хочу сюди!
 

Славушка

48 років, телець, познайомиться з хлопцем у віці 45-55 років

Замітки з міткою «русифікація»

Відео ПР про те, як "мова" пагубно впливає на кримських дітей

В Криму по місцевому телеканалу партія регіонів активно крутить відеоролик, в якому протиставляють російську та українську. Зміст простий, як двері - жінка з дитиною вдома розмовляє російською, в садку цій дитині "нав'язують" мову. Саме мова своїми вкрапленнями у великий та могучий язиг завдає шкоди дитині та їй розвитку, яка, нібито, ніколи не стане розумною і не навчиться розмовляти грамотно, по руССкі. Вони до сих пір хочуть балакати на "родном языке". Дивіться самі:



Московіти проковтнули телеканал 112.ua

Повзуча русифікація продовжується, і посувається семимильними кроками. Зокрема, й на телеканалах. Звертаю вашу увагу на таку важливу деталь.

            Ще не так давно на інформаційному каналі 112. ua тільки в ранкові години двоє ведучих, починаючи після випуску  ранкових «Новин» об 11.00 три години поспіль (диктори Голованов та Романюк) вели передачу російською. Незалежно від того, який гість у студії  - україномовний чи російськомовний, вони гнули своє – верещали угро-фінською. Всі решта годин до кінця доби  для ведучих були україномовними. Бо ж ми все таки Україна, а телеглядачі – українці, а не потомки золотої орди.  

А ось із недавніх пір (починаючи з 21 березня 2016 р.) частка російськомовного контенту на телеканалі 112. ua зненацька зросла вдвоє. Оскільки керівники студії в вечірні години запустили так зване промо «Вечірній прайм». Це щось начебто нове в яскравій телеупаковці, хоча це ті ж таки діалоги з запрошеними, як правило, нардепами і колишніми політиками першого ряду. Але у найбільш вигідний для слухачів і глядачів час, сказати б,  головні вечірні «забійні» години віддані  «под дорогих тєлєзрітєлєй с «пятой колони» і несравненного руского міра». Не дивно, що  якщо пошукати переклад англійського слова «пройм», то це якраз і виходить – кращий час. Його й віддали під «старшого брата».

І ось починаючи, здається, з 19-ої години до 22-ої вечора тепер української мови на телеканалі 112. ua й не почуєте . Двоє ведучих, як правило – Василь Голованов на пару з Віолетою Триковою, або Анною Степанець щосили ліплять в ефір дурного до плота ненависною мовою окупантів. Не зважаючи на те, що гості студії, як правило люди україномовні. Це ж, схоже, десь когось і злякало, що в Києві почали забувати язик раші. І так же ж стараються, так стараються диктори «закакати» все, щоб нічого українського не було видно та чути. Особливо ж мені шкода в зв’язку з цим ведучу пані Анну Степанець. Толкова, політично й мовно «підкована» в українській студії, вона просто таки блискуче веде там діалоги, використовуючи квітчастості й пишнобарвності мови, як один мій товариш каже: «Мовить, як зозуля кує…». А тут враз, зодягнувши рясу проповідниці проклятого руського міра, виглядає тріскучою, залітною московітською сорокою, з багажем у двісті-триста примітивних слівець – не більше. Гидко слухати й бачити кращу ведучу телеканалу в цій лубочній, примітивній, убогій ролі. Сидиш перед екраном і думаєш: ти знаходишся в Україні чи це вже якийсь Гусь Хрустальний, Мухосранск?

Усе це твориться, зрозуміло, окрім того, що й у ранкові години, по-старинці, ведуться три години передачі мовою окупантів. Кому, скажіть, не зрозуміла українська мова в Україні, що потрібно «вєщати» на язикє раші? Вперто і невідворотно… Я уже не кажу про те, що й до восьмої години ранку мовлення телеканалу 112. ua здійснюється виключно зрусаченою молоддю. Там ні слова не почуєш українською. Як мені казали знаючи люди, туди спеціально підібрали кривулянтів з української.

Іншими словами, розпочалася ще одна прихована "руская вєсна". Через заповзання мовних зміїв до українських помешкань. Поки хохли чубляться за портфелі на Печерських пагорбах, московіти запускають контентну отруту через ними контрольовані телеканали.

Ось чому закликаю народних депутатів України, громадські організації, патріотичні, народно-демократичні сили, які відстоюють інтереси українців на свою рідну мову, телеглядачів-українців звертатись із вимогою до Національної ради з питань телебачення і радіомовлення України, до  Комітету Верховної Ради з питань свободи слова та інформаційної політики, до Міністерства культури України перевірити, чи має телеканал 112. ua право на те, щоб так – ні сіло, ні впало, зненацька вдвоє збільшити студійні передачі мовою окупантів. Чия це є зла, ворожа воля вчинити так саме тоді, коли агресор шаленіє в Криму, тримає у в’язницях наших героїв, щодоби вбиває і калічить наших людей. Бо ж ясно, що самі ведучі тут явно ні при чому: не вони придумали ці новозміни у мовній політиці телеканалу. Моя думка така: нехай в Україні стане менше на одного мовника, ані ж він має всіх нас нахабно й цинічно зрусачувати. Якщо вони, зрозуміло, не вміють виправляти свою мовну політику…

Якщо ми попустимо тут, не відвоюємо захоплення українського ефіру московітською бандою, то завтра, за повелінням хазяїв, які є на побігеньках у Кремля, всі мовники затріщать по-ординськи.

Адреса Національної ради з питань телебачення і радіомовлення України:01601, Київ, вул. Прорізна, 2, тел. (044)-278-75-75. Електронна адреса Комітету Верховної Ради України з питань свободи слова та інформаційної політики: opetrenko@rada.gov.ua

Від русифікації до бідності

Нав’язування російської мови – лише один з аспектів експорту Росією свого способу життя

Термін, здається, добре знайомий. Нині навіть  шкільнийпідручник жваво пояснить вам його сутність: русифікацією, мовляв, єполітика, спрямована на утвердження та зміцнення російської національно-політичної переваги в Україні або інших країнах за допомогою переходу чи  переводу осіб неросійської національності на російську мову й російську культуру та їх ню подальшу асиміляцію. Популярне трактування цього явища веде свій родовід іще від рубежу ХІХ–ХХ століть, коли політичне крило національно-визвольного руху боролося проти різного роду обмежень у царині українського слова й друку. Згодом, уже за радянських часів, це трактування видозмінилося у викривальне бичування культурно-освітньої політики СРСР. Утім, русифікаторство від свого початку стосується не лише «солов'їної мови» та вишиванки.

Економічна русифікація: снаряди замість масла

Здебільшого під русифікацією розуміють насадження й культивування російського, яке має витісняти й нівелювати щось питомо своє, автентичне. Насправді утиски та асиміляція були і є лише частиною русифікаційних заходів. Іншою їхньою функцією є збереження та розвиток тих складових місцевої культури чи соціальних практик, які за визначенням були корисні для метрополії, обіцяючи зміцнювати її вплив на місцях.

Русифікацію традиційно й цілком справедливо ототожнюють із поширенням на Україну політичного впливу Росії, коли після Козацької революції ХVII століття та низки воєн із Польщею й Туреччиною дедалі більше українських теренів потрапляли під владу «білого православного царя». Утім, початки русифікаторства попервах стосувалися зовсім не культурно-освітньої сфери, а радше соціальної та економічної. Ревно обстоюючи позитив, що його буцімто привнесли російські завоювання імперської доби в економічне життя України, казкарі ідеологічного фронту повсякчас наголошували на доступності для України зарубіжних ринків збуту продукції (в першу чергу сільськогосподарської), перетворення Півдня та Лівобережжя на житницю Європи тощо. Гірка правда полягала в тому, що всі ці зміни скоріше сприяли консервації економічного аутсайдерства України, яке намітилося вже у ХVIII столітті, аніж виходу з нього. Не секрет, що «доступ» до західних ринків українських купців відбувався не рентабельно виправданими шляхами, як було ще від часів Середньовіччя, а за російським посередництвом і через контрольовані метрополією транзитні центри. Ідеологія російської зовнішньої торгівлі не мала нічого спільного з філософією вільного обміну, притаманного західному світу й була орієнтована винятково на потреби встановлення економічного, а відтак і політичного панування. Шляхом запровадження поступових обмежень на вивіз стратегічно важливих товарів та спрямування торговельних потоків у власні транзитні пункти Росія швидко встановила цілком нові для українців правила гри, де бізнес міг бути успішним лише для «своїх». У недалекому майбутньому в ньому лишилися переважно ті, хто заручився підтримкою та протекцією впливових вельмож або царських фаворитів.

Іншим гірким плодом стало входження українських виробників до загальноросійського ринку, оспіване багатьма істориками імперської та радянської доби. Сільське господарство в Україні мало орієнтований на експорт характер. Псевдо-патріотів страшенно тішив статус України як годувальниці Європи, при цьому скромно замовчувалося те, що за кордон продавали переважно фуражне збіжжя, яке йшло не до європейських споживачів, а для реекспорту в колонії. Динамічний розвиток цукроваріння в Правобережній Україні, що так пестив містечкове марнославство, теж став таким собі маленьким «економічним дивом», з тим лише застереженням, що умови роботи на цукроварнях були вкрай важкими, а мережа підприємств аж ніяк не вирішувала проблеми безробіття та низького рівня життя. Попри те що Україну вважали мало не столицею європейського цукроваріння, її середньостатистичний мешканець споживав цукру в рік найменше з-поміж інших сусідів по Європі!

Промислове піднесення другої половини XIX століття було чистої води «русскім» проектом, через те що всю інвестиційну сферу контролював уряд, прагнучи використати її не для поліпшення добробуту країни, а заради розбудови стратегічно важливих галузей, орієнтованих на потреби армії та флоту. Бісмарківський принцип «снаряди замість масла» приваблював закордонних інвесторів гарантованим збутом виробленої продукції (гармат, пароплавів, прокату, рейок, вагонів, промислового устаткування), споживачем якого виступала держава. Імперська промислова революція, а згодом радянська індустріалізація сповідували практично однакові економічні пріоритети: переважання видобутку сировини та важкої промисловості над харчовою та легкою. Напередодні Першої світової війни в структурі українського експорту на готову продукцію припадало менш як 20%, решту становили сировина та напівфабрикати.

Неоптимальний розвиток промисловості та сільського господарства, запроектований та стимульований в інтересах меншості суспільства, гальмував розвиток внутрішнього споживання. Відсталість імперської моделі економіки фактично законсервувала застарілі форми харчування та побутової культури українців. Надмірне споживання хліба й злаків, які компенсували брак у раціоні білків та жирів, високий рівень споживання алкоголю, що його неявно стимулювала державна монополія, – усі ці рудименти архаїчного повсякдення успішно пережили імперську цивілізацію, ставши одним з основних кодів цивілізації радянської.

Відсталість сфери комунікацій, про яку ще Гоголь писав, як про хронічну хворобу Росії, стала для України усталеним фактом. Ірраціональне й мляве будівництво доріг, а згодом залізниць, відсталість технологій та розкрадання коштів назавжди стали виразно російським брендом у цій сфері. Транспортні проекти часто перетворювалися на іміджеві ширми, що прикривали справжню безпорадність держави: сцени закладення Транссибірської залізниці, де майбутній імператор Ніколай ІІ з тачкою в руках, увійшли до всіх гімназійних підручників з історії, а за деякий час реінкарнувалися в пропагандистські плакати іншого потьомкінського проекту імперії, тепер уже радянської, – БАМу. Спільними нотками резонують із ними і теперішні інфраструктурні проекти Євро-2012 пострадянської України

Соціальна русифікація: черги замість барикад

Найяскравіший вияв соціальної русифікації – участь українських еліт у розбудові російської та радянської імперій – часто використовується як аргумент на користь близькості цих утворень і їхньої ідеології українському менталітетові. Заради точності відзначимо: «хохли»-будівничі імперії – це не лише Розумовські, Безбородьки, Трощинські та Кочубеї, але й сотні тисяч українських селян та козаків, якими Петербург «обрусения ради» заселяв Кубань, Крим, Східний Сибір і Казахстан. Прикметний факт соціальної політики метрополії: усі регулятивні заходи щодо українського суспільства вона спрямовувала тільки на дві соціальні верстви – дворянство й селян. Перші отримували кар'єрні та матеріальні перспективи на імперській службі, втрачаючи натомість соціально-політичну самодостатність (а згодом і ідентичність), других то батогом, то пряником манили до міфічних селянських «землі й волі». Водночас політика імперського та радянського урядів послідовно ігнорувала й маргіналізувала третій стан – середній клас. Права власності в законодавстві імперій для непривілейованих верств завжди лишалися примарними, а політичні свободи були геть відсутні, що взагалі не давало можливості для розвитку буржуазії як носія принципово іншої громадянської релігії, заснованої на індивідуалізмі, незалежності, відповідальності та підприємливості.

Натомість соціальна русифікація повсякчас дбала про збереження в суспільстві ієрархічної структури. Верхівку традиційно посідали «обрані» та протеговані політичним режимом чиновники й офіцери, до яких могли долучатися інші категорії «слуг народу». В умовах хронічної неефективності управлінського апарату та економіки, ці категорії мали окрім владного впливу ще й додаткові пільги-преференції – від доступу до західних благ цивілізації до якісного лікування та харчових пайків у спецрозподільниках. Решта суспільства поставала аморфною знеособленою масою, головними моральними цінностями якої були безоглядна покірливість та віра в сильну державу (царя, вождя). Соціальні прагнення скеровувалися не на самореалізацію та самовдосконалення, а на пошук шляхів потрапляння до числа «обраних» і відтак оволодіння дарованими їм пільгами. Особиста свобода в колективістських структурах сільської громади або стаханівської бригади завжди була аномалією й викликом традиційним цінностям. Патерналістські орієнтири й очікування завжди мали своїм наслідком пасивність і добру керованість – найцінніший суспільний результат русифікаційних проектів. Саме вони давали можливість метрополії ліпити нові спільноти не тільки на рівні ідентичностей, але й фізичних людських мас – саме так став можливим феномен «радянського народу», популяції якого лишилися практично в усіх колишніх радянських республіках і понині.

Утім, соціальні успіхи русифікації були й лишаються чи не найбільш сумнівними та обмеженими. Причин цьому досить багато – від напрочуд тривкої соціальної пам'яті українців (як-от селян, у яких, як доводять соціальні психологи, інтуїтивна й підсвідома недовіра до влади, спричинена травматичним досвідом голодоморів і колективізації, живе та працює протягом щонайменше 4–5 поколінь) до елементарної незграбності та поверхневості реалізації конкретних заходів. Поклавши чимало часу та коштів на нівеляцію соціальних та етнічних відмінностей поміж «братніми радянськими республіками», небіжчик СРСР, зрештою, зіткнувся наприкінці свого існування з вибухом притлумлених до того «націоналізмів» та відродженням соціально-побутових традицій, які він безуспішно намагався викорінити. Системною вадою русифікації була її неконструктивність. Оглядаючи наслідки русифікації Криму, яка в очах російського суспільства була аналогом цивілізаторства дикунів, російський публіцист Євґєній Марков із невтішною відвертістю зазначав: «Питання про народну вигоду мусить бути вирішене з цілком безсторонньою логічністю й щирістю... Погляньмо справі прямо в очі й, поклавши руку на серце, скажімо відверто, чи справді дали ми кримському татарину краще життя?»

Культурна русифікація: «бідні, бо дурні, а дурні, бо бідні!»

Культурна площина русифікації здається найбільш видимою. Утім, вона набагато ширша й загрозливіша, аніж валуєвська заборона українських друків 1863 року чи то тріумфальна хода російської попси українським телеефіром.

Глобальний результат культурної русифікації – це прищеплення нової системи цінностей і мотивів, передусім у повсякденному житті. Це ті соціальні звички й судження, які промовляють до нас вустами персонажів Сковороди та Нечуя-Левицького: «начальник завжди правий», «не висовуйся», «а мені воно треба?» тощо.

Соціальна байдужість та духовна летаргія насправді страшніші за примітивність смаків, що їх плекає маскульт «русского міра». У цьому сенсі наслідки русифікації зараз даються взнаки навіть там, де замість російської лунає українська, але в лікарнях і судах до людини ставляться залежно від її соціальної «сортності» й товщини гаманця.

Ще одна, так би мовити, цивілізаційна травма, заподіяна русифікацією, – поява в нашому культурному лексиконі понять «провінція» та «столиця». У дорусифікаційну добу культурний ландшафт на знав такого поділу через питомо європейську гомогенність України – великі міста й містечка творили основний економічний та культурний субстрат регіонального життя, у якому освітні центри та потужні торговельні осередки не конче збігалися з адміністративними столицями й осідками можновладців. Переформатування імперської доби натягнуло над країною нову координатну сітку, у якій ця гомогенність швидко зникла разом зі старими осередками культури й економіки (навряд чи хтось зараз упізнає в Кам'янці-Подільському, Білій Церкві, Коропі чи Новгороді-Сіверському колишні «зіркові» міста). Центри ваги перемістилися в значною мірою штучно визначені новою владою осередки, які так і не спромоглися на самодостатній розвиток, а з’ясування можливостей і перспективності стало визначатися не природними здатностями регіону чи місцевості, а властивим імперії ієрархічним поділом між «центром» і «окраїнами». Тож провінційність стала категорією не географічною, а радше сутнісною, якісною.

Імунітет від русифікації

Русифікаційні моделі були і є конче необхідними для збереження цілісності та впливу імперії. Але чи є вони такими всесильними та ефективними? Ахіллесовою п’ятою русифікаторства є тотальна байдужість до будь-якої ідентичності, в основу якої покладено суто громадянські цінності (примат прав особи, індивідуалізм, терпимість, соціальна конструктивність тощо). Через те навіть русифіковані громадяни не завжди уживаються із цінностями та умовами «русского міра», навіть якщо вони є етнічними росіянами. Русифікована модель суспільного й культурного устрою пропонує неефективну державу, матеріальну нестабільність і соціальну пасивність, позбаляючи натомість можливості вибору та перезавантаження суспільного розвитку. Ця неприродна модель поступу є перешкодою для повноцінного розвитку не лише Львова, Коломиї чи Луцька, але рівною мірою й Луганська, Джанкоя чи то Херсона. Русифікація та її новітній римейк совок ніколи не матимуть шансів там, де люди воліють бути громадянами, а не підданими.

Продовження читайте у журналі «Український тиждень» №23(188)

Оголосимо російську – мовою окупантів у києві

Друзі! Не грузин Саакашвілі, ні пуштун Найєм, не кримський татарин Іслямов, хоча велике спасибі їм за активність і неспокій, мають принести свободу від загарбників і корупціонерів, бандитів усіх мастей Україні, а ми – українці. І насамперед у святій для кожного з нас справі звільнення нашої землі від багатовікового нашестя московітського «языка». Справу цю не маємо ми права відкладати ні на один день. Особливо ж у пору «Великої Вітчизняної АТО», яке справу мови в суспільстві загострило до бойового списа. Ми ж чуємо повсякчас з Кремля, і це було вкотре повторено цими днями параноїком Путлєром, що він буде звільняти «рускоговорящіх» на нашій землі. Відповідь може бути лише одна – немає у нас московітоязиких, Україна – унітарна україномовна держава! Відповідно до статусу ООН – моноетнічна. А такими, нагадаю, є держави, де понад 67 відсотків населення складає корінну, титульну націю. За даними останнього перепису населення 2001 року ця цифра в Україні дорівнювала 77,8%. Нині без окупованого Криму, загарбаної частини Донбасу взагалі сягне, мабуть, 85-88 відсотків, якщо й не більше.

         Звісно, що приклад святого очищення від окупаційної мови має показати насамперед столиця держави – Київ. Тут зосереджена національна еліта держави. Тут знаходиться мозок всього українства. Тому він має проявити, показати себе нарешті. Зорганізуватися  для того, щоб пояснити всім: якщо ти українець – прояви себе звільненням від пут окупаційної мови. Якщо ти не можеш брати автомат і стати на захист своєї Вітчизни в бою, викинь на смітник свій «язык», заговори українською! Погано володієш? Опануй, ти ж не калузький Азіров, не Савік Шустер, який пише, що володіє ледве не десятком мов, а українську не осилить за десять літ гастролювання тут.

         Думаю, що приклад організації українства в столиці мають показати нові депутати Київради, насамперед від націоналістичного ВО «Свобода», від «Самопомочі», «Батьківщини». Та й, мабуть, від «Єдності», «Солідарності» також. Благо, в нинішньому корпусі обранців міськради відверто не заявлено прямодушних ворогів українства, підпряжних московітів. Хоча побачимо, як вони  будуть голосувати невдовзі.

         Що вони можуть трансформувати? Насамперед рішенням Київради дистилювати місто від окупаційномовної реклами. На правах міської влади потребувати припинення оголошення московітською в рухомому транспорті, оповіщень у велелюдних місцях. Але найбільша турбота має розкритися в цьому відношенні щодо вичищення авгієвих конюшень загиджених Табачником і його клікою в школах та вишах. Якщо ти український вчитель, то маєш бути зразком українства! Бо педагог це не просто професія для заробітку, а спосіб життя і мислення. Ось так маємо підходити до цього. І відповідно діяти.

         Більше того, ми всі маємо особливо категорично підкреслити: що ніхто в Києві зовсім не виступає проти росіян, проти повнокровного використання ними своєї рідної мови в побуті, спілкуванні, вихованні дітей. Це їхнє конституційне право. Ми росіян у Києві вважаємо повнокровними українцями, громадянами незалежної і суверенної України, багато з яких героїчно воюють проти московітських загарбників на Донбасі. Дехто з них навіть смертю героїв поліг за нашу рідну Вітчизну. Честь і хвала цим українцям! Ми ж - за раціональне і логічно виправдане, свідоме звуження аж до викорінення мови окупантів з організації життя, господарського ладу в столиці і на всій території держави. Українці мають свою чудову, красну мову, яка тисячоліттями жорстоко придушувалася з Москви. Цьому варварству потрібно покласти край раз і назавжди. І час цей прийшов.

         Діяти саме так наполегливо і рішуче нас закликають і приклади з історії міжнародного державотворення. Нагадаю, що до нападу Наполеона на Росію  1812 року, вся московська знать спілкувалася виключно французькою. Московіти перемогли загарбників, тоді ж вигнали з  міжлюдських своїх зносин і мову осоружних окупантів. Цілком справедливе, непогрішне рішення.

До обрання президентом Чехії Томаша Масарика у 1918 році в державі пануючою була німецька мова. Ситуація складалася один в один подібна до тієї, яка є у нас нині з російською. Але завдяки тому, що рішучий і безкомпромісний патріот глава держави ввів вимогу на державні пости, насамперед в армії, поліції, муніципалітетах, уряді проводити жорсткі конкурси знань державної мови, німці, які ніколи не вчили чеської, або так, як це робив пріснопам’ятний  тов. Азаров українську, були на законних підставах виключені з системи управління державою. Так Чехія при Масарику стала повнокровною національно однорідною державою. Чого потрібно обов’язково добитися й Україні.

         Я написав проект можливого рішення Київради з цього приводу, і спровадив його дещо раніше керівнику  депутатської фракції Київради від ВО «Свобода» Юрію Сиротюку, нижче подам його для прочитання і можливого обговорення, удосконалення всім. Пан Юрій запевнив мене, що робота над ним уже почалася. Але всю справу за перетворення Києва в  моно українське середовище не можна віддавати на відкуп самим лише депутатам. Цю справу має очолити бойовий і конструктивний, громадянський штаб активних, мудрих людей. Я б, приміром, пропонував, аби до нього ввійшли такі діяльні і толкові люди, як Олександр Мирний, Сергій Гусовський, Юрій Сиротюк, Тарас Марусик, Василь Куйбіла, журналіст Олександр Івахнюк. Мабуть же ж, хтось і від заспаної і геть ледачої нинішньої «Просвіти», від Народного руху України, якому теж потрібно уже оживати, від інших політичних, громадських формувань. Той таки директор автопідприємства, який запровадив в своєму рухомому складі україномовні рейси. Де той О. Доній зі своїм гуртом 300-от, здається, підписантів за українську мову? Одне слово, друзі, українці, не проходьте мимо, приєднуйтесь, пропонуйте.

         Мій проект рішення Київради, звичайно ж, не тягне на повноцінний документ. Циркуляри пишуться не такою мовою і не письменниками. Але цей текст може бути канвою для народження справді  вироку для окупаційної мови в Києві. Вчитайтеся. Вдумайтесь. Доповнюйте…

         Якщо ми вирішимо цю проблему в столиці, будьте певні, розпочнеться активне звільнення від огидного московітсва і всієї України. Тільки потрібно цього дуже хотіти. Всяко до цієї роботи потрібно залучати народних депутатів України. Їм, відповідно до висунутих нами вимог, переробляти закону України про рекламу. Отож, читайте: 

         Рішення Київради

Про дерусифікацію укладу життя столиці, викорінення русифікації у діяльності навчальних, медичних закладів, побуті, культурному житті міста, зовнішній та внутрішній рекламі, вивісках, оголошеннях тощо.

         В Україні і її столиці, місті Києві, активно триває процес очисної декомунізації, метою якої є одірвати наше суспільство, її життя, діяльність державних органів та громадських інститутів від страшного і пригнобленого минулого соціалістичної доби, в результаті чого українці понесли мільйонні втрати своїх сестер і братів. Викреслюючи нині з свого життя назви вулиць і площ, які були поіменовані найменнями катів українського народу, убивць наших людей, ми не повинні забувати, що тим самим виконуємо лише частину важкої і невідкладної роботи з нагального очищення рідного дому. Бо провести декомунізацію свого життя, це насправді означає витягнути з в’язкого московського болота лише одну ногу народу. Тоді, коли інша залишається по коліна загрузлою у поголовній, бридкій і потворній русифікації нашого життя.

         Вийдіть на вулиці Києва і ви зіштовхнетеся з диким засиллям російськомовної реклами, вивісок, оголошень, повідомлень мовою сусідньої держави, яка вчинила щодо України, українського народу віроломство, анексувавши територію Криму, захопивши, розгромивши, розтрощивши сотні населених пунктів Сходу Донбасу. Від куль загарбників загинуло понад дев’ять тисяч українців, близько трьох тисяч із них у бойових зіткненнях. А, отже, патріотів держави. І за це прощення варварам не буде.

         Вийдіть на вулицю, до прикладу, Саксаганського, у самому серці столиці, зупиніться на тротуарі біля Будинку кіно. Навпроти через вулицю велика вивіска такого змісту: «ВареничнаЯ». Подібна на бульварі Лесі Українки. Аж три магазини з однаковими яскравими вивісками «КорицА» між станціями метро "Площа Льва Толстого" - "Олімпійська".

         Не важко здогадатися, що всі ці причіпні «А», «Я» є своєрідним викликом нашому суспільству, зухвальству російськомовних фанатів щодо нашої мови, культури, нашого способу життя. Вони явно насміхаються над українцями, тоді, коли їхній біснуватий лідер з мови ординців, менталітету здійснює на очах усього світу відверту агресію щодо України.

         Яскравим прикладом того, як прибічники московітів, користуючись поблажливістю, доброзичливим характером українців агресивно ведуть боротьбу за придушення мови корінної нації в учбових закладах може слугувати ситуація в київській школі №78 (розташована на вулиці Шота Руставелі, 47). Відправивши дитя до навчального закладу з українською мовою викладання, молоді батьки згодом помітили, що їх школярик практично не спілкується нею в школі. Оскільки вчителі, керівництво школи використовують в позакласний час виключно мову окупантів. Важко сказати, як вони ведуть заняття взагалі, оскільки деякі педагоги, практично не володіють українською.

         Справою зайнявся журналіст Олександр Івахнюк. Про це він підготував матеріал, виставив його на сайті «Радіо «Ера», де працює. Але його публікація була тут же знята з Інтернет видання: керівництво редакції заборонило йому займатися справою щодо дискредитації викладання української мови в столичній школі №78. На знак протесту, журналіст подав заяву на звільнення з редакції.

         Це свідчить лише про одне, що московітська воєнщина не обмежується самим лише захопленням ординцями українських територій, убивством наших громадян, патріотів, розграбуванням населених пунктів і об’єктів інфраструктури, а здійснює спроби взяти під контроль свідомість, уклад життя наших людей, підростаючого покоління насамперед. І з цим миритися не можна. Подібні факти, а цей насамперед, мають отримати фахову правову оцінку, всебічний осуд громади міста, повинні переслідуватися відповідно до закону. Київрада з свого боку має поставити адміністративні заслони проникненню мови, культури окупантів в свідомість і побут киян.

         Єдиний і правильний спосіб відповісти на цю маячню загарбникам наочно довести, що Київ насправді це європейське і винятково українське, україномовне місто. А це означає, насамперед прибрати з наших міст усю російськомовну плюгаву рекламу, оголошення, вивіски. Перестати без найменшої потреби використовувати у державних органах, громадських, побутових місцях, насамперед, у навчальних, медичних закладах, у діяльності правоохоронних органів, підприємств сполучення, транспорту російську, офіційно оголосивши її мовою окупантів.  

         Тому Київ, як столиця України, як  головне місто держави має показати приклад викорінення мови ворога з нашого повсякденного життя. Оголосити, що мова окупантів не може використовуватися в діяльності навчальних закладів на території столиці, бути мовою спілкування вчителів та школярів під час занять та в позаурочний час на території школи, окрім дошкільних закладів і шкіл з російською мовою викладання. В медичних, торгових установах, культурних закладах. Уся документація на території міста має вестися виключно державною мовою.

На території Києва російська мова не може використовуватися в рекламах, оголошеннях, повідомленнях на вулицях і площах, у приміщеннях навчальних, медичних, культурних, торгівельних закладів, державних і громадських установах, військових частин, правоохоронних органів, у місцях загального користування багатоквартирних помешкань і будинків. В оголошеннях у всіх видах транспорту, на вокзалах і аеропортах, у громадських місцях.

Встановити, що ті фірми, торгові та інші підприємства, комерційні структури, які попри все одначе бажають мати вивіски, рекламу про свої товари і вироби, приміром, російською мовою, повинні платити ренту від п’ятдесяти і більше неоподаткованих мінімумів щомісячно, залежно від характеру цього посилу. Рівень подібного оподаткування встановлюється окремим рішенням Київради, кошти від цієї операції спрямовуються до бюджету міста.

Заборонити гастролі артистів у Києві, які в своєму репертуарі мають більше двадцяти відсотків творів мовою окупантів.

Такі філологічні обмеження продиктовані особливими умовами життя в час відвертої агресії з боку Російської Федерації, котра особливу увагу в окупації України звертає на проникненні своє антиукраїнської ідеології на розум і душу молодого підростаючого покоління, на розширення культивування в українському середовищі російської мови, культури, традицій, радянських свят. Ми повинні розуміти, що прогинаючись під мовою окупанта, переходячи на неї в спілкуванні, ми тим самим робимо крок до зради своєї Батьківщини.

Виходячи з інтересів київської громади щодо захисту устоїв рідної мови й культури на території Києва пропонується:

1.     За участі громадських організацій, відділам освіти, культури КМДА, відповідним комітетам Київради створити спеціальні комісії Київради з перевірки дотримання даного рішення у навчальних закладах з українською мовою викладання, у медичних закладах і інших культурних установах, громадських закладах. З перевірки дотримання обмежень зовнішньої і внутрішньої реклами, оголошень, повідомлень російською мовою, репертуару виконавців музичних творів з правом складання цими комісіями відповідних актів для накладення відповідних штрафних санкцій. Їх доручаться розробити і відповідно затвердити фінансовому відділу Київради і відповідним комітетам.

2.     Створити спеціальну комісію Київради щодо вивчення ситуації з викладанням української мови в школі №78 і інших освітніх закладах столиці. У разі, коли підтвердяться факти, що заняття проводять викладачі, які не володіють українською мовою, зажадати від відділу освіти КМДА звільнення керівництва навчального закладу.

3.     Оголосити в Києві російську – мовою окупантів.

Сторінки:
1
2
попередня
наступна