Щоб паніку не сіяти
- 12.10.18, 11:07
ШЛЯХ У МАЙБУТНЄ
Навіть тим, у кого гарна пам’ять, вже важкувато пригадати, з чого, власне, все почалося. Ну а фахівцям то вже й поготів.
У них же, у фахівців, з пам’яттю навіть не те щоб поганенько, їм її взагалі геть-чисто відбивають нові теорії. А теорій тих - годі й лічити, і з’являються вони так само часто і мальовниче, як всілякі кулі, букети та інші фігури святкового феєрверку в нічному небі.
І тут же спритненьким треба бути: роззявиш рота на одну теорію, а іншу, нову, прогавиш, - і вже керівництво та колеги позирають скоса з підозрою, - ти наш чи ти не наш?
А до чого тут пам’ять? - та дуже просто: кожна з нових теорій переписує та переробляє минуле на свій копил. Тому про те, що було, вже не згадують. Його, минуле, щоразу новіше й новіше, доводиться раз-у-раз наново заучувати. Бажано напам’ять.
Чекайте, так про що ми?.. бісова пам’ять… А! - про те, з чого все почалося. “Все” - не мається на увазі ВСЕ. Не якийсь-там “універсум”, котрий, незважаючи, на інтернет-балачки про розумний космос, мало кого цікавить. “Все”, в нашому випадку, - це уява про те, що брудний та кривавий шлях, котрим повзе людство, є дорогою до майбутнього економічного розквіту.
Власне, щодо ідеї процвітання взагалі, ніхто з нас внутрішнього опору не відчуває, проте, до можливості взяти самому, от так, раптом, і розквітнути, кожна окрема людина ставиться вельми обережно. З цілком зрозумілих причин.
Ти, скажімо, розбагатів, став “увесь із себе”, і все при тобі, - а навколо ж люди… І податкова інспекція. Ці наврочити можуть, а ті так взагалі, - прийдуть і запитають.
Отож і виходить, що процвітати наодинці нікому якось не кортить. Тому й оповідання наше - про історію виключно загального розквіту.
ТИ - ЧУДОВИЙ ХЛОПЧИК
Так от, почалося все буквально з нічого, на пустому місці. Зненацька, ні сіло ні впало, почало бурхливо розвиватися те, що в усіх шпаргалках по марксизму називалося “засоби виробництва”.
В цій справі 19-те століття, безсумнівно, особливо відзначилося. Було розроблено й впроваджено так багато нових технологій, що продукувати усілякого товару для життя людей рівно стільки, скільки його на той час скромно вживали, означало задушити маленьке рум’яне дитинча, - прогрес, - просто в колисці.
Тому ті, хто збагачувався, виробляючи продукцію, і ті, хто збагачувався, даючи їм кредити, вирішили не брати такий гріх на душу. Живе собі дитинка, - от хай і живе, ну і ми при ній. Сказано - зроблено: зліпили ідеологію прогресу, звівши його до розвитку продуктивних сил і до постійного росту споживання.
Звернута до обивателя, який шаленів від маси можливостей, що лізли в руки і прямо в рота, ця ідеологія тицяла в нього пальцем, як дядько Сем, з усіх реклам і вітрин, і кликала й кричала: “Ти - можеш!” Бажання споживати все більше й більше було замішане у великій діжі “розвинутих країн”, росло як на дріжджах, від нього можна було відшматовувати жирні кусні та годувати економічний прогрес. Ну, і його піклувальників.
А людям вселяти думку, що ось це бажання споживати, - воно і є основою життя та розквіту. Ось дивіться, - воно ж усеньку тобі історію просувало людей уперед по їхньому… - ну, який вже був шлях, по такому воно їх і сунуло.
Більшовики свою імперію, треба сказати, на деякий час переможно звільнили від цієї “зарази”, але, десь так років з шістдесятих, підігрітих “мирним змаганням двох систем”, і туди стала просякати розчина “росту добробуту на базі економічного прогресу”. Іншими словами, - приєднання до загальної діжі.
Всі решта посудин, - країни та континенти, були всі якісь такі кострубаті та кволі, ємність їхнього бажання жити ще краще, читай: “споживати все більше”, - була занадто вже мілкою для тих, хто багатів на ідеології споживання. Та й зроблено було тих, хто їх населяв, із чогось такого негодящого, - кого з них не візьмеш, у нього в національній культурі й ознаки немає уявлень нормальних, на кшталт: чим більше ти споживаєш, тим ти кращий и вищий за інших.
Тому, з такої от безнадії, доводилося все більше накачувати загальну купівельну спроможність мешканців “метрополії”, - розвинутих країн. Тобто, внутрішній ринок.
У цій справі став у пригоді такий потужний насос, як національна пиха. Ми кращі за всіх тому, що ми більш за всіх споживаємо. Ну, як у дитинстві, - ти гарно їси, значить, ти чудовий хлопчик.
ІРИГАТОРИ
Проте, - “недовго музика та грала”, - десь під 80-ті роки минулого століття купівельна спроможність населення була вже не в змозі задовольнити лібідо тих, хто нею користувався. Ну, тож за браком іншої партнерші, заходились вони їй, для активності, вколювати кредити. Стимулювати попит, давати для цього все більше кредитів на покупки.
Але ж, як то частенько буває, коли переборщити зі штучною стимуляцією уколами, - похибочка сталася. У 2008 так вкололи в ринок нерухомості в США, що… ну та всі ми це пам’ятаємо. Негайно ж дали тому проколу пристойну назву, “фінансова криза”, кинулися штучне дихання робити, те та се…
І навроді ж як потекла кров по жилочкам, начебто й ожили спорожнілі будівельні майданчики, сяк-так довели об’єкти до здачі, ті, хто втратили роботу, якось улаштувалися… Але щось все ж таки сталося. Зламалося щось у людях.
Та воно й не дивно. Після криз люди завжди робляться іншими. І вони самі, та й їхнє ставлення до життя. Те саме, славне, “ти можеш!” несподівано репнуло. Що вже казати: коли навіть держава твоя не завжди “може”, а точніше, - безсила перед якимись там глобальними процесами, - то що “можеш” ти? Та й взагалі, що ти, власне, можеш? Купляти та купляти? А навіщо?..
І, крім того, навіть звичайному обивателю стало гидко те, що світовою економікою заправляють вже не корпорації, що раніше було зрозуміло і навіть пробачно. А ворочають нею ті, хто скучно звуться “фінансовий сектор”. Тобто, зі своїх електронних, ні в чому не втілених грошей, роблять ще більші, нічим справжнім і матеріальним, не забезпечені суми. Або ж “спрямовують фінансові потоки”. Такі собі, розумієте, іригатори… Зрошують свою владу живлющою вологою електронних мільярдів.
До того справи дійшли, що навіть усякі білґейтси, реальні хлопці, які зробили гроші на реальних продуктах, - просяться у клуб до цих “іригаторів”, так, аби скраєчку посидіти.
І от, коли люди трохи охололи, верховоди продовжують неначебто бігти. Нафтогазоносні країни долучилися до безцільного марафону, Китай он вже в потилицю важко хекає.
Хоча, якщо вже зовсім відверто… Вони вже теж не так біжать, як удають із себе бігунів. Уже ж як наче й зрозуміли, що й попереду - марево, і під ногами - прірва. Але ж - треба робити вигляд. Відповідальність перед людьми, нічого не вдієш, зрозуміло…
Так, буває, очільник, сам майже непритомний від того, що ані бельмеса не тямить в ситуації, усе ж вимушений буває “надувати щоки” і виглядати цілком солідно. Аби не посіяти паніку в підпорядкованих йому невинних душах.
