хочу сюди!
 

Юлия

42 роки, рак, познайомиться з хлопцем у віці 30-50 років

Замітки з міткою «гордасевич»

Галина Гордасевич: силует на тлі історії

Галина Гордасевич: силует на тлі історії. Семінар до 80-річчя від дня народження поетеси
03.04.2015
0 450
1 (4)

Всеукраїнський науковий семінар ”Галина Гордасевич: силует на тлі історії“, приурочений 80-річчю від дня народження відомої поетеси-кременчанки, підготували члени циклової комісії гуманітарних дисциплін педагогічного коледжу нашої академії. У роботі семінару брали участь науковці, літературознавці та мистецтвознавці, журналісти з різних міст України.

Вшанувати творчість поетеси, висловити свою глибоку повагу до складного життєвого шляху українки-патріотки прибули відомий громадський діяч, видатний письменник, Герой України Дмитро Павличко, син поетеси, літературознавець Богдан Гордасевич, перший проректор Національного університету ”Острозька академія“, професор Петро Кралюк, заслужений журналіст України Емма Бабчук, письменник Микола Пшеничний, кременецький міський голова Роман Ванжула.

Першим до учасників семінару – студентів і науково-педагогічних працівників коледжу й академії, представників місцевої ”Просвіти“, навчальних закладів, бібліотек і музеїв міста – звернувся Дмитро Павличко із пристрасною філософсько-мистецькою промовою у формі спогаду-есе ”Веселка – від Сяну до Дону: мої зустрічі з Галиною Гордасевич“. Він здійснив проекцію патріотичних ідей творчості письменниці на проблеми нинішнього дня, на сьогодення держави України. Кременецький міський голова Роман Ванжула вручив Дмитру Павличку посвідчення і Знак ”Почесний громадянин міста Кременця“.

1 (4) 2 (1) 12 10
3 7 9 6 (1)
8 4 5 (1) 11

Глибокий філософсько-соціальний аналіз життєтворчості і творчого спадку Галини Гордасевич зробив член Національної спілки письменників України, заслужений працівник науки і техніки України, доктор філософських наук Петро Кралюк у доповіді ”Націоналістка з Донбасу“, що з огляду на реалії нинішнього ”буремного сходу“ для учасників семінару прозвучало особливо актуально.

Заслужений журналіст України Емма Бабчук у власних спогадах ”Радіозустрічі з Галиною Гордасевич“ розповіла про особливості та значення її поетичного слова, мовленого в ефірі українського радіо.

Про особисті зустрічі з поетесою-кременчанкою говорила директор Обласного літературно-меморіального музею Юліуша Словацького Тамара Сєніна. Спогадами про матір поділився син поетеси Богдан Гордасевич. Він же організував виставку-продаж збірок її творів, зокрема й найновішого видання тритомника ”Галина Гордасевич. Твори“, підготовленого з його ініціативи та під його керівництвом.

Привернув увагу виступ рівненського письменника і громадського діяча Миколи Пшеничного ”Крем’янчанка Галина Гордасевич – і Дубно, і Львів, і Юрій Климець“, де йшлося не лише про місце цих західноукраїнських міст у життєвій і творчій долі поетеси, а й про місце та визначальний вплив її поезії на поетичну творчість Юрія Климця – нашого краянина, студента, а згодом і викладача нашого навчального закладу.

До програми семінару увійшли літературознавчі дослідження фахівців різних науково-освітніх установ України: доповідь доктора педагогічних і кандидата філологічних наук, професора кафедри української і зарубіжної літератури та методики навчання Переяслав-Хмельницького державного педагогічного університету ім.Григорія Сковороди Ганни Токмань ”Мотиви ліричного циклу ”Станція Ворожба“ Галини Гордасевич“; повідомлення наукового співробітника відділу рукописів Львівської національної наукової бібліотеки ім.Василя Стефаника Марії Трегуб ”Листи Галини Гордасевич – джерело до життєпису письменниці“. Доповідь ”Епістолярій Галини Гордасевич як джерело літературно-біографічних і просопографічних досліджень“, що її запропонував доктор філологічних наук, професор Національного університету біоресурсів і природокористування України Сидір Кіраль, стала академічним продовженням виступу львівського науковця.

Вагомий внесок у виконання програми семінару зробили науково-педагогічні працівники нашого коледжу й академії. Ініціатор і основний організатор семінару, один із дослідників творчості Галини Гордасевич, голова циклової комісії гуманітарних дисциплін педколеджу Роман Дубровський висвітлив тему ”Релігійна віра як джерело поетичної творчості Галини Гордасевич“. Кандидат філологічних наук, професор кафедри української мови та літератури Олег Василишин у співавторстві з місцевим письменником, членом Національної спілки журналістів України Ігорем Фариною оприлюднили дослідження ”Галина Гордасевич як літературний критик“.

Ще один авторський тандем представників кафедри української мови та літератури –  кандидати філологічних наук, доценти Олена Пасічник й Ірина Комінярська, вони  запропонували наукову розвідку ”Галина Гордасевич як перекладач світової поезії“.

Науковців академії на семінарі представляла і старший викладач кафедри суспільних дисциплін, кандидат філософських наук Олена Мороз, яка проаналізувала ”Релігійно-філософський аспект концепту ”дім“ у повісті Галини Гордасевич ”Ноїв ковчег“. Проблему ”Фемінна екзистенційність творчості Галини Гордасевич“ досліджував головний редактор ”Інформаційного центру академії“ Анатолій Багнюк, а літературний редактор газети ”Замок“ Ніна Багнюк зупинилася на семіотичному аналізі поезії Галини Гордасевич у дослідженні ”Автор, текст і читач в інтертекстуальному просторі поезії Галини Гордасевич ”Сонце, вітер і жінка“.

Комплекс літературознавчих і методологічних проблем розробляли викладачі циклової комісії гуманітарних дисциплін педагогічного коледжу: ”Психологізм портретних характеристик персонажів у прозі Галини Гордасевич“ (Н.М.Яцюк), ”Мотив дороги у поезії Галини Гордасевич“ (Т.В.Нікіфорчук), ”Патріотичне виховання української молоді на основі творчості Галини Гордасевич (”Степан Бандера: людина і міф“)“ (В.П.Мазурок), ”Полікультурний аспект у творчості Галини Гордасевич“ (Н.В.Багнюк), ”Фашистська окупація крізь призму сприйняття українських селян у повістях ”Ноїв ковчег“ Г.Гордасевич і ”Крижі“ Б.Харчука“ (Н.Г.Кушнірук), ”Міжпредметні зв’язки на уроках зв’язного мовлення в гуманітарних класах ліцею (на матеріалі оповідань Галини Гордасевич)“ (О.П.Терп’як).

Під час виступів прозвучав мистецький акорд семінару, який забезпечили учасниці квартету ”Імпровізація“, створеного напередодні семінару для його музичного супроводу під керівництвом викладача музичних дисциплін Олени Новик. Вокально-інструментальний колектив у складі Любави Головінської, Марії Іващук, Ілони Бендасюк і Галини Попівчак виконав три пісні на слова Галини Гордасевич (”Просто пісня“, ”Сни на дорогу“, ”Ішла весна по місту“), музику до яких написала концертмейстер, член циклової комісії мистецьких дисциплін коледжу Любава Головінська.

За матеріалами Всеукраїнського наукового семінару ”Галини Гордасевич: силует на тлі історії“, присвяченого 80-річчю від дня народження письменниці, підготовлено збірник наукових праць.

                    Інформаційний центр Кременецької ОГПА ім.Тараса Шевченка

Газета "День" про Галину Гордасевич

Українська націоналістка із Донбасу
До 70-ліття створення УПА
Петро КРАЛЮК

Вояки Української Повстанської Армії не лише воювали. Вони творили пісні, легенди. Одним словом - свою культурну атмосферу. І в цій атмосфері зростали тисячі людей. Навіть після того, як УПА припинила своє існування, ця атмосфера не відразу зникла. Вона дала свої плоди. І одним з таких плодів стала поява донбаської письменниці Галини Гордасевич.

Ця жінка прожила непросте життя. Народилася 1935 р. в сім’ї православного священика в містечку Кременець. Тут працювала українська гімназія, в якій незадовго перед тим навчався Улас Самчук та Оксана Лятуринська. Тут же Сергій Даушков, цікавий, але, на жаль, не поцінований український письменник, пробував організувати українське видавництво.

Правда, батькові Галині Гордасевич, отцю Леоніду, не дали змоги працювати ні в Кременці, ні в його околицях. Він не цікавився політикою. Але свідомий був свого українства. І цього було досить, щоб зазнати переслідувань з боку міжвоєнної польської влади. Його послали працювати на далеке Полісся - спочатку в село Язвинки під Лунінцем (нині це територія Білорусії). Галина Гордасевич у свої спогадах «Мій батько - православний священик» описала такий епізод: «...раптом викликає його до себе в Лунінець пан староста і починає розпитувати, якою мовою «пан ксьондз» спілкується зі своїми прихожанами - чи часом не українською? «Це не чиста українська, - відповідає мій батько, - але її не назвеш і білоруською. Там є трохи тієї, а трохи тієї, та й польські слова зустрічаються». - «Ні, пан ксьондз має розмовляти з усіма тільки польською мовою. У себе в сім’ї також». А коли батько відмовився, то почув погірдливе: «Я з більшовиками воював не для українців чи білорусів, а щоб була Польська для поляків!» Після цього отця Леоніда перевели аж під Пінськ. Йому запропонували написати меморандум про ставлення до польської влади. Він вже готувався до ув’язнення в концтаборі Берези-Картузької. Однак початок Другої світової війни, в результаті якої зникла Польська держава, врятував його від цього страшного ув’язнення.

Натомість прийшли «радянські визволителі», які поводилися не краще, а то й гірше польських окупантів. Отця Леоніда не раз викликали й вимагали, щоб зрікся своєї віри в Бога. Він вперто відмовлявся. Ці відмови, небажання співпрацювати з радянською владою рано чи пізно мали привести до в’язниці. Отця Леоніда врятувала німецько-радянська війна, що почалася в 1941 р. Прийшли чергові, на цей раз - німецькі окупанти, яких мало цікавило питання релігійності українців.

У часи німецької окупації сім’я Галини Гордасевич жила на Поліссі, на півночі сучасної Рівненської області - в Дібровиці (офіційно зараз це місто іменується Дубровиця), селах Городок і Кричильськ. Репресії німців, створення української партизанки (УПА) - все це лишилося в пам’яті письменниці та її батьків.

Ось один воєнний епізод, який оповів отець Леонід: «...почав я службу, як підходить староста і каже: «Батюшка, з Антонівки до села їдуть німці». Ну, що мені було робити? Я не знав, що в німців на умі, адже вже були випадки, коли німці спалювали церкви, з усіма людьми в них. Вийшов я до людей і сказав: «Люди добрі, мені сказали, що до села наближаються німці. Але я вже почав службу Божу і ні під яким приводом не можу її лишити незакінченою. А ви робіть, як знаєте. Проте я закликаю вас покластися на милість Божу. Он межи вами моя жінка і мої діти, що вже нам судилося, те нехай і буде». І всі люди залишилися в церкві, а я правив і думав про те, яку відповідальність за них взяв я на свою душу. Закінчив службу, виходжу, а там німці розкопують могилу, яку минулої ночі почали насипати повстанці. Офіцер зупинив мене і почав допитуватись, що там закопано, - хтось їм доніс, що там заховано зброю, - потім сказав: «Ну, добре, можете іти». Я йду з жінкою і дітьми і буквально відчуваю, як у мене волосся на голові сивіє. Думаю: зараз одна черга з автомата - і всіх нас немає». Правда, ця історія скінчилася щасливо. Німці розкопали могилу, знайшли там поховання - і ніякої зброї. Тому жителів села не зачепили.

Життя української священицької родини за часів німецької окупації зображене Галиної Гордасевич у повісті «Ноїв ковчег», яка вперше була опублікована в 1998 р. Певно, це найсильніший твір письменниці. До того ж твір, який має чимало автобіографічних моментів. На Різдво 1944 р. у хаті волинського священика Іларія, в силу обставин, збираються різні люди - це православний священик зі своєю родиною, який втік від німецької розправи, представники збіднілої польської та російської аристократії, прості українці, побиті злою долею, і навіть маленьке циганча, яке випадково врятувалося від німецького розстрілу. Фінальна сцена - це вертепне дійство. «Більшість були зодягнені, - читаємо в повісті, - просто в кожухи чи свитки, але були серед них і ряжені. І в тому, як вони були одягнені, змішалася вся тисячолітня історія Руси-України... Вони розігрували невибагливу виставу - колись обрядове дійство, сповнене символічного значення та магічної сили, а тепер наївну фольклорну виставу, де було намішано всього потрохи». Так само й вірш, що його прочитав хлопець у формі вояка УПА, був сумішшю, «у якому рядки Шевченка, Франка, ще якихось поетів переплелися з явно слабкими рядками якихось любителів», і закінчувався цей вірш рядками «Верни нам, Боже, Україну!» Це був ніби проблиск непевної надії.

Якщо ви хочете довідатись про життя волинян за часів німецької окупації, читайте «Ноїв ковчег». Цей твір поєднав майже документальну точність описуваних подій з високою художністю. Водночас він«позапартійний» і глибоко гуманістичний. Якщо не знайдете його в паперовому варіанті (він кілька разів перевидавався), то можете легко відшукати в мережі Інтернет.

Галині Гордасевич належить ще один чудовий твір, який має стосунок до подій Другої світової. Називається він «Їх звали просто - «хлопці». У ньому органічно поєдналися мемуаристика й публіцистика. Там поданий незаангажований погляд на УПА як на явище, породжене реаліями німецької та радянської окупації. Наведу деякі уривки з цього твору. Починається він такими словами:

«У Городець ми приїхали під час війни, точніше, під час окупації, коли німці вже на фронті почали зазнавати невдач та й в тилу в них виникло багато партизанських загонів. Партизани ділилися на українських, польських і совєтських (згідно з правилами української мови, слід би говорити «радянських», але ж ніхто їх так не називав). А ще були якісь окремі особи, які воювали з німцями самі по собі. Наприклад, пам’ятаю, як ще в Дібровиці розповідали про легендарні вчинки якогось Бугая. А ще були просто грабіжники, яким було однаково - поляк ти чи українець, аби було чим поживитись. Усякі були.

Ми - українські партизани,
Не знаєм, що таке є страх,
Живемо в полі - обрій знаний,
Живемо в полі та ярах.

Ще одну строфу з тієї пісні я пам’ятаю, а от звідки я її знаю? Мабуть, співали хлопці, а я почула і запам’ятала. Тільки це неправда, вони жили не в полі. Спочатку вони жили просто в хатах, хоч під хатами вже копались бункери. Майже під кожною хатою, бо ж усі хлопці з Городця були в українських партизанах. Тому, власне кажучи, ніхто й не говорив «українські партизани», говорили простіше - «хлопці». Хлопці приходили, хлопці переказували, хлопці витримали бій».

Галина Гордасевич відзначала не лише хоробрість «хлопців», але й їхню природню селянську культурність. Наприклад, вона розповідає про упівця Карпа Лозу. На Різдво 1945 р. він прийшов у справах в селоКричильськ, де тоді жила сім’я Гордасевичів. Полагодивши справи, спеціально зайшов до їхньої хати, привітав з Різдвом батька й матір Галини. При цьому сказав матері: «Вибачте, матушко, але ж не міг я піти з вашого дому, не привітавши вас зі святами». Здавалось, дрібниця, але яка промовиста.

Коли в село прийшли «радянські визволителі», «хлопцям» спеціально радвлада протиставила «яструбків» чи «стребків», членів т.зв. «истребительных отрядов». Ось яку характеристику дає Галина Гордасевич цим людям:

«В «яструбках» були різні люди, бо, зрештою, туди насильно мобілізували тих, кого за віком чи за станом здоров’я не можна було забрати на фронт. Але ядро цих загонів складали люди, які в селі не користувались повагою через свою ледачу вдачу, схильність до чарки та інші гріхи. Про кривогоСергія, який став першим головою сільради, говорили, що він при Польщі сидів у тюрмі за злодійство, а тепер видає себе за політичного борця. Воно, мабуть, так і було, бо навіть я, дитина, слухаючи його розмови з моїми батьками, бачила, яка це немудра людина. Визначально: він відразу почав говорити тільки російською мовою, а що знав її погано, то не раз виходило дуже смішно. Так, він почув, що батько не завжди вимагає від прихожан довідку з загсу, як це мав би робити, і заїхав провести «виховавчу бесіду». Ні, правда вимагає визнати, що він не гримав і не погрожував, він лише докірливо сказав: «Батюшка, не нарушайте наших беспорядков».

На жаль, такі люди за радянських часів становили немалий відсоток управлінців на Волині. І не тільки на Волині. А їхні нащадки і далі продовжують керувати. Мит ж лише дивуємося та патетично вигукуємо6 «І що ж ми за народ такий!»

Галина Гордасевич з іронією описує «бойові подвиги» «яструбків». Ці ж «яструбки» поводили себе як дикуни. Ось один епізод зі спогадів письменниці. Енкаведисти розгромили упівський загін Борсука, що діяв у околицях села Кричильськ.Упівців застали сонними в лісі й без бою просто перестріляли. Рідні «поїхали в ліс, забрали вбитих (їх чомусь там і залишили), привезли в село і поховали на кладовищі. А десь наступного дня приїхали «стребки», довго топтались по могилах і стріляли в них. Для чого це вони робили? Хотіли помститись на мертвих за той страх, в якому весь час жили? Я це бачила своїми очима, бо кладовище було проти нашого дому, десь так метрів за триста». Думаю, це свідчення коментувати не варто.

Пише Галина Гордасевич і про псевдоупівців, які вбивали простих українських селян. Говорячи про звірячі вбивства, які приписувалися УПА, письменниця говорить: вона не вірить, що це робили упівці. Вони, на її думку, «могли вбити голову сільради, викритого сексота чи бодай того, кого запідозрили в сексотстві, та для чого було партизанам, які ховалися в лісі, але годувалися з довколишніх сіл, а отже, були залежні від їхніх мешканців, для чого їм було вчиняти... безглузду жорстокість і настроювати людей проти себе? Це потрібно було енкаведистам...» Для цього створювалися спеціальні загони. «Саме вони й грабували, й палили, й убивали, і цим упольовували відразу двох зайців. Знову ж таки, з одного боку, вночі вбивали тих, кого запідозрили у зв’язках з бандерівцями, а з іншого - вдень заарештовували і вивозили інших, звинувачуючи їх у таких зв’язках і у тих самих вночі скоєних злочинах».

Майбутня письменниця сама мала гіркий досвід спілкування з такими псевдоупівцями. Вона розповідала:

«Я пам’ятаю, як до нас у дім зайшов молодих хлопець зі зброєю, українською мовою привітався і сказав:

- Батюшка, нам потрібен кінь, ми знаємо, що у вас є.

- Так, кінь у мене є, - відповів батько, - але хто ви такі, щоб я мав вам коня віддати?

- Ми? - перепитав хлопець і затнувся. - Ми українські партизани.

Я не пам’ятаю обличчя того чоловіка і в що він був одягнений, але я добре пам’ятаю, як він розгубився, почувши батькове запитання, як довго він мовчав після того «Ми?» і з яким зусиллям сказав оте: «Ми - українські партизани». Але що міг тут вдіяти мій батько? Сказати: «Не дам»? А може, на це вони й розраховували, щоб був привід його розстріляти? Коня вони забрали, а коли через кілька місяців мого батька заарештували, то серед інших звинувачень було і таке: постачав бандерівцям коней».

Радянське «визволення» принесло Галині Гордасевич чимало страждань. У 1946 р. арештували її батька. Лише чудом вдалося йому вижити в таборах. Сім’я бідувала, ледь зводячи кінці з кінцями. Часто Галина залишалася без шматка хліба. А в 1952 р. її, ще неповнолітню, заарештували й засудили «...за складання націоналістичних віршів та антирадянську агітацію серед студентів». Насправді, звинувачення було цілком надумане. Але не можна було тримати на волі доньку священика, до того ж ще «ворога народу».

Правда, Галині Гордасевич пощастило. Невдовзі помер «батько» Сталін. І майбутня письменниця потрапила під амністію. У кінці 1954 р. вийшла на волю. Про свої митарства, пов’язані з арештом і перебуванням в ув’язненні вона описала в автобіографічній повісті «Соло для дівочого голосу». Це вражаючий твір, який сильно й водночас спокійно передає жахіття сталінської доби. Не буду звертатися до сюжетів повісті, наведу лише один уривок:
«Люди добрі! Давайте будемо жити, як живеться, можемо сваритись і миритись, але нізащо в світі не допустімо, щоб знову повторилася та ситуація, коли весь народ ділиться на чотири частини: ті, які вже сидять за колючим дротом; ті, які саджають за колючий дріт; ті, які ще наразі не сидять за колючим дротом; і, нарешті, ті, які шпигують за тими, хто ще наразі не сидить за колючим дротом. Це був страшний час, і страшно, що він втягнув у свій вир десятки мільйонів людей, і страшно, що він тягнувся не рік і не два, він посіяв у душах стільки зла, що я і не знаю, коли ми його подолаємо. Одні ставали жорстокими, другі ставали підлими, треті ставали переляканими. А зло породжує зло. Жертви жорстокості починають плекати надію на відплату, це здається їм справедливістю, і вони самі не помічають, як бажання справедливості переростає у жорстокість».

На жаль, ці слова в Україні не втратили своєї актуальності...

Після ув’язнення Галина Гордасевичза «оргнабором» поїхала на Донбас. Спочатку працювала різноробочою на будівництві, потім - у Макіївці на труболиварному заводі, керівником драмгуртка в шахтарському селищі Ханжонково, друкарем в Донецькій обласній друкарні. Тут же, на Донбасі, здобувала освіту - заочно навчалася в школі робітничої молоді, Донецькому індустріальному інституті, на театральному відділенні культосвітнього училища. Тут також стала на письменницький шлях - закінчила Московський літературний інститут, працювала редактором в Донецькому обласному управлінні по пресі, сценаристом у Донбитрекламі. У 1984 р. стала членом Спілки письменників України й перейшла на творчу роботу.

Щоправда, життя україномовного письменника на Донбасі не було солодким. Про це писав Василь Стус: «Я знаю нещасних українських прозаїків, які живуть у Донецьку й змушені самі «збирати» собі тираж, ідучи з однієї книгарні до іншої, бо їхні твори, бачите, не прибуткові».

У часи перебудови Галина Гордасевич стала відома як громадська активістка. Вона належала до ініціаторів створення на Донбасі Товариства Української Мови, Народного Руху. У 1990 р. переїхала до Львова. Їй було відведено ще якихось десять років життя. Саме тоді вона написала свої найкращі твори. Це згадувані повісті «Ноїв ковчег», «Соло для дівочого голосу», спомини «Із сімейного альбому». Особливо хочеться відзначити її документальну розвідку «Степан Бандера: людина і міф». Як на мене, це найкраща популярна біографія провідника ОУН - до того ж написана без якоїсь партійної заангажованості.

Померла Галина Гордасевич у 2001 р. Відспівували її в церкві Чесного Хреста в Кременці, де свого часу хрестили. Тут же, в Кременці, вона була похована.

Як бачимо, письменниця більшу частину свого життя прожила на Донбасі. Проте цей край так і не зробив з неї «радянську людину», не витравив українську душу. Спомини про своє дитинство, юність, той час, коли на Волині воювала УПА, Галина Гордасевич пронесла до кінця своїх днів. І лишалася, попри складні життєві обставини, українською патріоткою.

 http://incognita.day.kiev.ua/ukrayinska-naczionalistka-iz-donbasu.html

2012-10-12 10:05:00

Доповідь про Галину Гордасевич

Про письменницю Галину Гордасевич на час її 80-річчя

Виступ Богдана Гордасевича на Всеукраїнському науковому семінарі 
«Галина Гордасевич: силует на тлі історії» приурочений до 80-річчя з
дня народження письменниці в Кременецькій гуманітарно-педагогічній 
академії ім. Тараса Шевченка.

Шановне товариство, я щиро вдячний всім присутнім, а також всім учасникам та організаторам цього поважного заходу на вшанування моєї мами Галини Гордасевич. На моє особисте враження кращого заходу за такого важкого часу в державі неможливо й  бажати, бо стіни славетного Кремянецького ліцею є найурочистою залою, а присутність тут таких прекрасних людей, як Дмитро Павличко, Ємма Бабчук, Микола Пшеничний  – це просто найвищий ареопаг пошани з усіх можливих! Бо саме ці люди були найбільш близькими та дорогими для мами як сподвижники і друзі. Вагомою також є присутність тут професора з Острозької академії пана Петра Кралюка, а ще дуже важлива і приємна є присутність на нашому зібрані голови міста Кремянця п. Романа Ванжули.
 
Скажу ще сповна щиро: я дуже тішусть, що головним організатором всього заходу є молодий науковець Роман Дубровський. Приємно бачити присутність тут великої кількості студентів, тому що це все для вас і відбувається. Ви наше майбутнє і це вам потрібно знати з першоджерел, щоб потім переповідати і поширювати. Я вже дещо занадто часто повторюсь на тему, що моя мама писала не для мене – вона писала для людей, для всіх вас. Отже і вам визначати вартість її літературного доробку. Не мені, бо я тільки син. Просто син і не більше того. Тому коли мені кажуть, що я можу написати книгу спогадів про Галину Гордасевич, то я у відповідь тільки розвожу руками і відповідаю: - Не можу нічого написати, бо не знаю про що. Для мене ж вона була просто мама. Тому і сказано, що немає пророка серед своїх. Або ще: хто стоїть на горі – гори не бачить. Подібна ситуація і в мене: я не здатний охопити велич таланту Галини Гордасевич, а можу оповісти тільки якісь унікальні епізоди, які мало хто знає.

Одним з таких є зміна прізвища з Гардасевич, яке мав її батько Леонід, на Гордасевич. Зі слів мами, коли вона вийшла з ув'язнення і їй мали видати паспорт, то вана заповнила бланки на Гордасевич, а оскільки довідка копії метрики була виписана не чітко, то паспортистка вирішила, що Гордасевич є правильніше за незрозуміле Гардасевич, отож мамі і видали паспорт з новим прізвищем, яке так і залишилось її на все життя у тому числі й в літературі. Можливо, що Гаврило Чернихівський, шукаючи церковну метрику мами, не знав цього і тому її не знайшов. Принагідно зазначу, що і в своїй публікації про Галину Гордасевич в книзі «Портрети пером», а також і на могильній плиті письменниці в поданій ним цитаті з вірша Галини Гордасевич «Заповіт Ганни Блажкевич», Гаврило Черніихівський зробив прикру помилку, бо пропустив одне слово, отже і порушив ритміку строфи, бо у мами:
 
Життя нелегке. Часом i круте.
І все ж нам на шляху не зупиниться.
Хай вiчно буде сад, i в нiм криниця,
І виноградне гроно золоте!

У варіанті цитати Гаврила Чернихівського у другому рядку відсутнє слово «нам», отже рядок є таким: «І все ж на шляху не зупиниться» – і це є досить відчутна дисгармонія, яку, на жаль, вже не виправити ні там, ні там.

З основних парадоксів творчого процесу в Галини Гордасевич було те, що вона дуже багато вчилась і досить мало писала суто як письменник за робочим столом. Наскільки я знаю від мами, то свої вірші вона складала в голові, що могло бути досить довго, а потім тільки записувала, коли все вже склалось. Десь собі йшла або їхала, аж раптом щось заримувалось в кілька рядків і закрутилось в новий вірш. Тобто вона не робила чорнеток, які потім правила і дописувала, а фактично виношувала поезії, як жінка виношує дитину, а потім народжує вже цілу і сформовану. Всі поезії Галина Гордасевич писала виключно за внутрішнім натхненням і не могла себе змусити щось написати поетичне з примусу чи на замовлення, бо ось треба. Не могла і не хотіла могти.

Ще особливістю поезій Галини Гордасевич є те, що фактично немає жодного однакового вірша за строфікою і ритмікою, причому це не було зумисним бажанням, а скоріше виходило само-по-собі, але Галина Гордасевич цим пишалась. Іншу властивість її поезій вже підмітив я і сказав мамі про це, чим досить приємно здивував: всі вірші в Галини Гордасевич мають драматургічну циклічність, тобто: є зав'язка - подія - розв'язка. Кожен вірш, як окремий драматичний твір, а своєрідна поема «Станція «Ворожба» складається ось з таких мініатюр-сценок, якими є  кожен вірш. Не знаю, наскільки це унікальна знахідка в українській літературі, проте вона досить оригінальна і цікава.

Прозу Галина Гордасевич писала одразу начисто, тільки іноді робила незначні правки і фактично ніколи не переробляла. На жаль, але тут було сильне втручання редакційної правки, бо такою була тенденція в радянські часи, що редактори видавництв вважали своїм і правом, і навіть обов'язком правити авторський текст для його «поліпшення», тому майбутнім дослідникам буде цікаво відтворити правдивий текст за рукописами, які Галина Гордасевич завжди зберігала. Великих прозових творів Галина Гордасевич не писала через загальну завантаженість різними справами, а ось публіцистикою займалася охоче, особливо за часи Незалежної України. Любила писати різні літературні рецензії, але суто для часописів за власним бажанням, а не на замовлення видавництв тощо.
 
З появою вдома друкарської машинки, Галина Гордасевич дуже багато друкувала, але ніколи не заробляла на тому, а виключно своє щось передруковувала з рукописів і розсилала по видавництвах, бо вважала, що то має бути завжди тільки перший примірник.

Любила Галина Гордасевич різні публічні виступи та зустрічі з читачами, тому радо відгукувалась на всі запрошення. Була дуже активна в громадській та політичній діяльності, але попри всі намагання і балотування так і не стала депутатом жодного разу ніде.

Також вважаю за потрібне зазначити, що Галина Гордасевич ніколи не була в шлюбі, як і ніколи не жила з чоловіком в так званому «громадянському шлюб» чи «на довіру». Не знаходилось такого чоловіка, якого б мама допускала б до щоденного співжиття разом, що зовсім не означає про її абсолютну усамітненість. Галина Гордасевич закохувалась щиро і не один раз за життя, тому мала дві позашлюбні дитини, але перший син Сергій помер ще немовлям, а другий син Богдан – живе і сповна вдячний мамі за життя, як і ніколи не нарікав за відсутність батька. Просто за умов, коли виникала потреба обирати чоловіка або творчість, Галина Гордасевич обирала те, без чого не уявляла свого життя, тобто українську літературу та поезію. Поєднувати не знайшлося можливим.

Дуже складними були родинні стосунки в Галини Гордасевич, особливо з своєю мамою Оленою, що важко пояснити інакше, як психологічною несумісністю, тобто дві сильні вольові натури не могли порозумітись і за найменшої незгоди виникали серйозні чвари. Мало контактувала Галина Гордасевич з своєю рідною молодшою сестрою Ноною, як і з іншою родиною, яка залишилась на Костопільщині. В середині 70-х Галина Гордасевич разом з батьком о. Леонідом з'їздили в Польщу до своєї родини Гардасевичів, яких є досить багато, але в подальшому зв'язок не мав підтримки і загубився. Від часу переїзду до Львова і відкриття кордонів мама жодного разу не з'їздила до Польщі до родини чи навіть просто туристом при тому що досконало володіла польською мовою і навіть працювала екскурсоводом для делегацій з Польщі ще за часи життя у Донецьку.  До речі, робота в Донецькому бюро екскурсій та туризму є окрема велика тема з життя Галини Гордасевич, яку варто дослідити. Тільки один раз в 1994 р. Галина Гордасевич з'їздила до Німеччини в Мюнхен на запрошення Ігоря Качуровського, де познайомилась особисто з Еммою Авдієвською, але в подальшому все також не мало продовження і обмежилось листуванням. Більше за кордоном Галина Гордасевич не була, бо і її не запрошували, і вона не бачила в тому якоїсь потреби.

Варто вказати, що в Галини Гордасевич було багато знайомих, з якими вона мала добрі стосунки, але фактично не було друзів як таких, або близьких подруг, щоб разом проводити час дозвілля. Особливо це стосується періоду життя у Львові, де мама жила переважно усамітнено і дуже рідко приймала в себе вдома гостей. Єдиною удачею було те, що я жив поряд і майже щодня заходив до мами, що не дозволяло бути їй зовсім самотній. Приходила часто і мама також до нас в особняк, але завжди коротко і по-справах, тому що стосунки з невісткою, теж, до речі, Галиною Гордасевич, тільки Володимирівною, на жаль не відзначались взаємною приязню. Хоча варто зазначити, що Галина Гордасевич не сприймала свою самотність як щось погане, а навпаки тішилась комфортом і затишком свого життя, можливістю багато читати та займатися самоосвітою, вивчати іноземні мови тощо. Всю свою суспільну енергію вона викладала в активній політичній та громадській діяльності, особливо місцевій організації Демпартії та осередку Товариства «Меморіал», а ще майже щодня бувала у Львівській Національній Спілці письменників України. 

Ось майже всі мої можливі спогади сина про маму, як письменницю Галину Гордасевич і, як бачите, для книги спогадів це надто мало.

А тепер на завершення свого виступу я хочу зачитати кілька віршів Галини Гордасеви, які знайшов в її архівах і не бачив ще опублікованими.


Доля поета

Минули дні поразок й перемог, 
Верхів'я щастя й урвища розпачні. 
За кожен день, який тобі дарує Бог, 
Будь вдячний.

Що влада? Натовпи німих нікчем!
Що слава? Заздрість, схована під усміхом! 
Той, що укрився за твоїм плечем, 
Твоїм, не порадіє успіхам.

Це все, відомо, суєта суєт.
Не називай цього ні горем, ні бідою.
Якщо не віршомаз ти, а поет,–
Їж черствий хліб і запивай водою.

І хай тебе штовхають у юрбі, 
Пускають плітки й дотепи солоні,–
Відкрий вночі вікно – і Бог тобі 
Найкращу зірку покладе в долоні.

***
І учні не вчать, і дорослі не знають, 
Та ще мене визнають, ще запізнають! 
Вийде юнак із отецького дому –
Я стану в пригоді йому,молодому
Дівчина буде з кохання марніти – 
Я її втішу: – Рідна мені ти! 
Старим засвічуся промінням весіннім, 
Отим, що сіяло на їхнім весіллі. 
Вспокійся, моє самолюбство, мовчи ти! 
Ну, хай і не будуть у школах учити, 
Та будуть читати, і в голову класти, 
І юні поетки рядки мої красти.

***
Не покладу перо, хоч стомилась рука, 
Додам ще свою казку до довгого ряду. 
А як буду голодна – спечу собі колобка, 
А як буду  сумна – заведу собі курочку рябу.

Така моя доля. Ну, що поробиш? Така!
Їдуть, мої літа, постукуючи колесами.
А як буду бідна – змайструю з соломи бичка,
А як буду самотня – витешу дерев’яного Телесика.

***
Покинуте гніздо, мов хата опустіла, 
Де вибиті шибки і на порозі сніг. 
Скажіть: куди та дташка відлетіла, 
Що так його мостила навесні? 
Було ж: від сонця шибка золотіла 
І в хаті пахло хлібом і теплом. 
Скажіть: куди та пташка відлетіла, 
Що зносила стебельце за стеблом? 
А час прийшов – від холоду тремтіла. 
І в небі тих доріг – лиш вибирай! 
Скажіть: куди та пташка відлетіла –
У вирій а чи в Рай?

Богдан Гордасевич
31 березня 2015 р.
м. Кремянець


Стисла біографія Галини Гордасевич

Галина Гордасевич народилась 31 березня 1935р. в м. Кремянці на Тернопільщині в родині священника Леоніда Гардасевича та матінки Олени з роду Хомчуків. Дитинство  поетеси пройшло на Рівненщині (Костопіль, Дібровиця, Остріг) під час послідовної окупації її польськими, радянськими та німецькими військами; юність – за  колючим дротом сталінських таборів за ст.54 КК УРСР («антирадянська агітація»); молодість – на  індустріальних будовах  Донбасу, переважно в м. Макіївка; основна частина життя – в місті Донецьку на різних посадах літературного редактора; в останні роки проживала у м. Львові разом з сином Богданом, невісткою  Галиною та внучкою Соломією.
За фахом Галина Гордасевич – професійний  письменник. 1971 року закінчила Літературний інститут ім. Максима Горького у Москві. Член Національної Спілки письменників України  з 1984 р. (точніше: спершу "Союза писателей СССР", куди її дуже довго не приймали, а України - з 1991 р.) Брала участь в русі дисидентів, була членом оргкомітетів та делегатом установчих з'їздів Товариства української мови, Народного Руху України та Демократичної партії України.
Галина Гордасевич є лауреатом:  літературного конкурсу «Шестидесятники» за 1996 р., премій ім. Олександра Білецького в галузі  критики та ім. Валерія Марченка в галузі публіцистики за 1997 рік. Посмертно нагороджена: Почесна відзнака-хрест «За заслуги в боротьбі за волю України» від Всеукраїнського товариства політичних в'язнів і репресованих;  Нагрудна відзнака-орден «За вірність» імені Василя Стуса від Всеукраїнського товариства «Меморіал»; Почесна державана відзнака за № 2303 «Хрест звитяги».  
Галина Гордасевич була обрана членом правління Львівського товариства «Тернопільщина». Плідно працювала в редакціях часописів «Демократ» та «Поклик сумління», часто публікувалась в газеті "Літературна Україна" та журналі "Жінка".
Життєвий шлях Галини Гордасевич скінчився 11 березня 2001 року. Вона похована згідно заповіту у своєму рідному місті Кремянці на старовинному Монастирському цвинтарі поряд з могилою Січових стрільців та загиблого розвідника УПА. 

Богдан Гордасевич: з технічних причин не зміг оприлюднити цей матеріал раніше, але як кажуть: "Краще пізно, аніж ніколи"

Гордасевич Богдан, 42-й виборчий округ Львова

ЗВЕРНЕННЯ   ДО    ВИБОРЦІВ

Вельмишановні мешканці Львова по 42-му мажоритарному виборчому округу.

 Я не збираюсь обіцяти вам, що зроблю сам для вас якісь гаразди, бо це буде обманом.

Я можу обіцяти тільки одне: ми спільно зможемо зробити те, що вам буде потрібно.

Обов’язки депутата є контролювати владу міста і організовувати взаємозв’язок виборців з владою, а також сприяти діям самоврядування на місцях. Депутат є представником волі своїх виборців у владних структурах міста – це головна його функція й обов’язок. Виконувати подібні зобов’язання добросовісно і наполегливо я готовий, якщо на те буде ваша воля.

 Розумію, що процес обрання когось депутатом є для виборців дуже і дуже непростим завданням при такій кількості кандидатів, але я особисто вважаю це величезним досягненням і значним кроком вперед у порівнянні з сумнозвісними «виборами без вибору». Зараз у вас є чималий вибір і то добре. Думайте, радьтесь, вирішуйте і обирайте найдостойнішого представляти вас у міській раді Львова.

Моя позиція чітка: треба боротись з поганим в нашому житті як словом, так і ділом! Не поважаю тих, хто «бореться» з недоліками влади одними словами, криючись по закапелках міста, а тому хочу відкрито в Раді за підтримки громади ділом вимагати від влади змін нашого життя на краще.  

Головні напрямки своєї роботи в міськраді бачу в роботі за збільшення робочих місць через впровадження стимулюючого оподаткування місцевих виробників, що неможливо без подолання корупції та злочинності в місті.

Гордасевич Богдан Олексійович, кандидат у депутати до міської Ради Львова

Спільною дією зробимо сучасний Львів гідним його прадавньої королівської величі й слави.

Наш Львів стане могутнім, як і личить левам!