хочу сюда!
 

ЛюдМила

42 года, рак, познакомится с парнем в возрасте 44-55 лет

Заметки с меткой «червона рута»

Пісні "Червона рута" виповнилося 50 років

Пісні "Червона рута" сьогодні виповнюється 50 років

КИЇВ. 13 вересня. УНН. У цей день, 13 вересня, пів століття тому вперше зазвучала пісня “Червона рута”, передає УНН.

Автором однієї з найвідоміших пісень країни став 25-річний студент Чернівецького медичного інституту Володимир Івасюк.

У вересні 1970 року на Театральній площі міста Чернівці у прямому ефірі телепрограми “Камертон доброго настрою” прозвучала прем’єра пісні, яку виконував дует: сам автор і Олена Кузнецова. Путівку в життя пісні дав ансамбль “Смерічка” Левка Дутковського (солісти Назарій Яремчук і Василь Зінкевич, звукорежисер Василь Стріхович). Пісню повторили через тиждень у програмі “Студентський меридіан”, але вже у візуальному супроводі, який зняли в серпні в Косові.

У травні 1971 року журнал “Україна” опублікував вірш та ноти пісні, а також невелику розповідь про ансамбль “Смерічка”.

Пісня дала назву першому українському музичному фільму “Червона рута”, зйомки якого розпочалися на початку серпня в Яремчі. У ньому її виконував Василь Зінкевич.

У 1971 році “Червона рута” увійшла до двадцятки переможниць першої радянської “Пісні року”, яких визначали за листами слухачів та глядачів. На сцені “Останкіно” її виконали Назарій Яремчук, Василь Зінкевич і Володимир Івасюк. Невдовзі після цього потрапила на перші місця популярності в багатьох країнах Східної Європи.

Зазначимо, 20 травня 2020 в Україні стартував флешмоб до 50-річчя пісні під гештегом #Chervonaruta50challenge.

Парад рододендрону в Карпатах, або як цвіте Червона рута


Слово Rhododendron перекладається з грецької як «дерево—троянда». Насправді ці рослини поширені майже по всій земній кулі і налічують близько 600 різних видів. Білий, жовтий, рожевий… з дрібними суцвіттями та із квітами більше 20 см у діаметрі. 

[ Читати далі ]

Український Мученик.

 Вбивство Івасюка....

18 травня 1979 року в Брюховецькому лісі поблизу міста Львова було знайдено повішений на дереві труп 30-літнього українського композитора Володимира Івасюка, автора відомих пісень «Червона рута», «Водограй», «Я піду в далекі гори», які були популярні й улюблені не тільки в Україні, а й по всьому Радянському Союзі. Під деревом валялася його порожня сумка (з неї зникли музичні партитури). На руці покійного залишилися годинник, у кишені лежали дрібні гроші...

Між датою зникнення й датою смерті Івасюка є загадковий проміжок часу. 24 квітня 1979 року Володимир пішов ранком на заняття в консерваторію. Близько 13.00 повернувся додому, взяв якісь ноти й знову пішов, сказавши, що буде через годину. Але більше він не повернувся. 26 квітня батьки, не дочекавшись сина, заявили про його зникнення в міліцію. Але дієвих заходів розпочато не було.

Володимира знайшли тільки 18 травня 1979 року: і то, не міліція, а випадковий солдат, що, наткнувся в лісі на напіввисячий-напівстоячий труп людини. Що цікаво, пошуки велися з 27 квітня до... 11 травня. Саме тоді була закрита справа №239, що чомусь мала назву «Пошукова справа по факту смерті композитора В. Івасюка». Чим це пояснити? Можливо, уже тоді комусь було відомо, де він і що з ним трапилося? Інакше чому пошуки припинили 11 травня, якщо тіло знайшли тільки 18-го. До того ж тіло, зняте з петлі, не мало ознак розкладання й розбухання. Слід від петлі був свіжий.

Дружина поета Ростислава Братуня Неоніла, які були близькими друзями Володимира, в одному з інтерв'ю розповіла, як відбувалося впізнання. У морг вона пішла разом з матір'ю композитора. Приміщення було погано освітлене. Софії Іванівні, що глянула на тіло, стало недобре. Сина вона впізнала лише за шрамом після видалення апендициту й родимці на спині. Впізнати його було практично неможливо: обличчя знівечене, без очей, поламані пальці й все тіло в синцях. Але, незважаючи на це, слідчі завзято відпрацьовували версію про «самоповєшаніє», відкидаючи в сторону всі інші.

Незважаючи на величезну популярність композитора в народі, компартійна влада у Львові намагалася всіляко перешкоджати його похованню на Личаківському цвинтарі (один партійний керівник прямо в обкомі заявив: «Викиньте Івасюка на задвірки!») Але після тривалих переговорів з родичами міськком партії все-таки дав дозвіл поховати видатного композитора на Личаківському кладовищі. Його другу, поету Ростиславу Братуню наполегливо порекомендували не ходити на похорон. Ростислав Андрійович не міг виконати цю вказівку, і наступного дня виголосив промову над могилою друга. Цього було досить, щоб його зняли з посади голови правління Львівської організації спілки письменників. На довгі роки поет Ростислав Братунь був приречений писати «у стіл».

На похорон Володимира Івасюка прийшли більше десяти тисяч чоловік. Труну несли на руках до самого цвинтаря. Символічно, що цей день прийшовся на 22 травня - дату, коли тіло Тараса Шевченко було перевезено із Петербурга в Канів. Похорони композитора перетворилися на справжню демонстрацію. На могилі були гори квітів і вінків, які міліція викинула в цей же день, а наступного - люди принесли їх іще більше. І так тривало протягом місяця. Це було свого роду актом громадянської непокори. Про цю подію писали вірші й декламували на могилі Івасюка, а також розклеювали на будинках і деревах. Зміст всіх їх полягав у наступному: «Усіх нас не перевішаєте! Усіх не переб'єте!»

Мама Володимира, Софія Іванівна, звернулася до першого секретаря Львівського обкому Компартії України Добрика із проханням дозволити встановити пам'ятник на могилі сина. Але він розгнівався й вигнав її з кабінету. Незабаром хтось розтоптав і підпалив могилу композитора. Акти вандалізму ще неодноразово повторювалися.

Із секретного повідомлення агента «Сокола» у КДБ СРСР: «Серед львівської й київської інтелігенції ходять чутки про те, що нібито співробітники КДБ таємно вивезли Івасюка в ліс і повісили його».

Через 20 днів після виявлення трупа у львівських газетах з'явилася інформація: «Експертно-медична комісія встановила, що причиною смерті В. М. Івасюка є самоповішання». Але в матеріалах кримінальної справи за фактом загибелі композитора так і не з'явилося письмового висновку вищезгаданої комісії. За словами заступника прокурора Шевченківського району міста Львова Я. Гнатіва, який проводив слідство, висновок про самоповішання зроблений не комісією, а секретарем моргу, що виписав довідку про смерть. Незабаром з кабінету Гнатіва зник ремінь від плаща, на якому, за версією слідства, повісився Володимир.

З повідомлення агента «Сокола» у КДБ СРСР: «Наклеп на адресу співробітників КДБ із приводу загибелі Івасюка триває. Потрібний відповідний удар, щоб уникнути повної дискредитації львівських чекістів».

Відповідний удар нанесла партійна преса. Вона повідомила: «Івасюк був психічно хворий. В останні роки він переживав депресію й творчу кризу». Послужлива радянська преса оприлюднила документ, відповідно до якого, «Івасюк, як душевно хворий, перебував під наглядом кафедри психіатрії Львівського медінституту». Уже після розвалу Радянського Союзу з'ясувалося, що цей документ сфабрикували кегебісти.

Де ж все-таки перебував композитор між 24 квітня й 18 травня? Хто так по-звірячому над ним знущався? На це питання дотепер немає достовірної відповіді. Але людська поголоска завзято продовжувала повторювати про те, що до загибелі композитора причетне КДБ. Справа в тому, що були два свідки - закохана пара - які, нібито бачили, як «брали» Івасюка. Незабаром вони загинули загадковою смертю. Була й записка, що потрапила в руки батькові Володі, у якій говорилося, що його сина відвезли на автомобілі "Волга".
А за два місяці до смерті Володимира викликали в КДБ для бесіди із приводу гонорарів, які він повинен був одержати за вихід своїх платівок у Канаді. Його переконували передати ці гроші в «Фонд миру» в обмін на дозвіл виїхати в Америку. Але Володю закордон не цікавив, і він відмовився від цієї пропозиції. Івасюк був відомий своєю принциповою національною позицією.

Ставши популярним у всьому Радянському Союзі, він завзято відмовлявся писати музику до російських текстів, говорячи, що він український композитор.
У тому ж 1979 році радянська преса була переповнена хвалебних од Росії, присвячених святкуванню 325-річчя Переяславської угоди. Українські послужливі віршотворці писали: «Слава! Тебе прославляємо, рідна Росіє, за правду твою, за вірність твою, за братерську любов!» Ну хіба міг Івасюк писати музику на такі тексти? Влада ж очікувала, що Володимир, як і інші, віддасть данину Москві, адже він, улюблений композитор України, міг, як ніхто інший, вплинути «ідеологічно». Але Івасюк був безкомпромісним. Час минав, а він так нічого й не написав для прославлення горезвісного «возз'єднання». Замість того взявся за створення опери козацької доби.

Коли про загибель Івасюка довідався його друг і шанувальник творчості генерал-лейтенант Олексій Екімян, що працював у той час начальником карного розшуку Москви, то спробував з'ясувати справжню причину смерті композитора, але навіть йому не вдалося нічого довідатися. У версію самогубства він, природньо, не повірив. Цікава історія їхнього знайомства.

Екімян за покликанням був композитором, і досить талановитим. Він створив популярні в ті роки естрадні пісні «Снігопад», «Сонячний дощ», «Із чим зрівняти любов?». Коли в 70-х роках пісні Івасюка звучали по всьому Радянському Союзу, стало популярним писати пісні саме українською мовою. Завдяки Володимирові в ті часи написання гарної української пісні було стовідсотковим рецептом всесоюзної популярності. Так Екімян під впливом творчості Івасюка написав кілька популярних пісень українською мовою, бо вважав це запорукою того, що їх буде співати кожна домогосподарка по всьому Союзу.

А щоб відчути дух і українську мелодику вирішив познайомитися через Юрія Рибчінського з Володею, якого високо цінував. Награв свої мелодії, знайшов поетів, які писали тексти, і попросив, щоб Івасюк знайшов виконавця для них. Володимир був радий допомогти й порадив один з найкращих українських гуртів того часу - ВІА «Арніку». І вони записали в 1975 році маленький альбом із чотирьох пісень: «Сонячний дощ», «Вишнева сопілка», «Катерина» і «Довга дорога». Будучи вірменом, генерал-майор Екімян так перейнявся українською культурою, що коли в Києві відбувався запис цієї платівки, він приїхав на нього в українській вишиванці.
Коли вбили Володимира Івасюка, влада намагалася заморочити людям голову, розпускаючи плітки й приховуючи факти, намагалася сховати сліди. А людей, які знали зайве або могли наблизитися до розгадки - усунути. За деякими даними, Олексій Екімян загинув у загадковій автокатастрофі через місяць після загибелі Івасюка...

Батько композитора, Михайло Григорович, у спогадах, присвячених синові, докладно розповідає про маловідомий факт із його біографії. Виявляється, Володя міг осліпнути ще з колиски. Коли він народився, йому, як і всім немовлятам, закапали очі ляпісом. Раптом дитина зайшлася в плачі, а по його щоках потекли чорні сльози. Виявилося, що медсестра переплутала розчин і ввела йому не 2%-у, а більш сильну концентрацію - 25%. Дитину врятувало лише те, що спрацював рефлекс, і він встиг прикрити повіки. Лікарі кицманської лікарні розгубилися. Проте дорога була кожна хвилина і Михайло Григорович уночі повіз сина в Чернівці. Там маляті надали професійну допомогу й сказали, що дитина народилася в сорочці.

Правда, нянька, Магдалина Порфиріївна Коделюк, що з'явилася у сім'ї Івасюків, коли Володі було два місяці, і яка виховувала потім Галину й Оксану (діти називали її другою мамою, вона прожила в їхній родині 45 років, до самої смерті), вважала той випадок знаком долі майбутнього композитора, що склалася трагічно.

Батько композитора так описує той епізод: «Розглядаю сина довго i жадiбно, очей не можу одвести. Шукаю у ньому своїх рис. Яке нiжне це дитинча. Гладжу теплою рукою його рожеве тiльце i не тямлюся з утiхи. Моя радiсть тьмянiє трохи вiд того, що по личку, уздовж носика, пропалено двi чорнi дорiжечки. Це краплi ляпiсу котилися з очей, залишаючи пiсля себе чорний слiд. У головi ворушиться думка, що син при своєму народженнi заплакав чорними сльозами. Менi страшно вiд цiєї думки, вiдмахуюсь вiд неї, мов од лютого шершня».

Цей випадок був як Божий знак, як провісник майбутнього зла, завданого за життя юнака людьми. Одні не сприймали його творчість, інші заздрили його славі, третіх дратувала його незалежність у судженнях та поведінці, а представників влади просто обурював той глибокий національний дух, притаманний його пісням, дух, що будив українство від заколисуючих дифірамбів офіціозної пропаганди, що уславляла штучну спільність - «радянський народ». І всі ці недоброзичливці, як могли, шкодили таланту. І зрештою досягли мети: композитора передчасно не стало.

Але навіть тоді заздрісники не могли заспокоїтися. На одному із з'їздів композиторів України, коли одна з делегаток вийшла на сцену й сказала: «Як шкода, що так рано з життя пішов Володимир Івасюк, «наша зіронька», «наша надія», то композитор Майборода голосно викрикнув: «Яка це зіронька - це наша ганьба!»

На відміну від тих людей, сам Володимир був доброзичливим, відкритим і щирим. Згадує народний артист України, засновник ансамблю «Смерічка» Левко Дутківський: «Володя умів радіти успіхам інших, він ніколи не заздрив, бо сам був незалежним, яскравим, неповторним талантом і професіоналом своєї справи, щирим другом, прекрасним хлопцем, який без вагань і власної вигоди міг прийти на допомогу, а тих, хто хоч раз у житті йому у чомусь допоміг, ніколи не забував, високо цінував і поважав».

У Володимира Івасюка були видатний батько й турботлива мати, дві улюблені молодші сестри, десятки друзів і сотні заздрісників. Увійшовши у вищу музичну еліту, він ніколи не входив у який-небудь клан. Автор найпопулярніших українських шлягерів не був навіть членом Спілки композиторів України. Усього 30 років було відпущено Івасюку, щоб стати Великим. Його життя обірвалося, немов натягнута струна - лунко і боляче, зненацька і якось нелогічно...

Коли Володі було 10 років, його ім'я вже гриміло на весь рідний Кицмань, в 15-ть - його популярність одержала чернівецьку прописку, в 20 років про нього говорила вже вся Україна, а ще рік по тому його прийняла Москва. «Червона рута» була визнана кращою піснею 1971-го, а «Водограй» - 1972 років. При Чернівецькій філармонії з'явився вокально-інструментальний ансамбль «Червона рута». У колектив прийшла випускниця музучилища Софія Ротару. Пісні двадцятип'ятирічного Івасюка вперше представляли Україну на фестивалі у Сопоті, і студент Львівської консерваторії став одним із найбільш популярних композиторів у країні.
Смерть наздогнала Володю, коли він робив доленосний для себе перехід від музики естрадної до музики академічної. На жаль, пензель майстра так і завис у повітрі, а зниклі ноти його останніх робіт, немов згорілі рукописи гоголівської другої частини «Мертвих душ», назавжди пішли у невідомість.
Після трагедії 1979 року майже десятиліття ім'я Володимира Івасюка на батьківщині було огорнуто мовчанням. І тільки в 1988-му чернівецьке телебачення програмою «Червона рута» прорвало завісу тиші, і почали з'являтися поодинокі статті, присвячені авторові знаменитої мелодії.

Всі ті десять років після смерті Івасюка львівська влада забороняла ставити на його могилі пам'ятник. Його все-таки встановили до 50-ї річниці від дня народження композитора, і відтоді пам'ятник уже тричі переніс акти вандалізму. Комусь дотепер не дає спокою його слава великого Українця.
А його пісні, усій владі на зло, стали справжнім пам’ятником нерукотворним. Їх продовжують співати і дотепер...

P.S.
Коли ми прохоили останнім шляхом Івасюка, провідниками були учитель географії СШ №41 і голова осередку «Молодого Руху» Брюховичів Любомир Войтович. Торік Любомир організував похід молоді Брюховичів місцями видатного композитора та присвятив йому сторінку газети «Шкільні вісті» СШ №41. Він розповідає, що після цього йому додому був дзвінок із погрозами: мовляв, якщо хочеш жити спокійно, не лізь, куди тобі не слід. Окрім того, коли декілька років тому мешканці Брюховичів установили пам’ятний камінь на місці трагедії, невдовзі хтось відбив на ньому хрест, зникли дерев’яний портрет і жовто-блакитний прапор...
Світлина: ✤ Вбивство Івасюка....► 18 травня 1979 року в Брюховецькому лісі поблизу міста Львова було знайдено повішений на дереві труп 30-літнього українського композитора Володимира Івасюка, автора відомих пісень «Червона рута», «Водограй», «Я піду в далекі гори», які були популярні й улюблені не тільки в Україні, а й по всьому Радянському Союзі. Під деревом валялася його порожня сумка (з неї зникли музичні партитури). На руці покійного залишилися годинник, у кишені лежали дрібні гроші...► Між датою зникнення й датою смерті Івасюка є загадковий проміжок часу. 24 квітня 1979 року Володимир пішов ранком на заняття в консерваторію. Близько 13.00 повернувся додому, взяв якісь ноти й знову пішов, сказавши, що буде через годину. Але більше він не повернувся. 26 квітня батьки, не дочекавшись сина, заявили про його зникнення в міліцію. Але дієвих заходів розпочато не було.► Володимира знайшли тільки 18 травня 1979 року: і то, не міліція, а випадковий солдат, що, наткнувся в лісі на напіввисячий-напівстоячий труп людини. Що цікаво, пошуки велися з 27 квітня до... 11 травня. Саме тоді була закрита справа №239, що чомусь мала назву «Пошукова справа по факту смерті композитора В. Івасюка». Чим це пояснити? Можливо, уже тоді комусь було відомо, де він і що з ним трапилося? Інакше чому пошуки припинили 11 травня, якщо тіло знайшли тільки 18-го. До того ж тіло, зняте з петлі, не мало ознак розкладання й розбухання. Слід від петлі був свіжий.► Дружина поета Ростислава Братуня Неоніла, які були близькими друзями Володимира, в одному з інтерв'ю розповіла, як відбувалося впізнання. У морг вона пішла разом з матір'ю композитора. Приміщення було погано освітлене. Софії Іванівні, що глянула на тіло, стало недобре. Сина вона впізнала лише за шрамом після видалення апендициту й родимці на спині. Впізнати його було практично неможливо: обличчя знівечене, без очей, поламані пальці й все тіло в синцях. Але, незважаючи на це, слідчі завзято відпрацьовували версію про «самоповєшаніє», відкидаючи в сторону всі інші.► Незважаючи на величезну популярність композитора в народі, компартійна влада у Львові намагалася всіляко перешкоджати його похованню на Личаківському цвинтарі (один партійний керівник прямо в обкомі заявив: «Викиньте Івасюка на задвірки!») Але після тривалих переговорів з родичами міськком партії все-таки дав дозвіл поховати видатного композитора на Личаківському кладовищі. Його другу, поету Ростиславу Братуню наполегливо порекомендували не ходити на похорон. Ростислав Андрійович не міг виконати цю вказівку, і наступного дня виголосив промову над могилою друга. Цього було досить, щоб його зняли з посади голови правління Львівської організації спілки письменників. На довгі роки поет Ростислав Братунь був приречений писати «у стіл».► На похорон Володимира Івасюка прийшли більше десяти тисяч чоловік. Труну несли на руках до самого цвинтаря. Символічно, що цей день прийшовся на 22 травня - дату, коли тіло Тараса Шевченко було перевезено із Петербурга в Канів. Похорони композитора перетворилися на справжню демонстрацію. На могилі були гори квітів і вінків, які міліція викинула в цей же день, а наступного - люди принесли їх іще більше. І так тривало протягом місяця. Це було свого роду актом громадянської непокори. Про цю подію писали вірші й декламували на могилі Івасюка, а також розклеювали на будинках і деревах. Зміст всіх їх полягав у наступному: «Усіх нас не перевішаєте! Усіх не переб'єте!»► Мама Володимира, Софія Іванівна, звернулася до першого секретаря Львівського обкому Компартії України Добрика із проханням дозволити встановити пам'ятник на могилі сина. Але він розгнівався й вигнав її з кабінету. Незабаром хтось розтоптав і підпалив могилу композитора. Акти вандалізму ще неодноразово повторювалися.► Із секретного повідомлення агента «Сокола» у КДБ СРСР: «Серед львівської й київської інтелігенції ходять чутки про те, що нібито співробітники КДБ таємно вивезли Івасюка в ліс і повісили його».► Через 20 днів після виявлення трупа у львівських газетах з'явилася інформація: «Експертно-медична комісія встановила, що причиною смерті В. М. Івасюка є самоповішання». Але в матеріалах кримінальної справи за фактом загибелі композитора так і не з'явилося письмового висновку вищезгаданої комісії. За словами заступника прокурора Шевченківського району міста Львова Я. Гнатіва, який проводив слідство, висновок про самоповішання зроблений не комісією, а секретарем моргу, що виписав довідку про смерть. Незабаром з кабінету Гнатіва зник ремінь від плаща, на якому, за версією слідства, повісився Володимир.► З повідомлення агента «Сокола» у КДБ СРСР: «Наклеп на адресу співробітників КДБ із приводу загибелі Івасюка триває. Потрібний відповідний удар, щоб уникнути повної дискредитації львівських чекістів».► Відповідний удар нанесла партійна преса. Вона повідомила: «Івасюк був психічно хворий. В останні роки він переживав депресію й творчу кризу». Послужлива радянська преса оприлюднила документ, відповідно до якого, «Івасюк, як душевно хворий, перебував під наглядом кафедри психіатрії Львівського медінституту». Уже після розвалу Радянського Союзу з'ясувалося, що цей документ сфабрикували кегебісти.► Де ж все-таки перебував композитор між 24 квітня й 18 травня? Хто так по-звірячому над ним знущався? На це питання дотепер немає достовірної відповіді. Але людська поголоска завзято продовжувала повторювати про те, що до загибелі композитора причетне КДБ. Справа в тому, що були два свідки - закохана пара - які, нібито бачили, як «брали» Івасюка. Незабаром вони загинули загадковою смертю. Була й записка, що потрапила в руки батькові Володі, у якій говорилося, що його сина відвезли на автомобілі "Волга".А за два місяці до смерті Володимира викликали в КДБ для бесіди із приводу гонорарів, які він повинен був одержати за вихід своїх платівок у Канаді. Його переконували передати ці гроші в «Фонд миру» в обмін на дозвіл виїхати в Америку. Але Володю закордон не цікавив, і він відмовився від цієї пропозиції. Івасюк був відомий своєю принциповою національною позицією.► Ставши популярним у всьому Радянському Союзі, він завзято відмовлявся писати музику до російських текстів, говорячи, що він український композитор.У тому ж 1979 році радянська преса була переповнена хвалебних од Росії, присвячених святкуванню 325-річчя Переяславської угоди. Українські послужливі віршотворці писали: «Слава! Тебе прославляємо, рідна Росіє, за правду твою, за вірність твою, за братерську любов!» Ну хіба міг Івасюк писати музику на такі тексти? Влада ж очікувала, що Володимир, як і інші, віддасть данину Москві, адже він, улюблений композитор України, міг, як ніхто інший, вплинути «ідеологічно». Але Івасюк був безкомпромісним. Час минав, а він так нічого й не написав для прославлення горезвісного «возз'єднання». Замість того взявся за створення опери козацької доби.► Коли про загибель Івасюка довідався його друг і шанувальник творчості генерал-лейтенант Олексій Екімян, що працював у той час начальником карного розшуку Москви, то спробував з'ясувати справжню причину смерті композитора, але навіть йому не вдалося нічого довідатися. У версію самогубства він, природньо, не повірив. Цікава історія їхнього знайомства.► Екімян за покликанням був композитором, і досить талановитим. Він створив популярні в ті роки естрадні пісні «Снігопад», «Сонячний дощ», «Із чим зрівняти любов?». Коли в 70-х роках пісні Івасюка звучали по всьому Радянському Союзу, стало популярним писати пісні саме українською мовою. Завдяки Володимирові в ті часи написання гарної української пісні було стовідсотковим рецептом всесоюзної популярності. Так Екімян під впливом творчості Івасюка написав кілька популярних пісень українською мовою, бо вважав це запорукою того, що їх буде співати кожна домогосподарка по всьому Союзу.► А щоб відчути дух і українську мелодику вирішив познайомитися через Юрія Рибчінського з Володею, якого високо цінував. Награв свої мелодії, знайшов поетів, які писали тексти, і попросив, щоб Івасюк знайшов виконавця для них. Володимир був радий допомогти й порадив один з найкращих українських гуртів того часу - ВІА «Арніку». І вони записали в 1975 році маленький альбом із чотирьох пісень: «Сонячний дощ», «Вишнева сопілка», «Катерина» і «Довга дорога». Будучи вірменом, генерал-майор Екімян так перейнявся українською культурою, що коли в Києві відбувався запис цієї платівки, він приїхав на нього в українській вишиванці.Коли вбили Володимира Івасюка, влада намагалася заморочити людям голову, розпускаючи плітки й приховуючи факти, намагалася сховати сліди. А людей, які знали зайве або могли наблизитися до розгадки - усунути. За деякими даними, Олексій Екімян загинув у загадковій автокатастрофі через місяць після загибелі Івасюка...► Батько композитора, Михайло Григорович, у спогадах, присвячених синові, докладно розповідає про маловідомий факт із його біографії. Виявляється, Володя міг осліпнути ще з колиски. Коли він народився, йому, як і всім немовлятам, закапали очі ляпісом. Раптом дитина зайшлася в плачі, а по його щоках потекли чорні сльози. Виявилося, що медсестра переплутала розчин і ввела йому не 2%-у, а більш сильну концентрацію - 25%. Дитину врятувало лише те, що спрацював рефлекс, і він встиг прикрити повіки. Лікарі кицманської лікарні розгубилися. Проте дорога була кожна хвилина і Михайло Григорович уночі повіз сина в Чернівці. Там маляті надали професійну допомогу й сказали, що дитина народилася в сорочці.► Правда, нянька, Магдалина Порфиріївна Коделюк, що з'явилася у сім'ї Івасюків, коли Володі було два місяці, і яка виховувала потім Галину й Оксану (діти називали її другою мамою, вона прожила в їхній родині 45 років, до самої смерті), вважала той випадок знаком долі майбутнього композитора, що склалася трагічно.► Батько композитора так описує той епізод: «Розглядаю сина довго i жадiбно, очей не можу одвести. Шукаю у ньому своїх рис. Яке нiжне це дитинча. Гладжу теплою рукою його рожеве тiльце i не тямлюся з утiхи. Моя радiсть тьмянiє трохи вiд того, що по личку, уздовж носика, пропалено двi чорнi дорiжечки. Це краплi ляпiсу котилися з очей, залишаючи пiсля себе чорний слiд. У головi ворушиться думка, що син при своєму народженнi заплакав чорними сльозами. Менi страшно вiд цiєї думки, вiдмахуюсь вiд неї, мов од лютого шершня».► Цей випадок був як Божий знак, як провісник майбутнього зла, завданого за життя юнака людьми. Одні не сприймали його творчість, інші заздрили його славі, третіх дратувала його незалежність у судженнях та поведінці, а представників влади просто обурював той глибокий національний дух, притаманний його пісням, дух, що будив українство від заколисуючих дифірамбів офіціозної пропаганди, що уславляла штучну спільність - «радянський народ». І всі ці недоброзичливці, як могли, шкодили таланту. І зрештою досягли мети: композитора передчасно не стало.► Але навіть тоді заздрісники не могли заспокоїтися. На одному із з'їздів композиторів України, коли одна з делегаток вийшла на сцену й сказала: «Як шкода, що так рано з життя пішов Володимир Івасюк, «наша зіронька», «наша надія», то композитор Майборода голосно викрикнув: «Яка це зіронька - це наша ганьба!»► На відміну від тих людей, сам Володимир був доброзичливим, відкритим і щирим. Згадує народний артист України, засновник ансамблю «Смерічка» Левко Дутківський: «Володя умів радіти успіхам інших, він ніколи не заздрив, бо сам був незалежним, яскравим, неповторним талантом і професіоналом своєї справи, щирим другом, прекрасним хлопцем, який без вагань і власної вигоди міг прийти на допомогу, а тих, хто хоч раз у житті йому у чомусь допоміг, ніколи не забував, високо цінував і поважав».► У Володимира Івасюка були видатний батько й турботлива мати, дві улюблені молодші сестри, десятки друзів і сотні заздрісників. Увійшовши у вищу музичну еліту, він ніколи не входив у який-небудь клан. Автор найпопулярніших українських шлягерів не був навіть членом Спілки композиторів України. Усього 30 років було відпущено Івасюку, щоб стати Великим. Його життя обірвалося, немов натягнута струна - лунко і боляче, зненацька і якось нелогічно...► Коли Володі було 10 років, його ім'я вже гриміло на весь рідний Кицмань, в 15-ть - його популярність одержала чернівецьку прописку, в 20 років про нього говорила вже вся Україна, а ще рік по тому його прийняла Москва. «Червона рута» була визнана кращою піснею 1971-го, а «Водограй» - 1972 років. При Чернівецькій філармонії з'явився вокально-інструментальний ансамбль «Червона рута». У колектив прийшла випускниця музучилища Софія Ротару. Пісні двадцятип'ятирічного Івасюка вперше представляли Україну на фестивалі у Сопоті, і студент Львівської консерваторії став одним із найбільш популярних композиторів у країні.Смерть наздогнала Володю, коли він робив доленосний для себе перехід від музики естрадної до музики академічної. На жаль, пензель майстра так і завис у повітрі, а зниклі ноти його останніх робіт, немов згорілі рукописи гоголівської другої частини «Мертвих душ», назавжди пішли у невідомість.Після трагедії 1979 року майже десятиліття ім'я Володимира Івасюка на батьківщині було огорнуто мовчанням. І тільки в 1988-му чернівецьке телебачення програмою «Червона рута» прорвало завісу тиші, і почали з'являтися поодинокі статті, присвячені авторові знаменитої мелодії.► Всі ті десять років після смерті Івасюка львівська влада забороняла ставити на його могилі пам'ятник. Його все-таки встановили до 50-ї річниці від дня народження композитора, і відтоді пам'ятник уже тричі переніс акти вандалізму. Комусь дотепер не дає спокою його слава великого Українця.А його пісні, усій владі на зло, стали справжнім пам’ятником нерукотворним. Їх продовжують співати і дотепер...► P.S.Коли ми прохоили останнім шляхом Івасюка, провідниками були учитель географії СШ №41 і голова осередку «Молодого Руху» Брюховичів Любомир Войтович. Торік Любомир організував похід молоді Брюховичів місцями видатного композитора та присвятив йому сторінку газети «Шкільні вісті» СШ №41. Він розповідає, що після цього йому додому був дзвінок із погрозами: мовляв, якщо хочеш жити спокійно, не лізь, куди тобі не слід. Окрім того, коли декілька років тому мешканці Брюховичів установили пам’ятний камінь на місці трагедії, невдовзі хтось відбив на ньому хрест, зникли дерев’яний портрет і жовто-блакитний прапор...

Червона рута

Пропоную три варіанти легендарної української пісні . Який Вам більше сподобався ?


50%, 5 голосов

0%, 0 голосов

0%, 0 голосов

40%, 4 голоса

10%, 1 голос
Авторизируйтесь, чтобы проголосовать.