Чужа судьба, але моя потреба,
Єдиний поводир мого пера,
Зіграй мені хоч раз на струнах неба,
Сплети мені мелодію добра.
Полегш мою незрозумілу ношу,
Яку я сам собі обрав, нажаль,
А більше я нічого не попрошу,
Мій дивній сенс, натхнення та печаль.
27.12.2015
Минали дні, бажали слави,
На небо пнулися разом,
Кружляли колом чорні ґави,
Мені шукали білий сон.
Скубли думки, їм було мало
Уже отриманих тривог,
Пливло життя та диктувало
Свій нескінченний монолог.
19.12.2015
Зимова не мете пороша,
Та вже пора для білих днів,
Осінній жовтий листоноша
Згубив конвертики листків.
Згубив, збирати їх не хоче,
Капризне й вперте чортеня,
Хоч додає хвилини ночі,
Забравши тишком їх у дня.
Та вже лунає увертюра
Зимових опер вдалині,
Та пише ніч мініатюри
Морозним пензлем на вікні.
05.12.2015
Життя стояло на пероні,
Стискало пелюстки долонь,
Текли униз струмки солоні
Та їхав потяг осторонь.
Він їхав у краї далекі,
Краї небачених чудес,
З яких дітей несуть лелеки,
Маленьких рицарів й принцес.
Там на сопілці радість грає
І сонця квітне едельвейс…
Життя мовчить, життя це знає,
Та запізнилося на рейс.
15.11.2015
Немы мои слова сегодня,
Хоть криком рвутся из груди,
Весна ступает осторожно
Рассветом вспыхнувшей зари.
Простор теплом и солнцем дышит,
Рвет струны сердца тишина,
Никто немой крик не услышит-
Лишь эхом в стенах пустота.
Немы слова, прозрачны слезы,
Лишь сердце болью теребит,
Весна ушедших не тревожит,
Лишь нам во снах грозой гремит.
т.е.с. 29.04.13
Поза тим, що його не зумієш назвати, Вміють трави рости по коліна, по серце. На листках перезрілої сивої м’яти – Вечорового коника скерцо.
Заплітаєш себе в прохолодні косиці, Де стебло до стебла – як душа за душею. І встають дві зорі – дві сестри – дві черниці Понад вежею. Понад твоєю межею.
2. Ця вежа має літ зо триста Під сяйвом білого світила – Все, що лишилося від міста, В якому б я не заблудила,
Не загубила того дому І стін просторої каплиці. Там дві сестри. І дві зірниці. Черниці. Три століття тому.
3. Люба сестро, стільки живеш, А чи бачила ти, чи знала Ту найвищу з-посеред веж, У яку ти себе сховала?
І не має вона ні стін, Ні межі у лункім безмежжі. Лиш трава росте до колін. І до серця твоєї вежі.
"Кенет", анґлійська народня баляда
"Безсердий лорде, ти мертвець.
Лілея розцвіла:
настав їй раненько кінець,
мороз її прибрав.
Ти реготав, бив злидарів-
у глину трамбував...
Ніхто руки не дасть вдові
коли мине` ваш фарт.
Уходить ніч. Ти п`єш вино.
Дивись-но, не пролий:
мине життя з похмільним сном,
проллються соки всі.
У білом вершники примчать-
я вірю: час прийде`,
загинеш, пане, від меча.
Герб Кенета впаде.
Вив чорний пес: він знак збагнув
невидимий усім:
побачив Марґарет-жону-
лежала у труні..."-
чаклун оті слова гирчав
як ляканий кабан,
а Кенет цілу ніч гуляв
вина здолавши жбан.
переклад з анґлійської Терджимана Киримли
(20 жовтня 2001р.)
©Степанська Марина (SMG)
