Италия. Озеро Мизурина (Lago di Misurina), Венето

Пропоную художню розповідь зі своєї минулорічної подорожі до Рима.   Нудно не буде, розповідь багатовимірна з гумором. «Забугор»  -  очима простого провінціала індіанця. Розповідь складається з восьми  завершених оповідань. Сьогодні перше.

(Дорожні записи).

Це була моя перша поїздка за кордон. Я подорожував  в компанії своєї старшої доньки Насті. Вона вже досвідчений турист – побувала в багатьох країнах Європи й не тільки, володіє англійською мовою. Це гарні бонуси, які дають можливість самостійно мандрувати без туристичної групи. Головна мета подорожі – відвідати Рим з проміжними нетривалими зупинками у Братиславі та на зворотному шляху  у Варшаві.

БРАТИСЛАВА

Аеропорт. Літак. Трап. Ще декілька кроків сходинками і я на словацькій землі. Поруч зі мною Настя, ми заходимо у величезне черево перонного автобуса, до нього ще хвилин з десять підтягуються пасажири з літака. Нарешті,  це довжелезне та широчезне  метрів до трьох  чудо  рушає.  Пролетіла якась хвилина, я не встиг ще перем’ятися з ноги на ногу, як автобус повернув за ріг терміналу і зупинився перед входом залу прибуття.  Це транспортне чудо знадобилося лише для того, щоб перевезти людей не більше як на сто метрів. Поки скляні двері терміналу не зачинилися за останнім пасажиром, за нами спостерігав охоронець, який стояв на вулиці біля свого автомобіля і підозрілим поглядом промацував прибулих з України: не дай боже, чи не проноситься в наплічниках та валізах розібраний танк.

Черга… Паспортний контроль… Нарешті,  штамп у паспорт – дата в’їзду 12.09.2019, Братислава. Шенгенська зона для мене відкрита.

Вечоріє, сонце просвічує крізь верхівки крон дерев, ховається за будинками, ми йдемо на автобусну зупинку. На ній трапився перший курйозний випадок. Настя кинула в автомат з продажу автобусних  квитків монету у два євро. Автомат їх не видавав, а розміняв двушку монетами в одне євро. Настя знову вкинула ці монети в монетоприймач  – у відсік отримання решти дзвінко висипались тепер вже чотири п’ятдесятицентові монети. Декілька нових спроб знайти порозуміння з норовистим чудо-девайсом не увінчалися успіхом. Він наче знущався з досвідченої туристки та замість квитків повертав монети. На зупинку вже підрулив автобус, а ця вперта незговірливість місцевої «залізяки» починала дратувати індіанця в мені, виникало бажання дати цьому хитромудрому девайсу стусана у його залізний бік. Аж ось поряд звільнився ще один автомат, і Настя спробувала свою удачу на ньому. Нарешті, ми отримали квитки  й з чистим сумлінням зайшли в автобус. Напевно, в першому автоматі закінчились десятицентові монети, й він не міг видати решту, а чайові за обслуговування не бере.

Чудова штука смартфон у подорожі, навіть і без Інтернету. GPS-навігатор показує на попередньо завантаженій мапі Братислави вибраний автобусний маршрут з назвами зупинок, на ньому  та наше місцеперебування. Можна поки що трохи розслабитись.

Завтра по обіді летимо до Риму, а сьогодні нам потрібно десь заночувати. Ми їдемо на хату до якогось чувака: Настя знайшла його декілька годин тому через мережу Каучсерфінгу. Він погодився нам надати  ночівлю. Маю надію, що він не маніяк.

Каучсерфінг  – це, якщо коротко, світова мережа по наданню халявної ночівлі. Це вимір світу, де все тримається на довірі та гостинності. Працює це так: створюєш свій профіль на сайті, якщо збираєшся в якесь місто, шукаєш в мережі когось, хто живе в ньому та може надати тобі ночівлю. У профілі приймаючої сторони люди залишають свої відгуки. За ними можна оцінити рівень репутації особи. Ти сам, за бажанням, можеш бути стороною, що приймає.

В салоні автобуса лунає оголошення: «Дялшія заставка Сабіновська», – табло червоним рядком дублює її. Наша зупинка наступна –  готуємось до виходу.

Двері під’їзду, домофон, клацання електрозамка, ліфт, четвертий поверх, кнопка дзвінка... за дверима чоловічий голос: «Настія-я?»

Перед нами господар квартири:  чоловік приблизно мого віку, зросту, такий же квадроокий глипало, як я. Ми привіталися.

«Не маніяк», – подумав я.

«Nie maniak», – подумав квадроокий.

Через три секунди після того як Настя представила мене, чолов’яга метнувся показувати свою квартиру, пропонувати морозиво, пиво, запитував нас, чи мо щось приготувати на вечерю. Ми не хотіли зловживати гостинністю, тож подякували та відмовились. Настя розмовляла з Каролом, дізнавалась, чи є у місті якесь кафе з національною кухнею. Я не брав участі  у розмові, тільки мовчки кліпав, бо мої знання англійської лише давали змогу розрізняти окремі слова.  Трохи згодом опрашєваємий  назвав два слова: Slovak Pub. Настя забила координати цієї ресторації в смартфон, навігатор проклав маршрут, і  ми відправилися прогулятись вечірнім містом.

Братислава – це невелике місто, за кількістю населення десь між Вінницею та Маріуполем. Воно нагадує, за виключенням центральної стародавньої частини, українські міста своїм просторовим планом, будівлями, але відрізняється благоустроєм,  охайністю та громадським транспортом. Це наче українське місто – тільки в майбутньому. Впала в око організація вулиць. Між проїжджою асфальтованою частиною вулиці та тротуарним бордюром викладено бруківку в три ряди. Схоже, що це додатковий дренаж, щоб під час  дощів не утворювалися калюжі. В українських містах, взагалі, не скрізь у таких місцях прибирається накопичений пласт піску. На багатьох вулицях Братислави тротуар виглядає неначе зібраний з плит різної конфігурації з дотриманням між ними прямих однієї ширини швів. За новими ділянками асфальту я зрозумів, що це просунутий варіант нашого «ямкового ремонту». Це можна пояснити таким чином: побите покриття вирізають геометричною фігурою і стелять нове на одному рівні з сусіднім, роблять його рівним,   як поверхню стола. Якби мене привезли в Братиславу  із закритими очима і вночі, то достатньо було б роздивитись рівень виконаних робіт на тротуарах, щоб здогадатися, що це не Україна.

Декілька кілометрів вулицями міста здолано непомітно – вся увага на спогляданні нового. Ось і  «Slovak Pub». Зал ресторану оформлений в національному словацькому стилі. Дощаті  старовинні столи, віденські гнуті стільці, лави з різьбленими спинками. Стіни  імітовані під дерев’яний побілений вапном зруб з невеличкими  вікнами на них, а  поміж ними розвішені картини  з зображеннями чоловіків та жінок в національному одязі. Вище на стінах, трохи під  стелю, розвішані черепи з великими оленячими рогами. Вони підсилюють антураж старовини. Тут, за одним зі столів, розташувалися ми з Настею: смакуємо галушками з бринзою та беконом, запиваємо гарним пивом виробництва  цього  ж закладу. У мене якесь сюрреалістичне відчуття: ще сьогодні з ранку я прокинувся у своєму ліжку, а зараз десь за тисячу кілометрів від свого дому п`ю пиво серед людей, які спілкуються між собою незрозумілою мені мовою.

М’яким сонячним світлом наповнена кімната.  На годиннику біля дев’ятої ранку. Карола немає: він поштар і пішов на роботу о п’ятій, коли ми ще подорожували своїми сновидіннями. Настя приготувала чай  та  бутерброди із сосисками купленими для нас Каролом ще з вечора.  Я зустрів чоловіка, який довіряє людям більше, ніж я, залишає квартиру незнайомцям, навіть про сніданок для нас потурбувався. Нещодавно у нього товклися декілька днів троє  індусів. На дверцях холодильника Карола  притиснуті магнітиками купи записок від подорожніх, яким він надавав притулок. Ми допиваємо чай – час продовжувати подорож. Цей чоловік, якого ми бачили за весь час хвилин десять-п’ятнадцять, розчулив мене. Захотілося виказати йому хоча б якусь маленьку вдячність. Я дістав зі свого наплічника пачку українського печива, взятого з собою в дорогу. Настя в записці подякувала за гостинність  вказавши, що печиво  до кави –  це маленький презент з  України. Ключ від квартири був залишений на журнальному столику, як і було домовлено з господарем. Вхідні двері захлопнулись  –  ми залишили оселю гостинного чоловіка Карола.

До літака залишалось ще декілька годин, тож ми поїхали погуляти історичним центром міста. Автобус  зупинився з південної  частини гори, на якій знаходився замок  «Братиславський град».  Це нас влаштовувало, тож там і вийшли та  крутим схилом подерлися до замку – маленький ранковий екстрим.

Музеї замку ми не відвідували, покружляли навколо нього та на подвір’ї. Надзвичайного враження він на мене не справив. Звичайно, словаки турбуються за свою спадщину – «вилизали» «Братиславський град» зі всіх сторін: все гарно, світло, доглянуто, упорядковано та сучасно. Мені більше до вподоби середньовічні замки, дух часу в яких переповнений таємницями та містичністю.

З висоти замку відкриваються навколишні види міста та річка Дунай з мостами. За ними через кілометрів три-чотири починається територія Австрії.

Спустившись  вулицею з гори  та  перетнувши трамвайні колії, які виринали з тунелю прокладеного  просто під замком, ми продовжили прогулянку  вузькими брущатими вулицями старого міста.

Справила враження площа Гвєздослава, хоча вона скоріше схожа на бульвар з великою кількістю зелені та поздовжніми фонтанами,  через які перекинуті пішохідні містки. Периметр площі обрамлений архітектурними будинками розфарбованими в пастельних тонах. Площа виглядає свіжою та легкою, приємною для прогулянок.

Хоча ми в Братиславі не довго, але встигли находити за вечір та ранок 13 кілометрів. Прийшов час вирушати до аеропорту.