Вулиця Михайла Грушевського

Колишні назви – Комсомольська, Об’їзна. На карті 70-х років дев’ятнадцятого століття видно, що забудова Радивилова на сході завершувалася саме цією вулицею, причому будівлі розташовувалися лише зі сторони містечка. Далі починалися поля, хоча існувала й дорога, нині це вулиця Маркелова, від вокзалу до військових казарм у районі теперішньої автостанції. До віддаленої дороги дотягувалася тільки забудова вулиці Кременецької, яка вела до повітового центру – міста Кременець.

Отже, вулиця Михайла Грушевського виникла для потреб об’їзду житлових кварталів. Однією стороною вона впиралася у вулицю Залізничну і доходила майже до залізничного вокзалу. А тут, до речі, неодноразово бував проїздом і Михайло Грушевський (1866 - 1934).

Друга сторона вулиці виводила до кладовища, а з кінця ХІХ століття – і до пожежної команди при вулиці Крупецькій. Обидва об’єкти зі зрозумілих причин мали неабияке значення, дорога була нерідко використовувана.

Після Першої світової війни, яка знищила багато житла і господарських об'єктів, відбудова і розбудова вулиці розпочалася за часів Польщі. І активно продовжилася лише після Другої світової війни. Зводилося майже всуціль приватне житло з господарськими будівлями.

На цій же вулиці почала працювати школа, спочатку вона діяла в шести пристосованих будівлях. Проблема спорудження великого приміщення навчального закладу вирішилася лише в 1960-х роках: фундамент школи заклали в 1965 році, а вже 10 січня 1967-го учні розпочали тут навчання. До справи будівництва, розширення і найновішого оснащення навчального закладу доклали зусиль директори Соломія Купріянівна Бурлака, а з 1975 року – Іван Васильович Мельничук. За роки керівництва І.Мельничука здійснили 2 великі добудови, що забезпечило запровадження однозмінного навчання. У важкі 90-і роки започатковано комп’ютеризацію школи. Педагоги виступили ініціаторами створення класів з поглибленим вивченням основ наук. Нині це ліцей №1. У травні 2024 року навчальний заклад подав заявку на державну субвенцію в межах екосистеми DREM, і за результатами конкурсу проєкт ліцею став одним із десяти на Рівненщині, відібраних для фінансування. Загальна вартість робіт – 13,3 млн. грн., з яких 70% – державне фінансування, 30% – кошти громади.

На межі шкільного двору збереглося русло колишньої невеличкої притоки річки Слонівки. Джерело давно не проявляє себе, але в бурхливі весняні повені тут ще можна побачити повноводний потік, тож на такий випадок під проїжджою частиною вулиці прокладено трубу.

Важливим осередком духовності для протестантської громади цієї частини міста стало налагодження масштабної проповідницької роботи місцевим будинком молитви ХВЄ. Тут не раз вели богослужіння ієрархи церкви з Рівного і Києва. Зокрема, бував і відомий український релігійний діяч, християнський проповідник, старший єпископ Церкви християн віри євангельської України Михайло Паночко.

У серпні 2023 року при вулиці Михайла Грушевського відкрили великий супермаркет продуктів (вхід – від вулиці Кременецької). На полицях магазину представлені всі категорії продуктів харчування: м'ясо, молочні товари, випічка. Обладнано дизайнерську кавову локацію, є вітрина смачної випічки. Відчутно пожвавився транспортний рух.

При цій же вулиці працюють цехи підприємства з переробки круп.

Довжина вулиці - 1,6 кілометра.

Володимир ЯЩУК.

Раз у раз дехто з тих, хто давно не живуть у Радивилові або й ніколи тут не жили, роблять спроби поставити під сумнів історичність назви міста – Радивилів. У «Фейсбуці» навіть є сторінка, в анотації до якої глузливо написано: «Група інформаційної… підтримки справжньої історичної назви міста – Радзивилів! Князя на ймення “Радивило” – не існувало. Це – придумка якогось напівп’яного дячка і місцевих “краєзнавців”. Засновник міста – Микола Радзивіл (Чорний)! … пашпорт не міняв». Сама група всупереч анотації названа «Радзивілів» (через дві літери і). Але чого не зробиш у гарячковості амбіцій і суперечок!

А проте саме так – РАДИВИЛІВ записували назву цього поселення в 2-й половині шістнадцятого століття, відколи збереглися перші письмові згадки, саме на таку назву вказував відомий волинський краєзнавець і історик церкви ХІХ століття Микола Теодорович. Із книги: "Историко-статистическое описание церквей и приходов Волынской епархии", том 1, Почаїв, 1888, стор. 165, 166:

Ще один важливий факт: історикам відомий «РАДИВИЛОВСЬКИЙ АПОСТОЛ», який 1568 року був написаний церковнослов'янською мовою української редакції у домі пана Семена Борщовського писцем Францишком у місті РАДИВИЛОВІ. Отже, Радивиловський, а не РадЗивиловський. Апостол переписали на замовлення Івана Патрикея Курозвонського, підкоморія Кременецького повіту. Книга «виписана» «В МЪСТЕ РАДИВИЛОВЕ».

Як прочитувалися ці слова в шістнадцятому столітті, дійти спільної думки не можуть і мовознавці. Якщо навіть прочитати «в мєстє Радівіловє», то все одно ніяк не виходить, що справжньою історичною назвою містечка була РадЗивилів.

Насправді такої назви – РАДЗИВИЛІВ – містечко НІКОЛИ офіційно не мало.

По-перше, назва Радзівілов (російською –  Радзивилов) була закріплена за містечком після 1795 року, за Російської імперії; українського відповідника на офіційному рівні вона не мала. До того містечко звалося Радивилів (перші письмові записи) і Радзівіллув (у передачі українською мовою; за часів Речі Посполитої). Така ж назва – Радзівіллув – була відновлена Польщею після 1921 року. І оскільки державною мовою була тільки польська, ця назва і вважалася офіційною. До речі, і сьогодні в польськомовних публікаціях наше містечко записують як  Radziwilliw (подивіться, наприклад, польськомовну Вікіпедію).

По-друге, навіть за часів Російської імперії і в 1920-30-і роки (за часів Польщі) українці використовували первісну і співзвучну законам української мови назву РАДИВИЛІВ. Так писали, наприклад, Леся Українка, історик Дмитро Дорошенко, Улас Самчук та інші знані люди. Це не «придумка».

Чому замість Радивилів у часи Речі Посполитої почали вносити в документи Radziwillow (Радзівіллув)? Це пояснюється особливостями польської мови, у якій багато спільнослов’янських слів мають характерне «дзекання».

Входження Волині до складу Речі Посполитої в шістнадцятому столітті наклало відбиток і на написання прізвища князів Радивилів. Варто відкрити Вікіпедію і прочитати: польська ВІКІ – Radziwill (Радзівілл), литовська (а Микола Радивил Чорний був князем Великого князівства Литовського) – Radvilos (Радвілос), українська – «Існує версія, що ім’я Радвил (Радивил) має угро-фінське походження і в перекладі означає «новонавернений» (у віру). Ім’я записувалося по-різному — як Радвіла, Радивил, Радівіл, у написанні упродовж століть закріпилися в основному полонізовані версії з відповідною орфографією — Радзівілл, Радзівіл, хоча по-литовськи продовжують записувати це прізвище як Радвіла, Радвілос, латиною його фіксують як Радвіл».

У теперішніх україномовних публікаціях цілком умовно найчастіше віддають перевагу спольщеному варіанту Радзивілл. Цей варіант використовував і я в своїх книгах «Радивилів. Краєзнавчі матеріали» (2004), «Радивилів у перегуках віків» (2014, друге видання – 2020).

Отже, назва РАДИВИЛІВ абсолютно історично вмотивована. А «Радзивилів» з’явилася в публікаціях радянського часу для умовного відтворення назви містечка в різні історичні періоди – часи Речі Посполитої, Російської імперії і Польщі ХХ століття, адже тоді україномовної офіційної назви не існувало. А з 1940 до 1993 року місто, як відомо, звалося Червоноармійськ.

Уже минуло понад 30 років, як було проведено опитування в місті (1 грудня 1991 року) з приводу повернення йому історичної назви. Верховна Рада України прийняла відповідну постанову про перейменування № 3044-XII від 1993 року, але це рішення ухвалили не відразу, знадобилася додаткова довідка істориків з приводу того, чому РАДИВИЛІВ, а не Радзивилів чи Радзівілов.

Володимир ЯЩУК, почесний член Національної спілки краєзнавців України.

Маршрут 108, від Москви: губернське місто Калуга – Козелець – губернське місто Київ – Житомир – Радивилів. Усього 1322 версти.

Маршрут 172, від Архангельська: ст. Сінекая – Москва – Калуга – Козелець – Київ – Житомир – Радивилів. 2548 верст.

Маршрут 235, від Астрахані: Новохоперськ – ст. Шестакова – губернське місто Воронеж – Глухів – Козелець – Київ – Житомир – Радивилів. 2170 верст.

Маршрут 297, від Брест-Литовського: Ковель – Дубно – Радивилів. 314 верст.

Маршрут 358, від Білостока: Брест-Литовський – Ковель – Дубно – Радивилів. 427 верст.

Маршрут 477, від Вітебська: Орша – Житомир – Радивилів. 914 верст.

Маршрут 535, від Владимира: Москва – Калуга – Козелець – Київ – Житомир – Радивилів. 1494 версти.

Маршрут 592, від Вологди: Москва – Калуга – Козелець – Київ – Житомир – Радивилів. 1745 верст.

«З Дрездена я проїхав залізницею до Львова (Лемберга), по огляді якого вирушив на російський кордон до Радзивилова. Цим трактом ходили поштові карети, в яких сидіти дуже незручно, і тому, маючи на увазі, що на кожній поштовій станції в Галичині є коляски, я зажадав, щоб мені давали коляски з поштовими кіньми. Львівський поштмейстер довго вмовляв мене взяти місце в поштовій кареті, поставляючи мені на вид дорожнечу подорожі в особливому екіпажі і пропонуючи дати мені найзручніше місце.

Я не погодився і зробив по-своєму, але на перших же станціях від Львова зрозумів причину, яка спонукала поштмейстера радити мені не користуватися екіпажами поштових станцій, вони були всі дуже старі і ніким не використовувалися, а тому я на кожній станції витрачав багато часу, доки їх вивозили на поштове подвір'я та підмазували. Ямщики, які везли мене Галичиною, охоче розмовляли зі мною, кажучи, що я росіянин, а вони рутени.

На російський кордон я приїхав на світанку. Хоча дороги в Галичині не облаштовані, але бездоріжжя від цього кордону до Радзивилова мене вразило. Проїхавши прикордонний стовп, мій екіпаж зав'яз у глибокій калюжі, наповненій водою по всій ширині дороги.

На митній заставі унтер-офіцер прикордонної варти заявив мені, що начальник митного округу генерал-майор, якого прізвища не пам'ятаю, просить мене зупинитись у нього.

Мої речі були оглянуті на його квартирі і я, напившись з ним кави, подякував за гостинність і поїхав до Кременця до мого брата Миколи, який надіслав за мною свою карету.

Брат мій був тоді начальником 11-ї піхотної дивізії і жив у двоповерховому кам'яному будинку штабу цієї дивізії, влаштованому для штабу колишнього 4-го піхотного корпусу під час командування цим корпусом генерал-ад'ютанта графа Дмитра Єрофійовича Сакена».

Приблизно з 1909 року і до початку Першої світової війни (1914 року) в тоді прикордонному Радивилові (офіційна російська назва “Радзивилов”) дислокувався 12 Донський козачий полк. Ще 1904 року «вічним» шефом його призначили генерал-фельдмаршала Російської імперії князя Потьомкіна-Тавричеського, отож його ім’я навіть було приєднане до назви полку. Організаційно він входив у 2-у бригаду 11-ї кавалерійської дивізії 11-го армійського корпусу Київського військового округу. Перед війною полком командували: на 1909 рік ­– полковник Сулін Іван Іванович, з 30.05.1911 року – полковник Каледін Василь Максимович, рідний брат Олексія Каледіна, майбутнього донського отамана. 

Спочатку слід пояснити особливості деяких звань. Осавул – таким був офіцерський чин у козачих військах; хорунжий –  найнижчий офіцерський чин у козачих військах; сотник – офіцерський чин, вищий за чин хорунжого.

На 1 січня 1909 року офіцерський склад розквартированого в Радивилові полку був такий:

полковник, командир полку Сулін Іван Іванович, військові старшини Попов Євграф Іванович, Попов Віктор Федосійович, Раков Іван Іванович, осавули Крюков Семен Христофорович, Хорсов Григорій Іванович, Милованов Авдій Євграфович, Дронов Олексій Никифорович, Гнилорибов Іван Іванович, Желтухін Дмитро Петрович, Янченков Стефан Рафаїлович, Балабін Микола Юхимович, Пономарьов Олександр Васильович, під’єсаули Риковський Василь Костянтинович, Козин Іван Гаврилович, сотники Токарев Федір Васильович, Аврамов Василь Олексійович, хорунжі Анікін Герасим Олексійович, Духопельников Василь Кіндратович, Курапов Степан Олексійович, Красовский Михайло Васильович, Ханженков Василь Миколайович, Панфілов Олександр Іванович, Михайлушкін Олександр Ігнатович, Чернов Андрій Іванович, Крохін Григорій Панасович, Забазнов Іван Карпович, Глебездін Григорій Козьмич, Смоляков Лев Пантелеймонович, Мельников-Розведенков Степан Олексійович.

Отже, Радивилів того часу кишма кишів офіцерськими чинами, які тут, певна річ, не тільки служили, займалися щоденною муштрою, а й залицялися до місцевих молодиць, проводили вільний від службових обов’язків час по єврейських шинках і, поза сумнівом, влаштовували п’яні дебоші…

У романі Михайла Шолохова «Тихий Дон» головний герой Григорій Мелехов потрапив на службу в містечко «Радзивиллово». Одним із прототипів Григорія став Єрмаков Харлампій Васильович, якого призвали в 12-й козачий полк у січні 1913 року.

Ось як Шолохов описав прибуття свого героя в наше містечко:

«На полустанку, де вивантажувалися, юрмилися офіцери і якісь у сірих свитках голені люди, розмовляли чужою, незрозумілою мовою. Коней довго виводили з вагонів по риштованню, помічник ешелонів скомандував сідлання, повів триста з гаком козаків до ветеринарного лазарету. Довга процедура з оглядом коней. Розбивка по сотнях. Снують вахмістри і урядники. В першу сотню відбирали світло-гнідих коней; у другу – сірих і буланих; у третю – темно-гнідих; Григорія відбили в четверту, де підбиралися коні золотистої масті і просто гніді; у п’яту – світло-рудої і в шосту – вороної. Вахмістри розбили козаків повзводно і повели до сотень, розкиданим по маєтках і містечках».

З початком Першої світової війни 12-й козачий полк перебував на Південно-Західному фронті, воював проти австро-угорських військ. На третій день війни, 26 липня 1914 року, полк прийняв бойове хрещення. Козаки з боєм взяли містечко Лешнів (у Шолохова в романі «Тихий Дон» – «Лешнюв»).

Далі в автора роману дуже плутано говориться про бойових шлях:

«11-а кавалерійська дивізія після заняття Лешнюва з боєм пройшла через Станіславчик, Радзивиллов (цього разу чомусь не «Радзивиллово»), Броди і 15 серпня розгорнулася біля міста Каменська-Струмилово. Позаду йшла армія, зосереджувалися на важливих стратегічних ділянках піхотні частини, накопичувалися на вузлах штаби і обози. Від Балтики смертельним джгутом розтягувався фронт. У штабах розроблялися плани широкого наступу, над картами корпіли генерали, мчали, розвозячи бойові накази, ординарці, сотні тисяч солдатів йшли на смерть…»

***

На картах дев’ятнадцятого століття в районі Радивилова (Радзивилова), крім основного пункту перепуску через кордон («рогатка»), позначені пости – Лісовий (за Дранчею Руською, нині село Дружба), Дранчівський (біля Дранчі Руської), Бузовський (біля Березини, тепер частина села Дружба), Веселий (біля Гаїв-Лев’ятинських), Суходільський (біля села Суходоли, нині не існує, було поблизу Лев’ятина), Сестратинський, Безоденський, Полуночний (біля Полуничного), Вітенський (поблизу Хотина), Рідківський… Цей малюнок художника Є.Тейха дає уявлення про атмосферу таких прикордонних пунктів.

Підготував Володимир ЯЩУК.

 Вулиця 24 Серпня

Колишні назви – 17 Вересня, Вокзальна. Вулиця набула значення після завершення будівництва залізниці від Здолбунова до прикордонного Радзивилова (Радивилова) в 1873 році. А оскільки декілька років тривали роботи з упорядкування привокзальної території, що утруднювало рух транспорту дорогою в сторону Почаєва, набув значення переїзд перед станцією, в районі теперішнього комбікормового заводу комбінату хлібопродуктів, по ту сторону колій був хутір Гранична.

Ще до появи залізниці на місці прокладення залізничного полотна існувала дорога між населеними пунктами.

Але найбільш пожвавленою вулиця Вокзальна стала тому, що приводила людей до залізничного вокзалу, до нього можна було пройти через колії відповідно облаштованим переходом.

На майдані при вулиці Вокзальній розверталися карети, селянські підводи. Тут діяли торговельні ларки, магазинчики. Райзман торгував рибою, iкрою, Соколов, а пiсля нього Ґоворов – печивом, цукерками... Поряд iз майданом існували два двоповерхових приватних готелi, що належали єврейським сiм’ям.

Пасажирськi поїзди курсували до Здолбунова двiчi на добу. Після з’єднання цієї залізниці з тією, яка йшла від Львова до Бродів, пасажирські перевезення неабияк зросли.

Леся Українка в листi вiд 9 травня 1891 року iз села Колодяжного на Волинi, запрошуючи в гостi, писала до Львова дружинi Iвана Франка: «Хоч їхати залiзницею мусите довго, однак я мислю, що їдження не маєте брати багато, бо в Радивиловi треба чекати двi години, а за той час можна купити собi, що треба...». Отож за покупками підходили й пасажири, які мусили очікувати заміни колісних пар вагонів, адже в Австро-Угорській і Російській державах була різна ширина залізничних колій. Авжеж не оминали нагоди вийти до вулиці Вокзальної і Іван Франко, Леся Українка, Михайло Грушевський…

Нині при цьому колишньому майдані зберігся, щоправда, в добудованому вигляді двоповерховий цегляний будинок із високими стелями, якому більше сотні літ. У різні часи в ньому працювали ресторан, магазини.

Після Другої світової війни на цій вулиці був розташований штаб військової частини, яка обслуговувала аеродром за містом. Тут бували Герої війни Микола Маркелов, Андрій Демьохін та інші.

Чим ще прикметна вулиця? При ній у 1996 році вивершили церкву Різдва Пресвятої Богородиці (вхід – від вулиці Садової). Освячення відбулося за участю вищих православних архієреїв і народних депутатів України. Між іншим, на цій території наприкінці ХІХ - на початку ХХ століття працював цех з оббивання великогабаритних вантажів для залізничного транспорту. Про це, спираючись на перекази, розповідали старожили міста.

А раніше, у 1980-і роки, за містом спорудили висотні будівлі комбікормового заводу комбінату хлібопродуктів – з участю чеських спеціалістів, і тепер вулиця впирається у в’їзні ворота цього підприємства.

Оскільки вулиця 24 Серпня, названа так на честь Дня незалежності України, відіграє роль і об’їзної (з вулицею Павла Стрижака) для великотоннажного транспорту зі сторони Почаєва, у 2013 - 2014 роках значні кошти було вкладено в її асфальтування. Тим паче, що при цій автодорозі розташовані деякі промислові підприємства з залізничними коліями, є магазин продовольчих товарів.

Володимир ЯЩУК.

2025 рік.

Так розпорядилася історія, що Радивилів понад 120 років був при кордоні двох держав. Радивилів – це ще Волинь, а розташовані за 7 кілометрів Броди – вже Галичина. По-різному складалося життя волинян і галичан, розділених кордоном, а це відображалося в їхній культурі, традиціях, віруваннях.

Коли Радивилів опинився у складі Росії, тутешнє населення вже відчуло на собі асиміляційний вплив Польщі – як-не-як, понад 200 літ вона утверджувала тут свої звичаї, запроваджувала католицизм, а якщо із цим не надто вдавалося, принаймні підтримувала уніатство. Отож, коли російське духовенство спробувало (не без морального натиску) відроджувати православ'я на Західній Україні, це не завжди зустрічало розуміння у простолюду.

У Радивилівському історичному музеї я натрапив на цікавий документ, виданий 1818 року на ім'я колишнього парафіяльного священника села Крупця Федора Жигальського. Цей документ якраз і відображає, що влада використовувала всі можливі засоби впливу, аж до несподіваних. На гербовому папері, скріпленому печаткою, написано (подаю в перекладі з російської): «Після благополучного, з дозволу Всевишнього, закінчення війни з французами, благовгодно було його імператорській величності, Всемилостивішому Государю нашому, поміж іншими милостями, дарованими всім взагалі вірним його підданим, відзначити духовенство особливим знаком Великомонаршого свого благовоління і вдячливості... Хай носить на грудях своїх... спеціально заснований хрест із написом 1812 року».

Якими ж могли бути заслуги отця Федора? В описі церков та парафій Волинської єпархії, зробленому в 80 - 90-і роки ХІХ століття Миколою Теодоровичем, знаходимо вістку, що ієрей Федір Жигальський був у крупецькій парафії останнім уніатським (греко-католицьким) священником, служив 8 років, але й після 1896 року, коли відбулося приєднання уніатських парафіян до православної церкви, не побажав перейти в православ'я, залишався в Крупці уніатським священником без парафії, задовольняючи духовні потреби тієї частини християн, які продовжували вважати себе греко-католиками. Отже, Олександр І зважив за можливе відзначити хрестом уніатського священника? Бо той, очевидно, благословляв російських воїнів, коли ті під командуванням генерал-лейтенанта Ессена прийшли 15 серпня 1805 року до Крупця і збиралися вирушати далі за маршрутом Броди – Золочів... Попереду їх чекала битва під Аустерліцом. А може, на схилі віку, в 1818 році, Федір Жигальский уже змирився з обставинами, перейшов у православ'я і саме тим і заслужив на відзнаку царя? Якщо й душпастирі дозволяли собі міняти віросповідання, то нічого незвичайного не побачимо в тому, що і в пізніші часи Радивилів ставав мовби роздоріжжям між обов'язком віри і життєвими обставинами.

А втім, уже з XYI століття відомо, що в наших волинських краях існував компроміс: якщо одна сторона у шлюбі належала до православних, а друга – до католиків, то вінчання здійснювалося спільно православним і католицьким священниками, а в ряді випадків такі змішані шлюби вінчалися й одним православним попом. На це вказує історик Орест Левицький у своєму дослідженні архівів Луцького замку – на тему «Сім'я і побут українців у XYI ст.». Хоча, ніде правди діти, після Люблінської унії 1569 року, після якої Радивилів опинився у складі Речі Посполитої, все ж таки досить часто тутешні шлюби українців із поляками завершувалися переходом православних у католицизм. Чимало священників під натиском політичної ситуації згодом пристали до уніатства.

У Радивилові здавна жили поруч православні, католики, християнські протестанти, іудеї. І хоч релігійні почуття накладали певний відбиток на спосіб життя, коло знайомств, це не могло служити нездоланною перепоною для юнаків та дівчат, котрих зближували взаємні симпатії. У місті досить поширені в українських родинах прізвища польського, єврейського звучання, що зайвий раз підтверджує: у минулому бувало по-різному.

Як розповідав старожил міста Федір Бортник, який помер на 92 році життя, за часів Польщі під час укладення польсько-українських шлюбів перевага – знов-таки, наче в середні віки – віддавалася католицизмові як панівній релігії. Стосунки ж між уніатами і православними вирішувалися шляхом взаємних компромісів. Скажімо, коли письменник Петро Козланюк, греко-католик за віросповіданням, вирішив обвінчатися з радивилівською православною дівчиною, це спричинило труднощі. Знайомі порадили звернутися до сільських священників, менш непоступливих у таких питаннях. Вінчання відбулося. І тут доречно нагадати, що в XYI ст. при здійсненні таїнства шлюбу між представниками різних конфесій часто були присутні як православні попи, так і католицькі ксьондзи. Мало того, є архівні підтвердження, що ксьондзи попросту зверталися за допомогою до православних настоятелів, навіть після Люблінської унії просили їх здійснити різні треби, включно зі шлюбним розлученням.

Нині в Радивилові теж нерідкі шлюби між представниками різних конфесій, адже міграція створює умови для нових знайомств, любовних «романів». Серед моїх приятелів є такі, де в одній сім'ї чоловік вважає себе греко-католиком, дружина – православною. Однак принаймні це не підштовхує до сімейних непорозумінь, тим паче, що молодь і люди середнього віку нині здебільшого не належать до релігійних фанатиків.

Між іншим, кохання перемагало віросповідні бар'єри і в моєму давньому роду: на початку ХХ віку за мого православного діда, тоді ще юного Івана Ящука пішла заміж полька католичка Євдокія Гебська, перед вінчанням змінивши своє віросповідання.

Але чи не буває нині між сім'ями молодого й молодої непорозумінь, якщо жодна з родин не бажає в обрядовості віддавати перевагу конфесійній належності одного з наречених? Буває, і це стає приводом для додаткових містечкових пересудів. А проте, щоб такі непорозуміння виявилися непереборними і розладнали шлюб, щось не випадало чути. Адже врешті-решт традиції віросповідної терпимості бачимо з найдавніших часів існування Радивилова й довколишніх населених пунктів.

                               Володимир ЯЩУК, краєзнавець.

Вулиця Михайла Четвертного 

З вулиці Почаївської вона виводить на вулицю Михайла Грушевського. Довжина – менше кілометра. Нині відома тим, що на частині вулиці, яка примикає до центру міста, працюють господарські магазини, ларки, звідси торговці заїздять на ринок «Новий», та й значна частина торгових точок, розташованих біля центрального майдану Незалежності, мають господарську адресу: «Провулок М.Четвертного».

Одне чи й два-три століття тому частина нинішньої вулиці Четвертного, за переказами, від ринкового майдану (був частково там, де нині ринок «Новий», включаючи стару його частину), прямувала на схід, у поля, через те й звалася Польовою дорогою, пізніше - Городньою, бо обабіч були городи радивилівців. Далі вливалася в дорогу на Почаїв, одну з двох, які вели до Свято-Успенського монастиря (лаври) з його святинями – Почаївською іконою Божої Матері, стопою Богородиці на камені і мощами колишнього настоятеля монастиря Іова Почаївського.

Частина вулиці, яка огинала ринковий майдан з півдня, судячи з її висоти порівняно з розташованими поруч дворами, дає підстави припустити, що в середні віки тут завершувався дитинець, можливо, на її місці був згадуваний в архівних документах оборонний земляний вал городища, який традиційно – з фортифікаційною метою – городяни увінчували затесаними догори колодами. Таке планування було б вигідне тим більше, що поблизу валу текла невелика річечка, яка навесні і восени ставала доволі повноводною. Та й тепер старе русло (видолинок) стає під час повеней повноводним.

На місці колишньої Польової дороги, чи Городньої вулиці, сьогодні існує частина вулиці Четветного, яка лежить під кутом до пізніше визначених перпендикулярно одна до однієї вулиць, а також – частково – тут розташовані порівняно нові вулиці Михайла Грушевського і Пекарська. Люди старшого покоління ще пам’ятають про існування залізничного переїзду біля території теперішнього комбікормового заводу комбінату хлібопродуктів і хутора Гранична, що лежить по другий бік залізниці. "Жіноча" назва хутора пояснюється тим, що дорога тут звалася Граничною, - чи тому, що вказувала на прикордонний статус міста, чи через те, що визначала дальню межу міста. Саме туди й виводила Польова вулиця від ринкового майдану.

Біля хутора Гранична, на протилежній стороні дороги, наприкінці ХІХ століття – і до Першої світової війни, були окремі казарми 12-го Донського козацького полку, в якому з 1891 року починав свою службову кар’єру майбутній відомий конструктор зброї Федір Токарев, тоді майстер-зброяр.

(Інші казарми стояли при вулиці Крупецькій – на території теперішньої автостанції і прилеглого житлового мікрорайону).

Переїзд з’явився, певна річ, після того, як Польову дорогу перетнуло залізничне полотно (в 1873 році), а раніше путівець з Радивилова виходив тут на битий шлях, який з давніх часів сполучав Броди і Дубно, ще відтоді, коли обидва міста і весь наш край увійшли до Речі Посполитої (Польщі). Цей шлях частково і використали під залізничне полотно.

Польова вулиця зазнала певного пожвавлення після розміщення в Радивилові російського війська, з кінця ХYІІІ ст. (в т. ч. 12-го Донського козацького полку і прикордонної варти), адже з цієї вулиці був прямий виїзд на Крупецьку дорогу – на місці їх колишнього з’єднання тепер стоять готель «Троянда» і супермаркет "Траш".

Неподалік цього місця в давнину було православне кладовище і, очевидно, стояла церква, про існування якої згадував французький дипломат Вердум у нотатках 1672 року. Наскільки швидко забудовувалася вулиця Польова, нам нічого не відомо. Судячи з її пізнішого переформатування і значною мірою зникнення, можна зробити висновок, що тривалий час залишалася малозаселеною. Між іншим, Польовою називали й нинішню вулицю Миколи Маркелова.

На початку ХХ століття в польському путівнику поряд з іншими закладами Радивилова згаданий і готель та ресторан  Говорова при вулиці Польовій, ресторан Тишаковського при цій же вулиці. Не віриться, що такі заклади діяли на віддаленій від центру вулиці (нині Маркелова), більш вірогідною виглядає версія про їх розташування ближче до центру, на іншій вулиці Польовій (або Городній).

У роки Першої світової війни вулиця, як і все містечко, зазнала значних руйнувань унаслідок обстрілів австрійської артилерії. Нею здійснювали переміщення російських військ.

Більш масове переміщення збройних сил відбувалося тут у роки Другої світової війни, спочатку в 1941 році, а потім у 1944-му, коли майже 4 місяці Радивилів (Червоноармійськ) залишався прифронтовим містечком.

У післявоєнні роки вулицю, у визначеному параметрі, назвали іменем танкіста Михайла Четвертного, який загинув у бою 23 березня 1944 року біля села Підлипки і був удостоєний звання Героя Указом Президії Верховної Ради СРСР 23 вересня того ж року. У 1967 році останки героя перепоховали у центр села Підзамчого, на могилі було встановлено пам'ятник-бюст.

Наприкінці 70-х років згорів розташований на цій вулиці магазин меблів і господарських товарів. Така подія мала неабиякий резонанс, адже меблі користувалися підвищеним попитом, який не задовольнявся. Згодом поряд із місцем згарища заклали багатоповерховий дім фурнітурного заводу, який через фінансові проблеми  так і не був споруджений. У 2009 р. за його добудову взялася приватна фірма і завершила справу.

Міськрада вишукала можливості і з залученням коштів обласного бюджету в 2009 р. заасфальтувала вулицю і впорядкувала пішохідні доріжки-хідники. Ця вулиця добре відома багатьом учням ліцею №1 (раніше школи-гімназії), які щодня ходять нею на навчання і з навчання додому. Забудована в основному приватними одноповерховими будинками, їх оточують фруктові дерева. У дворах улітку милують зір палісадники і квітники.

Володимир ЯЩУК.

2025 рік.

Радивилів як центр громади в Дубенському районі сам по собі «глибинка», для великих міст малознаний. А між тим у його минулому були й факти далеко не місцевого значення. Це дослідження – спроба поглянути на Радивилів через історію деяких його вулиць. 

 Вулиця Івана Франка

 Нині найбільше відома тим, що саме за цією адресою розташоване адміністративне приміщення, в якому до 2020 року працювали районна рада і районна державна адміністрація, деякі управління та відділи адміністрації, а нині працює Радивилівська міська рада.

Вулиця належить до найбільш давніх у місті, очевидно, в ХYІ – ХYІІ століттях прилягала як дорога до оборонного земляного валу городища. У занедбаному вигляді цей вал ще існував у 1672 році, про що записав у своєму щоденнику французький дипломат Ульріх фон Вердум. Він же зазначив, що тоді містечко налічувало всього 50 чи 60 будинків. Але щоденно, за його словами, «тут будуються за встановленою слободою, або колом вільності, на десять років». Слобода служилих людей, ремісників, які звільнялися від феодальних повинностей і податків строком на 10 років, якраз і починалася прямо за валом, у тому числі там, де тепер розташована вулиця І.Франка при виході до майдану Незалежності. А звільнення від податків було введене для того, щоб зацікавити людей, у тому числі скитальців, переходити на осілий спосіб життя. Поселенці, з огляду на необхідність боронится від набігів кримських татар, збільшували охоронне значення краю для всієї Речі Посполитої. У 1577 році містечко було звільнене від податків, бо було спустошене татарами.

Отже, вулиця за валом формувалася як вулиця ремісників, землеробів, воїнів, з ХYІІ століття тут починають обживатися схильні до крамарства єврейські родини, змушені виїздити з великих міст, де їм забороняли проживання. Вулиця, як і все містечко, зазнала великого руйнування внаслідок татарського набігу 1676 року, завдавали шкоди й часті пожежі, адже будівлі були майже виключно з дерева.

Упродовж кількох століть обличчя вулиці мінялося мало. Її пожвавлювали ярмаркові дні – у 1783 році польський король надав радивилівським міщанам привілей на організацію ярмарків. А отже, й жителі вулиці Валової (моя умовна назва) могли підзаробити на пекарстві, ремісництві, гуральництві (виробництві горілки), просольництві (оптовому скупі худоби), коморництві (здачі в найм житла і приміщень для зберігання товарів). Відомо, що податок на ці види діяльності з містечка Радивилова у 1589 році склав 14 флоринів і 22 гроші, і це без урахування чопового (податку з продажу спиртного – він склав 27 флоринів і 8 грошей). Крамниці, корчми працювали й на тій частині вулиці, де тепер газони майдану Незалежності, та на прилеглих провулках. Веселі компанії могли пройти вулицею прямо до річки Слонівки і її мальовничої заплави (сьогодні прямої дороги нема, є прохід задвірками біля хлівів).

Нової уваги вулиця заслужила в ХІХ столітті, коли на ній (мабуть, на місці старого млина) єврейська родина спорудила довоповерхове приміщення для розмелювання зерна. У другій половині ХХ століття тут діяли (в різні періоди) готель, міська пральня,  хімчистка, бар.

До речі, після війни вулиця отримала нинішню назву – на честь видатного українського письменника, який проїздом зі Львова на Київ і на Волинь (куди їздив у гості до Лесі Українки в село Колодяжне) бував у Радивилові, а ще – підтримував приятельські стосунки з радивилівським літератором і лікарем Модестом Левицьким. Завдяки своїм зв’язкам з радивилівськими прикордонниками і митниками він одного разу допоміг Іванові Франку без додаткових проблем перетнути кордон біля Радивилова. Після одруження в Києві І.Франко відразу ж вирушив з дружиною на Львів, так що шлюбну ніч вони провели просто в дорозі, в тому числі на станції Радивилів (тоді "Радзивилов"), де поїзди зупинялися на дві години (для заміни колісних пар вагонів – ширина рейкового полотна в Росії і Австро-Угорщині була різною).

Наприкінці ХІХ столітті на цій вулиці, неподалік млина, за кошти мецената, дійсного комерційного радника Мойсея Гінсбурга спорудили громадську лазню – це було вельми актуально у зв’язку з наявністю в містечку значної кількості солдатів (12-й Донський козачий полк, прикордонна варта). Лазня діяла майже до початку ХХІ століття.

У ХХ столітті як промислові підприємства були відомі два двоповерхові приміщення, одне з одноповерховим східним крилом (на їх місці стоїть приміщення міськради), зокрема, тут працював молокозавод.

У 1950 – 1960-і роки частину вулиці Івана Франка розчистили – під площу Леніна, було споруджено й 4-поверхове приміщення райкому партії і райвиконкому (з актовим залом), будинок побуту, дитячий садок. На цій же вулиці в ті часи з’явилися житлові будинки для відповідальних працівників району, приміщення відділення Державного банку, комітету держбезпеки, а також виросли житлові 2- і 4-поверхові будинки при перетині цієї вулиці з вулицею Ворошилова (Олександра Невського). Сьогодні ніщо вже не нагадує про давню історію вулиці Івана Франка. Навіть про недавню небагатьом відомо: на постаменті, який «прикрашає» площу й нині, спиною до вулиці Івана Франка і спиною до тодішніх райкомівських працівників стояла робота відомого скульптора Василя Вінайкіна – бронзовий Ленін, якого тут поставили у вересні 1978 р., а зняли краном через 13 років, 4 вересня 1991 року.

Сьогодні вулиця Івана Франка значиться і в адресах центру надання адміністративних послуг, суду (колишній банк), відділення Ощадбанку,  реабілітаційного центру райуправління соціального захисту населення, магазинів. Можна без перебільшення сказати, що нині це вулиця ділового центру Радивилова.

Володимир ЯЩУК.
2025 рік.

Вулиця Лев’ятинська

З середньовіччя існувала тут дорога з Дубна на Броди і Львів. Лев'ятин як поселення такий же давній, як Радивилів, адже ця місцевість славилася джерельною водою. Коли в історичних матеріалах говориться, що при прокладанні в 1860 – 1870-і роки залізниці до Радивилова в районі міста було використано давню в’їжджену дорогу, то мається на увазі, вочевидь, що така дорога на місці теперішніх колій була тільки в напрямі Дубна. У сторону Бродів вона робила вигин біля великої болотистої заплави і через міст на річці Слонівці (Солонівці, Словні) виводила до високих піщаних пагорбів, занурюючись у сосново-ялиновий ліс.

Недалеко за Лев’ятином з кінця ХYІІІ століття діяла митниця. Мандрівники звертали увагу на те, що кордон позначали завали дерев, звернених гілками в сторону сусідньої держави, і що прямо на величезній  галявині серед лісу стояли митні та прикордонні будівлі. Цією дорогою зі сторони Бродів у серпні 1847 р. і жовтні 1848 р. приїздив у Радивилів французький письменник Оноре де Бальзак, а місцевий начальник митниці Павло Гаккель, перш ніж посприяти в його подальшій поїздці, влаштовував з тієї нагоди пишну гостину. 

Із дорожній нотаток Бальзака: «…ми прибули на величезний майдан… де з одного боку знаходилась велетенська клуня, що ховала в своїх нетрях австрійську митницю, а з другого була дерев’яна застава. Оскільки я не знав мови і нічогісінько не міг сказати моєму фурманові, то він спинився перед другою клунею, котра, поза сумнівом, слугувала за постоялий двір. Погода стояла гарна, і я пішки подався через це безкрає поле до застави; на російському боці виднілися дві халабуди. Я вирішив, що там розміщаються гауптвахта й митний пост, – і не помилився».

Залізничний насип через велику заплаву річки, а також залізничний міст через неї з’явилися лише в 70-і роки ХІХ століття, коли Росія і Австро-Угорщина вирішили налагодити залізничне сполучення між двома країнами у районі Радивилів – Броди. Тоді й зникли великі піщані горби при дорозі – ґрунт необхідний був для залізничного насипу. А заодно припинила існування піщана дорога на Броди, – залізниця вийшла на неї біля лев’ятинського кладовища, відрізавши від села коліями давні захоронення. Хіба що митні склади біля вулиці Лев’ятинської, в районі теперішньої ветлікарні, продовжували використовувати до Першої світової війни.

При виїзді з Лев’ятинського (Бродівського) шляху на вулицю Почаївську в Радивилові ще з 1715 року стояла каплиця Марії Магдалини, що зайвий раз підтверджує давню важливість цього розгалуження доріг. Каплиця відбудована в 1990 році з ініціативи православних віруючих – активістів і симпатиків Народного Руху України.

В історії вулиці Лев’ятинської траплялися й неспокійні, криваві події. Зокрема, тут у 1863 році відбулися сутички  польських загонів – учасників національно-визвольного повстання – проти царського війська. Братські могили жертв протистояння збереглися на міському кладовищі – утім, місце польського захоронення вже мало хто пам’ятає.

У роки Першої світової війни вулиця Лев’ятинська, як така, що мала міст через Слонівку, використовувалася для переміщення військових. Тут точилися бої в ході відомого прориву 1916 року, організованого під командуванням 63-річного російського генерала  Олексія Брусилова.

І в роки Другої світової війни вулиця, хоч і втратила своє комунікаційне значення, не залишилася осторонь артилерійських обстрілів, танкових маневрів. Неспроста в 2009 році біля села Лев’ятина було організовано пошуки затонулого німецького танка, через що напівзабута міська вулиця Лев’ятинська враз стала доволі пожвавленою від руху різного транспорту.

Утім, забути цю вулицю попросту неможливо, адже вона виводить до мальовничого Лев’ятинського ставу – улюбленого місця відпочинку багатьох городян. Став облаштовано в 50-і роки ХХ ст. Тут не раз багатолюдні церемонії хрещення проводили віруючі протестантських християнських громад. Виводить ця вулиця й до Бродівського лісу (на старих картах звався Фільварський), багатого на ягоди та гриби. До 90-х років грибники натикалися на межі Рівненщини і Львівщини на високу загорожу з колючих дротів – далі була військова база ракет стратегічного призначення з ядерними боєголовками.

Під час повеней потоки не раз заливали вулицю Лев’ятинську, завдаючи шкоди приватним обійстям.

Тривалий час вулиця носила ім’я командира 1-ї бригади 11 дивізії Василя Вільмута, який у складі 1-ї кінної армії С.Будьонного воював тут у 1920 році і загинув. 

Саме за цією адресою зверталися свого часу численні гості міста до відомих тутешніх травознавців і цілителів Андрія Заболотного (1900 – 1988) і Север'яна Боровика (1932 – 2018).

Лев’ятинська могла стати однією з важливих вулиць міста у зв’язку широко розрекламованою ідеєю спорудження поблизу Лев'ятина сталепрокатного заводу, однак світова економічна криза, а потім російсько-українська війна змусили потенційних інвесторів зупинити здійснення своїх планів.

Нині ця асфальтована вулиця стала свого роду об'їзною для Радивилова, адже через села Лев'ятин і Опарипси виводить на автотрасу до Львова.

Володимир ЯЩУК.

2025 рік.