Така доля .. Скільки разів ми повторюємо ці слова. Кожен розуміє під ними щось своє – долю, що її дали нам вищі сили, долю, що ми її “наробляємо” собі за життя, долю, що прийшла до нас з минулого... В сучасній культурі, однак, повністю відсутнє поняття “долі роду”. Людина визнає лише власну, індивідуальну долю, тривожиться тільки нею. Від стародавньої “ родової карми” зостався лише вираз – “на роду написано”. Та й то не кожен розуміє, що це значить.
      У Т. Г. Шевченка є дуже цікавий твір, який повністю присвячений оцій “родовій долі” та зв’язку з нею долі особистої. Це “Великий льох”, річ, яку сам поет назвав “містерією”. Загадку цього твору намагається розгадати не одне покоління дослідників.
  А містика “ Великого льоху ” якраз і є в розумінні того, що древні називали “ дгарма” – невблаганних законів Всесвіту, до яких входить і закон збереження роду. І незнання цих законів аж ніяк не вберігає від відповідальності за їх порушення.
    В першій частині твору Шевченко дає три людські типи, характерні і для нинішніх часів. Всі три “дівочі душі”, описані поетом, були гарними людьми, котрі нічим не переступили законів, що формують поведінку особистості. Та безжалісний закон роду не дає їм заспокоєння. Бездумна відданість гетьману Хмельницькому, людині, котра переступила закони родового збереження, замикає браму вираю перед першою душою. Друга дівчина за життя “ всякому служила, годила”, навіть пережиті нею страхіття руйнування Батурина не викорінили з неї оце бажання коритись  кому завгодно, навіть явному ворогу. Скільки таких, ще живих “душ” ностальгічно зітхають за минулими часами, в яких пережили голод, терор, страх, та бажають і зараз  “годити”  грубій силі. Третя душа символізує тих, кого можна обдурити будь-якою блискучою цяцькою. Розвиток таких людей спинився на рівні немовляти, вони будуть усміхатися навіть тоді, коли в них на очах  зневажатимуть їхню вітчизну та їх самих. Скільки таких “дитинчат” плеще в долоні, побачивши в телевізорі чи на сцені якусь гарно оформлену гидоту, не здогадуючись, що це насміхаються над ними.
    Та три дівочі душі дійсно видаються білими голубками, порівняно з чорними круками Руїни, котрі кружляють над розореним Суботовим. Характерно, що найперший і найгрізніший дух руйнації зовсім не є “окупантом”. Навпаки, він висміює і “польську” і “ московську” ворон – “погано, мовляв, працюєте, подружки”, та дає поради, як краще нищити свою ж вітчизну. Чи мало наша історія знала авантюристів, котрі руйнували власну державність лише зі зневаги до будь-якого порядку? Або тих, котрі воліли бачити над собою “ чужого пана, чим свого гетьмана”?  Це має бути попередженням тим українцям, котрі корінь всіх свої бід бачать в чужинській навалі. Жоден ворог не може здолати народу, котрий не забув про той самий інстинкт самозбереження. Якщо ж про родову долю забуто – настає загибель родової спільноти.
    В давні часи загибель роду символізувало осквернення предківських могил. Поет дає карикатурну, але від цього не менше страшну картину деградації народу, котрий відвик існувати як єдина спільнота. Від колишньої слави зосталося попелище, співці-лірники, носії родової пам’яті – “один сліпий, один кривий, а третій – горбатий”, могилу великого гетьмана, котрий, може й нехотячи прислужився ворогу, розкопують того ворога нащадки, і один з тих зайд наказує вибити бідолах - лірників за .. “пісні про Богдана”, того самого гетьмана, котрий нібито проголосив “єдність” двох братніх народів. Рабам бо не личить мати героїчне минуле.  А за цим останнім глумом жадібно стежать і неприкаяні бездумні “душі-голубки” і духи Руїни. Ось-ось до останнього родового скарбу сягнуть руки завойовників... І тоді Рід зникне, зникне Україна.
  Поет, щоправда зоставляє надію на рятунок.. Має народитись визволитель, але новонароджений “месія” вже має біля себе брата-вбивцю, людину одної з ним крові, котра, однак, ладна “ катам помагати”. І духи Руїни кружляють над породіллею...  А відрізнити добро від зла, Визволителя від його страшної тіні,  -  чи здатні на це ті, хто не відчуває своєї належності до Роду?
  Така доля...  Сам Шевченко дуже сильно відчував отой дух “родової карми”. Ті з його героїв, котрі жили за законами роду, часто видаються жорстокими, як от сотник Гонта, чи батьки Катерини. Різкими і безкомпромісними були й судження самого Шевченка і про нашу історію, і про її діячів, і про звичайних людей, котрі не визнавали, або забули ці закони. Та закон є законом... І недарма поета, котрий помер в чужому краї, таки поховали в рідній землі, в домовині, вкритій червоною китайкою, на древньому кургані, наче загиблого воїна. Один зі свідків перепоховання говорить, що воза з труною везли люди – студенти, міщани, селяни, навіть жінки, і все це нагадало очевидцю прочитаний ним колись опис похорону скитського володаря. Так вшанували людину, котра, як і пращури, обороняла Рід, бо Тарасове слово було і є варте сотні мечів.  

Георгій Почепцов: ВЛАДА ЯК КОМУНІКАЦІЯ

[ Читати далі ]

Вже майже два роки голова Полтавського обласного фонду підтримки індивідуального житлового будівництва на селі Віктор Токар переслідується органами прокуратури. Віктор Токар є батьком українського патріота, громадського активіста, блогера і журналіста Тараса Токаря. Також Тарас Токар є помічником-консультантом народного депутата України Олеся Донія (фракція “Наша Україна – Народна самооборона”).

Адмінгрупою інтернет-спільноти «Україна – Ukraine» створено сайт «Припиніть репресії проти Віктора Токаря!». З публікацій, які будуть друкуватися на цьому сайті ви зрозумієте, що жодного криміналу Віктор Токар не робив. Все дуже просто – влада хоче будь-яким чином впливати на його сина Тараса Токаря, активність і патріотичність якого вже понад двадцять років не є зручною для влади.

Сайт створений задля інформування громадян про боротьбу голови Обласного фонду підтримки індивідуального житлового будівництва на селі Віктора Токаря з «беспрєдєлом» окремих чиновників органів прокуратури та контрольно-ревізійної служби.

Метою створення цього сайту є: координація дій по захисту Віктора Токаря; складання хронології подій по переслідуванню Віктора Токаря; концентрація основних публікацій різних ЗМІ на одному сайті по переслідуванню.

Адреса сайту: http://viktortokar.wordpress.com/

Селище Гуйва Житомирського району, Житомирської області мало кому відоме, але саме тут було побудовано ставку "Хегевальд" (в перекладі з нім. Hegewald - "заповідний ліс", "заповідник") для рейхсфюрера СС Генріха Гіммлера, а також рейхсміністра доктора Ганса Ламмерса та міністра закордонних справ Йоахіма Ріббентропа.

Будівництво велося з 10 жовтня 1941р. по 1 липня 1942 р. радянськими військовополоненими під пильним наглядом есесівців. Після закінчення будівництва всіх полонених розстріляли. Поруч знаходився двоповерховий штаб військового керівництва, колишній Будинок культури, а нині школа.

На відміну від ставки Гітлера "Вервольф"(неподалік м.Вінниця), яка була повністю зруйновна, від ставки Гіммлера збереглися дві залізобетонні коробки, одна з яких розташована на території нинішньої військової частини, а друга - в селищі поруч з житловими будинками, "замаскована" господарськими будівлями.

своїй ставці Гіммлер провів кілька історично важливих зустрічей. Перша відбулася в серпні 1942 р. з керівником політичної розвідки Німеччини Вальтером Шелленбергом, у ході якої обговорювався план усунення Гітлера від влади, за яким Німеччина припиняла війну і укладала мир з країнами Заходу. Проте втілити план у життя не вдалося. Друга зустріч відбулась влітку 1942 р. з вищими чинами поліції і командирів частин СС, де Гіммлер зачитав відомий план "Ост", який передбачав проведення етнічних чисток на території Східної Європи, і її німецької колонізації після перемоги над СРСР.

Про існування ставки "Хегевальд" та про таємну зустріч з Гіммлером світу стало відомо з мемуарів Шелленберга (книга "Лабіринт", Лондон 1956 р.). Проте радянське керівництво ще в роки війни знало про місце знаходження штаб-квартири Гіммлера , оскільки в грудні 1942 р. радянські розвідники взяли в полон імперського радника зв'язку та отримали секретні папери і топографічну карту зв'язку, де червоною лінією позначалися підземні комунікаційні кабелі ставок Гітлера, Герінга та Гіммлера . Проте, з невідомих причин, Москва цією інформацією не скористалася.

Ще багато цікавого про Гуйву дивитись тут

Невицьке (угор. Nevicke) - село Ужгородського району, Закарпатської області розташоване на правому березі річки Уж на відстані 12 км від м. Ужгород.Історія села тісно пов'язана з Невицьким замком, розташованим неподалік на горі вулканічного походження на висоті 260 м н.р.м. Проведені розкопки дають підстави припустити, що замок побудували в 12-13 ст. на місці більш ранньої дерев'яної фортеці.

За народними переказами першу дерев'яну фортецю на цьому місці побудувала слов'янська княгиня задовго до приходу угорських племен у Придунайську низовину. Фортеця слугувала укриттям для жінок та дітей у разі нападу ворогів. Звідси й назва замку повязана з словом "невистка", тобто наречена або дівчина. Перші мешканці Невицького, імовірно, були замковими селянами, які виконували різні роботи, пов'язані з утриманням фортеці.

Стратегічно форпост мав дуже вдале розташовування, адже саме в цьому місці вузька долина р. Уж починає розширюватися, що дозволяло свого часу контролювати торгівельний шлях з Угорщини, який проходив через Ужоцький перевал в Галицько-Волинське князівство та до Польщі.

Відомо, що у в 1279 р. угорський король Ласло IV Кун (р. п. 1272 - 1290) передає землі Ужанського комітату трансільванському воєводі Фінті з роду Обо (Аба). У 1290 р. король Андраш III (р.п. 1290-1301) призначив жупаном Ужанського комітату угорського феодала Омодея(брата Фінті Обо), місцем проживання якого була саме Невицька фортеця

За господарювання Другетів на місці дерев'яної фортеці розпочинається будівництво кам'яного замку, який до початку 15 ст. був центром їхніх володінь. Після того як управління маєтностями Другетів було перенесене до Ужгорода, Невицький замок перетворився на форпост для захисту підступів до Ужгородського замку.

Посеред двору виділявся також двоповерховий палац із центральною чотириповерховою баштою-донжоном. Загальна площа замчища становить близько 1500 кв. м.

Ще багато цікавого про Невіцьке та замок дивитись тут

Коли ви нарешті припините брехати людям?

Звернення Громадянського руху «Відсіч» до можновладців

Вже
майже два десятиліття Україна є незалежною державою. І всі ці роки в
нашому календарі існує дата 9 травня як День перемоги над
німецько-фашистськими загарбниками. Цю дату на офіційному державному
рівні відзначали і при Президенті Кравчуку, і при Президенті Кучмі, і
при Президенті Ющенку. І ніколи відзначення 9 травня не викликало
суттєвих конфліктів між людьми та напруги в державі. Лише після приходу
до влади Президента Януковича ось вже другий рік поспіль 9 травня
перетворюється на День конфлікту замість Дня вшанування загиблих у тій
страшній війні.

У 2010-му ви запросили до участі у спільному
параді на центральній вулиці столиці України російських та білоруських
військових. Ваша брехня про нібито спільну пам’ять не витримує ніякої
критики, адже ви, волаючи про спільну перемогу всіх народів СРСР,
запросивши до Києва представників лише 2 з 15 колишніх союзних республік
Радянського Союзу, у своєму виборі керувалися виключно етнічними –
східнослов’янськими – ознаками, уподобившись в цьому Гітлеру, який також
ділив світ на арійські (германські) та неарійські народи.

Вперше
в історії незалежної України вулицями Києва крокували іноземні війська,
серед яких були й десантники 45-го окремого гвардійського ордена
Олександра Невського полку спеціального призначення, який брав участь у
військовій кампанії з цинічною назвою «Принуждение к миру» в Грузії. Все
це відбувалося після слів Президента Чечні Кадирова про те, що
наступною після Грузії має бути Україна, й на тлі антиконституційного
продовження на 25 років оренди бази Чорноморського флоту Росії у
Севастополі.

Водночас ви привезли в Україну з Москви фарс з
георгіївською стрічкою, не замислюючись, що масова роздача її є плювком в
обличчя тим, хто справді воював на фронті зі зброєю в руках. Адже
заслужити георгіївську стрічку було не просто, для цього потрібно було
проявити особливий героїзм. І ті, хто отримував право її носити, часто
платили за це право власною кров’ю, пролитою у боях. З болем дивились
справжні ветерани, що ними ви так любите прикриватися, як ви, слідом за
вашими кремлівськими хазяями, перетворюєте їхню бойову нагороду на
шматок ганчірки, який чіпляли на себе всі, кому не ліньки. Особливо дико
їм було бачити цю стрічку на вгодованих тілах чиновників, які ніколи не
тримали в руках зброї, або на алкоголіках чи бомжах, для яких будь-яке
свято є лише приводом напитися. Якби ви зробили таке років 15 тому, ці
ветерани винесли б вас із ваших крісел. Зараз же вони не в стані цього
зробити через свій похилий вік та немічний стан. Ви дочекались, коли
переважна більшість фронтовиків помре, й познущалися над їхньою
пам’яттю, перетворивши бойову нагороду на «фішку» у своїх політичних
іграх.

Ви знали, що невдовзі будете підвищувати людям ціни на
газ, і що народ зрозуміє, як ви цинічно надурили його, пообіцявши
здешевлення газу в обмін на продовження базування російського флоту, а
тому сподівались запрошенням російських десантників та істерією навколо
георгіївських стрічок розділити людей, викликати одних на протест щодо
таких ваших дій, щоб оголосити їх «фашистами», а інших залучити до
нібито «антифашистських» акцій. Однак прорахувались. Люди не повелися на
вашу гру й не почали конфліктувати один з одним, натомість і на Заході,
і на Сході України до вас виникли однакові питання щодо невиконання
вами ваших передвиборчих обіцянок.

Спостерігаючи, як по всій
Україні стрімко падає ваш рейтинг, цього року ви зробили спробу збурити
суспільний конфлікт, прийнявши Закон України «Про внесення змін до
Закону України „Про увічнення Перемоги у Великій Вітчизняній війні
1941-1945 років” (щодо порядку офіційного використання копій прапора
перемоги)», який вимагає вивішування червоного прапора поряд з Державним
прапором України.

Цей свій крок ви пояснюєте прагненням
вшанувати подвиг бійців, які саме під цим прапором здобули перемогу, але
ви брешете, займаючись брудним політиканством на кістках мільйонів
українців, загиблих на фронтах, в партизанських загонах, на окупованих
територіях, у концтаборах. На горі їхніх рідних. На стражданнях тих, що
вижили на війні, в концтаборах та на окупованих територіях, і тих, що
були вивезені на примусові роботи до Німеччини. На поневіряннях дітей
війни, які змалечку залишились без батьків й не мали дитинства та
юності, адже мусили за копійки тяжко й ледь не цілодобово працювати з
раннього віку, аби прогодувати себе й свою родину та відбудувати
зруйноване війною.

Якби ви справді хотіли віддати шану ветеранам,
хай навіть у такий контроверсійний спосіб, ви б підняли питання
повсюдного вивішування червоних прапорів набагато раніше, ще в ті роки,
коли живих ветеранів було у кілька разів більше, ніж сьогодні, коли вони
були молодшими й мали більше сил, аби ходити на паради та інші
урочистості. Багато з вас є народними депутатами України вже далеко не
перший рік, і багато з вас входили у різні часи до правлячої більшості у
Верховній Раді, однак чомусь ні 15, ні 10, ні 5 років тому ніхто з вас
(зокрема й Віктор Янукович, який двічі був прем’єр-міністром), не
ініціював масового прикрашання наших вулиць червоними прапорами. Це
питання не підіймали ні ветеранські організації, ні ветерани війни з
числа тодішніх народних депутатів, які воювали проти гітлерівців зі
зброєю в руках. Тепер же ви, дочекавшись, коли більша частина ветеранів
пішла з життя, цинічно говорите від їхнього імені. Ви, які не були на
тій війні, приймаєте цей закон, не провівши навіть формальних зборів тих
ветеранів, які іще залишились живими. Бо чудово знаєте, що в Україні
бійці Червоної армії входять у дві ветеранські організації, і принаймні
одна з них виступить категорично проти такого псевдовшанування. Бо
чудово знаєте, що для тієї жменьки фронтовиків, які нині, часто у
злиднях, доживають свого віку, не є принциповим питання червоного
прапора, як не було воно принциповим і для тих ветеранів, які жили і
померли вже в ті часи, коли урочистості 9 травня проходили під державним
прапором. І для них, і для суспільства, яке хоче принаймні бути схожим
на цивілізоване, набагато важливішим є, щоб люди, яких зачепила
найстрашніша за всю історію людства війна, мали змогу дожити свій вік в
достатку, доглянуті та пошановані не лише один раз на рік, коли про них
раптом згадують.

Давайте глянемо правді у вічі. Словосполучення
«Прапор Перемоги» закон визначає так: «зовнішній вигляд копій Прапора
Перемоги має відповідати виглядові штурмового прапору 150-ї ордена
Кутузова II ступеня Ідрицької стрілецької дивізії». Тобто мова йде про
прапори 188 на 82 сантиметри з зображенням п’ятикутної зірки, серпа і
молота та написом білими літерами по всій площі полотна скороченої назви
дивізії, яких немає у комунальних господарствах, отже їх треба
виготовити. Проаналізувавши кількість вирішуваних прапорів у Львові
з’ясували, що для міста виконання Закону Верховної Ради коштувало б 700
тис. грн. Екстраполювавши ці цифри на всю Україну ми побачили, що для
розвішування червоних прапорів поряд з державними потрібно мінімум 30
млн. грн. І це в тому випадку, якщо замовники витрачатимуть бюджетні
гроші чесно, а не спокусяться отримати «відкати», якими часто
супроводжуються в нашій країні бюджетні витрати.

Якби ви справді
думали про тих, хто пережив цю війну, то використали б кошти не на
виготовлення червоних прапорів, а на покращення побутових умов чи
медичного обслуговування тих ветеранів, які доживають віку у злиднях на
тлі розкошування депутатів, що приймають такі закони. Але ви думали не
про людей, які пережили війну. Ви просто скопіювали російський закон про
червоний прапор, чим показали свою зневагу до українських ветеранів.
Якби вами рухала не запопадливість перед Кремлем та намагання посіяти
конфлікт у суспільстві, а повага до українських ветеранів, то ви б
прийняли закон про вивішування прапору 1-го Українського фронту, який
також брав участь у взятті Берліну, а не прапору 1-го Білоруського, яким
командував маршал Жуков, що вважав українців, які опинилися на
окупованій гітлерівцями територіями, зрадниками, а тому, провівши серед
них насильну мобілізацію, кидав їх у наступ, не видавши ні зброї, ні
військової форми, прирікаючи цим на вірну загибель.

Якби ви
справді поважали українських ветеранів, а не своїх кремлівських хазяїв,
ви б не проковтнули мовчки плювок Путіна в обличчя українських
ветеранів, коли той заявив, що Росія виграла б війну й без України.
Ніхто з вас не заступився за українців, які винесли на собі тягар війни,
і цей випадок є справжнім відображенням вашого ставлення до ветеранів,
яких ви без їхньої згоди використовуєте як розмінну монету у своїх
політичних ігрищах.

У всьому світі, чим далі від війни, тим менше
у відзначенні пам’ятних дат помпезності, натомість тим більше в них
скорботи. І лише ви, слідом за Росією, пропагуєте мілітаристський, а не
людський підхід, перетворюючи війну, на якій ви не були, в інструмент
політики, намагаючись не загоїти її рани, а навпаки – роз’ятрити,
перенести цю війну в наші дні. Ви перетворили трагедію на фарс,
перейнявши блюзнірську традицію нинішньої російської влади веселитися й
напиватися на 9 травня. Лише при вашій владі з’явилася в Україні
завезена з Росії мода на цинічні вечірки у нічних клубах під назвами
«Ночь Победы», «Я помню, я горжусь», «Гламурный партизан», де під звуки
дискотеки разом з дівицями у військовій формі на голому тілі весело
відтягуються зовсім не учасники і навіть не діти війни. Яку ще наругу
над фронтовиками вигадаєте ви слідом за московськими хазяями під
демагогічні запевнення з трибун про необхідність історичної пам’яті?
Стриптиз-шоу для ветеранів під назвою «Спасибо деду за победу» (цей
слоган ви теж завезли з Росії, не зумівши вигадати нічого свого), як це
було в Москві, Петербурзі та інших містах Росії? У всякому разі виступ у
Харкові Потапа з курячою тушкою на сорочці в дуеті з Настею Каменських в
купальнику на концерті, присвяченому Дню Перемоги, показує, що ви
твердо рухаєтесь в цьому напрямку. «Вася, что ты гонишь?» – На вашу
думку ці слова з виконаного цим дуетом на концерті 9 травня найкраще
пасують для вітання ветеранам війни.

А чи не краще для зв’язку
поколінь відмовитись від червоного прапору й використати ці кошти для
підтримки навчальних закладів, які масово закриває ваша влада? Так у
місті Красному Лучі Луганської області сьогодні батьки й учні школи № 15
намагаються врятувати свій навчальний заклад від закриття й звертаються
за допомогою до всіх, в т.ч. і до народних депутатів, які голосували за
вивішування червоних прапорів 9 травня. На закритті цієї школи місцевий
бюджет економить 315 тис. грн. Якщо ж відмовитись від червонопрапорного
нововведення, яке ви нам пропонуєте, коштів, що мають піти на
виготовлення цих прапорів, з надлишком вистачить для збереження і школи №
15 в Красному Лучі, і школи № 3 у Лисичанську, і трьох шкіл у Макіївці
(№№ 3, 27 і 100), і чотирьох шкіл у Донецьку (№№111,121,136 і 154), які
призначені до закриття, і ще залишаться кошти на збереження інших шкіл,
які ви ще надумаєте закрити.

Чи не краще підійти до цієї війни не
з російської, а з української точки зору? Адже Україна, яка, на відміну
від Росії, була повністю окупована гітлерівцями, має дещо іншу пам’ять
про ту війну. Як і про червоний прапор. Бо з цим прапором українці
пам’ятають не лише перемоги. Для мільйонів українців ІІ світова війна
почалась не 22 червня 1941 року, а 1 вересня 1939-го, коли гітлерівська
Німеччина і Радянський Союз, будучи іще союзниками, домовились про
розподіл Польщі та провели після її окупації спільний парад у Бресті (а
ще раніше Угорщина, яка була гітлерівським сателітом, напала на
Карпатську Русь, утворену на території нинішньої Закарпатської області).
І українці, які проживали тоді на території шести нинішніх областей, зі
зброєю в руках воювали проти агресорів. Однак навіть ті, хто воював
тоді на західному фронті проти Німеччини, не визнаються вами ветеранами
війни. Як не визнаються і бійці УПА, які воювали в 1942-44-му роках
проти гітлерівців (навіть ті, які потрапили до німців в полон і пробули
там до кінця війни, не зробивши жодного пострілу в бік радянських
військовослужбовців). Як не визнаються вами ветеранами і ті українці,
які втекли з німецького полону й воювали проти гітлерівців в
партизанських загонах Руху Опору багатьох країн Європи. Чим ці люди, які
проливали свою кров у боях з нацизмом, є гіршими від тих «особістів»,
які жодного разу не побували на лінії фронту, але проголошували
«ворогами народу» й прирікали на смерть й табори бійців Червоної армії
за те, що в когось з них на окупованій гітлерівцями території залишилась
родина? Або чим вони гірші за карателів із заградзагонів, які стріляли у
спину відступаючим під переважаючими силами противника червоноармійцям?
Ці нелюди, які забороняли відступати навіть там, де була тактична
необхідність зберегти солдат, аби ті могли й надалі бити ворога, на
сьогодні стовідсотково визнаються вами ветеранами війни, а ті, хто
справді воював – далеко не всі. За вашим законом ветеранами війни
вважаються учасники бойових дій до 1954 року. Але ж ви самі святкуєте
закінчення війни 9 травня 1945 року. То визначтесь нарешті, коли ви
брешете? Бо в 1945-54 рр. ніякої війни з Гітлером вже не було. Натомість
була війна з українським народом, були мільйони репресованих, вивезених
на Сибір, розстріляних за «антирадянську діяльність», а також загиблих в
сталінських концтаборах з червоним прапором на вишках, куди їх
відправили лише за те, що вони пораненими потрапили до німців у полон і
пробули всю війну в гітлерівських концтаборах. А ще під червоним
прапором з Криму здійснювалась поголовна депортація цілих народів
(кримських татар, греків, болгар, вірменів), і це був той самий цинізм,
який сьогодні чините ви. Бо сталінська влада так само, як ви, брехала
своїм громадянам. Бо серед депортованих, яких проголосили «зрадниками й
посібниками окупантів», були не лише маленькі діти чи немічні бабусі,
які фізично зрадити не могли, але й фронтовики, які повернулися додому з
орденами і медалями за бойові дії у складі Червоної армії, в т. ч. й
Герої Радянського Союзу.

Ви чудово знаєте, яке неоднозначне
ставлення викликає червоний прапор у багатьох українців, але замість
того, щоб дати йому відійти в історію, ви знову намагаєтесь втягти
український народ у війну, зробивши її громадянською – аби прості люди
чубились між собою й відволіклись від претензій до влади, яка робить
життя і на Заході, і на Сході України нестерпним.

Вам дуже
хочеться залишитись при владі, але замість того, щоб забезпечити собі
місця в ній тяжкою чесною працею для підвищення добробуту народу, ви
намагаєтесь розділити людей, аби й надалі над ними владарювати, не
звертаючи уваги на народні потреби. Саме тому на 9 травня ви обрали
місцем свого провокативного сценарію Львів, де в більшості людей з
червоним прапором пов’язані негативні спогади. Не зважаючи на ці
спогади, у Львові ніхто і ніколи не заважав вшановувати з квітами
пам’ять загиблих червоноармійців. Якби Львів був таким, яким зараз ви
брехливо намагаєтесь показати його за допомогою своїх російських хазяїв,
в ньому б давно не було жодного радянського пам’ятника. Проте будь-який
гість міста Лева може засвідчити, що всі меморіали загиблим радянським
солдатам знаходяться у зразковому порядку, їх ніхто ніколи не намагався
зруйнувати, а, навпаки, вчасно ремонтували й реставрували. Лише тоді,
коли комуністи намагалися вчинити червонопрапорний шабаш на кістках
загиблих, виникали конфлікти. І цього разу ви вирішили підживити цей
конфлікт за допомогою приїжджих з Одеси та Криму неосталіністів, які
прибули в чуже місто не з лопатами для впорядкування могил, а з червоним
прапором, який викликає у більшості львів’ян болючі спогади.

Не
зважаючи на судову заборону усіх акцій 9 травня у Львові, міліція не
лише не припинила червонопрапорний шабаш, як цього вимагав закон, але й
допомогла його провести, пропустивши непроханих гостей до Пагорбу Слави й
давши їм можливість провести мітинг під міліцейською охороною всупереч
судовій забороні. Наскільки брехливими після цього виглядають ваші
слова, коли відповідальність за події покладається лише на одну сторону.
І вже бігом заводите кримінальні справи за надуманими звинуваченнями.
Хуліганські побиття або сутички (наприклад, між футбольними фанатами) в
Україні трапляються досить часто, однак вкрай рідко міліція відкриває
кримінальні справи, якщо мають місце легкі тілесні ушкодження, які не
спричинили розладу здоров’я (а саме такі ушкодження отримали всі
учасники подій 9 травня). Тут же ви спішно відкрили аж п’ять таких
справ. А яким документом визначене кримінальне покарання за зривання
георгіївських стрічок? Ці дії безумовно є хуліганськими і, можливо, не
мають законного виправдання (тут в кожному конкретному випадку треба
дивитись, за яких обставин такі дії відбулись), однак під Кримінальний
кодекс явно не підпадають. Натомість поранення людини з травматичної
зброї ви вже намагаєтесь виправдати тим, що син міліцейського чиновника
мав дозвіл на цю зброю. Ваші вищі міліцейські чини погано вчились, якщо
плутають наявність дозволу на носіння з неправомірним застосуванням?

І
вкрай брехливими виглядають слова нардепа-регіонала Лук’янова в ефірі
«Шустер-live» про те, що влада зробить все можливе, аби червонопрапорної
акції у Львові не відбулось. Адже насправді влада зробила все можливе,
щоб вона відбулась. При цьому ви скористались послугами як
неосталіністів, так і неонацистів, яких старанно зрощуєте, аби потім
використовувати зі своєю брудною метою нацькувати одних громадян України
на інших.

Ви забороняєте мітинги проти ваших дій в економічній,
соціальній, освітній, культурній сферах. Однак не звертаєте уваги на
марші з нацистською символікою й гітлерівськими вітаннями. Ви не
допускаєте до Києва автобуси з тими, хто прагне протестувати проти ваших
дій. У Харкові влада забороняє навіть пікети проти вирубки парку чи
проти поганого прибирання у місті сміття. Однак ніхто не забороняє
неонацистам приїхати до Харкова й влаштувати там великий похід з
гітлерівськими символами і гаслами. Те саме можна сказати й щодо інших
міст як на Заході, так і на Сході. Бо вам це вигідно, вам потрібно
показати, що альтернативою вам є не народ, а зрощені ж вами нацисти.
Саме вами, бо вони чомусь не влаштовують акцій проти влади, проте
приходять на організовані іншими акції протесту проти ваших дій й
ламають план їх проведення та починають конфлікти не з владою, а з
учасниками акцій протесту, які виступають проти дій влади. Отак і до
Львова ви не лише спокійно пропустили автобуси з проросійськими
екстремістами, але й допомогли їм проїхати до місця проведення
забороненого мітингу й провести його. Ви чудово знали, що після таких
дій напруження сягне межі, і що в ситуації, коли неосталіністи
змішаються зі звичайними ветеранами чи дітьми війни, постраждають і ті,
хто просто ніс квіти, аби вшанувати пам’ять загиблих. Тим більше, коли
приїжджі та місцеві неосталіністи ці сутички провокували, виконуючи своє
завдання.

Зараз ви плануєте нову провокацію з розгортанням у
Львові червоного прапора – на 22 червня. Цього разу ви плануєте привезти
до Львова ще й непроханих гостей з Росії, щоб знову спровокувати
сутички. Вас не хвилює, що після таких подій імідж України впаде в очах
міжнародного співтовариства. Як не хвилює і те, що в нібито правовій
державі, якою Україна є за Конституцією, і якою нібито ви на словах
прагнете її зробити, на 9 травня на будівлях багатьох державних установ
висіли червоні прапори, хоча закон про них не був підписаний
Президентом, а отже не вступив в дію. Більше того, ці прапори не
відповідали й тому непідписаному закону, оскільки на міськрадах і
університетах, на державних установах і на вулицях майоріли звичайні
прапори СРСР. Чи будете ви настільки послідовними, що покараєте
порушників закону, які вивісили сталінську символіку на вулицях
українських міст? Адже демократія – це насамперед процедура. І будь-яке
вивішування червоного прапора поряд з державним за відсутності
відповідного закону має тягти за собою відповідальність. Бо Європа, якою
ви брехливо прикриваєтесь так само, як і ветеранами, засудила сталінізм
як антилюдську ідеологію. Натомість в Україні навіть у столиці на
параді ми бачили портрети Сталіна в колонах демонстрантів-комуністів. А
завтра нацисти понесуть портрети Гітлера. І з нами ніхто не захоче мати
справу.

Вас такий стан речей може і не хвилює. Вас він, навпаки,
цілком влаштовує. Ви сподіваєтесь таким чином, смикаючи за ниточки
підконтрольних вам лівих і правих екстремістів, зіштовхнути людей між
собою та, лякаючи їх надуманими загрозами, продовжити своє панування.
Саме тому, можливо, закон про вивішування червоних прапорів не був
підписаний до 9 травня, бо вам вистачило львівської провокації, а
прапори ви приберегли на наступний рік, коли відбуватимуться
парламентські вибори. Ви, напевно, сподіваєтесь, враховуючи емоційну
складову людської психології, що проти закону, який буде підписаний
після 9 травня (а отже задіяний аж через рік), ніхто масово виступати не
буде. І маєте рацію. Ми, звичайні громадяни, зосередимо свою увагу не
на прапорах, а на економічних та соціальних питаннях, які однаково
хвилюють мешканців Галичини і Донбасу, Києва і Севастополя. Але водночас
ми, разом з сотнями інших організацій, які бачать Україну заможною,
демократичною, справедливою державою, будемо пояснювати людям суть ваших
політиканських ігор, аби не дати вам розділити народ і державу на дві
частини, які воюватимуть між собою. Якщо влада в країні є аж настільки
безвідповідальною, відповідальність за збереження країни має взяти на
себе сам народ, як єдине джерело влади, а саму недолугу владу відправити
в будь-який законний спосіб в історію разом з червоним прапором,
війнами та злиднями, про що вже забули всі європейські країни за
винятком кількох колишніх республік СРСР, які ще оглядаються на Кремль у
пошуках орієнтира замість того, щоб іти загальнолюдським шляхом.

У
вас ще є час одуматись і припинити гратися з вогнем. Бо ваші дії ведуть
країну до неконтрольованого соціального вибуху. Саме на 9 травня наші
активісти побували на Сході України, зокрема й на Донеччині та
Луганщині, які ви помилково досі вважаєте своєю базою. Кожна
тверезомисляча людина, поспілкувавшись з мешканцями будь-якого куточку
України (хоч Півдня, хоч Донбасу), зробить однозначний висновок – ви
повторюєте шлях минулої влади й стрімко втрачаєте авторитет. Будь-які
ваші дії, навіть святкування 9 травня, переважною більшістю громадян
сприймаються як офіціоз і мають зворотній ефект. Навіть на ваші
демагогічні, хоч і формально нібито правильні, заклики щодо ветеранів
народ не звертає увагу. І не тому, що забув про війну, а тому, що
сприймає ці заклики через призму свого ставлення до вас (це той самий
випадок, коли за час перебування при владі пронатівського Ющенка в
Україні зменшилась кількість прихильників НАТО). Єдина відмінність тієї
ситуації від нинішньої – відсутність гідної альтернативи існуючій владі.
І сподівання, що вам вдасться штучно зростити псевдоальтернативу,
марні. Навчені гірким досвідом люди дуже прискіпливо підходять тепер до
політиків, а тому питання «Коли ви нарешті припините брехати людям?»
може призвести не до зміни влади на виборах, а до стихійного народного
повстання, яке невідомо де почнеться й невідомо чим закінчиться. Воно не
матиме організатора й керуватиметься різними самоорганізованими групами
в різних місцях, які виникнуть швидко і несподівано навіть для самих
учасників цих груп, як це відбувається сьогодні в арабських країнах.
Однак, на відміну від арабських країн, це може трагічно закінчитись не
тільки для влади, але й для нашої державності. І від того, що народне
повстання змете вас, нам, українським патріотам, легше не стане, якщо
разом з недолугою владою цей вогонь знищить й саму Україну чи хоча б
частину її.

Тому ми закликаємо вас одуматись, припинити грати в
інспіровані з Москви ігри й набивати свої кишені, а почати робити щось
для держави і людей. Або скласти із себе владні повноваження, якщо не в
змозі їх повноцінно виконувати.

...Я рад. Я безумно рад находиться здесь. Моя работа – подарок. Вы делаете её такой легкой и приятной. Спасибо Вам, дамы и господа! Мне приятно с Вами работать.

Мои любимые муравьи.Бездумные олухи на службе у меня. Мои дорогие субпассионарии. Тут, в Украине легко работать. Боже мой, какой инфантильной нацией надо быть, чтобы получив в свои руки такую долгожданную независимость, вторую по величине в Европе территорию, драгоценные ресурсы, бесценную землю, самим же с такой легкостью положить всё мне под ноги! Развалить, передраться и положить мне прямо под мои лакированные туфли. Ха! Не надо спрашивать как меня зовут. Не стоит. Это пошло. Вы знаете и знаете не одно моё имя. Оставим знакомства. Житница Европы голодает. Это ли не мой триумф? И не надо говорить, что вы здесь ни причем и называть какие – то фамилии. Не надо! Вы в этом виноваты. Именно ты, тот, что сейчас жадно глазами ловит с экрана монитора эти буквы. Обиделись? Зря. Мой Вам поклон. Я Вам благодарен. Я всегда о вас думаю, когда считаю свои деньги, ибо знаю, кто мне их заработал. Я уважаю людей,которые так благородно расстаются с капиталом. Нет, безусловно, вы не давали мне купюры. Вы платите мне своим дешевым трудом. Это ли не счастье? Я люблю ваш рабский менталитет. Я люблю, когда вы плачете. Да и признайтесь сами себе вы и сами любите плакать. Уткнувшись мордой в жилетку – так ведь легче, правда? А я вас прижму и по голове поглажу. Плачьте, дамы и господа! Слюнтяи меня потешают. И с ними легче работать. Голодающий народ, который грызется о вопросах 100 –ей давности, это ли не потеха? Давайте, господа, больше крови! Вцепись ему в глотку и спроси, что он делал в 2004-ом? За кого он голосовал? Давай, давай. Я купил ваших лидеров. Ха, это так просто! Такие разные, а стоят почти одинаково. Я купил СМИ, я купил депутатов. Видишь? Это ты сидишь, впялившись в зомбоящик , и смотришь программу Савика Шустера. Это будет через несколько дней. Но я знаю, что тебе покажут, я заказал сценарий. Смотрите внимательно и не подавитесь попкорном! Я знаю, что вы прочтёте в завтрашних газетах, ибо я их написал. Читайте внимательно каждую букву! Нет, в Германии было бы сложнее работать. Вы знаете, что нижнесаксонский диалект отличается от баварского диалекта, почти как польский язык от русского или они оба от украинского языка? Но им пофиг на это, они говорят на своих диалектах и уважают государственный язык. Но зачем вам это знать? Раскрываю свои карты и не боюсь, ибо на сколько минут ты задумаешься над тем, что я сказал, прежде чем тебя отвлечет другая заметка о масштабных проблемах языковой проблемы в Украине? Секунда? Минута? Две? Тебя спровоцируют опять на срач с языковым душком? Безусловно спровоцируют, ибо это я заплатил троллям, чтобы они лазили по интернету и дрочили вам мозг, пардон за мой французский. Боже мой как хорошо! Вам начало надоедать моё господство? Вы стали такие умные, что не ведётись на вопросы языка и прочую лабуду? Что же мне бедному делать? Я всего лишь купил кого надо и рада приняла закон о флаге. Как просто! Боже ж ты мой, мои умные и образованные, что это такое? Неужто это вы, мои дорогие, душите друг друга из-за вопроса о куске красной ткани? Я бил ногой автобус, который же и привез за свои деньги.  Это был я! Я такой бываю разный.  Я заберу у стариков последние копейки, я заставлю их голодать, но я им позволю ходить с красным флагом раз в год. Они будут мне благодарны. И вы мне будете хлопать. Овации, господа, овации! Ох, вы меня раскусили. Это прискорбно. Я снова в тупике. Вы меня будите бить? Может даже ногами? Закройте пасть, вас порвут ваши же соотечественники, когда я укажу на вас перстом. Я скажу, что вы фашист. Вы хотите бить человека другой национальности. Ведь я же русский. Или еврей. Или вообще я из Гондураса. Класс! Как приятно, смотреть, когда украинец грызет украинца из меня, чистокровного гондурасца. Ну вы тут деритесь, а я пока пойду поменяю смокинг… …А вот и я. Сколько крови это хорошо. Правда мне идет этот галстук? Молчите! Что вы понимаете? Он стоит дороже чем вы все. Нет, в Греции было бы сложнее работать. Там коктейли Молотова кидают. Нет, вы не кинете. Ваша хата как всегда с краю. Там на отшибе. Вся страна на отшибе. Нет, не кинете. Или кинете туда, куда скажу я. Ведь вы же хотите, чтоб я вам за это заплатил? Я заплачу, не переживайте. Я своё мясо буду подкармливать. Я кину вам кость с барского стола. Правильно, жуйте тщательнее, это рекомендуют стоматологи, да и рот у вас занят. Меньше гавкать будете. Хороший пес лает по команде. Я команды не давал, так что ша! Ну ладно, что то я с вами заговорился. Вы меня утомляете. Я пожалуй пойду. Мне нужно еще попижониться в своем смокинге. Может быть даже найду развлечение на ночь. Ваши девушки такие доступные. И дешевые. Впрочем они честнее. Они продаються, а вы делаете вид, что нет. Но я то вас купил. Причем дешевле чем вы думаете. Адьос, май френдс…