хочу сюда!
 

Юлия

39 лет, рак, познакомится с парнем в возрасте 30-40 лет

Заметки с меткой «священик»

Поважний священик з теплом обійняв мене на прощання

Протоієрей Василь Дідик, священик, котрий пише, усвідомлюючи минуле і розповідає про сьогодення — Олег Володарський


Молитва за спасіння народу й держави Української і втихомирення в ній розбрату та ворожнечі

Господи Боже, Ісусе Христе, Спасителю наш! До Тебе припадаємо зі скорботним серцем і сповідаємося у гріхах і беззаконнях наших, а також батьків, дідів і давніших пращурів наших, що ними зранили Твоє милосердя та благодать і віддалили від себе щедроти Твої. Бо відступили від Тебе, Владико, і законів та настанов Твоїх не дотримуємося, і не робимо того, що заповідав Ти нам. Тому й терпимо від великого безладдя і потоптання та зневаження ворогами й недоброзичливцями нашими, і принижені й пригнічені ми більше від багатьох інших народів, і зневагу й наругу. У т. ч. криваву збройну агресію, переносимо від правителів і можновладців сусідів наших та їхніх тутешніх поплічників, посіпак і угодовців.

Боже Великий і Дивний, що вболіваєш за злобу й злостивість людську, підіймаєш тих, що впали, і підводиш повалених! Святим Духом могутню й благодатну Твою силу з неба народові нашому зішли, зціли рани сердець і душ та тіл наших і підійми нас із постелі немочі й недуги. Бо вражені розслабленням стегна наші, бо хворі на неправду і спричиняємо численні беззаконня й ідолослужіння. Вгамуй руйнівну ворожнечу, ненависть і розбрат, різні й усілякі упередження, нетерпимості і забобони у землі українській, породжені і залишені нам ще предками нашими. Котрі — поміж різного іншого — тяжко згрішили, зокрема, нещадними, запеклими братовбивствами й міжусобицями та рясним пролиттям невинної крови, і віддали від нас заздрощі і чвари, зарозумілість та багатолику злочинність. Включаючи корупцію й забруднення, засмічення і нищення довкілля, аборти, пияцтво, наркоманію й розпалення пристрастей, розбещення, розпусту і всілякі збочення й безбожні гидоти. Попали в серцях наших терня нечистоти, непримиренності й озлоблення тощо.

Щоб, нарешті, взаємно простили і полюбили ми один одного: різні покоління і частини України, брат — брата, сусід — сусіда, співвітчизник — співвітчизника. Причому, попри те, куди саме сягають їхні регіональні й мовно-етнічні, конфесійні і соціально-станові корені і сьогоденні реалії, у т. ч. політичні й світоглядні переконання й уподобання і т. п. Щоби, як одне ціле, перебували в Тобі, Господі і Владиці нашому, в Тілі Твоєму — Православному і Вселенському, як і вчив та заповідав Ти нам. Помилуй нас, Господи, помилуй нас, бо сповнилися ми приниження і негідні навіть очей своїх на небо звести. Згадай милості, що їх явив Ти отцям нашим, переміни гнів Твій на прощення й милість і дай нам поміч у скорботі. Молить і благає до Тебе Церква Христова Твоя молитвами всіх святих, праведників і угодників Божих землі української.

Врозуми і благослови народ український, а особливо тих, хто при владі стоїть, та наповни всіх правдивим страхом Божим. Та, відповідно, прагненням і бажанням сповняти закони і заповіді Твої. Щоби всім нам добре дбати про Христову Церкву нашу Київську — Православну і Кафолічну, яку Ти, Всеблагий і Премудрий, територіально помістив на перетині християнських Сходу і Заходу, різних вірувань, культур і цивілізацій. Про відновлення в Україні духовного єднання її Божого люду, яке було за часів Київської Русі, та запанування в серцях й розумі всіх різноликих вітчизняних християн взаємопорозуміння і злагоди, взаємоповаги й щиросердної любові одне до одного. Про Батьківщину нашу Україну і весь народ та відстоювати й утверджувати їх добробут і благо, державність, незалежність і соборність. Силою Хреста Твого зміцни державу та її людність і воїнство наше та захисти від змов і нападів, агресії та підступів ворожих й віддали цих цинічних і затятих загарбників за межі наших кордонів.

Демонтувавши олігархічно-корупційно-кланову систему, поклич і піднеси людей вповні й щиро побожних, високоморальних і правдивих, компетентних, відповідальних і дійсно патріотичних, розуму й сили та постав їх на служіння Вітчизні нашій. У т. ч. на різних керівних і ключових посадах різних рівнів, профілю і рангів — від найвищих державних і до місцевих та сільських. А нам усім дай Твого Святого Духа — духа мудрости і страху Божого, духа міцности та благочестя і даруй кожному вогонь любови до матері нашої України — єдиної й соборної, цілісної і неподільної.

Господи, до Тебе вдаємося, навчи нас чинити волю Твою святу, бо Ти — Бог наш, бо в Тобі — джерело життя і в світлі Твоєму побачимо світло. Подай милості й щедроти Твої народу українському, щоб ми правдиво славили святе ім’я Твоє з Отцем і Святим Духом на віки віків. Амінь!

Вишнівецький замок

 

Вишневецький палацово-парковий комплекс розташований у волинському містечку Вишнівець на мальовничих берегах річки Горині. Місто стало родовим гніздом одного з найвідоміших князівських родів Корибутів-Вишневецьких. Перша писемна згадка про Вишневець зустрічається в історичних джерелах 1395 року. Великий князь литовський Вітовт, позбавивши Дмитрія Корибута Сіверського князівства, дав йому взамін кілька поселень на Волині, в тому числі і Вишневець. Тоді на правому березі річки Горинь там, де нині розміщується село Старий Вишнівець, Дмитрій Корибут збудував перший укріплений замок для захисту від татаро-турецьких набігів. В 1494 році князь Михайло Вишневецький переніс його на лівий високий берег, де сам рельєф допомагав краще організувати оборону. З того часу і на декілька віків стає Вишнівець родовим гніздом і славою могутнього роду князів Вишневецьких.

В 1640 році Ярема Вишневецький розпочав будівнцтво великого замку. Значно модернізував замкові укріплення і збудував оборонний монастир кармелітів, який входив в єдину оборонну систему Вишневецького замку. Місто, маючи магдебурію, на той час було великим торговим і ремісничим центром, куди зїжджалися на торги купці з Кременця, Почаєва та інших міст Волині. Проте після підписання Зборівського миру, Вишнівець був ущент пограбований і зруйнований татарами, що на довгі роки відбилося на його розвитку.

На початку ХVІІІ століття останній з князів Вишневецьких, перший магнат Речі Посполитої, Міхал Сервацій перебудовує розорений родовий замок у пишний палац по типу французьких позаміських резиденцій. Інтер’єри палацу вражають сучасників своєю розкішністю. Після смерті Міхала Сервація у 1744 році маєток переходить у власність найближчих родичів князів Вишневецьких — графів Мнішків. Як люди культурні та високоосвічені, Мнішеки дбали про палацовий комплекс, опікувалися Вишневцем, його господарством та культурою.

Завдяки діяльності, щедрості, прагненню до науки й краси князів Вишневецьких та графів Мнішків містечко Вишневець та сам край взагалі став багатющим осередком знань, оплотом культури та мистецтва. Адже саме у Вишневецькому палаці знаходилася бібліотека, що висвітлювала науково-художні смаки епохи, театральний зал, на сцені якого постійно ставилися спектаклі, новинки театрального мистецтва. Не менш важливу роль відіграють живописні полотна, що прикрашали стіни палацу та сама естетика оформлення інтер’єрів.

Палацово-парковий комплекс займає чималу площу і кожен із його елементів є архітектурним та мистецьким взірцем. Вїзна брама вражає своєю величчю, а огорожа красою декоративності, стилістичністю та символізмом. Осередком духовності та взірцем храмової архітектури є призамкова церква Вознесіння Господнього. Важливим елементом палацово-паркового комплексу є ландшафтний англійський парк, який приваблює природністю й загадковістю. Костел був закладений ще Яремою Вишневецьким у 40-х роках ХVІІІ століття. Після зруйнування під час козацьких повстань був відбудований Міхалом Сервацієм Вишневецьким. Костел святого Михаїла вражав своєю масштабністю та помпезністю. Він став родинною опочивальнею своїх католицьких володарів. Церква Вознесіння Господнього теж виконує функцію усипальниці князів Вишневецьких, але вже не католиків, а православних. Датою її побудови вважається 1530 рік. Вона стала свідком заручин Марини Мнішек та Лжедмитрія І. Зберігала у своїх стінах цінні реліквії сакрального мистецтва, а саме чудотворну ікону «Знамення Пресвятої Богородиці» ікону Божої Матері та інші.

 

Протоієрей Василь ДІДИК, настоятель храму Святої Трійці (Божа Гора) та храму Вознесіння Господнього (смт. Вишневець, Збаражського району, Тернопільської області)

 

Погляд в минуле. Священик, котрий пише. Усвідомлення минулого і розповідь про сьогодення, як дар сучасникам та майбутнім поколінням. Старовинний храм, що розташований в надзвичайно мальовничій місцевості, куполи якого додають надзвичайної чарівності пейзажу. Стіни цього храму надзвичайно схожі на стіни храму Михаїла Архістратига, що у Видубицькому монастирі. І я вкотре усвідомив, що немає відмінностей між Центром, Заходом, Сходом чи Півднем України, поки ми всі любимо одну країну і молимося одному Богу. Бог і Україна.

 

Богом дана Україна, велична та сильна, хоч і втомлена війною та нашою байдужістю до власної Неньки-Батьківщини. Господь подарував нам можливість заново навчитися любити та цінувати нашу країну. Війна найдієвіше ліки від байдужості. Молитва дарує нам ВОЛЮ, не скуту мирськими пристрастями. І зараз душа кожного, в кому жевріє українство розривається від болю Нації.

 

Душа благає про мир. Та воля не дозволить погодитися на мир за всяку ціну. Не дозволить схилити голову перед ворогом. Мир має бути у вільній, суверенній та незалежній Україні, від Закарпаття до Луганська, від Чернігова до Ялти. Все інше — принизливий сурогат. Поразка. Зрада тих, кого не стало на цій війні.

Нам постійно заважають, по-сатанинськи перекручуючи нашу історію, винищуючи нашу суть, а ти йдеш вглиб храму, туди, де живе Господь, і молиш його про вільну та квітучу Україну, про усвідомленість та єднання Нації.

 

Догорали свічки після програми, ми молилися, дякуючи Богу за цю «Сповідь»… Поважний священик з теплом обійняв мене на прощання. Ми обидва були стривожені і вражені глибиною нашого діалогу.

 

Усипальниця предків, як нагадування про велич та непереможність нашого народу, свято віруючого в свою рідну землю і в Господа нашого Ісуса Христа. Більше сотні «Сповідей» подарували мені беззастережну впевненість в тому, що ми, українці, Є. Та за наше відродження Нація платить страшну, криваву ціну.

Василь Дідик. «СПОВІДЬ» авторська програма Олега Володарського

https://youtu.be/d8TcSgZYCbQ


Поважний священик з теплом обійняв мене на прощання

Протоієрей Василь Дідик, священик, котрий пише, усвідомлюючи минуле і розповідає про сьогодення — Олег Володарський


Молитва за спасіння народу й держави Української і втихомирення в ній розбрату та ворожнечі

Господи Боже, Ісусе Христе, Спасителю наш! До Тебе припадаємо зі скорботним серцем і сповідаємося у гріхах і беззаконнях наших, а також батьків, дідів і давніших пращурів наших, що ними зранили Твоє милосердя та благодать і віддалили від себе щедроти Твої. Бо відступили від Тебе, Владико, і законів та настанов Твоїх не дотримуємося, і не робимо того, що заповідав Ти нам. Тому й терпимо від великого безладдя і потоптання та зневаження ворогами й недоброзичливцями нашими, і принижені й пригнічені ми більше від багатьох інших народів, і зневагу й наругу. У т. ч. криваву збройну агресію, переносимо від правителів і можновладців сусідів наших та їхніх тутешніх поплічників, посіпак і угодовців.

Боже Великий і Дивний, що вболіваєш за злобу й злостивість людську, підіймаєш тих, що впали, і підводиш повалених! Святим Духом могутню й благодатну Твою силу з неба народові нашому зішли, зціли рани сердець і душ та тіл наших і підійми нас із постелі немочі й недуги. Бо вражені розслабленням стегна наші, бо хворі на неправду і спричиняємо численні беззаконня й ідолослужіння. Вгамуй руйнівну ворожнечу, ненависть і розбрат, різні й усілякі упередження, нетерпимості і забобони у землі українській, породжені і залишені нам ще предками нашими. Котрі — поміж різного іншого — тяжко згрішили, зокрема, нещадними, запеклими братовбивствами й міжусобицями та рясним пролиттям невинної крови, і віддали від нас заздрощі і чвари, зарозумілість та багатолику злочинність. Включаючи корупцію й забруднення, засмічення і нищення довкілля, аборти, пияцтво, наркоманію й розпалення пристрастей, розбещення, розпусту і всілякі збочення й безбожні гидоти. Попали в серцях наших терня нечистоти, непримиренності й озлоблення тощо.

Щоб, нарешті, взаємно простили і полюбили ми один одного: різні покоління і частини України, брат — брата, сусід — сусіда, співвітчизник — співвітчизника. Причому, попри те, куди саме сягають їхні регіональні й мовно-етнічні, конфесійні і соціально-станові корені і сьогоденні реалії, у т. ч. політичні й світоглядні переконання й уподобання і т. п. Щоби, як одне ціле, перебували в Тобі, Господі і Владиці нашому, в Тілі Твоєму — Православному і Вселенському, як і вчив та заповідав Ти нам. Помилуй нас, Господи, помилуй нас, бо сповнилися ми приниження і негідні навіть очей своїх на небо звести. Згадай милості, що їх явив Ти отцям нашим, переміни гнів Твій на прощення й милість і дай нам поміч у скорботі. Молить і благає до Тебе Церква Христова Твоя молитвами всіх святих, праведників і угодників Божих землі української.

Врозуми і благослови народ український, а особливо тих, хто при владі стоїть, та наповни всіх правдивим страхом Божим. Та, відповідно, прагненням і бажанням сповняти закони і заповіді Твої. Щоби всім нам добре дбати про Христову Церкву нашу Київську — Православну і Кафолічну, яку Ти, Всеблагий і Премудрий, територіально помістив на перетині християнських Сходу і Заходу, різних вірувань, культур і цивілізацій. Про відновлення в Україні духовного єднання її Божого люду, яке було за часів Київської Русі, та запанування в серцях й розумі всіх різноликих вітчизняних християн взаємопорозуміння і злагоди, взаємоповаги й щиросердної любові одне до одного. Про Батьківщину нашу Україну і весь народ та відстоювати й утверджувати їх добробут і благо, державність, незалежність і соборність. Силою Хреста Твого зміцни державу та її людність і воїнство наше та захисти від змов і нападів, агресії та підступів ворожих й віддали цих цинічних і затятих загарбників за межі наших кордонів.

Демонтувавши олігархічно-корупційно-кланову систему, поклич і піднеси людей вповні й щиро побожних, високоморальних і правдивих, компетентних, відповідальних і дійсно патріотичних, розуму й сили та постав їх на служіння Вітчизні нашій. У т. ч. на різних керівних і ключових посадах різних рівнів, профілю і рангів — від найвищих державних і до місцевих та сільських. А нам усім дай Твого Святого Духа — духа мудрости і страху Божого, духа міцности та благочестя і даруй кожному вогонь любови до матері нашої України — єдиної й соборної, цілісної і неподільної.

Господи, до Тебе вдаємося, навчи нас чинити волю Твою святу, бо Ти — Бог наш, бо в Тобі — джерело життя і в світлі Твоєму побачимо світло. Подай милості й щедроти Твої народу українському, щоб ми правдиво славили святе ім’я Твоє з Отцем і Святим Духом на віки віків. Амінь!

Вишнівецький замок

 

Вишневецький палацово-парковий комплекс розташований у волинському містечку Вишнівець на мальовничих берегах річки Горині. Місто стало родовим гніздом одного з найвідоміших князівських родів Корибутів-Вишневецьких. Перша писемна згадка про Вишневець зустрічається в історичних джерелах 1395 року. Великий князь литовський Вітовт, позбавивши Дмитрія Корибута Сіверського князівства, дав йому взамін кілька поселень на Волині, в тому числі і Вишневець. Тоді на правому березі річки Горинь там, де нині розміщується село Старий Вишнівець, Дмитрій Корибут збудував перший укріплений замок для захисту від татаро-турецьких набігів. В 1494 році князь Михайло Вишневецький переніс його на лівий високий берег, де сам рельєф допомагав краще організувати оборону. З того часу і на декілька віків стає Вишнівець родовим гніздом і славою могутнього роду князів Вишневецьких.

В 1640 році Ярема Вишневецький розпочав будівнцтво великого замку. Значно модернізував замкові укріплення і збудував оборонний монастир кармелітів, який входив в єдину оборонну систему Вишневецького замку. Місто, маючи магдебурію, на той час було великим торговим і ремісничим центром, куди зїжджалися на торги купці з Кременця, Почаєва та інших міст Волині. Проте після підписання Зборівського миру, Вишнівець був ущент пограбований і зруйнований татарами, що на довгі роки відбилося на його розвитку.

На початку ХVІІІ століття останній з князів Вишневецьких, перший магнат Речі Посполитої, Міхал Сервацій перебудовує розорений родовий замок у пишний палац по типу французьких позаміських резиденцій. Інтер’єри палацу вражають сучасників своєю розкішністю. Після смерті Міхала Сервація у 1744 році маєток переходить у власність найближчих родичів князів Вишневецьких — графів Мнішків. Як люди культурні та високоосвічені, Мнішеки дбали про палацовий комплекс, опікувалися Вишневцем, його господарством та культурою.

Завдяки діяльності, щедрості, прагненню до науки й краси князів Вишневецьких та графів Мнішків містечко Вишневець та сам край взагалі став багатющим осередком знань, оплотом культури та мистецтва. Адже саме у Вишневецькому палаці знаходилася бібліотека, що висвітлювала науково-художні смаки епохи, театральний зал, на сцені якого постійно ставилися спектаклі, новинки театрального мистецтва. Не менш важливу роль відіграють живописні полотна, що прикрашали стіни палацу та сама естетика оформлення інтер’єрів.

Палацово-парковий комплекс займає чималу площу і кожен із його елементів є архітектурним та мистецьким взірцем. Вїзна брама вражає своєю величчю, а огорожа красою декоративності, стилістичністю та символізмом. Осередком духовності та взірцем храмової архітектури є призамкова церква Вознесіння Господнього. Важливим елементом палацово-паркового комплексу є ландшафтний англійський парк, який приваблює природністю й загадковістю. Костел був закладений ще Яремою Вишневецьким у 40-х роках ХVІІІ століття. Після зруйнування під час козацьких повстань був відбудований Міхалом Сервацієм Вишневецьким. Костел святого Михаїла вражав своєю масштабністю та помпезністю. Він став родинною опочивальнею своїх католицьких володарів. Церква Вознесіння Господнього теж виконує функцію усипальниці князів Вишневецьких, але вже не католиків, а православних. Датою її побудови вважається 1530 рік. Вона стала свідком заручин Марини Мнішек та Лжедмитрія І. Зберігала у своїх стінах цінні реліквії сакрального мистецтва, а саме чудотворну ікону «Знамення Пресвятої Богородиці» ікону Божої Матері та інші.

 

Протоієрей Василь ДІДИК, настоятель храму Святої Трійці (Божа Гора) та храму Вознесіння Господнього (смт. Вишневець, Збаражського району, Тернопільської області)

 

Погляд в минуле. Священик, котрий пише. Усвідомлення минулого і розповідь про сьогодення, як дар сучасникам та майбутнім поколінням. Старовинний храм, що розташований в надзвичайно мальовничій місцевості, куполи якого додають надзвичайної чарівності пейзажу. Стіни цього храму надзвичайно схожі на стіни храму Михаїла Архістратига, що у Видубицькому монастирі. І я вкотре усвідомив, що немає відмінностей між Центром, Заходом, Сходом чи Півднем України, поки ми всі любимо одну країну і молимося одному Богу. Бог і Україна.

 

Богом дана Україна, велична та сильна, хоч і втомлена війною та нашою байдужістю до власної Неньки-Батьківщини. Господь подарував нам можливість заново навчитися любити та цінувати нашу країну. Війна найдієвіше ліки від байдужості. Молитва дарує нам ВОЛЮ, не скуту мирськими пристрастями. І зараз душа кожного, в кому жевріє українство розривається від болю Нації.

 

Душа благає про мир. Та воля не дозволить погодитися на мир за всяку ціну. Не дозволить схилити голову перед ворогом. Мир має бути у вільній, суверенній та незалежній Україні, від Закарпаття до Луганська, від Чернігова до Ялти. Все інше — принизливий сурогат. Поразка. Зрада тих, кого не стало на цій війні.

Нам постійно заважають, по-сатанинськи перекручуючи нашу історію, винищуючи нашу суть, а ти йдеш вглиб храму, туди, де живе Господь, і молиш його про вільну та квітучу Україну, про усвідомленість та єднання Нації.

 

Догорали свічки після програми, ми молилися, дякуючи Богу за цю «Сповідь»… Поважний священик з теплом обійняв мене на прощання. Ми обидва були стривожені і вражені глибиною нашого діалогу.

 

Усипальниця предків, як нагадування про велич та непереможність нашого народу, свято віруючого в свою рідну землю і в Господа нашого Ісуса Христа. Більше сотні «Сповідей» подарували мені беззастережну впевненість в тому, що ми, українці, Є. Та за наше відродження Нація платить страшну, криваву ціну.

Василь Дідик. «СПОВІДЬ» авторська програма Олега Володарського

https://youtu.be/d8TcSgZYCbQ


Отець Дмитро намагався зрозуміти мотивацію «Сповіді»

Він не поспішав. Зазирнув всередину себе. Мудро, усвідомлено, розуміючи ціну та цінність кожного сказаного слова – Олег Володарський


Молитва до Пресвятої Богородиці в чудотворній Іконі Зарваницькій

До місця уподоби Божого і Твого прийшов(ла) відвідати Тебе, Мати милосердя. Дай мені, о Пречиста Діво, Царице неба і землі і Мати нашого краю, щоби оздоровлений на) побачив(ла) велич Твоєї благодаті. Твоє заступництво одержують змучені, до Тебе прибігають хворі і дістають полегші. Всі, що Тебе в молитвах славлять і Твого покрова шукають, пізнали ласк Твоїх. За їх прикладом і я, недостойний на) і грішний на), прибігаю до Тебе, Преблагословенна, в надії Твого милосердя і не виказаної Твоєї благодати. Поможи мені і заступи мене, негідного(ну), перед престолом серця Твого Сина, відверни справедливий гнів за мої прогріхи, переміни в милосердя і в відпущення. Не дай мені погибати в гріхах моїх, але з джерела ласки Свого Непорочного Серця подай мені просячому(ій) поміч тепер, а особливо в годину смерті. Амінь!

 

Отець Дмитро Квич, Адміністратор Собору Зарваницької Матері Божої, священик Марійського духовного центру «Зарваниця».

Тепер щоденна молитва стала більш просторовою. Постійне звернення до Господа і святих стало не просто звичкою, а нагальною потребою, на рівні їжі, води та сну. Ти налаштовуєшся на відверту розмову з Богом. І вже не просто розумом, а душею усвідомлюєш, що на цій Землі є людство, котре проходить випробування війнами, хворобами, стихійними лихами. Ти просиш за весь великий та прекрасний світ.


Ти молишся за Україну! За Небесне воїнство, за тих, хто поповнив його ряди на цій війні. Просиш захисту та благословенні тим, хто на фронті. Благаєш про МИР. Ти чекаєш на нього. Ти ним дихаєш. Ти молишся і розумієш наскільки неосяжна велич людського духу. Ти каєшся та просиш прощення.

Ти маленька та щира дитина, твої думки та серце відкриті. Ти усвідомлюєш свою гріховну природу і відчуваєш щастя перемоги над нею. Ти прагнеш всією своєю суттю до любові Отця Небесного. І вже не можеш жити інакше.

 

Ліворуч від входу до Марійського духовного центру «Зарваниця», в тіні величних стін «заховане» затишне місце для відпочинку. Саме там нас і познайомили з отцем Дмитром. Він спілкувався з паломниками, які прибули до Зарваниці, а ми спостерігали за тим, скільки тепла і любові він віддає людям, котрі прагнуть віднайти Бога та вклонитися святій іконі Матері Божої Зарваницької.

 

Після знайомства, отець Дмитро уважно вислухав про формат програми. Намагався зрозуміти мотивацію «Сповіді». Він не поспішав. Зазирнув всередину себе. Мудро, усвідомлено, розуміючи ціну та цінність кожного сказаного слова. Це неймовірно – вкотре спостерігати, як глибоко та відповідально священик усвідомлює місію, покладену на нього Богом. Адже лише коли говориш душею є шанс достукатися до душ глядачів і слухачів. Служителям Бога не можна говорити інакше ніж душею.

 

Занурившись в себе, він налаштовувався на «Сповідь». Звичний до проповідей про Бога, життя святих та сьогодення, зараз він мав говорити ще й про себе самого на очах у Нації і Бога. Поділитися тим, що на душі. Розповісти про те, що бентежить душу та поділитися тим, що її заспокоює. Та йому було легко та вільно дарувати Нації свою «Сповідь». Буденні метушня та негаразди, ці пастки нечистого, не владні над ним.

Ми говорили про Україну. Ми бачили її: обіймали Одещину, пишалися Дніпровщиною, тужили разом з Донбасом, надихалися величчю Києва, дихали Львовом, посміхалися разом з Тернопільщиною, чули Гуцульщину…

Ми кохали та плекали нашу рідну Україну. Ми пронеслися над окопами та бліндажами, оплакали смерті та ув’язнення, вклонилися силі, вірі та незламності… Кожен по-своєму і одночасно разом. Священик та мирянин, православний і католик – різні, проте єдині. Єдині в своїй любові до Матері-України. Не було між нами перепон. Не було нічого, окрім Бога та Богородиці, котра дивилася на нас з ікон люблячими, материнськими очима.

Були МИ. Українці. Діти своєї священної землі. Молитовні та покаянні. МИ!

Отець Дмитро Квич. «Сповідь» – авторська програма Олега Володарського

https://youtu.be/qwcEal5iXQg

Отець Дмитро намагався зрозуміти мотивацію «Сповіді»

Молитва до Пресвятої Богородиці в чудотворній Іконі Зарваницькій

До місця уподоби Божого і Твого прийшов(ла) відвідати Тебе, Мати милосердя. Дай мені, о Пречиста Діво, Царице неба і землі і Мати нашого краю, щоби оздоровлений на) побачив(ла) велич Твоєї благодаті. Твоє заступництво одержують змучені, до Тебе прибігають хворі і дістають полегші. Всі, що Тебе в молитвах славлять і Твого покрова шукають, пізнали ласк Твоїх. За їх прикладом і я, недостойний на) і грішний на), прибігаю до Тебе, Преблагословенна, в надії Твого милосердя і не виказаної Твоєї благодати. Поможи мені і заступи мене, негідного(ну), перед престолом серця Твого Сина, відверни справедливий гнів за мої прогріхи, переміни в милосердя і в відпущення. Не дай мені погибати в гріхах моїх, але з джерела ласки Свого Непорочного Серця подай мені просячому(ій) поміч тепер, а особливо в годину смерті. Амінь!

 

Отець Дмитро Квич, Адміністратор Собору Зарваницької Матері Божої, священик Марійського духовного центру «Зарваниця».

Тепер щоденна молитва стала більш просторовою. Постійне звернення до Господа і святих стало не просто звичкою, а нагальною потребою, на рівні їжі, води та сну. Ти налаштовуєшся на відверту розмову з Богом. І вже не просто розумом, а душею усвідомлюєш, що на цій Землі є людство, котре проходить випробування війнами, хворобами, стихійними лихами. Ти просиш за весь великий та прекрасний світ.


Ти молишся за Україну! За Небесне воїнство, за тих, хто поповнив його ряди на цій війні. Просиш захисту та благословенні тим, хто на фронті. Благаєш про МИР. Ти чекаєш на нього. Ти ним дихаєш. Ти молишся і розумієш наскільки неосяжна велич людського духу. Ти каєшся та просиш прощення.

Ти маленька та щира дитина, твої думки та серце відкриті. Ти усвідомлюєш свою гріховну природу і відчуваєш щастя перемоги над нею. Ти прагнеш всією своєю суттю до любові Отця Небесного. І вже не можеш жити інакше.

 

Ліворуч від входу до Марійського духовного центру «Зарваниця», в тіні величних стін «заховане» затишне місце для відпочинку. Саме там нас і познайомили з отцем Дмитром. Він спілкувався з паломниками, які прибули до Зарваниці, а ми спостерігали за тим, скільки тепла і любові він віддає людям, котрі прагнуть віднайти Бога та вклонитися святій іконі Матері Божої Зарваницької.

 

Після знайомства, отець Дмитро уважно вислухав про формат програми. Намагався зрозуміти мотивацію «Сповіді». Він не поспішав. Зазирнув всередину себе. Мудро, усвідомлено, розуміючи ціну та цінність кожного сказаного слова. Це неймовірно – вкотре спостерігати, як глибоко та відповідально священик усвідомлює місію, покладену на нього Богом. Адже лише коли говориш душею є шанс достукатися до душ глядачів і слухачів. Служителям Бога не можна говорити інакше ніж душею.

 

Занурившись в себе, він налаштовувався на «Сповідь». Звичний до проповідей про Бога, життя святих та сьогодення, зараз він мав говорити ще й про себе самого на очах у Нації і Бога. Поділитися тим, що на душі. Розповісти про те, що бентежить душу та поділитися тим, що її заспокоює. Та йому було легко та вільно дарувати Нації свою «Сповідь». Буденні метушня та негаразди, ці пастки нечистого, не владні над ним.

Ми говорили про Україну. Ми бачили її: обіймали Одещину, пишалися Дніпровщиною, тужили разом з Донбасом, надихалися величчю Києва, дихали Львовом, посміхалися разом з Тернопільщиною, чули Гуцульщину…

Ми кохали та плекали нашу рідну Україну. Ми пронеслися над окопами та бліндажами, оплакали смерті та ув’язнення, вклонилися силі, вірі та незламності… Кожен по-своєму і одночасно разом. Священик та мирянин, православний і католик – різні, проте єдині. Єдині в своїй любові до Матері-України. Не було між нами перепон. Не було нічого, окрім Бога та Богородиці, котра дивилася на нас з ікон люблячими, материнськими очима.

Були МИ. Українці. Діти своєї священної землі. Молитовні та покаянні. МИ!

Отець Дмитро Квич. «Сповідь» – авторська програма Олега Володарського

https://youtu.be/qwcEal5iXQg

Отець Михайло – в його серці Україна живе поруч з Богом

Священик Михайло Гергелюк пишається синами-воїнами, хоч і неймовірно хвилюється за них – Олег Володарський

Молитва на Зіслання Святого Духа

Коли Ти, Христе Спасителю, вознісся на небо, Ти обіцяв Своїм Апостолам й Ученикам зіслати з неба Утішителя Святого Духа, що мав їх навчити всякої правди. Ти сповнив, Христе, ту обітницю. Ти зіслав з неба Святого Духа на святих Своїх Учеників й Апостолів і ми в величний день Зіслання Святого Духа обходимо ту світлу й велику пам'ятку цієї великої і святочної хвилини. Вона для нас не чужа й не далека, бо кожний з нас стається також учасником цього небесного Дару. Ми приймаємо Твого Святого Духа у св. Тайні Миропомазання, ми приймаємо Його в кожному побільшенні освячуючої благодаті.

Тоді Ти зіслав Свого Святого Духа видимим способом, у вигляді вогнених язиків, але невидимим способом зсилаєш Його на нас усіх при кожному доброму ділі, при кожній молитві, а передовсім тоді, коли з освячуючою благодаттю, з любовю дітей звертаємося до Отця Небесного й Дух Твій Святий проливається в наші серця любовю до Бога й любовю до ближніх. Через те наші тіла й наші душі є храмом Святого Твого Духа. Твій Дух з нами перебуває й наставляє нас на правильні дороги християнського життя. Віднови в наших душах той храм Твого Святого Духа. Віднови в наших душах те перебування Його Божою любовю.

Хочемо бути Твоїми вірними слугами, хочемо сповнити Твої заповіді, хочемо до смерти витривати у святій Вірі й любові до Бога й ближніх. Як у щоденних молитвах, так і сьогодні про це просимо: «Серце чисте створи в мені, Боже, й Дух правий обнови в утробі моїй. Не відкинь мене від лиця Твого й Духа Твого Святого не відійми від мене. Віддай мені радість спасення Свого й Духом владичним утверди мене» (Пс. 50).

З тим самим проханням звертаємося й до Святого Духа кожної днини в році, а особливим способом в Його велике і світле свято. Небесного Царя, Утішителя, Духа Правди взиваємо щодня: прийди і вселися в нас й очисти нас від усякої скверни і спаси, Святий Душе, наші душі, відкуплені Христовою кровю. Амінь!

 

Отець Михайло Гергелюк. Храм Святого Духа УПЦ КП, село Верхній Ясенів Верховинського району Івано-Франківської області. Добре пам’ятаю той день. Морозний та сонячний аркуш циклу «Українська Шамбала». 80 кілометрів гірськими та сільськими дорогами. Останні зйомки в той день. Вже спускалися сутінки. Величний та красивий храм на фоні гірських хребтів. А біля храму майоріли жовто-блакитний та червоно-чорний прапори. Кольори генетичної спадщини величної та незламної нації.

Там, в горах, свобода та незалежність нашої країни відчувається надзвичайно гостро. Це присмак волі, котру ми віками відвойовуємо. Напівтемний храм, старовинні ікони, відлуння звуків і голосів у дзвінкій тиші. В рідній серцю церкві так затишно… до неї прагнеш задля того, щоб серед величної природи Бога відкинути буденну метушню, почути тишу і послухати проповідь священика, у якого воюють двоє синів.

 

Я вже писав про те, що при запитанні про Бога священики чомусь дивляться вправо і вгору… дивляться і замислюються на мить. Ніби просять Господнього благословення на розмову про Нього. Це його випробування. Це урок. Це сила, яку дає йому Всевишній для того, щоб люди, котрі бачать його служіння Господу, надихалися його прикладом. Рівнялися на нього. Це джерело світла. Він прагне до нього всією душею. Він навчає його. Заспокоює. І дарує Любов, котрою цей священик щедро ділиться зі своїми прихожанами.

 

Голос батька двох українських воїнів зірвався. Він пишається синами, хоч і неймовірно хвилюється за них. Ніхто і ніколи не зможе приховати своєї турботи про дітей. В голосі була гордість, а очі говорили: «Люблю. Люблю цю землю, цю країну, цю Націю, віддаючи їй найдорожче».

 

Храм неймовірної сили. Старовинні ікони, гори… і священик – людина, українець, батько, патріот. З характером. З майбутнім. З молитвою. Він знає, де в його серці живе Україна. Поруч з Богом. В його величезній душі об’єднані Бог, Україна і Нація. Відчуття національної гідності. Чемність. Це величні почуття, коли Господь живе в твоєму серці.

А ти не читаєш Молитву, а співаєш її. Сам не усвідомлюючи того, коли саме ти почав співати псалми та молитви, бажаючи душею полинути до Бога. В піднебесся. У вічність, котра чекає на усіх нас і котрої ми так боїмося. Тому, що не завжди вміємо любити. А потрібно завжди. І тоді тобі постійно посміхається світ, створений для нас Господом.

 

Наша культура, наш генетичний потенціал неосяжні. Всеохоплюючі. Ми це відчуваємо, розуміємо душею, хоч не завжди здатні це усвідомити. Нам залишили нагадування про це на всій нашій українській землі. Тільки потрібно зуміти побачити їх і скласти в один прекрасний візерунок, під назвою «духовна Україна». А Храм Святого духа є підтвердженням написаного вище… Храм з мудрим Філіном над Святим Хрестом…

У нас є Бог і Україна… Ми у вічності, котру не варто боятися, її треба любити, чого б нам це не коштувало. Любити свято, щиро і з сильною мовчазною молитвою.

Авторська програма Олега Володарського «СПОВІДЬ». 

Герой програми Михайло Гергелюк

Отець Федір — яскравий приклад Воїна-священика

Капелан Федір Мороз. Якби я зустрів цього чоловіка в воєнній чи спортивній формі, я б нізащо не впізнав в ньому священика. Він — воїн. Воїн світла. Суворий. Вимогливий. Стриманий — Олег Володарський

 

Військові священики Армії Української Народної Республіки

Історія українського військового духовенства — окрема тема, яка потребує детального та глибокого дослідження. Однак поряд з офіцерами слід хоча б коротко згадати про польових православних священиків, які боролися та героїчно вмирали у складі частин Армії УНР.

Першим українським військовим ієреєм був 31-літній отець Микола Маринич, який 17 квітня 1917 р. став членом Військового клубу ім. П. Полуботка. Як представник клубу, отець М. Маринич брав участь у формуванні 1-го Українського козацького полку ім. Б. Хмельницького та одразу став його полковим священиком.

У липні 1917 р. до військ Центральної Ради вступив 43-річний отець Павло Пащевський, що до того служив у с. Жолоби Ямпільського повіту Подільської губернії. Його було призначено полковим священиком другої військової частини Центральної Ради — 1-го Українського запасного полку (згодом — полк ім. П. Дорошенка).

 

Після проголошення III Універсалу та початку формування Армії УНР виникла потреба у створенні головної управи військового духовенства. Очолив її піонер українського військового душпастирства отець Микола Маринич. Наприкінці 1917 — на початку 1918 р. лави духовенства Армії УНР поповнилися ще кількома особами, серед яких найбільш відомі священики Антоній Матеюк, Анатолій Волкович (панотець Окремої Запорізької дивізії), Микола Кукулевський (2-го Запорізького полку), Михалевич (3-го Гайдамацького полку).

Коли до влади прийшов гетьман П. П. Скоропадський, справу українського військового душпастирства було занедбано. Зважаючи на те, що Армія Української Держави мала невеликі старшинські кадри, потреба у військових священиках, на думку Військового міністерства, майже відпала. Фактично панотці залишалися тільки в українських національних частинах: Окремій Запорізькій дивізії, Інструкторській школі старшин та новосформованому Чорноморському коші. Серед військових священиків цих частин особливо слід відзначити отців Миколу Маринича, Анатолія Волковича (обидва — в Окремій Запорізькій дивізії), Павла Пащевського (у Чорноморському коші) та Юрія Жевченка (Інструкторська школа старшин). Останній, щоправда, недовго служив в українському війську: в 1920 роки він став полтавським архієпископом УАПЦ і незабаром був страчений радянськими каральними органами.

Зауважмо, що далеко не всі старшини кадрових частин поділяли думку Військового міністерства Української Держави. В архіві зберігся рапорт одного зі старшин 4-го Сердюцького пішого полку (ймовірно, сотника Архипа Кмети) на ім’я його високопреосвященства митрополита Київського і Галицького Антонія такого змісту: «В районі росташування 4-го Сердюцького полку (в Прозорівській башні) знаходиться церква, Паном-Отцем якої лічиться о. Ціхановський. Позаяк у кожному полку, згідно військового статуту, повинна бути своя полкова церква, я звертаюсь до Вас з ласкавим проханням чи не представиться можливим передати вищезгадану церкву в розпорядження Командира 4-го Сердюцького полку, причому бажано було б, щоб Панотець зостався її настоятелем… Церква знаходиться в казармах полку. Адміністративне управління її належить до причту, завдяки чому у місце росташування полку приходять громадяне полку зовсім невідомі, що при сучасному моменту з’являється дуже небажаним»

За матеріалами https://history.wikireading.ru/367010

 

Військовий священик Федір Мороз. Настоятель Церкви Різдва Пресвятої Богородиці міста Калуш на Івано-Франківщині. Священник-воїн. Чи може таке бути? Канонічно — не готовий відповісти. Не вистачає базових богословських та теологічних знань для того, щоб дати відповідь на це запитання.

Я чітко усвідомив інше — там, за гранню війни, біля лінії розмежування життя та смерті, священик, котрий присвятив себе Богу, прикладає надзусилля для того, щоб його допомога нашим воїнам залишалася лише духовною, щоб не взяти до рук зброю і не стати пліч-о-пліч із бойовими побратимами.

 

Твій автомат — хрест, бронежилет — 90-й псалом, а молитва Богородиці замінює шолом… Хто не дивився уважно в очі цим хлопцям, не зможе усвідомити, як їм важко. Вони хлопчики… чоловіки… сини… батьки…

 

І саме отець Федір — яскравий приклад Воїна-священика. Бойового, потужного, зі сталевим стрижнем всередині. Він поспішав. Був чимось схвильований. В церквах і храмах — це гідні діти Христа, а в повсякденному житті — такі ж діти, як і усі ми. І так само із веселою посмішкою прагнуть жити і любити цей світ.

Показові страждання блідої братії, котра пропагує православ’я головного мозку під куполами мокшанської хатинки на кремлівських лапах, вщент розбилися об посмішку усміхненого монаха Манявського монастиря – Феогноста Бодоряка. Саме через призму його служіння Господу побачив для себе посмішку Бога. Доброго і милосердного Бога, котрий страждав, аби ми пізнали любов. І в котре здригнувся від того криводзеркального відображення Господа, котрий любить нас лише за наші страждання і котрому б’ють чолобитні під зводами кремлівської церкви.

 

І знову приємне здивування. Якби я зустрів цього чоловіка в воєнній чи спортивній формі, я б нізащо не впізнав в ньому священика. Він — воїн. Воїн світла. Суворий. Вимогливий. Стриманий. Виявилося, що в нас багато спільних знайомих. Отець Федір серйозно та принципово займається допомогою воїнам АТО. Він поспішав. Але коли ми розпочали «Сповідь», замислився і зупинився.

У нього батько священик. Для західної України династія священників — це не дивина. Тут надзвичайно сильний генетичний код, надпотужна пам’ять поколінь.

Починали «Сповідь» зі слова «війна». В ньому щось спалахнуло. Сталь в очах. Переді мною сиділа зовсім інша людина. Воїн. «Я пішов воювати. Мені було складно. Відчув раптом, що не віддав свій борг землі та Нації», — на одному подиху промовив він.

Так багато побачив і так мало зміг усвідомити. А ще менше зможу передати словами. Адже як розповісти про милосердя і каяття, про боротьбу з гріхами і біль війни, про все те, що переповнює душу цієї людини?!

Та я все ж поділюся з тобою частинкою свого усвідомлення, жовто-синій. А ти вже сам побачиш все те, що я не зумію передати. Це не про боротьбу з емоціями і людськими пристрастями. Це глибинний біль за Україну!

 

Та найясніше я усвідомив для себе інше — якби на фронтовій позиції священик Федір Мороз залишився сам, він би взяв до рук зброю. Якби позаду нього була Україна, а він був сам на сам з ворогом, він би захищав Батьківщину зі зброєю в руках і з Богом в серці. Він би стріляв і молився. І ця молитва промовлялася б з чистим духом і в Господі. Це його суть. Саме тому він пішов на війну.

Тільки той, хто знає що таке справжня, кровопролитна боротьба з самим собою, звертаючись до бога говорить правду. Не можна, просто неможливо частково, обережно звернутися до віри. Це надскладне випробування душі — піднятися над своєю людської суттю і полинути до Бога… Той, хто це відчув, більше ніколи не повернеться в буденний бруд. Ці люди вищі за соціальні наративи. Вони бачать світ в справедливості Господній.

І як же кортить, як прагне душа… аби де-небудь в напівтемній квартирі… подивившись на цю «Сповідь», в душі у тебе, жовто-синій, щось надтріснуло, надірвалося… зірвалося в височінь і… замислилося. Ми дійсно щиро любимо цю країну? Чи ми обожнюємо лише напівтемну кухню з каструлями на печі? Ми дійсно готові усвідомити, наскільки складно там, за крок до смерті нашим хлопцям?! Чи завтрашній день народження або пікнік набагато важливіші за ту біду, котра п’ять років тому постукала в наші двері? Чи хтось інший буде гинути під ворожими танками та кулями?! А нас це мине і обов’язково вчасно видадуть зарплату?

Незабаром всередині нашої Нації почнеться складний діалог на тему істинного патріотизму. Почнеться і вже ніколи не завершиться. Тому що жити поряд з людьми, котрі самі себе вводять в оману і живуть безпринципно стає нестерпним.

 

Таким священикам, як Федір Мороз, я б не вклонявся і не розповідав про молитву. Просто міцно, по-чоловічому потиснув би руку. Від усього серця. А помолитися він і сам зможе. Він живе в Господі. Він полишив квапливість та нервування і сам собі зізнався в тому, що якби залишився сам на сам з ворогом, то зі зброєю в руках захищав би Батьківщину… Саме через це усвідомлення сила Молитви цього українця, воїна, священика безмежна.

Авторська програма Олега Володарського «СПОВІДЬ». Герой програми Федір Мороз

https://youtu.be/iEtobBMtZwY

Не часто Господь дарує зустрічі з такими людьми, як отець Віктор


Олег Володарський: «Отець Віктор Аврамчук своєю вірою і добрими справами доводить мені: все, що робить наша нація – не даремно»

Священика не суди – бійся цього найбільше. Ти не можеш зрозуміти навіть, в якому таїнстві він учасник. Однієї його сльози покаяння, яка впала на Престол, досить, щоб змити всі його гріхи. 

Святий Іван Золотоустий

 

2 січня 2013 богослужіння на сцені Майдану разом зі священнослужителями з інших регіонів України в черговий раз провів ужгородський святий отець Віктор Аврамчук (Українська православна церква Київського патріархату), який зустрічав Новий Рік на головній площі столиці разом із закарпатцями

http://www.mukachevo.net/ru/news/view/86019

Не часто Господь дарує зустрічі з такими спокійними та добрими людьми. Тиша маленької української церкви на території школи наповнена таким необхідним, після тривалої дороги з Києва, спокоєм.

 

Ми запалили свічки, налаштували апаратуру і я мав намір каятися. Каятися Богу про те, що тут, за тисячу кілометрів від Києва є священик та вчитель, котрий служить своїй нації і несе в собі світло Господнє.

 

Надважлива місія цього священика в тому, що школярі мають змогу в будь-який час отримати розраду у нього та у Господа. В підлітковому віці будь-яка дрібниця здається глобальною проблемою, саме тому для них надважливо, мати можливість доторкнутися до ікон, особливо сьогодні, коли в країні іде війна.

Ми часто шукаємо шляхи вирішення наших проблем у взаємодії між собою та державою, знов і знов помиляючись в одному – спочатку треба знайти довіру Господа і тільки потім просити у нього щасливого завершення життєвих негараздів. І вкрай необхідно навчати цьому з дитинства.

Я сам батько. А місто «на семи пагорбах», овіяне славою і силою духа Господнього, подарувало мені любов до Бога. І з самого дитинства, з самої колиски мої сини чують мою молитву за них.

Я ніколи і нікому не буду нав’язувати свого бачення. Просто помолюся та промовчу. Тому що життя моє в Господі та з Господом. Всіма своїми перемогами я завдячую Всевишньому. І коли моя найрідніша людина помиляється, я повторюю одні й ті самі слова: «Я молюся за тебе!».

 

Отець Віктор Аврамчук на іншому кінці нашої країни своєю вірою і прагненнями доводить мені: все, що робить наша нація – не даремно. Всупереч, наперекір, із болем в серці, але в ім’я України!

Я помітив одну особливість наших УКРАЇНСЬКИХ очей. Попри все, в самій своїй глибині вони посміхаються. По-доброму, від усього серця, привітно, щиро та з любов’ю. І скільки ніжності в цих українських очах. Їм би тільки навчитися не вмирати… Та миттєво реагувати на прояви злості.

 

Я підготую цю публікацію і обов’язково зателефоную священику Віктору Аврамчуку. Я прагну сповідатися, мене кличуть ікони, кличе до Бога. Там тиша, там душа відчуває небокрай. Саме там твої негаразди стають нікчемними та непотрібними порівняно з горем та бідою, котрі оповили мою таку втомлену і рідну Націю. І в один із днів Господь та Архангели покличуть всіх нас, ми відчуємо в собі той клич…і не зможемо більше так жити. Не зуміємо брехати своїм дітям, відвертатися від старих та хворих…

Ми вийдемо і підемо назустріч Богу. Воля є, але ми так досі і не змогли взяти її собі в самісіньке серце.

Авторська програма Олега Володарського «СПОВІДЬ».

Герой програми Віктор Аврамчук

https://youtu.be/18JnrZ313rI

Олег Володарський: "Сповідь. Священик Кирило Кальницький"


«Так ми насправді повинні дивитися на Христа – без страху... Він – наш друг, Він – наш брат, Він – найкраще й найпрекрасніше з того, що є. Він – це все. Як друг, він звертається до нас і каже: «Ви ж мої друзі. Невже ви цього не розумієте? Ми – брати і сестри. Ні, не бійтеся, я ж не суддя... у Мене в руках немає ключів від безодень пекельних, Я вас не залякую, ні! – Я вас люблю. Навпаки, я хочу, щоб ви разом зі Мною раділи життю... Розумієте?»

Порфирій Кавсокалівіта

Пам’ять вперто не бажала відпускати спогади про шум прибою Азовського моря. Пілігримство – це не складно. Це усвідомлений процес, коли людина задихається від неможливості в самому собі пізнати мудрість Бога. Вона позитивно хандрить без молитви, свічок, ікон. Вона сумує за милосердям і сильною ВІРОЮ.

 

Отець Кирил чекав нас на вході в свою УКРАЇНСЬКУ СВЯТУ ОБИТЕЛЬ. Помітно хвилювався. Переживав. Але був урівноважений і мудрий.

Кирило Кальницький. Запорізька єпархія УПЦ КП. Храм Покрови Пресвятої Богородиці, село Строганівка Приазовського району. Поруч з Храмом величезний парк. Все зроблено з любов’ю, з чистим, відвертим усвідомленням Господа.

 

Мене чекало складне випробування – поруч з отцем Кирилом була Матінка Олена. Його Мати, яка присвятила життя дітям. Повністю. Без залишку. Один син – військовий, другий – священик. Вони родом з Луганська. Потім переїхали до Івано-Франківська. Ще давно. Хлопчики були зовсім маленькими.

Дуже сильні очі у цієї Матері. Очі людини, котра не дасть образити Бога та своїх дітей. На березі Азовського моря, де все ще вільно відчуває себе кремлівська церква, а більшість населених пунктів – болгарські поселення, українські мати і син опинилися практично в повній соціальній ізоляції.

Син та мати. Священик і Матінка. І величезний красень-парк і тепла, до болю рідна УКРАЇНСЬКА ЦЕРКВА, де кожна свічка, що плаче і нагадує про душі загиблих. Це історія про жертву в ім’я віри. У цій християнській сім’ї стільки Вчинків! Як сходинки до Бога, якими їм належить пройти... Тут і не пахне ситим і задоволеним церковним благополуччям. Тут випробування.

У отця Кирила кілька вищих освіт. Він володіє кількома іноземними мовами. Він – ерудит. І ще один неймовірний відблиск – він вкрай совісний. Суворі очі його матері під час програми, і він, його душа, що так сильно любить Бога. Це треба бачити! Це необхідно відчути! Почути, як рідна мати називає священика-сина батьком духовним, істинно сприймаючи це по вірі, створюючи при цьому можливість не звертати увагу на мирські справи.

Захоплення? Ні! Внутрішня повага і усвідомлення того, що в нашій з вами дійсності мало прикладів жертовності і мужності. Але ж вони нам так потрібні в нашій обезкровленій зовнішніми і внутрішніми ворогами країні!

 

Отцю Кирилу – 29 років. Написав, і згадав себе цьому віці. Резонанс. У свої 29 він усвідомлено прийняв целібат (лат. Coelibatus або caelibatus – безшлюбність, обов’язкова обітниця безшлюбності, як правило, прийнятий з релігійних міркувань. Вважається, що обітниця безшлюбності як така була поширена в Церкві, як на Заході, так і на Сході, хоча документів про це дійшло небагато. Апостол Павло писав, що в шлюбі немає нічого поганого, але той, хто дотримується безшлюбності вчиняє краще: «Неодружений нехай піклується про Господа, як догодити Господові, а одружений про речі життєві клопочеться, як догодити своїй дружині... Але хто непохитно твердий у серці своєму, і, не маючи нужди, але є господарем своєї волі, вирішив у серці своєму берегти свою дівчину, – той гаразд чинить.1Кор. 7: 32,37»)

Він готується прийняти монашество. (Постриг монаший – обряд посвячення в монашество, при якому той, кого постригають, дає Богу довічні обітниці і до виконання їх отримує дар, що сприяє Господній благодаті. Існує три ступені монашества – рясофор, мантія (мала схима) і схима (велика схима). Постриг в рясофор відбувається читанням певних молитов і хрестоподібним постригом волосся, при цьому ім’я або змінюється на нове, або ж залишається колишнім. Той, кого постригають, обітниць не дає, але саме його вільний вступ на чернечий шлях є вираженим обіцянки Богу непорочного чернечого життя. Новопострижений одягається в рясу і клобук (звідси – «рясофор») й іменується «рясофорним монахом», або просто «монахом».

При постригу в малу схиму, або в мантію, той, кого постригають, дає Богу обітниці безшлюбності, послуху (настоятелю і братії) і нестяжіння. З постригом волосся йому нарікається нове ім’я, він одягається в чернечий одяг й іменується мантійним монахом, або просто «монахом».

Чергування постригу у велику схиму загалом схоже на чин постригу в мантію, але відрізняється більшою урочистістю і суворістю. Тому, кого постригають, дається нове ім’я, він одягається в схимницький одяг – т.зв. схиму (кукіль) й іменується «схимонахом», «схимником»).

Він прагнув до Господа. На очах у матері, яка присвятила себе вірі. Вірі в Бога. Вірі в нашу Націю. Це цілковита довіра людини до своєї Батьківщини, до свого коріння.

Їм метушливо з нами. Їм тихо і мудро там, біля ікон. Їх вабить мерехтіння свічки в затишній напівтемряві храму.

 

Нас врятують наше коріння, наша генетична пам’ять. Генетично ми сильна НАЦІЯ – духовна і воююча. Ось чому в концтаборах так багато вбивали наших священиків і військових. Мільйонами нас випалюють із нашої генетичної креоли, а ми, прямуючи до Господа, віруємо, молимося і беремо в руки зброю, встаючи на захист УКРАІНИ.

Кальницькі проводжали нас, а у мене плакало сердце. Ми подружилися, розмова вийшла дуже теплою. П’ять годин! Людина володіє неймовірними інтелектом та ерудицією, але не поставила на вченість, регалії та звання, а пожертвував це Богу, визнавши за ним право управляти всим, що ми називаємо дійсністю.

Від храму до храму, від ікони до ікони, від серця до серця. Доторкаючись до душ священиків, спостерігаючи їхню жертовність і любов до Господа, пишаюся, своєю землею, яка виростила таких дітей.

Микола Мединський, Сергій Дмитрієв, Михайло Омелян, Дмитро Поворотній, Наталя Кудрянська, Василь Вирозуб, Андрій Ляшик, Віталій Сенек, Юрій Попович , Василь Мандзюк, Віктор Аврамчук, Іван Владика, Василь Лозинський, Тарас Климович, Петро Мартинюк... З вашого благословення, і від Ваших істинно УКРАЇНСЬКИХ душ дозвольте мені в День Народження Кирила Кальницького не тільки порушити черговість програм, але і привітати його з 30-річним ювілеєм і побажати йому сили ДУХУ.

Все інше у нього вже є. Бог і Україна! Від щирого серця і з безмежною повагою передаю вітання!

 

Авторська програма Олега Володарського «СПОВІДЬ». Герой програми Кирило Кальницький

https://www.youtube.com/watch?v=cRc-QGWtDaM&feature=youtu.be