хочу сюди!
 

Alisa

39 років, водолій, познайомиться з хлопцем у віці 34-46 років

Замітки з міткою «україна»

Балаклавська бухта

Найголовніша пам’ятка та окраса міста звичайно Балаклавська бухта – одна з найбільш зручних бухт на Чорному морі для швартування кораблів, база підводних човнів, вона вузька (200-425 м) і глибока (до 36 м), а довжина її лише 1,5 км. В Балаклавській бухті не буває штормів. При вході в бухту скелястий берег робить кілька поворотів, тому з боку відкритого моря гавань взагалі не видно.
Греки називали бухту Сюмболон – Лімен. А в «Одісеї» Гомера описано бухту, яка дивовижно схожа на Балаклавську, проте думка дослідників стосовно цього факту неоднозначна.

Вхід в Балаклавську бухту розташований між двома невеликими мисами: на східному березі – мис Георгія (Балаклавський), а на західному – мис Курона (Західний або Батарейний).

 

Дивитись про Балаклавську бухту

У росіян є чому повчитися.

Деякі вислови деяких видатних росіян.

Якщо замінити в їхніх висловах слова «Росія», «Росіяни» на «Україна», «Українці», відповідно до нашої етнічної належності, то є чому повчитися!

«Я завжди пишався тим, що народився Українцем.» - наслідуємо фізика А.Попова.

«Ми покликані творити своє й по-своєму, Українське Українською.» - адаптуємо до нас слова філософа І.Ільїна.

«Народ, що не має національної самосвідомості – гній, на якому зростають інші народи.» - вірно каже державний діяч П.Столипін.

«Я готовий написати на своєму прапорі: Україна для Українців і по-українськи, й здійняти цього прапора якомога вище.» - вчимося в генерала М.Скобелєва.

«Націоналізм в мені настільки природній, що ніколи ніяким інтернаціоналізмом його з мене не вичавити.» - хімік Д.Менделеєв має рацію.

«Господар України є один тільки Українець, так є і завжди повинно бути.» - перефразуючи Ф.Достоєвського.

«Україна для Українців і по-українськи!» - беремо приклад з імператора Алєксандра ІІІ. 

Луків

  
Луків селище міського типу в Турійському районі Волинської області. Назва селища, імовірно, походить від слова «лука» луг, ділянка, вкрита травянистими рослинами.
Селище відоме з 1537 р. як Лукове і належало в той період Холмській землі. В 1557 р. польський король Сигізмунд Август грамотою дозволив Станіславу Мацейовському (Мацієвському) перейменувати село Лукове на Мацеїв (Maciejw), а згодом містечку було ще й надано магдебурзьке право та право на будівництво замку.


Дивитись про Луків

Батько української фізичної культури

Серія "Забуті імена"
"Кріпи свої сили, бо як ти слабий, то світ скрутить тобі карк". 

Боберський І.
 

Світлим постатям європейської фізичної культури: німцеві Фрідріху Яну, чеху Мирославу Тиршу, великому творцеві новітньої олімпійської ідеї, французькому барону П’єру де Кубертену ми, українці, з гордістю можемо протиставити особистість європейської величини, провідного діяча спортивно-гімнастичного руху України, теоретика та ідеолога, організатора українського сокільства Івана Боберського. Ім’я його, ще донедавна забуте, нині є національною славою нашої держави. 

 
Народився він у с.Доброгостів Дрогобицького повіту на Львівщині (тепер Самбірський р-н Львівської обл.) у сім’ї священика. Походив зі старовинного роду, що бере свій початок від княжих часів на тій землі, яка дала нам гетьмана Конашевича-Сагайдачного. По закінченні Самбірської гімназії вступає до Львівського університету.
По закінченні  університету Іван продовжив удосконалювати свої знання в університетах Австрії — у Відні та Граці. Захоплення ідеєю фізичної культури прийшло до нього саме там, в українському товаристві "Русь", де він склав іспит на звання вчителя руханки у середніх школах. Закінчивши відповідні студії, Боберський здійснює подорож країнами Західної Європи — Франції, Швеції, Чехії, Німеччини. Там знайомиться з роботою осередків фізичної культури, вивчає притаманні їм нові форми й методи фізичного виховання. Це сповнило його передовими ідеями й невгасимим запалом до праці, спонукало вірно служити своєму народові. 

 

У 1900 р. І.Боберський повернувся у Львів й одразу із завзяттям узявся до роботи. Викладаючи німецьку мову та класичну філологію в Першій академічній гімназії Львова, він одночасно стає вчителем фізичної культури. Фаховий вчитель руханки викладає також руханку в гімназії сестер Василіянок. Від самих підвалин самовіддано працює на цій необжитій ниві молодий енергійний вчитель Іван Боберський, озброєний і захоплений передовими поглядами європейського фізичного виховання. Адже на той час на західноукраїнських землях фізична культура переживала часи повної інертності й дуже малого зацікавлення нею. Її перші несміливі кроки співпадають саме з появою у Львові професора І.Боберського, високий фах якого був одразу помічений в колах української спортивної громадськості. Отже, у 1901 р. при вступі у спортивне товариство "Сокіл" на загальних зборах його обрали заступником голови товариства і доручили керувати учительським гуртком з підготовки учителів руханки. 

 

Вже у червні 1901 року за підтримки І.Боберського був створений гурток для підготовки гімназійної молоді до публічних гімнастичних виступів. У навчальні програми Першої академічної гімназії також були введені забави та ігри з м’ячем для учнів молодших класів. 

 
А у 1902 р. львівські руховики-соколи прилюдно виступають з вправами і тим самим позитивно впливають на ставлення громадянства до фізичного виховання. 
 
Вони намагаються будь-якими способами (створюють свої школи, спортивні гуртки, клуби, видають навчальні посібники) поширювати руханку між українськими масами в усіх куточках краю. Наприкінці ХІХ — початку ХХ ст. український "Сокіл" у Львові був єдиним руханковим товариством, що ставило за мету гармонійне виховання тіла і духу. 

Організація руханкових груп вимагала упорядкування відповідної спортивної термінології. Іван Боберський після пошуків власне українського словесного окреслення нових і невідомих понять намагався зберегти у спортивній термінології рідні вислови й український дух. Він, зокрема, впровадив такі новотвори, як "сітківка", або "відбиванка" (волейбол), "копаний м’яч" (футбол), "наколесництво" (велоспорт), "гаківка "(хокей) та ін., широко використовувані на західноукраїнських землях до 1939 р. 

На 1903 р. припадають перші організаційні кроки в розвитку українського футболу. Цей рік був черговою віхою в його еволюції. Подальшим організаційним етапом на шляху творення команди стало заснування Боберським "Українського спортивного кружка" в травні 1904 року. 

У зв’язку з цим для поліпшення навчально-тренувального процесу І.Боберський активно береться до видавничої справи. Адже підручників для підготовки фахівців фізичного виховання у Львові на той час не було. Власним коштом він опублікував перші підручники гімнастичних вправ, спортивних ігор: "Забави й гри рухові" (1904—1905), "Копаний м’яч" (1906). "Значення руханкових товариств" (1909) та ін. Пізніше, 1913 р., завдяки його ініціативі було видано перший посібник для українського Пласту О.Тисовського. 

З ім’ям професора І.Боберського пов’язана підготовка перших вчителів й вчительок фізичного виховання, які своєю невтомною працею, запалом педагога залучили до фізичного виховання широкі кола у містах і селах. Слід відзначити, що із проханням направити на роботу вчителів руханки до Боберського зверталися з Києва та Катеринослава, однак їх було замало і для Східної Галичини. 
 

За час очолення Боберським сокільського руху (1908—1914 рр. він був головою товариства "Сокіл-Батько") з його ініціативи створюються нові спортивні структури, набувають поширення та розвитку окремі види спорту, товариства, клуби не лише у Львові, а й у провінції. Так, у 1906 р. його учні з академічної гімназії засновують перший український спортивний гурток, де набувають розвитку легка атлетика, футбол, бокс, хокей на траві, лещетарство, мандрівництво та санний спорт. Професор допомагає організувати аналогічні гуртки не тільки у селах (руханково-пожежні гуртки), а й у містах, наприклад, у гімназіях Тернополя і Перемишля, котрі переростають у спортивні товариства "Поділля" і "Саянова Чайка". Завдяки активній праці Боберського в Західній Україні щодо організації цих товариств було засновано 974 сокільських гнізд й близько 800 січових товариств. Майже кожне третє село Галичини мало свої руханкові товариства. Боберський першим приділив увагу залученню до спортивно-гімнастичних товариств жінок. 

З особистої ініціативі І.Боберського у 1911 р. "Соколом-Батьком" у Львові була розпочата акція викупу земельної площі для спорудження спортивного майдану (згодом стадіон "Динамо"). Професор був переконаний, що без такого майдану українська молодь Львова і краю не може бути вихованою належним чином, мати почуття народної гідності свідомих громадян. З цією метою І.Боберський навіть вів листування з українцями усіх частин світу в справі пожертвувань. Таким чином, гасло Боберського: "добудьмо для себе самі українську площу у Львові!", проголошене після сокільського здвигу 1911 р., було втілене у життя, а сама подія мала позитивний вплив на сокільський та спортивний рух взагалі. Звісно, що вручення на здвизі сокільством професору за козацьким звичаєм срібної булави як символу проводу стало виявом вдячності йому всього суспільства. 

Боберський у своїй подвижницькій праці також звернувся до пропаганди й популяризації фізичної культури. Він видавав перші спортивні журнали, а згодом й редагував у багатьох журналах статті з питань руханки та спорту. За його редакцією виходили неперіодичне видання "Вісти з Запорожа" (1910—1914) та щомісячний часопис "Січові вісти" (1912—1914). Як спортивний журналіст Боберський випускав метелики, гасла, картки, діаграми, афіші спортивної тематики. З рефератами про значення фізичної культури для українського народу, особливо для молоді і жіноцтва, він об’їздив усю Галичину. Брав також участь у конгресі робітників фізичної культури у Відні 1910 р., а 1912 р. вивозив своїх вихованців на змагання до Праги. 

Духовними дітьми І.Боберського є українські січові стрільці — перші паростки новітніх українських збройних сил. Він вважав, що сьогоднішній спортсмен-руховик завтра повинен стати на захист Батьківщини, якщо вона того потребуватиме. Ось тому-то українські спортсмени, які робили перші кроки під дбайливим наглядом Боберського, прекрасно зарекомендували себе під час Першої світової війни. Проте й сам "батько" не звільняв себе від цього: він входив до складу Бойової управи стрілецтва, був його невтомним опікуном. Працюючи там безупинно, видав "УСС в Карпатах", "Збірник пісень УСС", а також зібрав і зберіг документальні матеріали про українське військо. 

З 1915 р. І.Боберський — член Головної Української Ради, у 1918—1919 рр. — референт пропаганди у Державному секретаріаті військових справ ЗУНР. Коли 1919 р. у таборі інтернованих (у Німецькім Ябліннім) склалась несприятлива ситуація з п’ятитисячною Бригадою Української Галицької Армії, ймовірно, що стабілізації настрою бійців сприяв приїзд саме професора І.Боберського. Бригаду було реформовано, знято карантин. Щоденно стали проводитися ранкова гімнастика та біг, а найбільшою популярністю користувався футбол. Отже, Боберський своєрідним чином втілив у життя шевченківський заклик "борітеся, поборете!" і власний "де сила, там воля витає!". 

У листопаді 1920 року за дорученням Державного Секретаріату ЗУНР-ЗОУНР І.Боберський виїхав повноважним представником до США та Канади для організації допомоги стрілецькому війську. Під час служби за кордоном він постійно підтримував зв’язки з рідним краєм. Із 1925 р. Боберський — представник Львівського товариства опіки над українськими емігрантами в Канаді з уповноваженням співпрацювати з Товариством опіки ім. св.Рафаїла. 

Перебуваючи в Америці, Боберський брав активну участь у житті української діаспори. Його діяльність була різноманітною — від популяризації у пресі діяльності керівника школи українського танцю В.Авраменка у Нью-Йорку до збору матеріалів про українські часописи, книгарні, друкарні, українські школи на американській землі та проведення статистики української еміграції. 

Не полишав Боберський і видавничої діяльності. За його редакцією вийшли альманахи "Нове поле" (1927), "Прерія" (1928), "Кленовий лист" (1929). В "Новому полі" навіть була опублікована складена ним карта українських поселень у провінціях Канади. Статті професора виходили як в українських періодичних виданнях США і Канади, так одночасно і в львівських часописах ("Діло", "Нова зоря"). 

Боберським була зібрана велика колекція фотографій, що нині зберігається в Українській бібліотеці його імені у Вінніпезі. 

У 1932 р. професор Боберський перебрався з Канади до Югославії, де мешкав у маленькому містечку Тржичі (звідти була родом його дружина) аж до самої смерті. Там він продовжував підтримувати тісні зв’язки з рідною Галичиною. 

І.Боберський як апостол фізичного та національного відродження усе своє життя присвятив вихованню повноцінного українського громадянина, для якого фізична культура стала щоденною потребою, а служіння патріотичній ідеї — метою життя. Сталевий вояк, крицево-кришталевий характер, велике, повне любові до рідного краю серце, здорова душа — все це мусило бути у здоровому тілі. Ось що ставив він за ідеал українській молоді. 

Його вислови-гасла-кличі — "все вперед і всі враз!", "фізична культура на службі нації!" актуальні і в наші дні, коли йде процес виховання національної свідомості, творення психології нової людини, особливо в галузі фізичної культури. Пам’ять про великого громадянина-подвижника ніколи не вмре, як ніколи не загинуть і його ідеї. 

Блатняк в филармониях

"Кто то сиди в Верховной Раде, а кто то в тюрме. Зто жизнь ! "
з інтерв'ю

Депутаты Львовского горсовета выступили против колбасы

Депутаты Львовского горсовета выступили против русскоязычной рекламы
колбасы. В частности депутат горсовета Тарас Семущак направил обращение
городскому голове Львова Андрею Садовому по поводу русскоязычной рекламы
торговой марки «Мясная лавка». Он сообщил, что невзирая на требования
закона Украины «О рекламе» биллборды во Львове размещены на русском
языке. Семущак попросил Садового провести проверку и принять меры к
нарушителям украинского законодательства.

Гламурні свинопаси

Ознака орди: ненависть до завойованих. Причому вона зашкалює саме до тієї частини народу, з якого вийшла ця орда

    Яка головна ознака завойовника? Захопити, пограбувати все що можна, а завтра хоч потоп. За совєтів Україна була одним із найбільших експортерів газу в Європі. Орда не квапилася розробляти нові родовища, доки не вибрала майже все наше. А тепер продає те, що брала в нас задарма.
    У Криму й досі немає нормальної курортної інфраструктури, панують дурнуваті ціни за примітивний комфорт, а сервіс надто вже ненав’язливий. А все чому? Орда, яка прийшла на місце виселених, не почуває себе на своїй землі й поводиться, як завойовник. Нічого подібного не побачимо в Болгарії, де ціни нижчі, а комфорт вищий.
    Нова влада в Україні теж почувається дуже невпевнено. Її представники прагнуть за будь-яку ціну висмоктати все до краплі. Тож і не дивно, що продукти і ліки в нас дорожчі, ніж за кордоном.
   Феноменальну дикість виявляє орда, піднявши ціни під час Євро-2012 на готельні номери. Власниками готелів стали нувориші, вчорашні рекетири, комсомольці, менти, митники, податківці з ментальністю свинопасів. Вони не мають певності, що колись їх у них не заберуть, бо за кожною приватизацією був кримінал.
   Їм здається, що в іноземних туристів така сама гуляй-душа, як і в тих, що по куршавелях жбурляють пачки банкнот в обличчя барменам. Але туристи теж не дурні. Наприклад, англійці воліють вікенди проводити в Польщі, авіаалкотур коштує лише €20. Тобто іноземці не збираються посівати грошима, і хіба одиниці житимуть у совдепівських готелях за скандинавськими цінами і харчуватимуться в дорогих ресторанах. Але біди немає – зароблять прості люди, запропонувавши свої помешкання, пиріжки й канапки.
   Друга ознака орди: ненависть до завойованих. Причому вона зашкалює саме до тієї частини народу, з якого ця орда вийшла. Уже понад два роки нам пояснюють, що поліпшити життя не вдається через прорахунки попередньої влади. Ну гаразд, західняки та центрові українці й не заслужили покращення. Але за що ж караються східняки? Чому навіть хліб там дорожчий, ніж деінде? Чому саме на батьківщині правлячої і керуючої вимирає людність? Мінусовий приріст, найвищий рівень злочинності, туберкульоз, наркотики, пияцтво, СНІД... А діти в копанках? А міста такі, ніби їх бомбила ворожа авіація?
   В орди свої правила на цьому бенкеті життя. Її не цікавлять вітчизняні ціни, вона здійснює закупівлю за кордоном. Міністр Грищенко навіть рідним маслом гидує, воліє ісландське. Гарант не тільки ісландську рибку любить, а й води нашої не п’є. І що їм ціни на ліки, якщо й лікуються не на українських теренах?
Вони нам радять садити капусту, але наша капуста сезонна, а та, яку вони косять щодня, вічнозелена і ніколи не в’яне.
   Ментальність орди не вродилася на голому місці. Корені її сягають глибше. Максім Ґорькій описав, як 1918 року в Петербурзі відбувся з’їзд сільської бідноти. Кілька тисяч делегатів розмістили в Зимовому палаці. «Когда съезд кончился и эти люди уехали, то оказалось, что они не только все ванны дворца, но и огромное количество ценнейших севрских, саксонских и восточных ваз загадили, употребили их в качестве ночных горшков. Это было сделано не по силе нужды, – уборные дворца оказались в порядке, водопровод действовал. Нет, это хулиганство было выражением желания испортить, опорочить красивые вещи».
Таку саму картину застав російський живописець Юрій Аннєнков, повернувшись у свій будинок у Фінляндії: «Обледенелые горы человеческих испражнений покрывали пол. По стенам почти до потолка замерзшими струями желтела моча... Посуда до верху заполнена испражнениями. Непостижимо обильно испражнялись повсюду: во всех этажах, на полу, на лестницах, на столах, в ящиках столов, на стульях, на матрасах, швыряли кусками испражнений в потолок. Вот еще записка: «Понюхай нашава гавна ладно ваняит».
В третьем этаже – единственная уцелевшая комната. На двери записка: «Тов. Командир». На столе — ночной горшок с недоеденной гречневой кашей и воткнутой в нее ложкой».

   Авжеж, орда не приходить «созідать». Орда не будує нові фабрики, вона доводить до руїн старі. Орда захопила всі обленерго, а допотопні трансформатори ті самі, совєтські. І орді начхати, що кількість електротехніки неймовірно зросла, трансформатори ламаються, ніхто не отримує напруги 220 вольт, однак вартість електроенергії збільшується, як і неякісних газу та бензину.
   Принцип простий, як дишло: заробляти, не вкладаючи ані копійки. Бо завтра потоп, землетрус, виверження вулкана або народного гніву...
   Казочка про покращення життя – це теж із епохи більшовизму. У 1921 році Лєнін обіцяв спорудити «из золота общественные отхожие места на улицах нескольких самых больших городов мира» («О значении золота теперь и после полной победы социализма»). Залишалася дрібничка – перемогти «в мировом масштабе».
  
Не вдалося. Але ідея пульсувала в повітрі, нуртувала, булькотіла, аж поки не втілилася в одному окремо взятому маєтку однієї окремо взятої країни. Тому що бажання «іспражняться» в саксонську вазу чи в іншу «красівую вєщь» нікуди не зникало, воно завжди жило в крові орди.

Юрій Винничук

Російсько-Османська війна за Крим (1853-1856)

Початок цієї війни Криму не стосувався:воєнні дії відбувалися на Дунаї
та Закавказзі. Щоб не дати Росі завоювати Османію, на боці ісламської
Османії , а не християнської Росії виступили християнські Англія,Франція
і Сардинія.Флот союзників обстрилював побережжя Росії в
Балтиці-Кронштадт,Ригу,Ревель;на Білому морі - Соловки й Архангельськ ,
на Камчатці - Петрозаводськ.
У січні 1854 року флот союзників увійшов
у Чорне море, щоб підтримати Османію. Вітрильний флот Росії не міг
воювати із сучасним тоді Європейським паровим флотом і вимушен був
відступити до Севастополя, де був потоплений як непотріб щоб флот
союзників не міг увійти до воєнно - морської бази.
Союзники висадили
десант на побережжі , де річка Чорна впадає в Головну бухту. Першу битву
на річці Яблучна союзники виграли.Вони блокували Корсунь (Севастополь)
.Англо - французько- італійські війська і не думали серйозно штурмувати
Севастополь , для чого втрачати своїх воїнів ? Вони не прийшли
завойовувати для Османії теріторії , лише допомогати.Крим Османія мусила
завоювати самостійно.Якби союзники взяли Севастополь , мусили б
завоювати весь Крим і передати його Османії . Для чого це їм ? Вони
знали , що Крим історично український , українська земля і нація -
колонія Москви.Якщо Крим залишиться у Москви , українці згодом зможуть
його визволити , якщо Османія зуміє відвоювати Крим - її щастя , але
тоді він стане вогнищем постійних війн двох орд , і це небезпечно для
Європи.
Тому довготривала облога союзниками Севастополя впродовж
майже року  спричинена не їхньою неспроможністю взяти його , не
"героїчною" обороною його московською ордою як це розписали москвинські
історики , а політичною і воєнною мудрістю союзників.
Обороною
Севастополя командували два адмірали : віце-адмірал Володимір Корнілов
та після його смертельного поранення українець адмірал Павло Нахімов з
роду козаків - запорожців,який потім також був смертельно поранений.У
блокованому Севастополі не було харчів , ліків,населення та військові
повільно вмирали.Севастополь не мав уже ніякого значення щоб його
боронити.Вище командування ,хоча і розуміло безглуздість опору , боялося
імператорського суду й особистої неслави.Були готові загинути , але не
здати військову базу.Вона протрималася 349 днів.Союзники ставилися до
цього байдуже, не квапилися.
1855 року десанти союзників зайняли
Хорсслав (Керч),Кінбурн і все чорноморське побережжя півострова.Залишки
московської орди на півострові були приречені. У серпні напівживий і
тифозний Севастополь здали. До тифозної бази союзники не входили.Увійшли
лише їхні спецкоманди ,наказали недобиткам вийти з міста до табору
військовополоненних на північну сторону.Так закінчилася безславно
"легендарна" оборона , не оборона , а капітуляція , була б легендарна
якби не здали.
І як зазвичай роздули міф,понабудували діарам і
панорам , наставили меморіальних дошок.У Севастополі було заблоковано 30
російських , 12 українських , 6 білоруських , 5 польських , і 2
літовських полків . На 30 російських - 25 неросійських , чому тоді лише
слава російська ? Чому не розказано про вклад не російських воїнів ,
зокрема українських ? Імена багатьох ,які прославилися відвагаю у боях
,- Головинський , Даниленко,Димченко,Заїка,Кішка,Сиробоярс
ький,Шевченко,Чумаченко,-
були широ відомі захисникамі міста.Так само як і подвиги пластунів у
складі двох чорноморських козацьких батальйонів.
Цивільні й військові
обожнювали Нахімова , також особистою любов'ю серед захисників
Севастополя користувалася Дарина сестра милосердя, названа
Севастопольською
Але й сьогоні в музеї Чорноморського флоту
Російської Федерації у Севастополі можна побачити картину, на якій у
1783 р.не Сидір Білий, а О.Суворов і Ф.Ушаков зустрічають прибуття
армади Ф.Клокачова  в Ахтиярську гавань. А Сидір Білий мов би зовсім і
не існував.Де межа російської неправди і фальсифікації   ? Корсунь ,а
згодом ,як його перейменували ,Севастополь - місто не російської , а
української слави !
У 1856 році , після смерті імператора Миколи
І,союзники в Парижі змусили Росію та Османію підписати не вигідний їм
обидвом мирний договір.Чорне море визнано нейтральним ,без військових
баз і військового флоту;проголошенно повну свободу плавання всім
протоками Босфор і Дарданелли та по Дунаю.Крим залишено за
Росією.Балканським націям ґарантовано автономію під вассальством Османії
і наглядом Європи.Росія ізольована на міжнародній арені. Європа
захисила себе від потенційної колонізації двома тюрськими ордами.

ЄВРО 2012

А хочеш турнірну таблицю  ЄВРО 2012 ?