Усю печаль вселенську
я вберу у себе.
І сльози, що палили очі,
розтоплю.
Так довго й недосяжно -
йти мені до тебе,
Й від цього я
ще більш тебе люблю...

Душі лунка провінція...
Наповнилась по вінця я
Печаллю знов. І холодом
Я обплела слова...
Весна по світу ходить -
І зроджує дива!
Навколо - світло й кольорно!
А в закутках душі -
Все холодно... і холодно...
На луках - спориші
Плетуть свою небаченість,
Кульбаби ген жовтять,
І перші сни обачно так
В повіках мерехтять.
Скрізь - сонцесяйно й зелено!
У радість увійти б!
Набрати сміху в пелену,
Жука в траві знайти,
Тополевому пухові
Розхристать світ тісний...
Побачити б, послухати
Симфонію весни...

Ух!  Ух!...
Вже іде,
Літо краде
Легкий
осінній дух...
Ночі - німі.
В холоді тиша.
Спеку залишу
На поталу зимі.
Вже поглядає
Здибленим оком
Сум. Й ненароком
З-за слів виглядає.
...З-за слів.
Й із змочалених снів...
...Крадуться сум і дух осінній,
І вже немає квітів синіх,
А лише жовті та рябі...
Я осінь - залишу собі.

Поезія - це злет душі,
Хвилини щастя і печалі,
Легкі сонети, пасторалі...
Й одне бажання - залишить
По собі слід - бодай найменший...
Плететься вірш - уже не вперше,
Снується думка, слово зріє,
І вкотре розказать посмію
Про те, що знову я - люблю!
Про те, що знову я не сплю,
Що серцем знову я болію...
Що голос знову мій німіє,
І лише слово на папері
Вершить узори й акварелі...
Про те, що голос мій не скаже -
Поезія усім розкаже...

Сьогодні -
любиш ти - кого?
Сьогодні -
серденька твого
Чия рука
торкнеться?
А пам'ять -
лиш займеться -
і гасне...
В передчутті
прекраснім
Вседайної свободи.
Всесяйної!....
Що згодом
переросте -
в твою лиш -
пам'ять...
І серце знов
запалять
Чиїсь хвилини
І пекучі дні...
А я... - лежу на дні
тих спогадів твоїх,
які зовеш ти - гріх!
Які звучать: табу!
Шукаєш ти рабу
Отих бажань твоїх,
Обіймів молодих,
Цілунків у хмелю
І слів легких "люблю..."
А далі - ранок знов.
Й пробуджена - Любов...
Й дорога - звична ця.
Й напруженість кінця
Не сказаної фрази,
І помисли, й образи...
І сміх твій. Й  гріх...
...Сховатись би від всіх!...

Така незріла ще душа!
Ще не достигла на осонні...
А вже летить, вже поспіша
Схопити почуття спросоння.
А їй би дозрівать на гілці,
Вбирати сонця кольори
І насотать в клубок промінців,
Вплестись в мереживо кори...
Та прагне - відірватись! - й гучно
Шугнути вихором в імлі,
Закалатати дзвінко й влучно
І спалахнуть на неба тлі.
Згоріти зразу - й без останку,
Снопами іскор засвітить -
Щоб відродитися на ранок,
І знову - зріти, й знову - жить.

Прийди в мої сни -
Я прошу, я благаю...
Для тебе я серце
своє відчиняю.
В чеканні потужному
тої весни,
Що впаде, мов дощ,
в мої зболені сни.
Прийди в мої мрії,
у повінь думок,
У пісню, що ллється,
мов срібний струмок,
Що зблисне прозоро
і весну посіє,
Що створить із снів
ту посріблену мрію.
Ввійди у життя,
В кожен день,
В кожну мить!
Постань оберегом
у битві століть.
Мене розгорни,
немов книгу буття -
Ввійди в моє спрагле,
прогіркле життя.
Просійся пшеницею,
житом впади,
Простягся десницею
з сплеском води,
І сонцем яскравим
Мене ти зігрій,
І вітром ласкавим
у душу повій...
Зрости мене, милий,
З землі і з води,
Й люби - що є сили,
Люби - назавжди...