Хворе тіло отця Сергія не заважає йому молитися та вірувати

Схиієромонах Сергій замкнений, надскладний для розуміння. Його можливо лише почути – Олег Володарський

  

Молитва до преподобних і богоносних отців наших Іова і Феодосія Манявських

О преподобні і всеблаженні отці і вчителі наші Іове і Феодосію, земні ангели, ближні друзі Христові і угодники Божі, обителі вашої славо і окрасо, всієї Галицької землі і всієї православної Вітчизни нашої незборима стіно, наставники чистоти і цнотливості, невтомні подвижники, віри православної поборники, що збагатили і примножили преподобних старців землі Української, святої обителі Манявської непереможні охоронителі.

О всеблаженні і преподобні Іове і Феодосію, православної віри великі ревнителі, малого цього моління від убогих сердець наших не відкиньте, але будьте нам у вірі і покаянні наставниками. Отці святі, Іове і Феодосію, не забувайте нас, дітей своїх, і з соборами преподобних отців і мучеників до Владики Христа моліться за нас. Збережіть Церкву нашу святу Православну і нас, вірних дітей її, від ворогів видимих і невидимих, додайте нам, немічним, сили уподібнитися вам у цьому житті.

Вознесіть молитву, преподобні отці, і хворих зціліть, малодушних підтримайте, скорботних утіште і випросіть предстоятельством вашим Україні нашій мир, тишу і спокій, а обителі вашій Манявській благочестя і процвітання.

Молимо вас, пастирі наші, охороніть нас молитвами вашими і допоможіть нам дотримуватися заповідей Божих зі смиренням і терпінням, у лагідності та любові, у послуху та праці, приборкувати волю та похіть і утримуватися від усякого зла. Прославляємо і ублажаємо життя ваше не тільки словами, але й життям своїм намагаємося за допомогою Божою уподібнюватися подвигам вашим, щоб і нам після відходу зі світу цього з вами нерозлучно сподобитися праворуч Бога стати, бо Йому Єдиному належить усяка слава, честь і поклоніння, Отцю, і Сину, і Святому Духу, нині, і повсякчас, і навіки-віків. Амінь!

 

Схимонах Іов (Іоанн Княгиницький) народився в побожній православній родині в м. Тисмениці. Він вивчав Божий закон і світські «науки в Унівському монастирі, а згодом — у заснованій благочестивим князем Костянтином Острозькій академії, де швидко став учителем. Промислом Божим і повелінням князя Костянтина він із княжою милостинею прийшов на Святу гору Афон, де, побачивши аскетичне життя афонських старців, прийняв рішення стати ченцем. Повернувшись на короткий час додому та роздавши все своє майно убогим, Іов знову прийшов на Афон, де прийняв чернечий постриг з іменем Ієзекиїл.

Протягом дванадцяти років він здійснював чернечий подвиг на Святій Афонській горі, де Господь звів його з подвижником з України Іоанном Вишенським. Обидва вони відзначалися вченістю, ревністю в православній вірі й суворим аскетичним життям. Почувши про укладення Берестейської унії та про зраду православної віри багатьма єпископами на чолі з митрополитом Київським, преподобний запалився ревністю в утвердженні православ’я на рідних землях і за благословенням афонських старців, подібно до преподобного Антонія Печерського, повернувся зі Святої гори на Прикарпаття. Тут Іов обновив, згідно з афонським аскетичним статутом, життя в Унівському та Дерманському монастирях, в Угорниках, а потім оселився в пустинному місці біля Бетерсового потоку, де пізніше заклав Манявський Скит.

Преподобний Іов багато потрудився, здійснюючи подвиг пустельника. Господь зібрав біля нього інших благочестивих мужів, які мали його за свого старця і наставника. У благочесті й подвигах преподобний отець Іов разом із братією твердо тримався православної віри, зміцнював і наставляв правовірних у християнській вірі.

До преподобного Іова в 1608 р. прийшов ієродиякон Феодосій, якого отець відразу виокремив серед інших, бачачи в ньому велику ревність і смирення. З молодих років преподобний Феодосій намагався благодогодити Господу незлобливістю і доброчесним життям, виконанням заповідей Христових через відмову від мирської суєти й тимчасових насолод.

За благословенням Божим і допомогою христолюбців в усамітненому місці, подібного на острів, було збудовано монастир і до свята Воздвиження Чесного Хреста в 1612 р. було освячено монастирський храм. У всіх монастирських трудах і потребах ієродиякон Феодосій був невтомним помічником преподобного Іова, а коли той, бажаючи поклонитися преподобним і богоносним отцям Антонію і Феодосію та іншим Києво-Печерським преподобним, пішов на якийсь час у Київ, то залишив отця Феодосія ігуменом зі словами: «Будь пастирем і духівником нашим, тобі належить бути ігуменом, а я буду тобі допомагати, доки буду жити».

Будучи суворим подвижником, преподобний Феодосій мужньо перетерпів труднощі свого часу — гоніння на православних від єзуїтів, які не послабили його благочестя, а навпаки, піднесли його. Він мудро керував обителлю, збільшуючи число її братій та дбаючи про її належне облаштування. Під його керівництвом у скиту була побудована велика соборна Воздвиженська церква, а скит від Константинопольського патріарха Тимофія отримав ставропігію.

 

Наприкінці 1621 р. засновник Манявської обителі 70-літній Іов занедужав і після нетривалої хвороби 29 грудня 1621 р. переселився в небесні оселі. Був похований у при творі соборного храму.

Преподобний ігумен Феодосій продовжував благочестиво керувати життям братії, а в 1628 р. взяв участь у скликаному Першому соборі Київської митрополії після унії православним митрополитом Київським, Галицьким і всієї Русі Іовом Борецьким у Золотоверхому Михайлівському монастирі в Києві.

Преподобний Феодосій жив, як ангел Божий, серед братії, подаючи приклад благочестя. Чутки про його суворе і доброчесне життя поширилися по Карпатах, Галичині, Волині й Буковині, Молдавії та Румунії. Духовний авторитет і благочестиве життя ігумена Феодосія з братією викликали до них велику повагу з боку інших православних монастирів у воєводствах Руському, Белзькому та Подільському. Вони всі визнали над собою зверхність Скита Манявського, а преподобного Феодосія, за зразком Афону, нарекли своїм протом. Митрополит Київський, святитель Петро Могила писав про обитель Манявську так: «Якщо хочете побачити слуг Божих у людській подобі, то підіть у Карпати, де своїм служінням двісті ангелів у людській плоті присвятили життя Богу».

Облаштувавши так не тільки життя своєї обителі, а й багатьох монастирів Київської митрополії, преподобний Феодосій в 1629 р. із миром відійшов до Господа, а тіло його було покладене поруч із чесними останками його наставника преподобного Іова.

Схиієромонах Сергій замкнений. Надскладний для розуміння. Його можливо лише почути. Усвідомити. Отець Сергій родом з Донецької області. Та він вдячний Богу за те, що йому на долю випало служити Господу в Манявському монастирі.


Коли ми тільки планували зйомки цієї програми, мене одразу попередили, що цей монах прямо протистоїть нечистому.

Хворе тіло отця Сергія не заважає йому молитися та вірувати. Виснажлива, безжальна війна, в якій приречений на віру може тільки любити та вірувати.

«Проте багато залежить від нас. Всередину Нації проник вірус сатани, спасіння від якого – молитва та віра»

Неймовірно складний діалог. Ми сиділи біля усипальниці засновників Манявського монастиря. Монах, котрого треба почути душею. Тіло його балансує на межі життя та смерті. Мужність – це зізнаватися собі, що диявол, використовує слабкість наших тіл, аби понівечити душу, знищити дух. А голос Божий кличе нас жити та радіти кожному дню.

В тій бесіді я побачив молитву. Молитву у темряву. Молитву без початку та кінця. Віра – це не про традиції і канони. Вони лише приклад, котрий надихає нас. Віра – це смиренність та погляд в піднебесся. А він не завжди буває світлим. Віра сліпа. І чим більше ти заплющиш очі на мирське, тим більше Божого тобі відкриється. Це наджорстка аскеза. Це не випробування. Назавжди відректися від мирського – це вибір.

Мовчазна молитва. Священна. Вчитуючись в рядки псалмів та молитов, ми починаємо втрачати просторове усвідомлення. Перестаємо бути слабкою тілесною оболонкою, усвідомлюємо себе духом безсмертним. Відрікаючись від зла, недолугих емоцій, брехні. Ми поряд з Богом. І Він, як мудрий батько, милує, любить і дарує віру.

«Допоможи йому, Господи!», – благала моя християнська суть… а тиша храму і відлуння голосів підсвічувалися яскравим вогнем церковних свічок. Це мужність – жити в Господі. Зазирнути всередину себе і не злякатися свого такого недосконалого єства. Дієве каяття. Ми не тут. Не сьогодні і не вчора. Ми у вічності. В молитві, котра не боїться ані безодні, ані темряви. Кара за несвідомість – скорочення життєвих сил. Благодать Божа, високий дух, що живе в невпинному діалозі з Ним.

Авторська програма Олега Володарського «СПОВІДЬ». Герой програми отець Сергій

https://youtu.be/lSKR85aWMro

Андрій Фафлей почув болісний крик Вітчизни – Олег Володарський

Він може раптом перетворитися на кочівника, проте ніколи не стерпить болю своєї Нації

 

Господи, Боже сил, Боже спасіння нашого, Ти Єдиний твориш чудеса. Поглянь в милості і щедротах на смирення рабів Твоїх і людинолюбно вислухай і помилуй нас: бо вороги наші зібралися на нас, щоб погубити нас і знищити державу нашу та святині наші. Допоможи нам Боже, Спасителю наш, і визволи нас, заради слави імені Твого, і нехай до нас будуть додані слова, сказані Мойсеєм: будьте сміливими, стійте і побачите спасіння від Господа, бо Господь переможе за нас.

Так, Господи Боже, Спасителю наш, не пом’яни беззаконь і неправд людей Твоїх і не відвертайся від нас гнівом Своїм, але в милості і щедротах Твоїх відвідай смиренних рабів Твоїх, що до Твоєї милості припадають: повстань на допомогу нам і подай воїнству нашому з Ім’ям Твоїм перемогти. Погуби наміри і неправедні насмілення тих, хто йде на нас війною.

Молимось до Тебе, Владико миру і спокою нашого, щоб як щезає дим, так нехай щезнуть вороги наші, і як прах розсипається від лиця вітру, так нехай розвіються їхні злі думки знищити державу нашу Українську. Господи, втихомир тих, хто противиться заповідям та постановам Твоїм. Поверни їм пам’ять Твоєї заповіді: Блаженні миротворці, бо вони синами Божими назвуться. А для тих, хто противиться цій Твоїй заповіді, пошли гнів, скорботу і ангелів лютих, які вселять в них страх і пам’ять про те, що і вони себе християнами називають.

Нехай же Господи буде воля Твоя над нами і, якщо Твоє Провидіння буде таким, щоб покласти воїнам нашим у битві за Віру і Україну душі свої, то і їм прости гріхи їхні, і в день праведного Твого Суду подай вінці нетління. Але віримо і молимось Тобі Великодаровитий, Господи, що ти захистиш, втихомириш і напоумиш та до спокою приведеш всіх. Бо Ти єси захист і перемога, і спасіння, для тих хто надіється на Тебе і Тобі славу возсилаємо Отцю, і Сину, і Святому Духу, нині і повсякчас, і на віки віків. Амінь!

 

Він розірвав ніч. Увірвався, наче ураган в засніжену Верховину і приніс братське тепло в серці. Вкотре переконуюся в мудрості Господній, адже Він милостиво дарує нам ті зустрічі, котрі нам необхідні саме зараз. Ось і зараз, коли ти втомлюєшся вірити, сили майже закінчуються, і, здається, от-от настане той час, коли ти не витримаєш і опустиш руки, спостерігаючи, як ті, кого ти щиро поважав, у кого вірив, байдужіють та зраджують нашу Неньку, Бог подарував мені спочатку можливість доторкнутися до української Шамбали – Гуцульщини, а потім зустріч з Андрієм – людиною, котра усвідомлюючи наше славетне минуле, ціною власного життя перешкоджає зовнішньому та внутрішньому ворогу знищити наше майбутнє.

 

Свіча горіла під іконами напередодні його приїзду. Молився і думав про те, як же нам усім не вистачає єдності. Ми всі різні – це природно, проте ми розділені – а це вже не просто страшно, а смертельно небезпечно для нашої Нації. Немає в цьому житті однозначно поганих чи хороших людей. Є гідні люди, котрі помиляються і коять лихо, є відверта сволота, котра робить добрі вчинки. Все неоднозначно і оманливе.

 

Є лише дві твердині – Бог і Україна. Навіть найзапекліший ворог, котрому болить наша країна, стане пліч-о-пліч з тобою. Так само і твій друг, якщо він боягуз і зрадник, не стане жертвувати комфортом своєї кухні та звичною м’якістю ліжка заради боротьби. Буде соромитися, опускати очі, не помічаючи ворога. Принижуватися перед зовнішнім і внутрішнім ворогом. Жити як раб. Як тварина. Хіба можна поважати чоловіка, котрий промовчить заради існування? Хіба можна любити воїна, котрий не став на шляху ворога, закривши собою матерів та рідну землю?! Хіба може і далі називатися людиною той, хто зрадив себе та власні принципи? Не поспішай підмішувати сюди переконання, адже вони – ілюзії принципів. Це політичне зважування смертельної небезпеки буття. А принципи – це коли тобі простіше здохнути, аніж зрадити те, заради чого ти дихаєш.

 

Ми говорили жорстко та категорично. Ми говорили мовою кочівників, котрих будуть знищувати в першу чергу, аби не дати Нації відродитися. Дві незнайомі людини. Чоловіки. Батьки. Сини. Два українці. Від серця. Від самої душі.

 

Він не хоче миритися з тим, що бачить, повернувшись з війни. З тим, що поки його брати по крові ладні вмерти, та не здатися зовнішньому ворогу, українці тут, в тилу, схиляють голови перед внутрішнім ворогом. Він категорично гидує зрадниками. Він не хоче належати ні до жодної касти наділених цією владою. Він УКРАЇНЕЦЬ за своєю суттю, кров’ю та генетикою. Він щиро вірує в Господа нашого Ісуса Христа.

 

Йому болить. Як і кожному з нас. Він той, хто почувши болісний крик Батьківщини, піде вбивати та помирати за майбутнє своїх дітей. Він подолав 400 кілометрів, аби сказати мені це все. Не словами. Душею та мовчанням. Мені. Абсолютно незнайомій людині. Такій самій, як він. Мені, котрий не зможе залишитися осторонь, обираючи рабську покірність та байдужість, котрими так хворіє наша рідна країна.

 

Воїн здатен не їсти та не спати. Він може раптом перетворитися на кочівника, проте ніколи не стерпить болю своєї Нації. Це та рідкісна риса, котру в нас винищують вже майже тисячу років. Воля або смерть. І нехай провладним організмам здається, що вони можуть стриножити цю силу, і запрягти її, аби вона працювала на їх збагачення, поки вони, ховаючись, нарізають поміж собою золоті батони нашого майбутнього. Їм здається.

 

Подивися в очі цьому чоловіку, жовто-синій, зазирни в його душу, почуй те, про що він говорить, відчуй те, про що він мовчить. І в тебе не залишиться сумнівів – їм здається.

 

Мені не хотілося його відпускати. Такі хлопці стають кровниками на все життя. У нього не має зворотного ходу – зрадити. Зрадити побратима для нього значить втратити себе. А для таких українців це гірше за ганьбу та безчестя.

 

Побільше б таких лютих укрів, котрі голими руками будуть винищувати продажних шакалів, що зрадили нашу Націю. І почнеться все з таких непримирених та незламних воїнів. Вибухне. Запалає. В розірвану ніч. Голіруч. Та з величезною душею і зболілим серцем.

 

Андрій Фафлей. Українець. Патріот. Воїн. Християнин. Він поїхав, я ще довго не міг заснути. Гори. Верховина. Бог і Україна. Віра і божий хрест, котрий ми маємо нести обережно, гідно та чесно.

Авторська програма Олега Володарського «СПОВІДЬ».

 Герой програми Андрій Фафлей

https://youtu.be/m0q1OpP7WpA

Отець Меркурій. Розмова про Бога, про довіру – Олег Володарський

 

МОЛИТВА

О, Мати Божа, допомого і захисте наша, вища від Херувимів і чесніша від Серафимів, Боговибрана Отроковице споглянь милостивим оком на нас, почуй нас грішних та не-достойних, пожалій наші душі і тіла збурені ранами гріхів і страстей багаторізних, звільни нас від всякої напасти, біди, скорботи і вічного осудження. Охорони нас від ворогів видимих і невидимих, шо нападають на нас, звільни нас від всякої печалі і від неправедного лютого наговору ворожого.

Прийми, о Всемилостива Владичице, ці молитви, шо зі сльозами Тобі приносимо від нас, недостойних рабів Твоїх, до Твоєї всезцілюючої ікони, скорботи полегши, хворих зціли, розслабленим і немічним здоров’я подай, від бісівських нападів захисти, прокажених очисти, обтяжених недугою п’янства і наркоманії зціли і до спасіння всіх приведи. Владичице, всякий дім і сімейство в благочесті і однодумності збережи. Церкву Апостольську і Соборну Православну між народами утверди, устави святих отців непорушеними збережи.

Благаємо Тебе, Пресвята Владичице, оберігай обитель Манявську і будь Ізбавителькою і захистом нашою, бо на Тебе уповаємо завжди, всією душею до Тебе взиваємо: змилосердься і допоможи, пожалій і визволи, прихили вухо Твоє і наші скорботи та слізні молитви прийми, і, як бажаєш, заспокой і утіш нас, люблячих Твого Безначального Сина і Бога нашого. Умоли Сина Свого, Христа Бога нашого, хай простить нам гріхи наші і не відверне милості Своєї від людей Своїх і подасть нам християнську кончину, безболісну, мирну, неосоромну, і удостоїть нас Царства Небесного. Цього ради славимо Тебе і прославляємо святе і величне ім’я Отця і Сина і Святого Духа нині і повсякчас і на віки віків. Амінь!

Місце розташування монастиря є святим, адже тут двічі з’являлася Пресвята Богородиця. Святістю славились також некрополь та зовнішній цвинтар Скиту, де спочиває прах тисяч православних християн.

Манява. Хресто-Воздвиженський чоловічий монастир. Подейкують, що Скит у Маняві був заснований дуже давно – ще в кінці ХІІІ ст. Кажуть, наче київські лаврські ченці Іоаникій та Пахомій, покинувши спустошену монголо-татарами обитель, прийшли до Карпатських гір, щоб тут далі провадити своє подвижницьке життя. Вони тут збудували храм Воздвиження Чесного Хреста (1241р.), який проте не вцілів через татарську навалу.

Офіційна ж історія Манявського Скиту розпочинається на початку XVII ст., коли до цієї затишної місцини прибув Йов Княгиницький. Його шлях до Маняви пролягав від сусідньої Тисмениці через далекий Афон. Дванадцять років чернець подвизався на Афоні і, може, там і залишився б, якби не прикрий стан православ’я на Галичині. Відразу по його прибутті львівський єпископ Гедеон запрошує знаменитого подвижника відновити занепалий православний монастир в Уневі, і той виконує прохання. Тоді його кличуть в Угорницький монастир, потім – у Дерманський. Він всюди іде й навчає. Врешті, знаходить «густу лісову пустиню» – там, де до Манявки впадає річка Батерс (нині Скитець), і залишається чинити аскетичні подвиги.

Історія Манявського скиту приховує багато нерозгаданих досі таємниць. Загадкою для дослідників залишаються цілющі властивості води, яка збирається всередині печери, що утворилася у велетенському камені, який лежить на горі поряд із монастирем. Здавна монахи використовували цю воду для зцілення недужих, тож недаремно, мабуть, цю брилу нарекли Блаженним каменем. Камінь-брила із гротом який нагадує велетенський горган з отвором, знаходиться на відстані 400 м від виїзної брами монастиря. Грот цей і є давнім житлом ченців – скитом.

 

Ієромонах Меркурій. Манявський монастир. Ми приходимо в цей світ розгублені, спантеличені тим, що з нами відбувається і для чого ми тут. В чреві матері ми ніжимося в безпеці і турботі. Нас люблять, про нас піклуються, на нас чекають. Потім раптом твій, вже такий звичний, світ змінюється і стає величезним та неосяжним. Ти, розгублений і спантеличений цими змінами, голосно плачеш.

Ти відчуваєш, ти дихаєш, ти п’єш материнське молоко та з цікавістю озираєшся навкруги. А потім ти починаєш ходити. І розуміти, що є величезні дорослі люди та маленькі діти, такі як ти. А ще є найважливіша людина – Мама. І увесь світ сприймаєш через її голос, її любов, її ніжність. Там надзвичайно затишно… Там, де мама.

А на вулиці дощ та туман. І з кожною осінню, що промайнула і пішла в минуле, ти дорослішаєш та сумуєш за тією «дитячою» турботою, коли всім твоїм світом була материнська турбота. Ті, хто отримав вдосталь тієї материнської любові, одразу починають любити цей світ, захоплюватися ним, насолоджуватися.

А ті хто не отримав? Їм від самого дитинства незатишно та неспокійно серед людей. Ти намагаєшся отримати, заслужити любов оточуючих, та вони готові прийняти тебе лише тоді, коли станеш такими як вони, коли забудеш про те, хто ти є.

Мільйони людей. Втрачене покоління. Дітей виховували, як правильно. Вони мали бути як усі – слухатися дорослих, гарно навчатися, бути чемними, робити лише те, що дозволяють. А потім ці діти ставали надійними «гвинтиками системи».

Я добре пам’ятаю свого однокласника – Толю Шупровича. Він добре грав у футбол, був взірцем для нас. Та в нього була велика, проте дуже бідна сім’я. Постійно голодний, він із заздрістю дивився на нас, коли ми діставали з портфелів свої обіди. Саме тоді я почав усвідомлювати, які ми всі різні – хтось з осудом дивився на голодного хлопчину, хтось намагався не помічати чужої біди та були і ті, хто ділився тим, що мав. Ділитися було складно. Це коли ти, зборовши власну жадібність, егоїзм єдиної, улюбленої дитини, стаєш дорослішим і усвідомлюєш в собі людяність. Ти розумієш, що всі діти різні. І не всі щасливі. Є самотні дітлахи. І ця дитяча самотність не полишає їхніх очей навіть тоді, коли вони подорослішають.

А ще це спогади про біль. Несподіваний та сильний. Ми втратили Толю. Він поліз на дерево за вишнею, і там натрапив на електричний кабель, вологий після дощу. Його вбило струмом. Шок, котрий не минає та не забувається.

Мені тоді дуже закортіло побігти додому і поросити маму зробити багато-багато бутербродів і віддати їх Толі. Назавжди віддати. Не шкодуючи ані крихти. Саме тоді я усвідомив, що треба цінувати близьких. Віддати їм все, до останньої крихти, не шкодуючи нічого. Тільки б не втратити…

І коли в груді 2015 року сталася трагедія, я просто не зміг пройти повз. Відчув той самий біль – коли хочеться віддати все, аби тільки жив. В серцях. В пам’яті. В національній пам’яті. Герой…

 

Ти підіймаєш очі, а перед тобою ікона Манявської Божої Матері (Одигітрії). З маленьким Ісусом на руках. Життя промайнуло перед очима і ти усвідомлюєш, що Господь дарує тобі урок любові та милосердя. Він береже та любить нас. І, як найбільший дар, дає нам любов. Любов Батька та Матері, що віддали нам свого сина…за наші гріхи, котрі ми поступово перестаємо за собою помічати. У нас є прагнення, політика, несумісна з мораллю. Та всього цього замало, щоб усвідомити могутність Божої віри. Ми амбітні, спрямовані на результат, продуктивні. Гординя, сумніви, марнославство, байдужість…

 

Саме тому для мене так важлива кожна хвилина діалогу з тими, хто вищий за буденне та мирське. Отець Меркурій. Нам спустили ікону Манявської Божої Матері. Ми сіли поряд, а поміж нами цей святий Образ. Боявся зайвий раз поворушитися… Навіть не знаю, що для мене звучало голосніше – відголоски спогадів чи відлуння наших голосів у дзвінкій тиші собору.

 

Український монах. Українська Святиня. І «Сповідь». Розмова про Бога, про довіру… Істинну довіру, повну, справжню. Нервував. Відчував відповідальність, адже мені довірилися, мені відкрили таїнство. Це дотик до того, що ніколи і ні за яких обставин не можна зраджувати. І ще… усвідомлював, що щось в мені назавжди змінилося, і я вже ніколи не буду таким, як був до відвідин цієї Обителі.

Господь вказує Шлях, і інші шляхи перестають існувати. Вони є, але ти чітко усвідомлюєш, що вони ведуть до безодні. Туди, де душа розривається від болю та суцільна пітьма. Господи, спаси і помилуй! Молюся за синів. Відмолюю дитинство – неспокійне, вибухове, задерикувате. Молюся за Батьківщину. І за третього сина. Дуже на нього чекаю.

Без жодних сумнівів сповідався б отцю Меркурію. В ньому неймовірно яскраво палає іскра Божа. Пишаюсь українськими святинями. Захоплююся українськими монахами. І прошу у Господа благословення… пошепки, від самого серця…

Авторська програма Олега Володарського «СПОВІДЬ».

Герой програми Ієромонах Меркурій

https://youtu.be/ZZUWkFmuudE

У Василя Триндохіра болить Україна. Глибокий біль війни...

Василь глибоко усвідомив, що війна не тільки на фронті – Олег Володарський

 

Шо вам повім, то вам повім, але повім вам, же Гіпократес по правді низиваєси Василько Галиця з Білих Ослав. А то був дохтор, шо хороби лікував. Перьший дохтор на Гуцулії.

***

А було так. Людиска си лікувили, єк могли. Вірили, шо хороба приходит вид злих духів. Може тако прийти, єк хто пусти вроки. Чаривниця приглєне си злим воком на тебе і вже чюєш: в голові си мутит и кєгне риґати. Тогди тра три рази глипнунти на земню і небо, на земню і небо, на земню і небо, тай чари зникнут. Хлопи з Бистреця до ниньки в’єжут коням червоні китиці, аби злі вроки прикєгати і коні не дістали запаленнє копит. Допіру Василько Галиця перьший взєв хоробу на розум. З хоробов можна сказати так, єк би хто фалшував у музици. Ти кєгнеш приму, а другий секунду. Кєгне зле. Ціле граннє на ніц. Так само з басами. Прим – най буде – добрий, секунд добрий, а басист скрипит. Гет зле.

Хороба то розстроєна натура. Такий скрегіт, єк мурахи йдут по шкирі. А дохтор, шо лічит, то настроювач натури. Вхопит кілок вид струни, ту попустит, там підкєгне, постукав, послухав і… вже грає! Так само зроби з чоловіком. Артиста! Тилько шо від людий.

Рід Галиців був двоєкий. Єдна гилля роду воювала. Єк си война точила, то Галиці вже на ний були. Галиці кожду битву мали виграну лиш витак цісарі войну програвали. А друга гилля роду – то були музики. Ці єк не грали, то строїли, а єк мали вже настроєне, но то грали. Малий Василько Галиця вив’єзавси з тої суперечности. Єк одні си б’ют а другі йграют, то дітваку ніц си ни лишєє, єк лиш лікувати. А бо лікував так, єкби слабого до гуцулскої музики мав привчити. Шоби и в ним всьо грало.

Йой, Господи, вин і зуби кєгав, єк тра було. Навіть из знечуленнєм. Мав такий маленький стив з дирков, а пид ним пид диров шило було, а пид шпіцом шила лапка. Єк хтос сідав на столику, то Галиця кліщі прикладав д’ зубови, тако притискав ногов лапку, шило си впивало вище литки, і єк тє ни дзюґне, то гет забув-єс про зуба і … фурт, вже по нім. Йкос раз вирвов Галиця слабого зуба бабі з Делєтина, то в’на повіла: «Знала’м, шо мают корінє, але шоби таке доуге?» Василько Галиця з Білих Ослав вигадав присягу, шо ї називают «клєтвою Гіпократеса». Та єк в’на си може так називати, єк гет нієкого Гіпократеса ни було, але був в Білих Ославах Василько Галиця, шо витак перебравси до Ворохти і там, єк робивси полонинський вітер і людий бралося йкес таке розстроєннє, шо ніц, лиш си вішєли, то він їх відживлєв, добрим вітром надував та й так повертав їм духа. Та бо ни всім повертав, ба лиш тотим, шо шє ни вистили. Гей га, тому шо вистив, навіть музика ни поможе.

Історія філософії по-гуцульськи. II.

о. Юзеф Тішнер (Переклад Олеся Герасима)

 

Василь Триндохір. Ми миттєво знайшли спільну мову. Ми мислимо в одному напрямку. Він неймовірно щиро та тепло спілкується. Говорить те, що на душі. Рідкість.

Соціальний працівник. Волонтер. Мислитель. «Не той гуцул, що родився, а той що згуцулився», – так говорить про себе Василь. Спочатку закохався в етнічну гуцулку, а невдовзі назавжди полюбив Верховину.

 

Ця любов до рідного краю неймовірно в ньому відчувається. Він нею переповнений. І, сам того не помічаючи, щедро ділиться нею з оточуючими. Це заворожує. Доторкнутися до рідної української душі – це завжди ПОДІЯ. А усвідомивши, що почута, та душа прагне сповідатися. Прагне говорити про Україну, про Націю. Відкриваючи душу, не зможеш лукавити.

 

Василь вивчає Святе Писання. Він алгоритмує знання, прагне не просто знати, а розуміти, усвідомлювати. Василь поділився зі мною важливою для нього давньою молитвою, котру я із вдячністю читаю щоранку та щовечора. Кожний наступний ефір, наче відірваний аркуш календаря. А мені інколи так хочеться не відпускати його, а залишити тільки собі ці яскраві фрагменти Верховини.

Українська Шамбала – дивовижна казка. І як же мені хочеться, щоб вона не завершувалась! Мене підкорили Карпати. Частинка моєї душі назавжди залишилася там, серед засніжених вершин, на звивистих стрічках перевалів, під неймовірно яскравими зорями. Там, де живе Господь.

 

Саме Василь першим звернув нашу увагу на те, що в гуцульській культурі збереглися численні відлуння величних традицій з усього світу – відголоски санскриту в звучанні слів, традиційні елементи кришнаїзму та буддизму…

Проте особливо він наголошував на важливості християнських цінностей, котрі є базисом цієї культури. Для гуцулів віра – це надважливо. Саме це допомогло їм зберегти свою культуру, свою самобутність, свою автентичність. Та не можна не помітити й те, що Гуцульщина була транснаціональним плато, котре стояло на перетині цивілізаційних процесів. Люди пішли в гори, щоб врятувати любов до природи та не заглушити шепіт Бога, що лунає над горами. Вони не хотіли війни, жорстокості, насилля. Вони хотіли любити та працювати, молитися та жити в мирі.

Найнеосяжніше в гуцульському етносі – це єднання з природою і Богом. Для них це єдино. Це інша ментальність. Це наука про любов до Бога. Инчий вимір. Та цьому виміру, наче дитині, не вистачає турботи та підтримки Неньки-України. Ані з боку Коломиї, ані з боку Яремчі та Ворохти дороги фактично немає. Є напрямок. На дорогі курорти, де напівфруктовий компот коштує 100 гривень, а консервований помідор 65, дорога є, а сюди, до серця Гуцульщини – немає.

А може саме така вимушена віддаленість і допомогла їм зберегти себе? Не дозволила похапцем перетворити культуру предків на недолугий атракціон для туристів, а навпаки, дала можливість усвідомити себе, своє коріння і вже зовсім інакше відкривати нам частинки своєї душі? Мудрості Божій немає меж… Все відбувається саме так, як нам потрібно, а не як ми хочемо. І кожне Господнє випробування – не кара, а найбільший дар.

 

У Василя Триндохіра болить Україна. Глибокий біль війни. І глибоке усвідомлення того, що війна не тільки на фронті, що вона не завершується на блокпостах, а країна вимагає від нас допомоги тут і зараз, навіть у найвіддаленіших її куточках.

Як же нам не вистачає єднання, українці! Відчувати плече одне одного, молитися і вірувати… І, найважливіше, ділитися і розумітися. Це безцінно – бути разом, бути єдиними. У гуцулів це в крові.

Знову я сумую, хворію Гуцульщиною… Мене лихоманить згадками, мені знову хочеться в гори – в неосяжний простір щастя, віри і любові. Які ж свідомі очі у цього верховинського Діогена! Низький уклін тобі за справжність та віру! Подарована тобою молитва береже мій Український дух.

Авторська програма Олега Володарського «СПОВІДЬ». Герой програми Василь Триндохір

https://youtu.be/ob8v6u5yWgY

У Василя Триндохіра болить Україна. Глибокий біль війни...

Василь глибоко усвідомив, що війна не тільки на фронті – Олег Володарський

 

Шо вам повім, то вам повім, але повім вам, же Гіпократес по правді низиваєси Василько Галиця з Білих Ослав. А то був дохтор, шо хороби лікував. Перьший дохтор на Гуцулії.

***

А було так. Людиска си лікувили, єк могли. Вірили, шо хороба приходит вид злих духів. Може тако прийти, єк хто пусти вроки. Чаривниця приглєне си злим воком на тебе і вже чюєш: в голові си мутит и кєгне риґати. Тогди тра три рази глипнунти на земню і небо, на земню і небо, на земню і небо, тай чари зникнут. Хлопи з Бистреця до ниньки в’єжут коням червоні китиці, аби злі вроки прикєгати і коні не дістали запаленнє копит. Допіру Василько Галиця перьший взєв хоробу на розум. З хоробов можна сказати так, єк би хто фалшував у музици. Ти кєгнеш приму, а другий секунду. Кєгне зле. Ціле граннє на ніц. Так само з басами. Прим – най буде – добрий, секунд добрий, а басист скрипит. Гет зле.

Хороба то розстроєна натура. Такий скрегіт, єк мурахи йдут по шкирі. А дохтор, шо лічит, то настроювач натури. Вхопит кілок вид струни, ту попустит, там підкєгне, постукав, послухав і… вже грає! Так само зроби з чоловіком. Артиста! Тилько шо від людий.

Рід Галиців був двоєкий. Єдна гилля роду воювала. Єк си война точила, то Галиці вже на ний були. Галиці кожду битву мали виграну лиш витак цісарі войну програвали. А друга гилля роду – то були музики. Ці єк не грали, то строїли, а єк мали вже настроєне, но то грали. Малий Василько Галиця вив’єзавси з тої суперечности. Єк одні си б’ют а другі йграют, то дітваку ніц си ни лишєє, єк лиш лікувати. А бо лікував так, єкби слабого до гуцулскої музики мав привчити. Шоби и в ним всьо грало.

Йой, Господи, вин і зуби кєгав, єк тра було. Навіть из знечуленнєм. Мав такий маленький стив з дирков, а пид ним пид диров шило було, а пид шпіцом шила лапка. Єк хтос сідав на столику, то Галиця кліщі прикладав д’ зубови, тако притискав ногов лапку, шило си впивало вище литки, і єк тє ни дзюґне, то гет забув-єс про зуба і … фурт, вже по нім. Йкос раз вирвов Галиця слабого зуба бабі з Делєтина, то в’на повіла: «Знала’м, шо мают корінє, але шоби таке доуге?» Василько Галиця з Білих Ослав вигадав присягу, шо ї називают «клєтвою Гіпократеса». Та єк в’на си може так називати, єк гет нієкого Гіпократеса ни було, але був в Білих Ославах Василько Галиця, шо витак перебравси до Ворохти і там, єк робивси полонинський вітер і людий бралося йкес таке розстроєннє, шо ніц, лиш си вішєли, то він їх відживлєв, добрим вітром надував та й так повертав їм духа. Та бо ни всім повертав, ба лиш тотим, шо шє ни вистили. Гей га, тому шо вистив, навіть музика ни поможе.

Історія філософії по-гуцульськи. II.

о. Юзеф Тішнер (Переклад Олеся Герасима)

 

Василь Триндохір. Ми миттєво знайшли спільну мову. Ми мислимо в одному напрямку. Він неймовірно щиро та тепло спілкується. Говорить те, що на душі. Рідкість.

Соціальний працівник. Волонтер. Мислитель. «Не той гуцул, що родився, а той що згуцулився», – так говорить про себе Василь. Спочатку закохався в етнічну гуцулку, а невдовзі назавжди полюбив Верховину.

 

Ця любов до рідного краю неймовірно в ньому відчувається. Він нею переповнений. І, сам того не помічаючи, щедро ділиться нею з оточуючими. Це заворожує. Доторкнутися до рідної української душі – це завжди ПОДІЯ. А усвідомивши, що почута, та душа прагне сповідатися. Прагне говорити про Україну, про Націю. Відкриваючи душу, не зможеш лукавити.

 

Василь вивчає Святе Писання. Він алгоритмує знання, прагне не просто знати, а розуміти, усвідомлювати. Василь поділився зі мною важливою для нього давньою молитвою, котру я із вдячністю читаю щоранку та щовечора. Кожний наступний ефір, наче відірваний аркуш календаря. А мені інколи так хочеться не відпускати його, а залишити тільки собі ці яскраві фрагменти Верховини.

Українська Шамбала – дивовижна казка. І як же мені хочеться, щоб вона не завершувалась! Мене підкорили Карпати. Частинка моєї душі назавжди залишилася там, серед засніжених вершин, на звивистих стрічках перевалів, під неймовірно яскравими зорями. Там, де живе Господь.

 

Саме Василь першим звернув нашу увагу на те, що в гуцульській культурі збереглися численні відлуння величних традицій з усього світу – відголоски санскриту в звучанні слів, традиційні елементи кришнаїзму та буддизму…

Проте особливо він наголошував на важливості християнських цінностей, котрі є базисом цієї культури. Для гуцулів віра – це надважливо. Саме це допомогло їм зберегти свою культуру, свою самобутність, свою автентичність. Та не можна не помітити й те, що Гуцульщина була транснаціональним плато, котре стояло на перетині цивілізаційних процесів. Люди пішли в гори, щоб врятувати любов до природи та не заглушити шепіт Бога, що лунає над горами. Вони не хотіли війни, жорстокості, насилля. Вони хотіли любити та працювати, молитися та жити в мирі.

Найнеосяжніше в гуцульському етносі – це єднання з природою і Богом. Для них це єдино. Це інша ментальність. Це наука про любов до Бога. Инчий вимір. Та цьому виміру, наче дитині, не вистачає турботи та підтримки Неньки-України. Ані з боку Коломиї, ані з боку Яремчі та Ворохти дороги фактично немає. Є напрямок. На дорогі курорти, де напівфруктовий компот коштує 100 гривень, а консервований помідор 65, дорога є, а сюди, до серця Гуцульщини – немає.

А може саме така вимушена віддаленість і допомогла їм зберегти себе? Не дозволила похапцем перетворити культуру предків на недолугий атракціон для туристів, а навпаки, дала можливість усвідомити себе, своє коріння і вже зовсім інакше відкривати нам частинки своєї душі? Мудрості Божій немає меж… Все відбувається саме так, як нам потрібно, а не як ми хочемо. І кожне Господнє випробування – не кара, а найбільший дар.

 

У Василя Триндохіра болить Україна. Глибокий біль війни. І глибоке усвідомлення того, що війна не тільки на фронті, що вона не завершується на блокпостах, а країна вимагає від нас допомоги тут і зараз, навіть у найвіддаленіших її куточках.

Як же нам не вистачає єднання, українці! Відчувати плече одне одного, молитися і вірувати… І, найважливіше, ділитися і розумітися. Це безцінно – бути разом, бути єдиними. У гуцулів це в крові.

Знову я сумую, хворію Гуцульщиною… Мене лихоманить згадками, мені знову хочеться в гори – в неосяжний простір щастя, віри і любові. Які ж свідомі очі у цього верховинського Діогена! Низький уклін тобі за справжність та віру! Подарована тобою молитва береже мій Український дух.

Авторська програма Олега Володарського «СПОВІДЬ». Герой програми Василь Триндохір

https://youtu.be/ob8v6u5yWgY

Олег Володарський: «Отець Онуфрій – Українець з великим серцем»

 

Молитва

О Пречиста Владичице Богородице, всечесна наша Мати, Ігуменя всіх православних обителей чернечого житія, у Святій Горі Афонській і по всій вселенній сущих! Прийми смиренне моління наше і принеси його до Всещедрого Бога нашого, нехай спасе душі наші Своєю благодаттю. Споглянь на нас милосердним Твоїм оком і Сама зверши в Господі наше спасіння, так, як без милості Спаса нашого і Твого святого клопотання за нас, не зможемо, окаянні, звершити своє спасіння, бо занедбали життя наше в суєтах мирських, а вже близько часи жнив Христових і день Страшного Суду наближається. Ми ж неприкаяні, у безодні гріховній потопаємо через нерозсудливість свою, по сказаному від святих отців, засновників ангельського життя у плоті, що останні монахи розгнузданістю житія свого уподібняться мирським людям, що і збувається нині, так, як останнє чернецтво наше плаває життям своїм в морі житейському, посеред великої бурі і негоди, і святі обителі наші в прасі перебувають, через гріхи наші, Всеправедний Господь наш Ісус Христос так благозволив, ми ж недостойні не маємо де голову прихилити.

 

О найсолодша наша Мати Ігуменя! Збери нас воєдино розсіяне стадо Христове і спаси православне, монашество останніх часів, і всіх православних християн сподоби райського житія з Ангелами і всіма святими у царстві Христа Бога нашого, Йому ж честь і слава, з Безначальним Його Отцем і Пресвятим Благим і Животворчим Духом на віки віків. Амінь!

 

Мироточива ікона Божої Матері «Ігуменя Манявська». У 1652 році Скит, як і увесь край охопило «моровое поветре», страшна чума косила людей. Померло дуже багато монахів. У молитвах ченці ревно благали Господа про помилування. І ось 22 грудня ієромонахові Філарету з’явилася Пресвята Богородиця у багряній мантії, яка увійшла через святі врата (ворота) у монастир, і увійшовши до храму «Благовіщення Пресвятої Богородиці» і тут зупинившись, сказала: «Вже припиниться пошесть».

 

Ієромонах Онуфрій. Хресто-Воздвиженський храм Манявського монастиря. Праворуч від алтаря, біля ікони Божої Матері Ігумені Манявської монах Онуфрій читає молитву. Ще одна святиня українського Афону – ікона, що мироточить.

Мене наповнює тиша та спокій. Ця молитва підіймає та несе не просто за межі храму, а за межі усвідомлення буття. Навпроти мене молодий священик, монах. І просто Українець з великим серцем. Впевнено, усвідомлено він читає молитву, а мої думки линуть над подіями останніх п’яти років, а душа благає: «Господи, подаруй нам мир!».

Згадую, як мій молодший син, будучи ще зовсім маленьким, під час трапези в Почаєвському монастирі, на яку ми завітали під час нашого візиту до цієї обителі, вигукнув, скуштувавши пісних страв:

– Тату, яка вбога їжа!

– Синку, ти правильно сказав – в Бога. Господь навчає нас, – відповів я йому тоді.

А зараз, через 15 років, він подорослішав і щоранку та щовечора говорить з Богом. 21 рік пішов на те, щоб навчити його відчувати Бога. Діти складно до цього йшли. Та коли я привчив себе до того, щоб любити їх, звертаючись до Всевишнього, то і вони почали спілкуватися зі мною через Бога.

Вже скоро мої діти будуть навчати своїх дітей. Я не буду нічого нав’язувати. Просто буду любити їх з мовчазною вірою. А вони, навчившись говорити з Отцем Небесним, коли-небудь розкажуть своїм дітям про те, що серед нас є Бог.

Як неймовірно добре, коли ти відаєш про таке майбутнє, коли Господь допомагає тобі обрати правильний шлях. Ти дихаєш на повні груди, розправляєш плечі і з любов’ю та силою дивишся на ікони і просиш благословення.

 

Я набагато пізніше зрозумів, звідки прийшло відлуння цих думок під час молитви, котру читав Онуфрій, – така ж батьківська турбота митрополита Івано-Франківського і Галицького Іоасафа відчувається до кожного священнослужителя цієї обителі. Це батьківське виховання. Те генетичне та рідне, що було необхідне нам з давніх давен, а останні 100 років – життєво важливе.

 

Монах Онуфрій не приховував свого хвилювання. Та, не зважаючи на це, про віру він говорив впевнено та усвідомлено. Во істину, школа віри. Школа сильної віри в Бога і Україну. В якийсь момент мені стало неймовірно соромно. Ми живемо там, в миру, серед метушні та байдужості сьогодення, а вони тут в молитві та тиші, де кожен день – часточка вічності. Різні світи, різні прагнення, такі різні цінності.

Нація – це тіло Христа. Це єдиний духовний егрегор, в якому є місце для милосердя, співчуття та любові. Монахи Манявського монастиря, цього українського Афону, моляться за усіх нас. А що робимо ми? Чи стане в кожного з нас духу подивитися в очі священику, котрий відрікся від мирського, щоб молитися за нас, і щиро покаятися?

Як ми зможемо дивитися в очі тим, хто повернувся з війни? А тим, хто заплатив за мир на нашій землі найдорожчим – життям власної дитини? Ми повинні це зуміти. Мусимо! Це наш священний обов’язок. Подивитися на ікону і пошепки промовити: «В ім’я Отця і Сина і Святого Духа. Амінь!».

Авторська програма Олега Володарського «СПОВІДЬ».

Герой програми Ієромонах Онуфрій

https://youtu.be/-qv4oaYpg0A

Олег Володарський: «Віталіна Маслова – особлива Людина»

Не можу до кінця усвідомити українських жінок – їх душі рвуться від болю, а вони моляться, виховують дітей і простягають Материнські руки рідній Нації
 

Молитва вдови за померлого чоловіка

Христе Ісусе, Господи і Вседержителю!

Ти – втіха тих, що плачуть, сиріт і вдів захист.

Ти сказав: «поклич Мене в день журби твоєї, і врятую тебе».

У дні журби своєї вдаюся до Тебе і молюся Тобі:

не відверни лиця Твого від мене і вислухай благання моє,

яке приношу Тобі зі сльозами.

Ти, Господи і Владико всього,

благозволив одружити мене з одним з рабів Твоїх,

щоб нам бути одним тілом і одним духом.

Ти дав мені його за чоловіка й захисника.

Твоїй милостивій і премудрій волі вгодно було взятии

від мене цього раба Твого і залишити мене одну.

Схиляюся перед цією Твоєю волею і до Тебе вдаюся в дні журби моєї:

заспокой смуток мій з приводу розлуки з рабом Твоїм, другом моїм.

Коли Ти взяв його від мене, не візьми від мене Своєї милости.

Як колись прийняв Ти дві лепти вдовиці, так прийми і це благання моє.

Пом’яни, Господи, душу спочилого раба Твого Валентина,

прости йому всі провини його, вільні й невільні, чи то думкою,

чи словом, чи ділом, свідомі чи несвідомі,

але з великої милости Твоєї та безлічі щедрот Твоїх полегши й прости

всі гріхи його і осели його з святими Твоїми,  де немає ні хвороби, ні печалі,

ні зітхання, а життя безконечне. Благаю і прошу Тебе, Господи,

дай мені всі дні життя мого не переставати молитися за померлого раба Твого Валентина і аж до кінця мого просити в Тебе, Судді всього світу, відпущення всіх гріхів його і вселення його в небесні оселі, що їх Ти наготував тим, що люблять Тебе.

Коли ж він і згрішив, але не відступив від Тебе і безсумнівно Отця, і Сина, і Святого Духа православного аж до останнього свого подиху визнавав, тому віру в Тебе замість діл прийми, бо нема чоловіка, що жив би і не згрішив.

Ти один без гріха, і правда Твоя – правда вічна.

Вірую, Господи, що Ти почуєш благання моє і не відвернеш лиця Твого від мене.

Побачивши вдовицю, що тяжко плакала, Ти змилосердився і сина її, коли вже несли ховати, воскресив: так, змилосердившись, заспокой і мою журбу.

Як Ти відчинив двері милосердя Твого для раба Твого Феофіла, що відійшов до Тебе, і простив йому всі провини його за молитви святої Церкви Твоєї, зважаючи на молитви й милостині дружини його, так і я благаю Тебе, прийми і моє благання за раба Твого Валентина і введи його в життя вічне.

Ти бо єси уповання наше. Ти Бог милости і спасіння, і Тобі славу возсилаємо з Отцем, і Святим Духом нині, й повсякчас, і на віки віків. Амінь!

 

Це особлива Людина – Віталіна Маслова («Береза Бетула»). Часто під час молитви до мене приходять такі Люди. Я відчуваю їх сильний і нескорений дух, до якого мені свого часу пощастило доторкнутися. Досі не можу до кінця усвідомити українських жінок – їх душі розриваються від болю, але вони моляться, виховують дітей і простягають Материнські руки своїй любій, рідній Нації.

Чоловіки, коли їм боляче, починають марно ризикувати, намагаючись довести і собі, і світу, що біль над ними не владний…

 

Анна Ільющенкова (Мурка), Анна Счасна (Гарус), Віталіна Маслова (Береза Бетула)…

Як?! Звідки беруться сили жити далі? Неймовірно нервую щоразу, коли доводиться бачити перед собою обпалену війною душу дівчинки. Та вони не просять співчуття, не потребують жалю. Вони ніжно посміхаються добрими очима, а в тому, трохи осінньому, погляді відчуваєш заклик: «Давай жити!». В них немає смерті, немає чорних барв. Вони живуть далі. Живуть, допомагаючи іншим.

 

МАТИ. Філолог. Педагог. Психолог. Вихователь. Художник. А ще кияночка. Гуцульщина багата на киянок. Вони тут вдома. І з таким теплом люблять цей край. Помилки бути не може – цими горам лунає шепіт Бога.

На території Видубицького монастиря у Києві є парк. Мені подобається, помолившись в дальньому храмі, сісти в парку та послухати вітер, що блукає кронами дерев.

Тут, на Верховині, схоже відчуття. Зупинитися і відчути тишу Господа. Хто сказав, що молитва не буває мовчазною? Бог дозволяє тобі розповісти все і помовчати. Молитися та вірувати.

Під іконами, біля запаленої свічки я прошу у Господа допомоги і захисту для таких сильних і мужніх жінок. Захисти їх душі, Господи. І зміцни їх Віру.

 

Під час «Сповіді» ми зачепили ту біду, що сталася з чоловіком Віталіни. Валентин Гонтар, псевдо «Прапор». Був вбитий під Києвом. Та в «реформованій» поліції ніхто нічого не знає, ніхто нічого не робить. І лише надзусиллями Віталіни та її адвокатів вдалося спочатку перекваліфікувати смерть Валентина із самогубства на вбивство, а потім не дати закрити справу.

Нам пощастило поспілкуватися з Віталіною дорогою із Верховини до Івано-Франківська. Була можливість трохи краще зрозуміти цю Жінку-Патріота. Вона з ранку до вечора зайнята реабілітацією наших Воїнів. Допомагає хлопцям повернутися до мирного життя не тільки тілом, але й душею. Вириває їх з лап депресії та важких думок. Вона взяла на себе надскладну та надважливу роботу – допомогу тим, хто повернувся з війни.

 

Подивись на неї уважно, жовто-синій, і зумій усвідомити – якщо суспільство зараз не оговтається і не почне віддавати належної шани нашим воїнам, не почне допомагати їм, їх близьким, то невдовзі ми захлинемося болем тих, хто воював за Україну. Це власне і є наша людяність – не шкодуючи себе, допомагати тим, хто воює за нас.

Ми їхали разом із воїном. Морська піхота. Сталь. Віталіна запросила його вдихнути життя. Я був за кермом, він на задньому сидінні. Та я навіть, не очима, не розумом, а душею відчув, що його життя, сьогодення – це війна. Кримчак. Солоний. Загартований війною. Два різних життя – до війни та сьогодні. Два різні світи, що були розділені чиєюсь злою рукою.

 

Віталіна Маслова бере часточку цього болю на себе. Лікує душу. Добром. Теплом. Вірою. Надією. Своєю зболілою від втрати коханого душею, вона простягає руку допомоги іншій страждаючій душі, забуваючи про свій біль. Неймовірно!

Творча та усміхнена жінка, вона не зупиниться, вона буде створювати все нові і нові програми реабілітації, шукати все нові і нові способи допомогти нашим хлопцям. І дякувати Богу за кожний прожитий день.

 

А в цей час на руках у цієї Українки посміхається золотоволосий малюк – трохи сумний, проте цікавий до всього, моторний. А ще неймовірно добрий хлопчик. І досі не можу пробачити собі – коли він почав бешкетувати, я, намагаючись напоумити хлопчину, налякав маленького і дитя розплакалося. Мені неймовірно соромно через це. Наче і сам виховав двох синів… Та пізніше я зрозумів – мої сини не боялися залишитися самі, поруч з ними завжди був тато…

Низький уклін тобі, УКРАЇНКО! За твою мудрість, за любов до своєї Батьківщини і за твою МУЖНІСТЬ. Сподіваюся, що прочитавши цю статтю, мої рідні українці відчують тепло на душі від того, що ти в нас є. І ми в тебе не просто є – ми завжди поряд.

 

І твій хлопчик вже має тисячі українських рук, що обіймуть, підтримають та допоможуть дитині тієї матері, котра з такою любов’ю полегшує чужий біль, забуваючи про свій.

Пишу, а поміж рядків мені ввижається ікона Ісуса Христа та Матері Божої, запалена під ними свічка…і той золотоволосий хлопчик на руках цієї неймовірної киянки, українки, МАТЕРІ, друга…

Молитва буває мовчазною, тим вона і сильна, адже ти не тільки просиш, ти ще й дякуєш Всевишньому. І мовчиш. Мовчиш про той біль, що роз’їдає душу. Він знає все. І в цьому лише Він може допомогти. Мовчимо. Молимося. І, що найважливіше, – віруємо.

Авторська програма Олега Володарського «СПОВІДЬ». Герой програми Віталіна Маслова

https://youtu.be/g10uRN1pnlI

Володя Пастушак – укротитель асфальта

 

Для того, чтобы увидеть «отдельную реальность», тебе не обязательно глотать галлюцигенные мухоморы, употреблять ЛСД или быть украденным инопланетянами. Достаточно оказаться в нужное время и в нужном месте…

…Как это вышло у меня одним солнечным утром. «Вот, Лёшечка, смотри… прошептал я себе в ужасе, пытаясь вернуть сердце из области ступней (куда оно провалилось), на нужное место. – Вот она… Твоя «белочка»…». «Она» оказалась улыбчивым молодым парнишей, который сидел на пешеходной зебре… парящей в воздухе.

И все бы ничего, если бы накануне не случился загул с приехавшим из-за границы другом и, как следствие, в башке громыхал гигантский бубен и волочащиеся по асфальту ноги.

– Который час не подскажете, а то у меня часы сбились? – весело спросила «белочка». Надо же – еще и говорящая…

– А орешков тебе не насыпать? – разозлился я. – Ты чего людей пугаешь, вчера этого не было!

– Так, э-э-э… вот нарисовал…

– Смотри, – уже шучу я. – А то, кто-то нервный может и «фонарь» под глазом, без эффекта 3D нарисовать…

И поэтому поводу, тут же интересуюсь на предмет, мол, это не твоя работа (оказалось его) нарисовать фэйковый дорожный тоннель на стене в Запорожье? Ехал, говорю, как-то раз один мой приятель на деловую встречу. А до этого – всю ночь у роддома проторчал, ждал, пока жена разродится. Так вот он сам едва не «разродился». Уж больно ему после бессонной ночи и нервотрепок с врачами реалистичным твой рисунок показался. Смотрю, говорит, тоннель, а в нем огромная рыба плавает, да еще и булькает.

 

Глюк – чистой воды. Очень товарищу, тогда «по запаре» хотелось познакомиться с автором, то бишь, с тобой. Выразить, так сказать, свое восхищение произведением искусства… В общем…

Тайна золотого ключика

Вот так и познакомились. Более того – даже подружились. Володя Пастушак – один из немногих в Украине художников, кто рисует 3D картины, а они, как справедливо показывает статистика, завораживают всех – «от мала до велика». Оно и не дивно. Ведь когда на асфальте (или стене), разворачиваются «хляби» земные (или стенные) и разум не может сопоставить реальность с увиденным – то это однозначно интригует. Сей «когнитивный диссонанс», как художественное направление называют по-разному: Madonnari, 3d street painting, 3D drawing. В нашей стране такая форма искусства появилась относительно недавно (с 2005 года) и, как уже было сказано, количество художников, специализирующихся на 3D картинах, фонтаном не бьет. Причины просты, как мурзилковские рассказы: уж больно много в такой работе нюансов. А геморрой, как известно, никто не любит. Ни физический, ни «художественный». Последний, на начальном этапе, подразумевает понимание: геометрии, потом стереометрии, черчения и начертательной геометрии с инженерной графикой! И не факт, что даже для тех, кто прошел путь осознания закономерностей пространства на плоскости, многое может в полной мере реализовать это «в объеме». И тут никакие «свечи для пятой точки» не помогут. Вся фишка в том, что тайна золотого ключика находится в отличном пространственном мышлении, плюс хорошем знании воздушно-линейной перспективы. Первое, нужно развивать, безустанно тренируясь, в зависимости от степени персональной одаренности. Судя по всему, мать природа не обделила Владимира ни терпением, ни талантом. «Что такое в двух словах 3 D картина? – шутит он. – Это когда я лечу на нарисованной в двухмерном измерении чайке, которая создает оптическую иллюзию трехмерного пространства».

 

И с улыбкой добавляет: «Нужный эффект получается только, если смотреть из определенной точки, плюс-минус трамвайная остановка». Одно слово – весельчак. И картины у него, соответственно, жизнеутверждающие и оптимистично-заразные.

Там чудеса, там леший бродит, там Шурик с тросточкой сидит

Если это водопад – то так и хочется раздеться и постоять под ним.

 

Если это пропасть – то возникает желание нырнуть головой (предварительно надев каску), потому что там замки, а значит сказка. Последняя, изображенная на одном из зданий Пушкинского парка (Киев), так и манит процитировать гениального Шекспира: «На свете много есть чудес, мой друг Гораций, что и не снились нашим мудрецам…». Или другому великому мастеру слова, немного в карикатурном виде, зато не менее хорошо узнаваемому.

 

При этом так и подмывает погладить кота-баюна, (у автора этих строк во рту обыкновенная сигарета, а не то, что вы подумали), помурлыкать со скучающей девахой на ветке дуба, прошвырнуться строем с Черномором, ну и погутарить с классиком.

 

Дескать, не хватает, Шура, эх – не хватает, голубчик, в нашей жизни чудес… И все же таковые, хоть и не глобально-сказочного масштаба, но таки имеются. И «раскиданы» они рукой Володи Пастушака, да в разных художественно-сюжетных линиях, от западного Каменец-Подольского (к слову, родине художника), до восточной Алматы. От северного Санкт-Петербурга – до южного берега Крыма (естественно «чудеса» рисовались до войны). «Не думал, – спрашиваю. – На ее тематику, что-нибудь нарисовать?». «У нас, – с горечью роняет художник,и без 3D картин ее присутствия хватает». И действительно, когда визуальный понос сочится со всех бытовых дивайсов, включая утюги, в наше чугунное время – это же так здорово, прогуливаясь по городу увидеть что-то жизнеутверждающее, прибывшее прямым рейсом из безмятежно-оптимистического детства, как например этого, пускай не розового, но волшебного слона!

 

P.S. Возвращаясь к началу статьи, отмечу, что на Западе уже давно практикуют рисование пешеходных зебр в 3D формате. И уж поверь, читатель – эстетика дорог играет тут вторую скрипку. Ну да! – воскликнешь ты – были бы дороги, а рисовать… Тем не менее лекала разработанные Володей Пастушак, позволяют наносить 3D «зебру» с той же скоростью, что и обыкновенную. Мои бы слова, да Автодору в уши!

Больше картин смотрите на странице в Instagram @v_pastushak

Алексей ГЛУХОВСКИЙ

Отець Василій говорив чесно, по-християнськи ділився болем

І цей біль залишиться зі мною. Я молюся за нього, намагаючись допомогти такому сильному священику – Олег Володарський

 

«…Давайте розпочнемо нашу розмову з основ, одразу з’ясувавши терміни. Слово «гріх» має декілька значень, серед яких для нас найважливіші два. Вони принципово різні, тому дуже важливо їх не плутати. Так, для одного значення цього слова, гріх – це насамперед юридичний термін, який визначає злочин, провину когось, хто порушив Заповідь Божу. Отже, коли в такій системі координат кажуть, що хтось «согрішив», це означає, що він став злочинцем перед Богом і людьми.

Інше значення цього слова більш притаманне спадщині нашої Східної, Православної Церкви. Для нас «гріх» – це насамперед медичний, богословський термін. Коли православні кажуть, що хтось згрішив, це означає, що він захворів духовно та тілесно, свідомо чи несвідомо, бажаючи цього чи ні. У такому разі, гріх це не стільки злочин, скільки хвороба, а навіть найбільший грішник – це насамперед смертельно хвора людина, а вже потім – злочинець.

 

Ми розуміємо всякий гріх, як успадковану від наших прабатьків Адама та Єви пошкодженість людської природи. Серед іншого, вона полягає в тому, що людина доброго, яке хоче робити не робить, але злого, якого не хоче робити – робить (Див.Рим.7:19). Усе це наслідок хворобливого стану людства, при якому наслідки гріха Адама (але не сам гріх) не просто передаються з покоління, але й множаться в геометричній прогресії, через сприятливий для цього ґрунт – нашу особисту гріховність – піддатливість до зла.

Для того, щоб чітко відділити різні типи гріха, для більш конкретного окреслення проблеми, святі отці та богослови користуються кількома термінами. Вони, звісно, доволі умовні, але принаймні, допомагають нам розуміти щось таке, що лежить поза нашим особистим досвідом богопізнання.

Є особистий гріх, які робить сама людина. Є першородний гріх – це та пошкодженість природи людини, яка є наслідком гріха Адама. Але є ще й родові гріхи – це той тип гріхів, чи що точніше, гріховної налаштованості людини, яку вона отримує від своїх батьків, або передає своїм дітям.

 

Поняття карми в індуїзмі чи інших схожих релігіях передбачає віру в реінкарнацію – переселення душі. Люди які вірять у карму, вірять у те, що за кожен свій вчинок людина буде нести відповідальність у своєму новому перероджені. Себто, що за свої вчинки вона відповідатиме сама, незалежно від того, ким вона народиться наступного разу – деревом, собакою, людиною чи коровою. Наше розуміння родового гріха діє іншим чином.

Ми не тільки з теорії, але й з практики знаємо про неймовірний тісний зв’язок батьків і дітей. Відтак, говорячи про родовий гріх ми говоримо зовсім не про родове прокляття, як думає чимало людей, але про певну духовно-душевно-тілесну спадковість, яка з’єднує між собою людські покоління. Ось, дивіться. Напевне з кожним було таке, що зустрівши на вулиці незнайому дитину ми могли без проблем упізнати в ній вашого давнього знайомого. Ви були точно впевнені, чия це дитина, хоча ніколи не бачили її разом із батьками. Діти дуже часто є неймовірним зовнішнім віддзеркаленням своїх матері та батька.

Годі вже говорити, що вони отримали в спадок не лише фізичні, але й певні духовні та душевні задатки. Серед них досвідчені духівники називають як добрі, так і погані успадковані риси. Оцей негативний спадок від батьків і називаємо родовим гріхом. Ще раз підкреслю, мова не йде про успадковану юридичну відповідальність за гріхи батьків. Родовий гріх – це спадковість певних гріхів та пристрастей, які люди отримують не безумовно, а як насінини. Їх можна пророщувати, а можна й погубити. Все залежить від самої людини.

Так, родовий гріх передається всім, без винятку людям, оскільки складає невід’ємну частину того, що батьки передають своїм дітям, як часточку самих себе. Ми ж не лише власне тіло передаємо своїм дітям. Праведники, окрім «фізичної оболонки», ще передають дітям свою праведність і потенціал до святості, а от грішники – схильність до гріха. Часто можна помітити, як вражаюче тісно пов’язані долі батьків і дітей.

Звісно, тут можна говорити і про соціальні фактори, і навіть про психологію. Однак, за всім цим безперечно стоїть поняття родового гріха. Діти народжуються із тим потенціалом, який у них закладають рідні батьки: вони не можуть дати нічого іншого за те, що мають самі. В народі часто можна почути, що: «Яблуко від яблуні недалеко падає», чи що: «Яка хата, такий тин, який батько, такий син». У алкоголіків діти виростають алкоголіками, у злодіїв – злодіями, а в блудників – блудники. Це зовсім не говорить, що людина приречена страждати на хвороби своїх предків. Радше це вказує на найслабше місце в родині, на те, на що варто звертати особливу увагу та бути обережним.

Наскільки я можу про це судити, під «родовим прокляттям» найчастіше розуміється певна низка нещасть і випробовувань, які випадають конкретній родині. Дуже часто це списують на певний згубний влив злих сил, ворожби чи чарувань.

У парадигмі християнських цінностей немає поняття «родового прокляття». Натомість, все, що ми зустрічаємо на життєвому шляху конкретних людей, родин чи цілих народів – лежить у премудрому плані Господньому. Над усіма нами перебуває омофор Божого промислу, який точно знає в які умови нас поставити, щоб ми змогли отримати з цього найбільшу користь для себе.

Із іншого боку, звичайно, існує пряма залежність між вчинками людини та наслідками таких вчинків. Якщо людина любить палити цигарки, то в неї багато швидше може з’явитися рак легень ніж у тих, хто не є курцем. Якщо ти любиш вживати алкоголь, то маєш із самого початку знати, що тебе чекає цироз печінки. Якщо любиш проводити час у бібліотеці, то маєш шанси стати розумнішим багато швидше за тих, хто там ніколи не буває. Що посіє людина – те вона й пожне.

 

На Суді Божому відповідатиме кожен за себе. Однак, людина це надзвичайно складна істота, яка перебуває у соціумі, має певне походження та багаж минулого, свого чи батьків. І все це безумовно, в тій чи іншій мірі, впливає на її життя. Ми знаємо, що смертні гріхи буквально залишають відбиток на характері людини, формуючи її долю.

За матеріалами https://pro.te.ua/2016/10/19/ternopilskyj-svyashhenyk-rozpoviv-shho-take-rodovyj-grih/

Кремезний чоловік сидів в підземному храмі Манявського монастиря. Палючі свічки, аромат ладану… Навколо метушився величезний світ, а тут, в маленькому приміщенні храму, навпроти мене сильний та мудрий священик, що молиться разом з іншими, молиться за інших, розділяючи таким чином тягар чужого горя, чужих гріхів.

 

Протоієрей Василь Вінтоняк. «Сповідь». Він говорив чесно, по-християнськи ділився болем. І цей біль залишиться зі мною. Я молюся за нього, намагаючись допомогти такому сильному священику. Вперше після зйомок програми священик запитав імена у всіх членів знімальної групи, щоб помолитися за нас. Низький уклін Вам, отче!

 

Сильні люди надзвичайно вразливі. В розмові з отцем Василієм я почув страшну правду про те, як через найвразливіші, найщиріші почуття намагається проникнути в нашу душу сатана. Яким вивертким і викривлено поміркованим він буває, як несподівано він може завдати нестерпного болю відкритій та щирій душі. Тож коли те, чому ми присвячуємо своє життя, віддаємо свою любов перетворюється на ілюзію диявола, лише Господь здатен допомогти, лише віра та молитва здатна вберегти душу від отрути відчаю та ненависті.

Ми щиро віруємо в свою обізнаність, впевнені в тому, що достеменно знаємо, що нам необхідно. Та здебільшого наші бажання є протилежністю нашим дійсним потребам. Я помітив, що заходячи в храм, віряни часто губляться, не знаючи куди саме підійти, не розуміючи, який образ, яка ікона зараз здатні заспокоїти їх душу.

 

Я вже давно, не розмірковуючи, спершу зупиняюся перед вівтарем. В точці сили. Там, де з’являється в дальньому храмі Видубицького монастиря маленька дівчинка і, ніби запитуючи щось, вказує тобі на ікону Михаїла Архістратига тоді, коли ти стоїш перед іконою Миколая-Чудотворця і не можеш усвідомити знаміння Боже.

Тим, хто стоїть навпроти Христа-Спасителя, не можна відводити погляд та обертатися назад. Ні в якому разі. Господь випробовує тебе. Він споглядає за тобою строгими батьківськими очима і бачить силу твоє віри. Мить слабкості духу, і ти знову повертаєшся назад – туди, звідки ще важче долинути до Бога.

Не здавайся! Підіймись! Встань та іди! Молися під іконами, не обертаючись назад. Будь готовий до випробувань. І лише щира віра та молитва втримають тебе на краю прірви, не дадуть зірватися. Навколо тебе пітьма пристрастей, емоцій, відчаю та сумнівів. А ти йди і молися – зі свічкою та вірою святою.

«Це все забобони, казочки»,  – нашіптує рогатий. Так! Це диво, котре дарує світло, лікує душу. Тонка межа світла та мудрості, що відділяє боже від лукавого. Не говори з Богом про свої проблеми, скажи своїм проблемам, що в тебе є Бог. Потрапивши в пастку диявола, у тебе є лише одна можливість вибратися з неї – свято та ревно молитися Господу. Єдиний вихід – вірувати. Молитися. І любити.

Дуже переживав під час написання статті про цю «Сповідь». Це не опис зустрічі, це посмак від зустрічі з величезною душею, котра присягнула служити Богу та відмолювати наші гріхи. Відмолити самого себе не складно, складніше в цій молитві возлюбити ближнього, як самого себе і молитися за нього так само щиро й самовіддано.

Адже так необхідно відмолити тих, хто пішов, і тих, хто тільки має прийти і, головне, тих, хто заблукав. Особливо, якщо заблудший – це той, кого ти любиш всім серцем. Це завжди боляче – віддати всього себе, вимолити. А потім видихнути і відчути Божу благодать. Мені не вистачає цього священника. Його доброти та мужності, мудрості та смиренності.

Я більш ніж впевнений, що його молитва неймовірно сильна. Я це знаю! Я це відчув! Думаю про нього і мені чується спів молитовного хору.

Авторська програма Олега Володарського «СПОВІДЬ». Герой програми протоієрей Василь Вінтоняк

https://youtu.be/d7cPXiNmV_8

Оксана Сусяк ніколи не перестане вірити в свою країну

Оксана, дивлячись на те, що відбувається в країні, відчуває постійний біль і категорично не допускає в своєму оточенні людей, котрі приторговують принципами свого народу – Олег Володарський

 

Встало сонце над криницею,

Йде гуцулочка з дійницею.

Вона йде та й усміхається,

Ще й на гори задивляється.

Вдалині за верховиною

Лине пісня полониною,

В темних зворах розливається.

Йде дівчина, усміхається.

Скрилось сонечко за хмарою,

А коханий із отарою.

Він дівчину дожидається,

Вона йде та й усміхається.

В серці радість грає хвилею,

В гори йде дівча щасливою,

Низько трави нахиляються,

Йде дівчина, усміхається.

Полонина стріла квітами,

Голосистими трембітами,

А легіні задивляються,

Вона йде та й усміхається.

Подоїла – і з дійницею

Сіла з милим під ялицею,

Мов голубки, обнімаються,

І од щастя усміхаються.

«Гуцулочка», вірші: Микола Бакай

 

Оксана Сусяк. Націоналіст. Уособлення найстрашнішого жахіття ватно-амебних залишків совкової дресури. За плечима в неї Майдан. КУН. Гуцулка. Щира. Українська. В неї абсолютно відсутнє відчуття того, що існує «не жіноча робота». Вона уважно спостерігає за співрозмовником і своїми усміхненими очами здатна роздивитися за мерехтливим мереживом слів суть свого візаві.

Йдучи на Майдан, Українці усвідомлювали і наслідки і ризики цього ВЧИНКУ. Пройшло 5 років, і ми зрозуміли, що потвора, котра нищить нашу Батьківщину є гідрою, і тоді, ціною життів небесної сотні та крові багатьох патріотів, ми знищили лише одну з її голів, на місці якої одразу виросли ще більш люті голови. Тоді ми не дісталися до серця потвори…

Та все ж тоді Нація почала прокидатися, згадувати свою генетику, своє минуле. А роки війни нагадали тим, хто вміє думати, про те, як наша байдужість в минулому паплюжить наше майбутнє. І яка страшна ціна в тієї байдужості. 

В будь-якому куточку готелю «Цікавої садиби» ти обов’язково натрапиш на щось, зроблене тендітними ручками господині. Це можуть бути самотужки оброблені дошки чи яскраві ковдри, витончені букети чи викладені із річкових каменів мозаїчні панно…


В день зйомок програми на вулиці був сильний мороз, а у вітальні цього гостинного дому було по-домашньому затишно. Зйомки «Сповіді» промайнули, наче мить. Спілкуючись, навіть на сторонні теми, я гостро відчував український дух. Мила та усміхнена, ця господиня нікому не дозволить зазіхнути на те, у що вона вірить. При цьому вона захоплюється музикою та мистецтвом, серед її друзів та знайомих багато творчих людей.

Оксана багато подорожує. І ніколи не перестане вірити в свою країну. Свято вірити. Такі люди йдуть на грозу впевнено та спокійно. Не вміють інакше. Живуть тут і зараз. Та в душі у них Україна. Справжня Україна. Квітуча. Сповнена радісним дитячим сміхом, щасливими обличчями матерів, гордими посмішками батьків. Такі, як вона, не опустять руки, не схилять голову перед несправедливістю. Такі, як Оксана, живуть гідно. Посміхаючись кожному дню і радіючи любові Бога. Вона, сама того не усвідомлюючи, подарувала мені неймовірно миле та ніжне звертання до Бога: «Госпідко». І в ньому є щось таке по-дитячому щире та сонячне. 

 Оксана беззастережно любить свою країну. Бог і Україна. Дивлячись на те, що відбувається в країні, відчуває постійний біль і категорично не допускає в своєму оточенні людей, котрі приторговують принципами свого народу.

Очі сяють по-українськи чесно і гордо, в них відлуння непохитної величі Карпатських гір… Очі нащадка Довбуша і опришків… Непокірні, вільні.

 

Падав сніг, ми йшли затишними вуличками Верховини… На центральній площі мерехтіла вогниками новорічна ялинка, люди співали та танцювали. Сніжинки падали на обличчя. Мокрі та холодні. А на душі було тепло та затишно завдяки цьому знайомству.

Можливо саме через контраст із такою щирістю і відданістю із болем у серці згадував байдужу та метушливу столицю. Часто згадую слова Анни Щасної (Гарус): «Якщо для тебе Україна понад усе, ти мій друг, мій рідний українець.»

Ми є ті, для кого українська земля – це святе. Там, на фронті, для наших воїнів вона також є – Матінка-Україна! Ми живі. Ми не самі. Обов’язково настане завтра! Госпідко, бережи нашу неньку!

Авторська програма Олега Володарського «Сповідь». Герой програми Оксана Сусяк

https://youtu.be/hmhr4-VpTGM