хочу сюди!
 

Vitalina

34 роки, овен, познайомиться з хлопцем у віці 28-35 років

Замітки з міткою «композитор»

100/2

Ещё жив Чайковский
и здравен Бетховен.
В свои 50 –
вровень с ним плодотворен!
Вся жизнь – партитура!
Но горьки труды
коль в доме нет света
и тёплой воды.

Когда лишь сосиски
на завтрак/обед –
есть шанс не оставить
в истории след.
Покинуть искусство 
досрочно, стремглав,
симфоний подсчёт
на второй оборвав.

Желаю комфорта! 
Желаю тепла!
Чтоб Муза троих
от тебя родила!
Чтоб в здравом рассудке
до станции «100»
доехал на зависть
бедняжке Кусто!

Живи! Упивайся 
природой вещей:
мохнатостью снега, 
уютностью щей.
Найди свой заветный
бутыль серебра!
Виват! С юбилеем!
Полтинник! Ура!
))

91%, 10 голосів

9%, 1 голос
Авторизуйтеся, щоб проголосувати.

Вадим Козин

Анатолий Мозжухин

 О НЕЗАБЫВАЕМОМ ПЕВЦЕ ЛЮБВИ ВАДИМЕ КОЗИНЕ

 60 лет тому назад я впервые встретился с Вадимом Козиным – легендой моего детства. Ему было тогда 55 лет от роду.

Мне тогда только исполнилось 20. Я был студентом. 

Мне трудно справиться с волнением, вспоминая сейчас, что значила песня для людей, переживших войну, лелеявших в голодных и трудных буднях чудом сохранившиеся довоенные грампластинки. Их было очень мало, как и патефонов – этой роскоши всех вечеринок по поводу дней рождения или возвращения фронтовиков. Поэтому песни Петра Лещенко, Изабеллы Юрьевой, Вадима Козина, Лидии Руслановой и немногих других были неотъемлемой частью счастливых минут миллионов нашего многострадального народа.

У моей мамы невольно наворачивались слезы, когда она вспоминала о том, что ей повезло сидеть за одним столом с Изабеллой Юрьевой в санатории «Ливадия», куда ее направили на отдых и лечение после войны. Она рассказала певице, что ее песня «Саша, ты помнишь наши встречи в приморском парке на берегу» была первой песней, которую запел я еще до войны. Мама, по простоте душевной, проговорилась, что эту песню я всегда пел даже сидя на горшке. Сказала, и испугалась. Но это было именно так. Почему – не знаю. И в семейных воспоминаниях считали, что это была моя первая и любимая песня. Сказав это, мама тут же спохватилась, сообразив, что певица может обидеться. И действительно, Изабелла на какой-то миг тоже растерялась, не зная, как к этому отнестись, но увидев мамино смятение тут же заулыбалась, положила ей руку на плечо и сказала, что это самое высокое её признание, и вряд ли кто-то из певцов может похвастаться подобным. И еще, продолжая улыбаться, деликатно поспешила заверить её, что это самая высокая оценка её творчества, и она счастлива, ибо даже не представляет, как можно выше выразить и ощутить народную любовь, что это высочайшее свидетельство её популярности.

Мама с облегчением воспрянула духом и пожаловалась, что в войну пропали её пластинки, а сейчас их купить практически невозможно.  И каково же было удивление мамы, когда через несколько дней Изабелла подарила ей грампластинку «Саша» для меня на память. Это был воистину царский подарок. С тех пор в нашей семье стали появляться пластинки довоенных эстрадных кумиров. Их песни пели на всех праздниках, на всех застольях.

Помню, с каким упоением пели песни Петра Лещенко, например, «Прощаюсь нынче с вами я, цыгане, и к новой жизни ухожу от вас» - каждый понимал «новую жизнь» исходя из собственного жизненного опыта, каждый видел ее по-своему. А как лихо пели его «Чубчик»!

Чубчик, чубчик, чубчик кучерявый,
Развевайся, чубчик, по ветру…

Там были и такие неожиданные для советских людей слова:

А мне бе-бе-бедно-бедному мальчонке
Эх, цепями ручки-ножки закуют.
Но я Сибири, Сибири не страшуся,
Сибирь ведь тоже русская земля…

Пели громко, пели все, каждый воспринимая текст по своему, у многих в Сибири были родственники. Но главным в большинстве песен была любовь, «вино любви».

О любви были и многие песни Козина, но не только. Он пел и о трагедии человеческих жизней. «Нищая» - о старушке «У входа в храм одна в лохмотьях старушка нищая стоит… Когда она на сцене пела Париж в восторге был от ней, Она соперниц не имела, Подайте ж милостыню ей». И как в басне мораль: 

Какими пышными словами 

Кадил ей круг её гостей.

При счастье все дружатся с нами,

При горе нету тех друзей.

А «Пара гнедых»:

Были когда-то и вы рысаками
И кучеров вы имели лихих,
Ваша хозяйка состарилась с вами,
Пара гнедых! Пара гнедых!
 

Кто ж провожает ее на кладбище?
Нет у нее ни друзей, ни родных...
Несколько только оборванных нищих,
Да Пара гнедых, Пара гнедых! 

До такого трагедийного уровня, насколько я помню, не поднимался тогда ни один певец. Почему – я понял только сейчас, когда прочел все опубликованное о его жизни.

Конечно, это дисгармонировало с оптимизмом государственной пропаганды строительства социализма.

Даже в абсолютно положительной характеристике, выданной артисту театра им. Горького ВАДИМУ АЛЕКСЕЕВИЧУ КОЗИНУ (по запросу «органов» при втором аресте) в том, что он проработал в театре с 26 февраля 1955 года по 8 октября 1959 года, и спасал весь их бюджет, было написано: «Можно принимать или не принимать этот жанр, не имеющий с нашей точки зрения большого идейно-воспитательного значения, но следует отдать должное, что В. А. КОЗИН в профессиональном отношении в найденном им жанре добился значительного мастерства и имел популярность у слушателей, его песенки широко записывались на пластинки и имели большое  распространение».


А тогда, после войны пластинки этих довоенных кумиров не тиражировали, а были они хрупкими и легко бились. Появились на черном рынке записи на рентгеновских пленках с черепами и ребрами. Я тоже их покупал. Но уже заполняли рынок массовые тиражи грампластинок Леонида Утесова и Клавдии Шульженко, постепенно вытесняя неподдерживаемых властью представителей декаданса не только из обихода, но и из памяти людей. Забывчивость – сестра многих. Я тоже стал забывать. 

Каково же было мое удивление, когда я увидел в г. Горьком (Нижний Новгород) афишу с анонсом концерта Вадима Козина! Конечно, я не мог упустить этот шанс.

Впервые после войны в 1958 г. Вадим Козин, который по слухам сидел на Колыме, получил возможность после освобождения (в 1955 году) выступить в европейской части СССР. С естественным волнением я ожидал появления на сцене человека, которого никогда не видел даже на фотографиях. И вот под робкие аплодисменты на сцене появился человек, которого я мысленно охарактеризовал как «гладкого и прилизанного». Лысина переходила плавно в прижатые к голове как будто набриолиненные волосы. Сразу было видно, что артист следил за своей внешностью.


Но как только он запел…

Вы можете не поверить, но и сейчас, вспоминая этот миг, у меня по всему телу пробегают мурашки. Голос был необыкновенный, чистый тенор звучал лучше, чем на пластинках, заезженных и скрипучих. Я испытал необычайное волнение, хотя до этого слышал многих выдающихся певцов в нашей Киевской филармонии. Это было новое ощущение, удивившее меня.

Спев несколько песен, он спросил: «Ну что вам спеть?»

Я думал зал взорвется криками…, но в ответ стояла гробовая тишина, поразившая меня. Зал молчал, видимо уже не помня его песен, пауза затягивалась. Мне стало стыдно за зал, и тут я, сложив ладони рупором, заорал «Нищая!». Козин улыбнулся сдержанной улыбкой и запел:

Зима, метель и в крупных хлопьях

При сильном ветре снег валит,

У входа в храм одна в лохмотьях

Старушка нищая стоит.

И подаянья ожидая,

Она всё тут с клюкой своей.

И летом, и зимой босая,

Подайте ж милостыню ей.

О, дайте милостыню ей.

В течение концерта он еще несколько раз обращался к залу «Что вам спеть?» Я, уже не надеясь на зал, один выкрикивал на его повторяющиеся вопросы то «Пара гнедых», то «Одыгес», то «Мой костер», то «Осень».

После концерта я не без робости пошел в артистическую уборную и застал его в одиночестве перекладывающим какие-то вещи. Увидев меня, он искренне, как мне показалось, обрадовался. Я представился, сказал, что зашел поблагодарить его за концерт, что после войны у меня оказались чудом уцелевшие грампластинки с его песнями. Он усадил меня за столик, повторил «чудом» и сказал, то ли спрашивая, то ли утверждая: «Это Вы выкрикивали в зале названия песен». Я подтвердил и спросил, где еще он будет гастролировать, будет ли в Киеве?

– «Увы, – сказал он, многозначительно улыбаясь, – ни в Москве, ни в Киеве, ни в Ленинграде, свободных залов нет». Я понял его намек и, смущаясь, сказал, что люди сейчас о нем мало знают, кроме слухов… и смутился.

– «Да, с 1944 по 1954 г. я провел на Колыме и в Магадане. Сейчас солист Магаданской филармонии. А какие слухи до вас дошли?».

– «Стандартные: шпионаж, космополитизм…» – с трудом выговорил я.

– «Чушь! Это после того, что я был награжден орденом Красной звезды за концерты в войсках во время войны, или за то, что я пел в 43-м году Сталину с Черчиллем в Тегеране «веселья час и боль разлуки хочу делить с тобой всегда».

– «Вы были на Тегеранской конференции?» – удивился я.

– «Нет, в конференции я не участвовал, просто Черчиллю захотелось меня послушать, и он попросил Сталина... А я спел «Давай пожмем друг другу руки и в дальний путь на долгие года». С тех пор не люблю эту песню».

– «Я понимаю…».

– «А я ни-че-го не понимаю» – сказал он тихо-тихо с легкой чуть виноватой улыбкой, и так же тихо продолжил:– «Представляете, какова была степень доверия ко мне с учетом всех проверок, что меня возили в Иран к Самому! А менее чем через полгода арестовали».

Я был ошеломлен его откровенностью и доброжелательностью ко мне. Боясь злоупотребить этим, я не решался спросить, за что и по какой статье его судили, и перевел тему, сказав, что он прекрасно выглядит, и я думал, что он старше. Он ответил, что ему 55 лет, и что он надеется еще долго петь, пока на его концерты будут ходить такие как я. Мне опять стало неловко.

С самого начала нашей встречи я обратил внимание на его необычный взгляд. Еще в детстве один мудрый человек сказал мне, что глаза – зеркало души, и посоветовал запоминать глаза и принадлежность их человеку с его индивидуальными качествами. Со временем у меня накопится багаж, и я смогу сразу по глазам определять, что это за человек. Я не забыл это наставление и вскоре убедился в правоте его. Очень часто это помогало мне в общении с незнакомыми людьми, я как будто видел их насквозь с первого взгляда, в котором проявлялся типаж, генотип или фенотип — совокупность внешних и внутренних признаков человека, приобретённых в результате индивидуального развития и жизненного опыта. Глаза Козина были необычными, я таких еще не встречал. В них была какая-то затаенная тоска, какое-то внутреннее напряжение или горе. Я тогда подумал, что это отголосок ссылки. Взгляд раненой птицы, подранок. Но позже я увидел, что этот взгляд был у него еще до войны в 30-х годах. Вот снимок тех лет с этим взглядом.


По-видимому, он всегда чувствовал, что он не такой как все, и звездный успех у публики не компенсировал ему внутреннюю тоску.

В этот момент в открытых дверях показалась звезда Горьковской оперы Заремба и двинулась прямо к Козину. У нас с ней были явно разные весовые категории в прямом и в переносном смысле. По выражению лица Козина я понял, что он ее не знал. Я встал, представил ему приму, и еще раз поблагодарив Козина, попрощался, уступая место столь важной гостье. 

Вторая встреча произошла в 1969 или 1970 году в Петропавловске Камчатском, где я бывал в те годы проездом на Командорские острова. На улицах были расклеены афиши о его концерте, и я поинтересовался в гостинице: где он остановился? Козин был большой звездой для администратора гостиницы, а я в походно-экспедиционной одежде не выглядел театралом. Поэтому на правдивый ответ не мог рассчитывать. Но Козин, находившийся рядом за перегородкой, слышал мой вопрос и вышел. С нашей предыдущей встречи прошло 12 лет, и он почти не изменился. Я как мог деликатно объяснил причину моего любопытства. Она заключалась в том, что я не мог попасть на его концерты, объявленные на афишах, так как отплывал с экспедицией на Командоры. И меня интересовало, не окажусь ли я более удачлив при возвращении через два месяца. Увы, Козин развел руками, его планами это не предусмотрено. Он подозрительно разглядывал меня, но не узнал в тридцатилетнем бородаче того юношу с едва пробивавшимися усиками. И я не удержался и напомнил ему Горький 1958 года. И тут он посветлел, подошел, взял за руку и сказал: – «Я вас помню. Вы были первым и единственным молодым человеком, пришедшим ко мне там за кулисы. Я вас вспоминал. Собираюсь в Москву, может быть, там увидимся». С этими словами его у меня забрали и увели.

 И я снова почти забыл о нем, пока не появились сообщения о праздновании в Магадане 90-летия Козина при поддержке и участии Иосифа Давидовича Кобзона с открытием Музыкального салона.


 Вскоре после этого Козин умер. 

Певец лирический теноркомпозиторпианистпоэт

Родился в Санкт-Петербурге, похоронен в Магадане.

С тех пор прошло еще 20 лет, и вот к 110-летию со дня рождения Вадима Козина в Магадане благодарные соотечественники и почитатели его таланта установили памятник певцу.


Эта заметка мне далась труднее всех. Перечитав все написанное о Козине, я пришел к выводу, что, к сожалению, там много лжи, написанной людьми, которые не поняли его, и по недомыслию поддались на уловки, подсунутые им теми, кто калечил его жизнь. Тщательно проанализировав все материалы я пришел к выводу, что его посадили в 1944 году за конфликт с НКВД, связанный с гибелью его семьи в блокадном Ленинграде, которую он просил вывезти. 

Козин с детства отличался от сверстников не только тем, что писал стихи и музыку, он был эмоциональным и ранимым. А после того, что учительница гимназии принуждала его к половым оргиям, у него возникло острое отвращение к нормальным половым отношениям. Эта психическая травма сделала его закомплексованным в отношении любви на всю жизнь. Но любовь была неотъемлемой частью отношений всех окружавших его людей, среди которых он чувствовал себя любимым. Исполняя со сцены с большим успехом песни о любви, он освобождался от внутреннего гнета, от страха. Любовь слушателей и поклонников возвращала его в нормальное состояние. Но оставаясь вне публики, он вновь испытывал одиночество, связанное с неспособностью любить той восторженной любовью, о которой пел. Очень многое, включая Автобиографию, написанную якобы им самим в тюрьме по требованию начальника следственного изолятора УКГБ по Магаданской области 24 декабря 1959 г., не выдерживает никакой критики.

А правда о нем отражена в публикациях истинных любителей его таланта и официальном снятии с него всех обвинений и судимостей. Вадим Алексеевич Козин был несомненно выдающимся артистом и народным любимцем, чье творчество на протяжении многих десятилетий дарило людям радость, учило любви и состраданию. Его голос как будто освещал темные стороны нашей жизни, согревал стынущие души, помогал им находить силы жить. Я счастлив, что мне тоже довелось испытать на себе магию его таланта. Нет никакого сомнения, что его песни еще долго будут звучать и учить людей красиво преподносить свои чувства. Это часть сокровищницы мировой культуры.

Наш уголок нам никогда не тесен.
Когда ты в нем, то в нем цветет весна,
Не уходи, еще не спето столько песен,

Еще звенит в гитаре каждая струна.

Он вернулся домой

Руслана: 
"Пішов з життя Василь Кондратюк - мій найближчий друг і керівник моєї музичної групи, талановитий композитор, музикант, аранжувальник і співак ... Василь об'їздив зі мною весь світ. Він, власне, і зібрав усіх музикантів, яких ви бачите на моїх концертах.Я знаю його з 1991 року, Василь мій друг ще з консерваторії (закінчив Львівську консерваторію по класу фортепіано). Це людина, з якою ми були разом більше 25 років, який пройшов зі мною весь шлях, починаючи з того моменту, коли Руслану ще ніхтоне знав, і закінчуючи 25 квітня, коли я вийшла співати Гімн України перед боєм Кличко (аранжування цієї версії ми зробили з Василем на одному диханні)" 

http://ua.korrespondent.net/showbiz/music/3517210-pomer-lider-muzychnoho-hurtu-ruslany-vasyl-kondratuik

Рихард Штраус: биография, психологический портрет

150 лет назад 11 июня в Мюнхене родился Рихард Штраус, знаменитый композитор и выдающийся симфонический дирижёр.


Рихард Штраус был гением своего времени, и результаты его работы по-прежнему не теряют популярность. Он был новатором в музыке, посвятил жизнь и творчество развитию немецкой музыкальной культуры. Биография, особенности личности Штрауса согласно его набору векторов, системный психологический портрет: Рихард Штраус. Жизнь и Метаморфозы Звукового Героя


Знаменитые композиторы. Maximilian Steiner

Макс Стайнер (также нем. вариант Штайнер, неправильно: Штейнер, Стейнер) (нем. Maximilian Raoul Steiner, 10 мая 1888, Вена — 28 декабря 1971, Беверли-Хиллз, штат Калифорния) — выдающийся американский кинокомпозитор, трёхкратный обладатель премии «Оскар» за лучшую музыку к фильму. Подробнее с его биографией можно познакомится на вики


[ Читать дальше ]

Он не сюда родился.

                Где грань между безумием и гениальностью? Кто знает... Многие гении, просто говоря, не совсем дружили с головой.


            Вчера исполнилось 85 лет Олегу Николаевичу Каравайчуку.   Многие просто не знают- кто это, некоторые улыбаются при упоминании о нём, некоторые восхищаются и считают гением, а некоторые просто принимают за городского сумасшедшего. Думаю, что все по-своему правы. Он живет в своем собственном мире, "человек дальних плаваний".
[ Читать дальше ]

Український Мученик.

 Вбивство Івасюка....

18 травня 1979 року в Брюховецькому лісі поблизу міста Львова було знайдено повішений на дереві труп 30-літнього українського композитора Володимира Івасюка, автора відомих пісень «Червона рута», «Водограй», «Я піду в далекі гори», які були популярні й улюблені не тільки в Україні, а й по всьому Радянському Союзі. Під деревом валялася його порожня сумка (з неї зникли музичні партитури). На руці покійного залишилися годинник, у кишені лежали дрібні гроші...

Між датою зникнення й датою смерті Івасюка є загадковий проміжок часу. 24 квітня 1979 року Володимир пішов ранком на заняття в консерваторію. Близько 13.00 повернувся додому, взяв якісь ноти й знову пішов, сказавши, що буде через годину. Але більше він не повернувся. 26 квітня батьки, не дочекавшись сина, заявили про його зникнення в міліцію. Але дієвих заходів розпочато не було.

Володимира знайшли тільки 18 травня 1979 року: і то, не міліція, а випадковий солдат, що, наткнувся в лісі на напіввисячий-напівстоячий труп людини. Що цікаво, пошуки велися з 27 квітня до... 11 травня. Саме тоді була закрита справа №239, що чомусь мала назву «Пошукова справа по факту смерті композитора В. Івасюка». Чим це пояснити? Можливо, уже тоді комусь було відомо, де він і що з ним трапилося? Інакше чому пошуки припинили 11 травня, якщо тіло знайшли тільки 18-го. До того ж тіло, зняте з петлі, не мало ознак розкладання й розбухання. Слід від петлі був свіжий.

Дружина поета Ростислава Братуня Неоніла, які були близькими друзями Володимира, в одному з інтерв'ю розповіла, як відбувалося впізнання. У морг вона пішла разом з матір'ю композитора. Приміщення було погано освітлене. Софії Іванівні, що глянула на тіло, стало недобре. Сина вона впізнала лише за шрамом після видалення апендициту й родимці на спині. Впізнати його було практично неможливо: обличчя знівечене, без очей, поламані пальці й все тіло в синцях. Але, незважаючи на це, слідчі завзято відпрацьовували версію про «самоповєшаніє», відкидаючи в сторону всі інші.

Незважаючи на величезну популярність композитора в народі, компартійна влада у Львові намагалася всіляко перешкоджати його похованню на Личаківському цвинтарі (один партійний керівник прямо в обкомі заявив: «Викиньте Івасюка на задвірки!») Але після тривалих переговорів з родичами міськком партії все-таки дав дозвіл поховати видатного композитора на Личаківському кладовищі. Його другу, поету Ростиславу Братуню наполегливо порекомендували не ходити на похорон. Ростислав Андрійович не міг виконати цю вказівку, і наступного дня виголосив промову над могилою друга. Цього було досить, щоб його зняли з посади голови правління Львівської організації спілки письменників. На довгі роки поет Ростислав Братунь був приречений писати «у стіл».

На похорон Володимира Івасюка прийшли більше десяти тисяч чоловік. Труну несли на руках до самого цвинтаря. Символічно, що цей день прийшовся на 22 травня - дату, коли тіло Тараса Шевченко було перевезено із Петербурга в Канів. Похорони композитора перетворилися на справжню демонстрацію. На могилі були гори квітів і вінків, які міліція викинула в цей же день, а наступного - люди принесли їх іще більше. І так тривало протягом місяця. Це було свого роду актом громадянської непокори. Про цю подію писали вірші й декламували на могилі Івасюка, а також розклеювали на будинках і деревах. Зміст всіх їх полягав у наступному: «Усіх нас не перевішаєте! Усіх не переб'єте!»

Мама Володимира, Софія Іванівна, звернулася до першого секретаря Львівського обкому Компартії України Добрика із проханням дозволити встановити пам'ятник на могилі сина. Але він розгнівався й вигнав її з кабінету. Незабаром хтось розтоптав і підпалив могилу композитора. Акти вандалізму ще неодноразово повторювалися.

Із секретного повідомлення агента «Сокола» у КДБ СРСР: «Серед львівської й київської інтелігенції ходять чутки про те, що нібито співробітники КДБ таємно вивезли Івасюка в ліс і повісили його».

Через 20 днів після виявлення трупа у львівських газетах з'явилася інформація: «Експертно-медична комісія встановила, що причиною смерті В. М. Івасюка є самоповішання». Але в матеріалах кримінальної справи за фактом загибелі композитора так і не з'явилося письмового висновку вищезгаданої комісії. За словами заступника прокурора Шевченківського району міста Львова Я. Гнатіва, який проводив слідство, висновок про самоповішання зроблений не комісією, а секретарем моргу, що виписав довідку про смерть. Незабаром з кабінету Гнатіва зник ремінь від плаща, на якому, за версією слідства, повісився Володимир.

З повідомлення агента «Сокола» у КДБ СРСР: «Наклеп на адресу співробітників КДБ із приводу загибелі Івасюка триває. Потрібний відповідний удар, щоб уникнути повної дискредитації львівських чекістів».

Відповідний удар нанесла партійна преса. Вона повідомила: «Івасюк був психічно хворий. В останні роки він переживав депресію й творчу кризу». Послужлива радянська преса оприлюднила документ, відповідно до якого, «Івасюк, як душевно хворий, перебував під наглядом кафедри психіатрії Львівського медінституту». Уже після розвалу Радянського Союзу з'ясувалося, що цей документ сфабрикували кегебісти.

Де ж все-таки перебував композитор між 24 квітня й 18 травня? Хто так по-звірячому над ним знущався? На це питання дотепер немає достовірної відповіді. Але людська поголоска завзято продовжувала повторювати про те, що до загибелі композитора причетне КДБ. Справа в тому, що були два свідки - закохана пара - які, нібито бачили, як «брали» Івасюка. Незабаром вони загинули загадковою смертю. Була й записка, що потрапила в руки батькові Володі, у якій говорилося, що його сина відвезли на автомобілі "Волга".
А за два місяці до смерті Володимира викликали в КДБ для бесіди із приводу гонорарів, які він повинен був одержати за вихід своїх платівок у Канаді. Його переконували передати ці гроші в «Фонд миру» в обмін на дозвіл виїхати в Америку. Але Володю закордон не цікавив, і він відмовився від цієї пропозиції. Івасюк був відомий своєю принциповою національною позицією.

Ставши популярним у всьому Радянському Союзі, він завзято відмовлявся писати музику до російських текстів, говорячи, що він український композитор.
У тому ж 1979 році радянська преса була переповнена хвалебних од Росії, присвячених святкуванню 325-річчя Переяславської угоди. Українські послужливі віршотворці писали: «Слава! Тебе прославляємо, рідна Росіє, за правду твою, за вірність твою, за братерську любов!» Ну хіба міг Івасюк писати музику на такі тексти? Влада ж очікувала, що Володимир, як і інші, віддасть данину Москві, адже він, улюблений композитор України, міг, як ніхто інший, вплинути «ідеологічно». Але Івасюк був безкомпромісним. Час минав, а він так нічого й не написав для прославлення горезвісного «возз'єднання». Замість того взявся за створення опери козацької доби.

Коли про загибель Івасюка довідався його друг і шанувальник творчості генерал-лейтенант Олексій Екімян, що працював у той час начальником карного розшуку Москви, то спробував з'ясувати справжню причину смерті композитора, але навіть йому не вдалося нічого довідатися. У версію самогубства він, природньо, не повірив. Цікава історія їхнього знайомства.

Екімян за покликанням був композитором, і досить талановитим. Він створив популярні в ті роки естрадні пісні «Снігопад», «Сонячний дощ», «Із чим зрівняти любов?». Коли в 70-х роках пісні Івасюка звучали по всьому Радянському Союзу, стало популярним писати пісні саме українською мовою. Завдяки Володимирові в ті часи написання гарної української пісні було стовідсотковим рецептом всесоюзної популярності. Так Екімян під впливом творчості Івасюка написав кілька популярних пісень українською мовою, бо вважав це запорукою того, що їх буде співати кожна домогосподарка по всьому Союзу.

А щоб відчути дух і українську мелодику вирішив познайомитися через Юрія Рибчінського з Володею, якого високо цінував. Награв свої мелодії, знайшов поетів, які писали тексти, і попросив, щоб Івасюк знайшов виконавця для них. Володимир був радий допомогти й порадив один з найкращих українських гуртів того часу - ВІА «Арніку». І вони записали в 1975 році маленький альбом із чотирьох пісень: «Сонячний дощ», «Вишнева сопілка», «Катерина» і «Довга дорога». Будучи вірменом, генерал-майор Екімян так перейнявся українською культурою, що коли в Києві відбувався запис цієї платівки, він приїхав на нього в українській вишиванці.
Коли вбили Володимира Івасюка, влада намагалася заморочити людям голову, розпускаючи плітки й приховуючи факти, намагалася сховати сліди. А людей, які знали зайве або могли наблизитися до розгадки - усунути. За деякими даними, Олексій Екімян загинув у загадковій автокатастрофі через місяць після загибелі Івасюка...

Батько композитора, Михайло Григорович, у спогадах, присвячених синові, докладно розповідає про маловідомий факт із його біографії. Виявляється, Володя міг осліпнути ще з колиски. Коли він народився, йому, як і всім немовлятам, закапали очі ляпісом. Раптом дитина зайшлася в плачі, а по його щоках потекли чорні сльози. Виявилося, що медсестра переплутала розчин і ввела йому не 2%-у, а більш сильну концентрацію - 25%. Дитину врятувало лише те, що спрацював рефлекс, і він встиг прикрити повіки. Лікарі кицманської лікарні розгубилися. Проте дорога була кожна хвилина і Михайло Григорович уночі повіз сина в Чернівці. Там маляті надали професійну допомогу й сказали, що дитина народилася в сорочці.

Правда, нянька, Магдалина Порфиріївна Коделюк, що з'явилася у сім'ї Івасюків, коли Володі було два місяці, і яка виховувала потім Галину й Оксану (діти називали її другою мамою, вона прожила в їхній родині 45 років, до самої смерті), вважала той випадок знаком долі майбутнього композитора, що склалася трагічно.

Батько композитора так описує той епізод: «Розглядаю сина довго i жадiбно, очей не можу одвести. Шукаю у ньому своїх рис. Яке нiжне це дитинча. Гладжу теплою рукою його рожеве тiльце i не тямлюся з утiхи. Моя радiсть тьмянiє трохи вiд того, що по личку, уздовж носика, пропалено двi чорнi дорiжечки. Це краплi ляпiсу котилися з очей, залишаючи пiсля себе чорний слiд. У головi ворушиться думка, що син при своєму народженнi заплакав чорними сльозами. Менi страшно вiд цiєї думки, вiдмахуюсь вiд неї, мов од лютого шершня».

Цей випадок був як Божий знак, як провісник майбутнього зла, завданого за життя юнака людьми. Одні не сприймали його творчість, інші заздрили його славі, третіх дратувала його незалежність у судженнях та поведінці, а представників влади просто обурював той глибокий національний дух, притаманний його пісням, дух, що будив українство від заколисуючих дифірамбів офіціозної пропаганди, що уславляла штучну спільність - «радянський народ». І всі ці недоброзичливці, як могли, шкодили таланту. І зрештою досягли мети: композитора передчасно не стало.

Але навіть тоді заздрісники не могли заспокоїтися. На одному із з'їздів композиторів України, коли одна з делегаток вийшла на сцену й сказала: «Як шкода, що так рано з життя пішов Володимир Івасюк, «наша зіронька», «наша надія», то композитор Майборода голосно викрикнув: «Яка це зіронька - це наша ганьба!»

На відміну від тих людей, сам Володимир був доброзичливим, відкритим і щирим. Згадує народний артист України, засновник ансамблю «Смерічка» Левко Дутківський: «Володя умів радіти успіхам інших, він ніколи не заздрив, бо сам був незалежним, яскравим, неповторним талантом і професіоналом своєї справи, щирим другом, прекрасним хлопцем, який без вагань і власної вигоди міг прийти на допомогу, а тих, хто хоч раз у житті йому у чомусь допоміг, ніколи не забував, високо цінував і поважав».

У Володимира Івасюка були видатний батько й турботлива мати, дві улюблені молодші сестри, десятки друзів і сотні заздрісників. Увійшовши у вищу музичну еліту, він ніколи не входив у який-небудь клан. Автор найпопулярніших українських шлягерів не був навіть членом Спілки композиторів України. Усього 30 років було відпущено Івасюку, щоб стати Великим. Його життя обірвалося, немов натягнута струна - лунко і боляче, зненацька і якось нелогічно...

Коли Володі було 10 років, його ім'я вже гриміло на весь рідний Кицмань, в 15-ть - його популярність одержала чернівецьку прописку, в 20 років про нього говорила вже вся Україна, а ще рік по тому його прийняла Москва. «Червона рута» була визнана кращою піснею 1971-го, а «Водограй» - 1972 років. При Чернівецькій філармонії з'явився вокально-інструментальний ансамбль «Червона рута». У колектив прийшла випускниця музучилища Софія Ротару. Пісні двадцятип'ятирічного Івасюка вперше представляли Україну на фестивалі у Сопоті, і студент Львівської консерваторії став одним із найбільш популярних композиторів у країні.
Смерть наздогнала Володю, коли він робив доленосний для себе перехід від музики естрадної до музики академічної. На жаль, пензель майстра так і завис у повітрі, а зниклі ноти його останніх робіт, немов згорілі рукописи гоголівської другої частини «Мертвих душ», назавжди пішли у невідомість.
Після трагедії 1979 року майже десятиліття ім'я Володимира Івасюка на батьківщині було огорнуто мовчанням. І тільки в 1988-му чернівецьке телебачення програмою «Червона рута» прорвало завісу тиші, і почали з'являтися поодинокі статті, присвячені авторові знаменитої мелодії.

Всі ті десять років після смерті Івасюка львівська влада забороняла ставити на його могилі пам'ятник. Його все-таки встановили до 50-ї річниці від дня народження композитора, і відтоді пам'ятник уже тричі переніс акти вандалізму. Комусь дотепер не дає спокою його слава великого Українця.
А його пісні, усій владі на зло, стали справжнім пам’ятником нерукотворним. Їх продовжують співати і дотепер...

P.S.
Коли ми прохоили останнім шляхом Івасюка, провідниками були учитель географії СШ №41 і голова осередку «Молодого Руху» Брюховичів Любомир Войтович. Торік Любомир організував похід молоді Брюховичів місцями видатного композитора та присвятив йому сторінку газети «Шкільні вісті» СШ №41. Він розповідає, що після цього йому додому був дзвінок із погрозами: мовляв, якщо хочеш жити спокійно, не лізь, куди тобі не слід. Окрім того, коли декілька років тому мешканці Брюховичів установили пам’ятний камінь на місці трагедії, невдовзі хтось відбив на ньому хрест, зникли дерев’яний портрет і жовто-блакитний прапор...
Світлина: ✤ Вбивство Івасюка....► 18 травня 1979 року в Брюховецькому лісі поблизу міста Львова було знайдено повішений на дереві труп 30-літнього українського композитора Володимира Івасюка, автора відомих пісень «Червона рута», «Водограй», «Я піду в далекі гори», які були популярні й улюблені не тільки в Україні, а й по всьому Радянському Союзі. Під деревом валялася його порожня сумка (з неї зникли музичні партитури). На руці покійного залишилися годинник, у кишені лежали дрібні гроші...► Між датою зникнення й датою смерті Івасюка є загадковий проміжок часу. 24 квітня 1979 року Володимир пішов ранком на заняття в консерваторію. Близько 13.00 повернувся додому, взяв якісь ноти й знову пішов, сказавши, що буде через годину. Але більше він не повернувся. 26 квітня батьки, не дочекавшись сина, заявили про його зникнення в міліцію. Але дієвих заходів розпочато не було.► Володимира знайшли тільки 18 травня 1979 року: і то, не міліція, а випадковий солдат, що, наткнувся в лісі на напіввисячий-напівстоячий труп людини. Що цікаво, пошуки велися з 27 квітня до... 11 травня. Саме тоді була закрита справа №239, що чомусь мала назву «Пошукова справа по факту смерті композитора В. Івасюка». Чим це пояснити? Можливо, уже тоді комусь було відомо, де він і що з ним трапилося? Інакше чому пошуки припинили 11 травня, якщо тіло знайшли тільки 18-го. До того ж тіло, зняте з петлі, не мало ознак розкладання й розбухання. Слід від петлі був свіжий.► Дружина поета Ростислава Братуня Неоніла, які були близькими друзями Володимира, в одному з інтерв'ю розповіла, як відбувалося впізнання. У морг вона пішла разом з матір'ю композитора. Приміщення було погано освітлене. Софії Іванівні, що глянула на тіло, стало недобре. Сина вона впізнала лише за шрамом після видалення апендициту й родимці на спині. Впізнати його було практично неможливо: обличчя знівечене, без очей, поламані пальці й все тіло в синцях. Але, незважаючи на це, слідчі завзято відпрацьовували версію про «самоповєшаніє», відкидаючи в сторону всі інші.► Незважаючи на величезну популярність композитора в народі, компартійна влада у Львові намагалася всіляко перешкоджати його похованню на Личаківському цвинтарі (один партійний керівник прямо в обкомі заявив: «Викиньте Івасюка на задвірки!») Але після тривалих переговорів з родичами міськком партії все-таки дав дозвіл поховати видатного композитора на Личаківському кладовищі. Його другу, поету Ростиславу Братуню наполегливо порекомендували не ходити на похорон. Ростислав Андрійович не міг виконати цю вказівку, і наступного дня виголосив промову над могилою друга. Цього було досить, щоб його зняли з посади голови правління Львівської організації спілки письменників. На довгі роки поет Ростислав Братунь був приречений писати «у стіл».► На похорон Володимира Івасюка прийшли більше десяти тисяч чоловік. Труну несли на руках до самого цвинтаря. Символічно, що цей день прийшовся на 22 травня - дату, коли тіло Тараса Шевченко було перевезено із Петербурга в Канів. Похорони композитора перетворилися на справжню демонстрацію. На могилі були гори квітів і вінків, які міліція викинула в цей же день, а наступного - люди принесли їх іще більше. І так тривало протягом місяця. Це було свого роду актом громадянської непокори. Про цю подію писали вірші й декламували на могилі Івасюка, а також розклеювали на будинках і деревах. Зміст всіх їх полягав у наступному: «Усіх нас не перевішаєте! Усіх не переб'єте!»► Мама Володимира, Софія Іванівна, звернулася до першого секретаря Львівського обкому Компартії України Добрика із проханням дозволити встановити пам'ятник на могилі сина. Але він розгнівався й вигнав її з кабінету. Незабаром хтось розтоптав і підпалив могилу композитора. Акти вандалізму ще неодноразово повторювалися.► Із секретного повідомлення агента «Сокола» у КДБ СРСР: «Серед львівської й київської інтелігенції ходять чутки про те, що нібито співробітники КДБ таємно вивезли Івасюка в ліс і повісили його».► Через 20 днів після виявлення трупа у львівських газетах з'явилася інформація: «Експертно-медична комісія встановила, що причиною смерті В. М. Івасюка є самоповішання». Але в матеріалах кримінальної справи за фактом загибелі композитора так і не з'явилося письмового висновку вищезгаданої комісії. За словами заступника прокурора Шевченківського району міста Львова Я. Гнатіва, який проводив слідство, висновок про самоповішання зроблений не комісією, а секретарем моргу, що виписав довідку про смерть. Незабаром з кабінету Гнатіва зник ремінь від плаща, на якому, за версією слідства, повісився Володимир.► З повідомлення агента «Сокола» у КДБ СРСР: «Наклеп на адресу співробітників КДБ із приводу загибелі Івасюка триває. Потрібний відповідний удар, щоб уникнути повної дискредитації львівських чекістів».► Відповідний удар нанесла партійна преса. Вона повідомила: «Івасюк був психічно хворий. В останні роки він переживав депресію й творчу кризу». Послужлива радянська преса оприлюднила документ, відповідно до якого, «Івасюк, як душевно хворий, перебував під наглядом кафедри психіатрії Львівського медінституту». Уже після розвалу Радянського Союзу з'ясувалося, що цей документ сфабрикували кегебісти.► Де ж все-таки перебував композитор між 24 квітня й 18 травня? Хто так по-звірячому над ним знущався? На це питання дотепер немає достовірної відповіді. Але людська поголоска завзято продовжувала повторювати про те, що до загибелі композитора причетне КДБ. Справа в тому, що були два свідки - закохана пара - які, нібито бачили, як «брали» Івасюка. Незабаром вони загинули загадковою смертю. Була й записка, що потрапила в руки батькові Володі, у якій говорилося, що його сина відвезли на автомобілі "Волга".А за два місяці до смерті Володимира викликали в КДБ для бесіди із приводу гонорарів, які він повинен був одержати за вихід своїх платівок у Канаді. Його переконували передати ці гроші в «Фонд миру» в обмін на дозвіл виїхати в Америку. Але Володю закордон не цікавив, і він відмовився від цієї пропозиції. Івасюк був відомий своєю принциповою національною позицією.► Ставши популярним у всьому Радянському Союзі, він завзято відмовлявся писати музику до російських текстів, говорячи, що він український композитор.У тому ж 1979 році радянська преса була переповнена хвалебних од Росії, присвячених святкуванню 325-річчя Переяславської угоди. Українські послужливі віршотворці писали: «Слава! Тебе прославляємо, рідна Росіє, за правду твою, за вірність твою, за братерську любов!» Ну хіба міг Івасюк писати музику на такі тексти? Влада ж очікувала, що Володимир, як і інші, віддасть данину Москві, адже він, улюблений композитор України, міг, як ніхто інший, вплинути «ідеологічно». Але Івасюк був безкомпромісним. Час минав, а він так нічого й не написав для прославлення горезвісного «возз'єднання». Замість того взявся за створення опери козацької доби.► Коли про загибель Івасюка довідався його друг і шанувальник творчості генерал-лейтенант Олексій Екімян, що працював у той час начальником карного розшуку Москви, то спробував з'ясувати справжню причину смерті композитора, але навіть йому не вдалося нічого довідатися. У версію самогубства він, природньо, не повірив. Цікава історія їхнього знайомства.► Екімян за покликанням був композитором, і досить талановитим. Він створив популярні в ті роки естрадні пісні «Снігопад», «Сонячний дощ», «Із чим зрівняти любов?». Коли в 70-х роках пісні Івасюка звучали по всьому Радянському Союзу, стало популярним писати пісні саме українською мовою. Завдяки Володимирові в ті часи написання гарної української пісні було стовідсотковим рецептом всесоюзної популярності. Так Екімян під впливом творчості Івасюка написав кілька популярних пісень українською мовою, бо вважав це запорукою того, що їх буде співати кожна домогосподарка по всьому Союзу.► А щоб відчути дух і українську мелодику вирішив познайомитися через Юрія Рибчінського з Володею, якого високо цінував. Награв свої мелодії, знайшов поетів, які писали тексти, і попросив, щоб Івасюк знайшов виконавця для них. Володимир був радий допомогти й порадив один з найкращих українських гуртів того часу - ВІА «Арніку». І вони записали в 1975 році маленький альбом із чотирьох пісень: «Сонячний дощ», «Вишнева сопілка», «Катерина» і «Довга дорога». Будучи вірменом, генерал-майор Екімян так перейнявся українською культурою, що коли в Києві відбувався запис цієї платівки, він приїхав на нього в українській вишиванці.Коли вбили Володимира Івасюка, влада намагалася заморочити людям голову, розпускаючи плітки й приховуючи факти, намагалася сховати сліди. А людей, які знали зайве або могли наблизитися до розгадки - усунути. За деякими даними, Олексій Екімян загинув у загадковій автокатастрофі через місяць після загибелі Івасюка...► Батько композитора, Михайло Григорович, у спогадах, присвячених синові, докладно розповідає про маловідомий факт із його біографії. Виявляється, Володя міг осліпнути ще з колиски. Коли він народився, йому, як і всім немовлятам, закапали очі ляпісом. Раптом дитина зайшлася в плачі, а по його щоках потекли чорні сльози. Виявилося, що медсестра переплутала розчин і ввела йому не 2%-у, а більш сильну концентрацію - 25%. Дитину врятувало лише те, що спрацював рефлекс, і він встиг прикрити повіки. Лікарі кицманської лікарні розгубилися. Проте дорога була кожна хвилина і Михайло Григорович уночі повіз сина в Чернівці. Там маляті надали професійну допомогу й сказали, що дитина народилася в сорочці.► Правда, нянька, Магдалина Порфиріївна Коделюк, що з'явилася у сім'ї Івасюків, коли Володі було два місяці, і яка виховувала потім Галину й Оксану (діти називали її другою мамою, вона прожила в їхній родині 45 років, до самої смерті), вважала той випадок знаком долі майбутнього композитора, що склалася трагічно.► Батько композитора так описує той епізод: «Розглядаю сина довго i жадiбно, очей не можу одвести. Шукаю у ньому своїх рис. Яке нiжне це дитинча. Гладжу теплою рукою його рожеве тiльце i не тямлюся з утiхи. Моя радiсть тьмянiє трохи вiд того, що по личку, уздовж носика, пропалено двi чорнi дорiжечки. Це краплi ляпiсу котилися з очей, залишаючи пiсля себе чорний слiд. У головi ворушиться думка, що син при своєму народженнi заплакав чорними сльозами. Менi страшно вiд цiєї думки, вiдмахуюсь вiд неї, мов од лютого шершня».► Цей випадок був як Божий знак, як провісник майбутнього зла, завданого за життя юнака людьми. Одні не сприймали його творчість, інші заздрили його славі, третіх дратувала його незалежність у судженнях та поведінці, а представників влади просто обурював той глибокий національний дух, притаманний його пісням, дух, що будив українство від заколисуючих дифірамбів офіціозної пропаганди, що уславляла штучну спільність - «радянський народ». І всі ці недоброзичливці, як могли, шкодили таланту. І зрештою досягли мети: композитора передчасно не стало.► Але навіть тоді заздрісники не могли заспокоїтися. На одному із з'їздів композиторів України, коли одна з делегаток вийшла на сцену й сказала: «Як шкода, що так рано з життя пішов Володимир Івасюк, «наша зіронька», «наша надія», то композитор Майборода голосно викрикнув: «Яка це зіронька - це наша ганьба!»► На відміну від тих людей, сам Володимир був доброзичливим, відкритим і щирим. Згадує народний артист України, засновник ансамблю «Смерічка» Левко Дутківський: «Володя умів радіти успіхам інших, він ніколи не заздрив, бо сам був незалежним, яскравим, неповторним талантом і професіоналом своєї справи, щирим другом, прекрасним хлопцем, який без вагань і власної вигоди міг прийти на допомогу, а тих, хто хоч раз у житті йому у чомусь допоміг, ніколи не забував, високо цінував і поважав».► У Володимира Івасюка були видатний батько й турботлива мати, дві улюблені молодші сестри, десятки друзів і сотні заздрісників. Увійшовши у вищу музичну еліту, він ніколи не входив у який-небудь клан. Автор найпопулярніших українських шлягерів не був навіть членом Спілки композиторів України. Усього 30 років було відпущено Івасюку, щоб стати Великим. Його життя обірвалося, немов натягнута струна - лунко і боляче, зненацька і якось нелогічно...► Коли Володі було 10 років, його ім'я вже гриміло на весь рідний Кицмань, в 15-ть - його популярність одержала чернівецьку прописку, в 20 років про нього говорила вже вся Україна, а ще рік по тому його прийняла Москва. «Червона рута» була визнана кращою піснею 1971-го, а «Водограй» - 1972 років. При Чернівецькій філармонії з'явився вокально-інструментальний ансамбль «Червона рута». У колектив прийшла випускниця музучилища Софія Ротару. Пісні двадцятип'ятирічного Івасюка вперше представляли Україну на фестивалі у Сопоті, і студент Львівської консерваторії став одним із найбільш популярних композиторів у країні.Смерть наздогнала Володю, коли він робив доленосний для себе перехід від музики естрадної до музики академічної. На жаль, пензель майстра так і завис у повітрі, а зниклі ноти його останніх робіт, немов згорілі рукописи гоголівської другої частини «Мертвих душ», назавжди пішли у невідомість.Після трагедії 1979 року майже десятиліття ім'я Володимира Івасюка на батьківщині було огорнуто мовчанням. І тільки в 1988-му чернівецьке телебачення програмою «Червона рута» прорвало завісу тиші, і почали з'являтися поодинокі статті, присвячені авторові знаменитої мелодії.► Всі ті десять років після смерті Івасюка львівська влада забороняла ставити на його могилі пам'ятник. Його все-таки встановили до 50-ї річниці від дня народження композитора, і відтоді пам'ятник уже тричі переніс акти вандалізму. Комусь дотепер не дає спокою його слава великого Українця.А його пісні, усій владі на зло, стали справжнім пам’ятником нерукотворним. Їх продовжують співати і дотепер...► P.S.Коли ми прохоили останнім шляхом Івасюка, провідниками були учитель географії СШ №41 і голова осередку «Молодого Руху» Брюховичів Любомир Войтович. Торік Любомир організував похід молоді Брюховичів місцями видатного композитора та присвятив йому сторінку газети «Шкільні вісті» СШ №41. Він розповідає, що після цього йому додому був дзвінок із погрозами: мовляв, якщо хочеш жити спокійно, не лізь, куди тобі не слід. Окрім того, коли декілька років тому мешканці Брюховичів установили пам’ятний камінь на місці трагедії, невдовзі хтось відбив на ньому хрест, зникли дерев’яний портрет і жовто-блакитний прапор...

Yiruma южнокорейский композитор-пианист

Yiruma (И Рума или Ли Ру Ма) – южнокорейский композитор-пианист, родился 15 февраля 1978 г. в Сеуле. Yiruma начал играть на фортепиано с 5 лет, в 11 он отправился в Англию, где учился в Purcell School of Music для музыкально одаренных. Затем он поступил в Королевский Колледж, где учился у музыканта Харрисона Бертвистля. Во время его обучения в Королевском Колледже его музыкальный талант был замечен, и вскоре увидел свет его первый альбом классической музыки под лейблом DECCA. В январе 2002 г. Yiruma вошел в историю, как первый корейский музыкант, выступивший на известном музыкальном фестивале MIDEM в Каннах, Франция. С тех пор альбомы Yiruma продаются в Европе, Японии, Сингапуре и по всей Азии. Его произведения занимают высшие позиции в поп-чартах Кореи, а сам исполнитель считается одним из самых многообещающих музыкантов нашего времени. В 2004 г. Yiruma дебютировал на Японской сцене с музыкальным сопровождением, которое он написал для телевизионных минисериалов Fuji .


Собрание сочинений «best of» было выпущенном при поддержке студии Universal Music Japan в Октябре, в сопровождение сольных выступлений в знаменитых Tokyo Orchard Hall и Kawaguchi Lilia Hall. Любовь корейцев Yiruma заработал после сочинения и исполнения музыкальной темы к популярному драматическому сериалу «Зимняя соната». В 2003 г. музыкант представил публике новый альбом «From the yellow room» получивший 30 000 предзаказов, а в 2004 г. альбом «Nocturnal lights…they scatter», который дебютировал первым номером в Корейских поп-чартах. Зимой 2004 г. Yiruma успешно завершил год феноменальным 23-остановочным концертным туром по Корее (Drama Concert). В апреле 2005 г. Yiruma записал альбом «Destiny of Love», в который вошли новые фортепианные соло.


Yiruma известен во всем мире, и его альбомы продаются в Соединенных Штатах, Европе и Азии. Его самые известные композиции – это «Kiss the Rain» (альбом «Missing You»),


«May Be» (альбомы «First Love» и «Missing You»)


и «River Flows in You» (альбомы «First Love» и «Movement On a Theme»).

Современный польский композитор Zbigniew Preisner

Случайно попала на польского композитора Збигнева Прейснера. 
 Все мелодии, которые я прослушала, объединяют какой-то надрыв, трагичность, мистика, одухотворенность...Но цепляет эта музыка.... 

Zbigniew Preisner - Damage Fatale

 Zbigniew Preisner: Tango


Zbigniew Preisner - The Waltz


Zbigniew Preisner - L'Aurore (Dawn)

Современные композиторы -Алексей Айги

Алексей Айги (род. 11 июля 1971 года в Москве) — российский композитор, скрипач, руководитель ансамбля 4’33".

[ Читать дальше ]

Сторінки:
1
2
3
попередня
наступна