Наступний день був більш продуктивний і вдалий. (Попередні дні: Острог, Приїзд у Броди, Олесько ). Ми вже знали коли відчиняються кафе, місцеположення і час роботи супермаркету та, головне, у нас був розклад автобусів у якому ми трохи навчилися відокремлювати потрібні нам напрямки. Снідати ми вирішили вдома чаєм, сирками та цукерками з супермаркету, купленими звечора. Чай кип"ятили незмінним у дорозі кип"ятильничком, сирки тримали у загальному холодильнику в коридорі, снідали на балконі. Мушу зазначити, що це був єдиний готель в Бродах з балконами і тільки на нашому балконі стояв стіл! А балкон виходив на місцевий стадіон Юність, то ж якби там проходила якась першість району, то у нас була б практично ВІП-ложа, але стадіон стояв пустий, тільки пара дівчат бігали по колу цього ранку.
О 10:30 ми сіли у автобус Броди-Золочів до Підгірців. Квиток коштував 7,50грн.  У нас було 2 години на взяття замку, бо на наступному автобусі ми мали їхати з Підгірців до Золочева. Більше ніж пів години ми пхалися у душному витворі Львівського АвтоЗаводу післяпенсійного віку, і, здається, цілу вічність видиралися на ньому на гору в самих Підгірцях.
Підгірці досить велике село, знаходиться у 24 км від Бродів, відоме з 1432-го року, як володіння Івана Підгорецького. В селі 2 зупинки автобуса, виходити треба на другій, якщо їхати від Бродів. Вона якраз знаходиться біля палацу. Перше, що вражає - це припалацовий костел-ротонда, що стоїть якраз понад дорогою...

Насилу відірвавши погляд і розвернувшись спиною до костелу, через кілька сот метрів липової алеї, ми можемо милуватися красенем-палацом. Він збудований на місці старих укріплень у 1635-1640 роках коронним гетьманом Станіславом Конецпольским, що купив ці землі у 1633 році. Для будівництва він запросив венеціанського архітектора Андреа дель Аква, а укріплення проектував французький інженер Гійом де Боплан. Їм вдалося блискуче поєднати пишноту парадного палацу з надійністю бастіонних укріплень. З тьох сторін він був оточений сухими ровами, а на північному боці був розбитий парк. Палац фортеця неодноразово витримував набіги татар та турків. З 1728 року власником палацу став польський шляхтич Жевуцький. Він зробив кардинальну реконструкцію і додав палацу більш світського характеру. У 1752-1766 роках будується на відстані 300 метрів вже згаданий нами костел святого Йосипа і Вознесіння. Обабіч алеї на високих колонах стоять скульптури Богоматері та св. Йосипа.

Зараз навколо них пасуться кози та гуси, поруч палатки з сувенірною продукцією.

Згодом новими власниками замку став рід Сангушків, які жили в палаці до початку Другої світової війни, з початком якої всі цінності були вивезені до Бразилії де і зараз зберігаються в родових фондах. Після війни в замку був влаштований туберкульозний диспансер, в 1956 році пожежа знищила високохудожні паркетні настили, різблення та дах. У 1996-му році палац передано Львівській галереї мистецтв для організації тут музею. З тих пір ведеться повільна реконструкція замку. Зараз відкрито фотовиставку в одному крилі замку, 3 зали в підвалах палацу та права терраса. Кажуть у замку є привиди, тут знімалася одна з передач "Битви екстрасенсів" та кілька днів працювали американські дослідники аномальних явищ. В основному цій тематиці і присвячені виставкові зали: в одній фото та описи досліджень аномальних явищ, в іншій кімнаті підвалу облаштовано алхімічну лабораторію ,

 а в останній залі живе привид "жінки у білому". За переказами один з власників замку закатував тут свою дружину, з тих пір вона часто з"являється в палаці.
До речі, тут знімали і відомих Мушкетерів. Саме сюди, у Підгірці-"Версаль" віз підвіски молодий та гарячий гасконець-Боярський з Олесько-"Бекінгемського" палацу. Палац дійсно заслуговує на визнання так само як і Версаль у Франції, він вражає своєю вишуканістю та краєвидами. У минулому чудовими інтер"єрами палацу захоплювалися навіть вельможні особи Європи. Просторі зали були оформлені в різних стилях і мали відповідні назви: Золотий, Китайський, Дзеркальний, Лицарський, Зелений, Мозаїчний... Вони були прикрашені цінними порадами дерева, мармуром, кришталем, золотом... Єдине, що погано, що реконструкція ведеться дуже повільно, а ціна на квитки смішна навіть по міркам Львівської області. Всього 4 грн, та по 3 грн за вхід у підземелля, а на вході чогось навіть не повісили ящик "Пожертви на розвитток"...

 

Решта фото з Підгірців тут =>

Екскурсій сюди приїздить багатенько. За ті 2 години, що ми були в палаці, крім окремих груп на авто приїхало 2 екскурсійних автобуси з поляками та німцями, потім і наші підтяглися. Враження вцілому лишилися дуже сильні і позитивні, але хочеться дожити до тих пір, поки палац приведуть у повний порядок. Через кілька хвилин під"їхав автобус і ми помчали далі, у Золочів...

В пансіонат "Київська Русь" на Арабатській стрілці ми приїхали вже у вечірніх сутінках. Навколо кумкали жаби, дув свіжий морський бриз. Номери нам дісталися на другому поверсі. Номери прості, можна навіть сказати спартанські: три дерев"яних ліжка та столик, та ванна кімната з душем та туалетом. 
Але я думаю що більше нічого і не потрібно для відпочинку... Хіба що трохи тепла... У кімнатах було досить холодно. Теплих днин тут ще не було, а ми були першими гостями в цьому сезоні. Спати лягали у шортах та футболках.
Ранок був досить теплий і сонячний, то ж ми, як мухи, повиходили на балкон грітися. З балкону було видно недобудовані сусідні бази та море. Я вперше був на Азовському морі.
На сьогодні була запланована екскурсія на Бірючий острів, що є досить великою частиною Азово-Сивашського заповідника. Наша група мала виїзджати на екскурсію о 13 годині, тож після сніданку у нас був час познайомитися з морем трохи ближче.

Мапа наших поневірянь тут.

База знаходилася метрів за 200 від моря. До пляжу йшла доріжка повз невеликі озерця-калюжі, що заросли камишом.
Пляж був піщано-ракушковий, море блакитне та холодне.
Обідали ми в ресторіні в центрі Геніческа. Після обіду пішли в порт, де погрузилися на ржавіючий рибацький баркас з життєрадісним капітаном. До Бірючого ми йшли півтори години, проти пронизливого вітру. Навряд чи нам вдалося побувати тут без тургрупи, особливо по морю.
Бірючий острів являє собою одну з найбільших кіс Азовського моря, що під час штормів перемивається і стає островом. Раніше тут були рибацькі поселення, але майже всі вони були змиті штормом у кінці 60-х. Люди були вчасно евакуйовані на велику землю. Зараз на косі-острові, на окремих станціях живе 29 людей - працівників заповідника.  Також на острові є діючий маяк, де вже змінилося 4 покоління його служителів. Тут поневолі згадується Київ (і добре що не Москва), де на кількох квадратних метрах хрущовки намагаються вижити кілька сімей...
Екскурсія по заповіднику була на грузовій газелі. Стада косуль, ланей і оленів не дуже спішили позувати перед фотокамерами... Більш-менш пристойно вдалося зняти тільки 3-х косуль.
Екскурсовод сказав, що найкраще тварин можна роздивитися зранку, коли вони йдуть до водопою, або влітку, коли більшу частину дня вони проводять біля неглибоких озер. Але і крім тварин тут було на що милуватися... Цікаве поєднання степової рослиннисті і вузької полоси піску біля моря. Дуже стильно і автентично виглядає копія скіфської баби при дорозі, контрастуючи з наволишнім рівнинним степом цвіте вишня на подвір"ї станції... Але навряд чи ці пейзажі змогли б причаровувати мене вічно... Особливо, як уявити себе тут під пекучим сонцем влітку, без найменшого шансу на тінь чи під зимовим вологим крижаним пронизливим вітром... Це ще раз довело моє припущення, що моя генетична пам"ять далека від цих місць. Навряд чи хтось з моїх предків був степовим кочівником, думаю, навіть козаків серед них не було... По дорозі назад бачили спини кількох дельфінів, кажуть це добрий знак, із-за занепаду промисловості море поступово очищується і стає придатним для життя для все більшої кількості представників тваринного світу. Поверталися вже пізненько, але рибний базар, що знаходиться чогось біля кладовища в Генічеську , ще працював. Піддавшись масовому психозу, і ми купили нитку сушеного бичка до пива за 20 грн...
Наступного дня знову подув холодний вітер з моря, а небо затягнуло хмарами... Місцеві підприємці підсуєтилися і з самого ранку торгували сушеною і в"яленою рибою прямо під балконом. 
Сьогодні за планом після обіду у нас мала бути екскурсія у Генічеськ та по Арабатській стрілці. Але організатори туру вирішили зробити позаплановий виїзд до термальних джерел, щоб трохи нас розтормошити і зігріти. І це була прекрасна ідея... Коли навколо лише 15-18 тепла, сиро і вітряно, дуже приємно зануритися у теплу мінеральну воду. Якби ж з такої ванни починався кожен день тут...  
Генічеськ - колись досить багате портове місто з кількома млинами, цегляним і рибоконсервним заводами та ткацькою фабрикою і портом зараз переживає не найкращі свої часи... Практично всі підприємства закриті. Хоча, за словами екскурсовода, багато робиться для розвитку молоді. Тут знаходиться одна з відомих музичних шкіл. З пам"яток архітектури можна виділити лише Храм Різдва Пресвятої Богородиці, що лишився від колись могутнього монастиря і стоїть не на горі, а під горою; та ворота у двір місцевого заможного купця.
Азовське море і Сиваш знаходяться обабіч Арабатської стрілки і сполучаються лише двома протоками біля Генічеська. Через протоки наведені мости. Старий міст був привезений з Німеччини і зібраний у 50-х роках лише за допомогою гвинтів. Раніше він використовувався як залізничний, але під час одного зі штормів колію розмило.  Дорога по Арабанській стрілці пряма і вимощена з плит нагатує злітну смугу. А це вона і є! Плити на дорогу брали зі злітної смуги військового аеродрому, що був поблизу Генічеська. Думаю і зараз тут можуть сідати невеликі літаки... На в"їзді на стрілку стоїть церква і пам"ятник оборонцям. Кажуть, тут стояла морська артилерія і снаряди звідси долітали аж до Джанкоя. Пушка дійсно вражає своєю міццю!
Далі нас возили на закинутий солезавод. Раніше тут добували (варили) сіль шляхом випарювання солоної води на сонці. Вода в цьому озері має дивний рожевий колір.
На кінець літа тут утворювався шар солі потужністю понад 50 см, а зараз море опріснилося і солеваріння порахували не рентабельним. Далі нас знову повезли до термальних джерел. Їх історія теж дуже цікава... Раніше геолого-розвідники бурили тут свердовину у пошуках нафти, але не знайшли і поїхали далі. Пізніше, місцеві вирішили розібрати вишку і здати на металобрухт і як почали різати трубу з наї хлинула гаряча вода. Зараз навколо джерела будується кілька корпусів фешенебельної здравниці за участю німецьких інвесторів. Копанка, площею близько 100 квадратних метрів і глибиною 50-80 см зараз огороджена від будівництва бетонним парканом, по кутам огорожі є дві роздягалки і гвіздки по периметру.
Нагадує модель в мініатюрі: Радянський Союз часів застою і "Загниваючий капіталізм" за "железным занавесом". Тут мушу подякувати турфірмі, бо навряд чи ми при самостійній подорожі забрели аж на Арабатську стрілку, і вже точно нічого б не знали про термальне джерело.
Ввечері виплила ще одна проблема: нема де попити пива з купленою рибою. На морі дуже вітряно, кімнати набридли та і воняти там рибою перед сном не хотілося... На вулиці жодних столиків чи лавок. Навіть біля магазинів, яких ми знайшли в радіусі 500 метрів аж два працюючих і три зачинених до кращих часів, ніякого сервісу не передбачалося... Прийшлось пити "в антисанітарних умовах" на прилавках непрацюючого базарчику. Мушу визнати, сушені бички були супер! Але, за словами тієї ж екскурсоводші Оксани, якби все було ідеально, то нічого і не запам"яталось би, а так, через кілька років роздивляючись фото можна сказати: "О, ужас! Я там був!"
Наступного ранку ми виїхали назад до Херсону через Асканію...

Ну, і музичний супровід Петра Наліча з піснею про море і чайок!

P.S. А це посилання є досі актуальним і важливим http://blog.i.ua/user/347293/723747/

Автобус привіз на якусь площу і водій сказав, що далі він не їде. Прочитавши ім"я під пам"ятником на площі і звірившись з картою, ми зорієнтувалися, що це пам"ятник Маркіяну Шашкевичу, а ми на Вічевій Площі - практично в центрі міста. Звідси до всіх пам"ятників архітектури було зовсім близько. В принципі, це твердження справедливе для більшості міст та містецок західних областей. Через кілька кварталів була і основна мета нашого приїзду - Золочівський замок.

Золочів займав важливе положення на підступах до Львова зі сходу. Одна з версій назви міста "Злочев" - що з польської "Зло чув". Перша письмова згадка датується 1423 роком, тоді Золочів перейшов від відомого на Галичині роду Кердеїв до Яна Менжика. Але ще за часів Русі на цьому місці існувало поселення Радече, що було зруйновано під час монголо-татарської навали у 13 сторіччі. У 1523 році місто отримує Магдебурське право, росте і розвивається. Золотими часами для розвитку міста були 16-17 століття за родини Собеських.

Спочатку ми вирішили прогулятися містом, щоб потім до самого від"їзду милуватися замком. Від Вічевої площі ми пройшли по вулиці Григорія Сковороди  повз костел Успіння Пресвятої Богородиці, це пам"ятка архітектури, побудований у 1731-1763 роках у стилі барокко. Вулиця впирається у високі сірі стіни церкви Воскресіння Господнього, що побудована у 1624 році у ститилі ренесансу.

Обігнули її праворуч, з фасаду вона має правильну форму  будинку з трикутним дахом, над входом ліпний портик. Навколо на колонах стоять скульптури святих. Обидва ці храми будувалися як римські костели, а потім, за правління Австрійської імперїї один з них віддають греко-католикам, а інший, після скасування ордену піарів, дістався римо-католикам. Навпроти церкви площа з пам"ятником В.Чорноволу та будинок, схожий на ратушу з годинником на невисокій вежі та гербами міста та України, але в довіднику за цією адресою (Шашкевича, 22) написано про палацовий комплекс 19-го сторіччя. Цілком ймовірно. Зараз там Виконавчий комітет району та відділення банку. Практично поруч, через дорогу, ще одна пам"ятка архітектури - Золочівський двір, мурований з каменю. В одному з путівників вказується, що це арсенал побудований у 15 столітті, а зараз обнесений будівельними лісами для реконструкції. Звірившись з картою, виявили, що ми вже поряд з Замком, тож візит до Михайлівської церкви-фортеці, що була в протилежному боці на старих оборонних валах, вирішили перенести на вечір... Але так і не судилося...   Церква веде свою історію ще з 16-го сторіччя, але кілька разів докорінно перебудовувалась. А за Радянських часів тут був облаштований музей атеїзму (зовсім з глузду з"їхали...)Ми повернули ліворуч, до замку... Вийшли ми не до центрального входу, а трохи збоку. Нашу увагу привернули скульптури Ісуса та Марії-Магдалени з кувшином,  біля них було джерело і кілька людей набирали воду у пластикові пляшки. Ми теж вирішили освіжитися та вмитися у цьому джерелі...

Неприступний Золочівський замок побудував у 1634 році батько майбутнього короля Польщі Яна ІІІ Собеського. Він має прямокутну форму, оточений по периметру глибоким ровом, по кутах фортеці містяться п"ятикутні земляні бастіони з декоративними сторожовими вежами та гарматами направленими в різні боки, що дозволяло вести перехресний вогонь по ворогу під стінами замку. Вхід до замку захищав равелін (фортифікаційна споруда трикутної форми, розташована перед ровом фортеці між бастіонами, служив для прикриття фортечних мурів від артилерії та атак супротивника (Вікіпедія)), підйомний міст та надбрамний корпус.

В равеліні зараз знаходиться ресторан, сувенірна крамниця та туалет. Перше, що впадає у очі, як заходиш у двір Палацу - це Китайський палац, що стоїть якраз напроти воріт.  Такі палаци були рідкисними для Європи. Його побудував польський король Ян ІІІ Собеський для своєї дружини - француженки Марії-Казимири де Аркуйон. Зараз тут музей східного мистецтва (квитки по 6 грн,  беруться окремо на касі при вході в замок). Цікавим було різблене панно та фігурки різних східних богів... Як виявилося через кілька хвилин, квиток на фотографування тут не діє, і наглядачка попросила зтерти фотографії, але я тільки сховав фотоапарат у чохол, ми були вже в передостанньму залі... Ліворуч від палацу альтанка, теж зроблена в китайському стилі. Гарний також і парк у дворі замку розбитий у французькому стилі з прямокутними газонами між доріжками та скульптурами-алегоріями: ліворуч - бородатий дядько, схожий на Посейдона - символізує Західний Буг , праворуч - пишнотіла дівчина, що є символом річки Золочівка . Посередині двору фонтан з хлопчиком на рибі (зараз не працює) та скульптура трьох ангелів-купідонів перед фонтаном. Праворуч від брами головний двоповерховий палац. Тут розміщені основні виставкові зали (квиток 10 грн, + 20 грн за фотозйомку ), що відображають основні вподобання та елементи побуту тогочасних вельмож, а також розкривають сторінки непростої історії замку.

 Річ у тому, що після смерті Яна ІІІ Собеського у кінці 17 ст., замок переходить у власність родини Радзивіллів і занепадає. Його викуповує австрійський уряд і у 1872 році  влаштовує тут в"язницю, що потім функціонувала при польській і при Радянській владі. Тут розстріляно і закатовано тисячі жертв Сталінських та Гітлерівських репресій , а також жертви "Еврейського погрому", влаштованому у липні 1941 року загоном "Української самооборони" . В замку є кілька залів експозицій, що розповідають про ті жахливі часи, у дворі стоїть невеликий пам"ятник усім репресованим.

Але і сам замок є цікавим об"єктом в архітектурному плані. Побудований він у стилі італійського Ренесансу, тут була передова на той час система опалення та унікальна, у інженерному плані,система вбиралень. Слід зауважити, що у Версалі тоді ще користувалися нічними горщиками. З експозицій палацу найбільше запам"яталися тронний червоний зал та спальні з дерев"яними ліжками. Багато в палаці камінів з різним оздобленням.

Решта фото з Золочева та замку тут =>

Після взяття двох палаців за день ми трохи зголодніли, і вирішили зайти в ресторан, що розміщений у равеліні, перед входом у замок. Меню ресторану не містить якихось автентичних страв, все стандартно-банально, на смак теж . Цікавим і досить приємним на смак виявився лише Буський квас. Обслуговування досить повільне, можливо із-за того, що накривали столи для екскурсійних груп. Але із-за цього ми запізнилися на останній, про який ми знали, автобус до Бродів о 18:10. Довелося нервувати , виглядати назви всіх маршруток , що проходили через Вічеву площу в бік Бродів, розпитувати людей , поки одна жінка-кондуктор не розказала, що за рогом знаходиться невеличка автостанція, звідки можуть іти потрібні нам автобуси... Жіночка-касир на автостанції направила нас знову на зупинку, де по її словам зараз має зупинитися автобус Івано-Франківськ - Броди. Так і сталося, врешті-решт. До Бродів ми доїхали за 10 грн .