях глядачів. Головне – це бути чесним з самим собою і Нацією, на очах у Господа.

Сильний, сталевий характер Михайла помітний одразу. Чемпіон світу. Світу, котрий знає українців, як Воїнів, як сильний, нескорений народ. Народ, котрий намагалися винищити тисячі років.

Дуже несподіваною виявилася для мене ця «Сповідь». Як благословення Господнє, знаменуючи і показуючи нам всім – в ім’я чого, заради чого ми настільки сильні.

У Михайла з його дружиною Іриною народилася донька. Цікава історія. Три покоління. Покоління бабусь та дідусів, котрі із власних спогадів та розповідей своїх батьків знають, завдяки чому врятувалася наша генетика на Західній Україні. Покоління батьків, котрі розривалися між стародавніми звичаями, піонерсько-комсомольським дитинством і сьогоденням, апатичним до всього нав’язаного та невільного. В цьому і є сіль Українства – почути голос етносу, усвідомити генетику, не прогнівити Господа.

Молода українська космополітичність Михайла та Ірини, спонукає їх жити так, як розуміють. Не зуміли до кінця прийняти завіти старших, проте зуміли почути та прислухатися – обвінчалися, хрестили дитину.

Релігія нашої молоді в абсолютній волі і сонячному дні. Вони вкрай не схожі на нас, вони кращі, вищі, свідоміші. У них зовсім інша Україна – проста, тиха і дуже затишна.

Господи, ці діти, виховані Тобою без молитви та віри більш свідомі, ніж ми. Наші діди-прадіди передали нам таку неймовірну любов до своєї Батьківщини, котру ані голод, ані війна, ані численні спроби зросійщення не змогли винищити. Ця любов багато років жила в нас, в моєму поколінні, неусвідомленою, сплячою. І лише війна змогла її пробудити. А в наших дітях вона розквітла. В них є Бог. В них живе Любов.

Про одне прошу своє покоління – визнайте це. Покайтеся тихо і пошепки. Ми зробили те, що могли – не завадили передати святу любов пращурів прийдешнім поколінням. І завдяки цьому зуміли залишитися Українцями. А наші діти – це вже велична Нація.

У тренера і вчителя Михайла Годинця не буде слабких чи поганих учнів. Він зуміє головне – виявити та загартувати в них характер. Чоловічий характер. Навчить поважати себе та старших, бути добрими та справедливими. Він не дасть їм упасти. Не залишить в біді. Він зазирне учню глибоко в душу і допоможе впоратися з болем і сумнівами, підтримуючи в ньому віру та надію на майбутнє. Не здивуюся, якщо цей чоловік почне говорити зі своєю нацією як людина, що має намір її очолити. Він гідний цього. Він не заплутається. Там, на спортивній арені, одразу видно, хто ти є. Підлість потопить раніше, ніж зрозумієш, що сталося і лише мужність та сила приведуть до перемоги.

Неймовірне відчуття, коли їдеш із Закарпаття до Львова через перевал і знаєш, що частинкою твоєї палко коханої Нації є така людина, як Михайло Годинець.

Авторська програма Олега Володарського «СПОВІДЬ». Герой програми Михайло Годинець

https://youtu.be/LJns66WmM8E