1654 - Січнева Переяславська рада як витвір пропаганди
Редагований матеріал друкованого видання № 2 (167)від 14 січня 2011
«Мать-Москва и ридный Киев, вами Рoдина гордa. Украина и Россия породнились навсегда». З радянської пісні слів не викинеш, хоч уже немає батьківщини, яка пишалася цим родичанням. Послухаймо ж заклик московських депутатів і київських міністрів не переписувати історію, читаймо Михайла Брайчевського «Возз’єднання чи приєднання» і згадаймо події в січні 1648 і 1654 років.
Чигиринський сотник Богдан Хмельницький розбурхав Січ. Козацтво повстало за відновлення вольностей, проти магнатів і церковних утисків. Переможна угода 1649 року в Зборові вигнала шляхту з маєтків у Київському, Брацлавському і Чернігівському воєводствах, де відтак не було кріпацтва (того самого року Соборне Уложеніє Алєксєя Михайловича ствердило кріпаччину в Московській державі). Київ вітав Хмельницького, але це не був легітимний монарх. Виснажлива війна знала «Корсуня звитяжний клич і Берестечка темну ніч», і винищення ворожої армії біля Батога. Козацькі посли спокушали царя троном Польщі. Москва зброю їм продавала, але вагалася після своїх поразок від Лівонської до Смоленської війни – Росія святкує роковини визволення Кремля від поляків.
Патріарх Олександрії казав, що Військо Запорозьке прагне бути під царем. А Хмельницький просив і султана забрати «Україну, Білу Русь, Волинь, Поділля з усією Руссю» під протекторат Османів. Тоді Земський собор у Москві 1653 року ухвалив взяти Військо Запорозьке й оголосити війну Польщі. Посли забарилися; довелося робити прапор і заміняти зниклі коштовні камені в булаві. За тиждень прибув гетьман. Зібрано старшинську і потім генеральну раду Київського, Чернігівського і Брацлавського полків. Притягнений силоміць хворий війт Переяслава наступного дня помер. Від решти міст, кільканадцяти полків і селянства не було нікого. Гетьман і старшина 8 чи то 18 січня(тепер уже не дізнатися) 1654 року прилюдно, як тепер стверджується, обіцяли «бути з землею і городами під царською великою рукою невідступно». У важких переговорах українці наполягали, що до присяги в церкві посли царя мусять від його імені гарантувати статус України. Боярин Бутурлін запевнив у шануванні прав, бо «царське слово перемінно не буває», але цар не складає присяги підданцям. Виявилися протилежні світогляди. Київське віче та елекційний лад Речі Посполитої ґрунтувалися на європейській взаємності обопільних прав та обов’язків влади й нації. На Сході хани і царі спиралися на піраміду-вертикаль безмежного панування та безмовної покори. Без письмової угоди козаки вирішили, що боярські запевнення дорівнюють обіцянці…
На Раді 284 особи склали присягу царю Алєксєю. Посли видали грамоту, корогву, булаву і шапку гетьманові, а в Москві ЗВІТУВАЛИ, що 122 542 людини присягнули в 117 містах і містечках, міщан обманювали обіцянкою зберегти магдебурзьке самоврядування. У Корсуні присягли всього 70 козаків.
ВІДМОВИЛИСЯ присягати полковники Іван Богун, Іван Сірко, Осип Глух, Григорій Гуляницький, Петро Дорошенко, Михайло Ханенко, митрополит Сильвестр , міста Косів, Чорнобиль та деякі інші, як і Уманський, Полтавський, Брацлавський, Кропивнянський полки, де посланців царя побито дрюками. Відмовилася присягати Запорозька Січ та Києво-Печерська лавра, кияни “склали присягу під мечевим каранням”, та й то не всі, переяславців заганяли до присяги киями , а духовенство заявило: “Волієм померти, ніж царю присягати”.
Козацькі посли в Москві навесні та влітку узгодили 17 з 23 Переяславських статей. Духівництво не бажало нічого підписувати, аби Церква не підлягала Московському патріархатові. Міщани задовольнилися обіцянкою зберегти магдебурзьке самоврядування. Не пощастило домовитися щодо зовнішньої політики та інших питань. Немає навіть тексту договору 1654 року! Цей документ, як і багато інших історичних документів, які не встигли чи не зуміли підробити, за словами російської сторони "съели мыши".
Події взагалі не стосувалися Галичини, Закарпаття, Буковини, Запоріжжя, більшості Волині й Поділля, Сходу та Півдня, що належали іншим державам. Бояри не пустили делегатів України 1656 року на переговори у Вільні про перемир’я з поляками всупереч її інтересам. Тоді Богдан Хмельницький шукав союзу із Семиграддям і Швецією. Іван Богун брав участь у складанні договору 1657 року зі Швецією з гарантією незалежності й цілісності України. Гетьман Іван Виговський уклав трактат 1658 року в Гадячі з Річчю Посполитою. Московське царство за Андрусівським перемир’ям 1669-го і «Вічним миром» 1686-го віддало Польщі половину України, роздерши її навпіл, а до 1725-го перетворилося на Російську імперію, яка завдяки зрадникам поневолила обидві ці нації, перетворивши вільний народ у злиденних рабів - кріпаків.
На Софійському майдані хвацький вершник із пагорба показує булавою війську на північний схід (автор постаменту Міхаіл Мікешин робив і пам’ятники Тисячоліття Росії в Новгороді та Катерині ІІ в Петербурзі). На картині 1951 року в Державному музеї українського мистецтва гетьман промовляє з ґанку, і козаки вихопили шаблі з піхов. Поряд із багатьма музичними, образотворчими і літературними творами до 300-річчя Переяславської ради було видано повість Якова Качури, де на початку запорожці вирушають у похід на славу і на смерть за волю України, а насамкінець козак лякав дітлахів канчуками бороданя-боярина, гетьман лаяв басурманів-турків і польських панів, тисячі голосів знічев’я заволали про одностайне бажання під московського православного царя, а в очах Богуна «горів вогонь незламного молодецького завзяття, та ще рука злегка тремтіла на руків’ї коштовної шаблі»… не подобалося йому рішення Богдана.
Микола Кабаків
Переяславська угода
1654 року (уривок)
А ось головне: «На Переяславській Раді були домовленості, але ніякої угоди Руссю-Україною і Москвою не було підписано».
Згадане наше руське посольство привезло з собою «неприйняті царизмом 23 статті Б.Хмельницького, які б закріплювали незалежність України, та ще так звані “березневі статті Москви”, спрямовані на возз’єднання двох народів, що доти 400 років розвивалися без жодних міждержавних контактів». («Заява Президії АН Вищої школи України...»).
Як виглядали ті пункти в оригіналі ми не знаємо, бо збереглася тільки московська копія-переклад, а оригінал, можливо, цілево був “загублений”, бо вже в 1659 році москвини усунули з ужитку і цю копію, заступаючи її фальсифікатом.
Згадані “березневі статті” затвердив московський уряд в дійсності з дописами і змінами, що мали величезне значення. Зокрема, один з пунктів піддавав закордонні зв’язки Русі-України під Московський контроль, зв’язки з державами, ворожими Москві, Польщею і Туреччиною, забороняв цілковито. Рівно ж москвини додали, що має стояти московське військо не лише в Києві, а й Чернігові, Переяславі та Ніжині. Були ще й інші інновації, внесені односторонньо москвинами.
Це йшло москвинам тим легше, що, властиво, не існувало жодної підписаної обома сторонами угоди, тільки існувало загарантоване присягою визнання Україною протекції царя під умовою додержання Московією умов, щодо яких існувало словесне порозуміння і яких додержування мала гарантувати Московія окремим актом за підписом царя. Недодержання з боку Московії обіцянок і внесення змін, на які не міг погодитися уряд Русі, спричинилось до того, що гетьман Русі Богдан Хмельницький не ратифікував цієї угоди, не подаючи її, як і Зборівської, до прилюдного відома. Правда він і не відкинув її формально, але й не брав її до уваги, ігноруючи цілком пункти, на які не погодився. Тому, зокрема, не припинив гетьман Русі зносин з Туреччиною. Більше того, є переконуючі докази того, що гетьман Богдан Хмельницький уважав, з огляду на порушення москвинами їхньої урочистої обіцянки, себе вільним від присяги.
Як ми вже казали, основною істотною передумовою присяги було зобов’язання Московії розпочати війну з Польщею і не припиняти її до визволення українських земель.
Тим часом москвини не спішили з війною і московські війська почали воєнні операції лише 1955 року. За цей час поляки напали весною 1654 року і загналися на Брацлавщину аж під Умань, яку, однак, не змогли взяти. Восени того ж року польські війська повторили свій напад в тому ж напрямі і при тому вславилися тоді героїчною обороною Подільськ і ряд інших містечок. Наїзд поляків затримав щойно міцно укріплений Брацлав. Після того, у січні 1655 року, поляки з татарами пробували здобути Умань, яку боронив полковник Богун. Сам гетьман Русі рушив тоді на відсіч і на дрижиполі дійшло до запеклого бою, в якому люди на лютому морозі билися рукопаш, хто чим мав, а гори убитих служили за шанці. Число убитих з обох сторін дійшло до 15 тисяч.
Один із сучасників подавав, що за цей час було спалено 1000 церков і 270 містечок, а татари забрали в полон до 200 000 людей. Самих дітей, подушених в замках і на дорогах рахує цей сучасник на 10 тисяч.
Таким чином, цій трагедії посприяла невиконанням своїх зобов’язань Переяславської угоди “єдінокровная” Московія, і раділа з ослаблення Русі-України.
Чи ж можна дивуватися тому, що Хмельницький уже тоді мав усі підстави вважати свою присягу не дійсною? І він її такою і вважав! Він чудово бачив, до чого прямує Московія, чудово розумів, що вона і не думає виконувати свої зобов’язання, і тому він не тільки веде далі дипломатичні розмови зі Швецією, але й посилає таємного листа до шведського короля, в якому заохочує шведів скоріше рушити через Польщу в напрямі західноруських (українських) земель. У цьому листі гетьман Русі писав, що він намагатиметься унеможливити москвинам здобуття великих твердинь, щоб москвини не могли там залишити своїх залог, і тому просив шведів якнайскоріше поспішати.
Цим пояснюється те, що, хоча козацькі війська під час спільних з москвинами воєнних операцій сягали Перемишля, Ярослава, Замостя і Любліна, — гетьман не захотів займати Львова.
Дії гетьмана Богдана є тим більш зрозумілими, що англійська преса вже тоді писала: “Непорозуміння між Хмельницьким і москвинами щодня зростають... Гетьман робить усе від нього залежне, щоб звільнитися від своїх обіцянок москвинам” (“Several Proceedings” від 13-20 квітня 1654 року.)
На тлі всього сказаного ясним є, чому під Гусятином гетьман козакам наказав розігнати шаблями московські війська, що рушили брати штурмом від поляків Гусятин. Про це так доносив московський воєвода: “Коли царські люди приступили під город і на стіну вийшли.... велів цих людей від города відбивати і, відбиваючи, багато людей порубано, а на тих людей, що на город вийшли, з гармат стріляно”.
Взагалі цю війну веде гетьман (для якого ясні протируські плани Москви) в порозумінні зі Швецією, хоча це порозуміння не було ще оформлене. Тому, підійшовши до Львова, остеріг гетьман львівських українців, щоб ті не вели з москвинами жодних переговорів, а сам повів справу так, щоб місто взагалі не було взяте. Подібні непорозуміння траплялися не під одним Гусятином. Антимосковські настрої, без сумніву скріпляє ще й поведінка московських військ. Навіть такий великий прихильник царя, як білоруський шляхтич Поклонський, дуже швидко розчарувався і писав до Золотаренка в листі, що замість допомоги мало населення від москвинів “таке ж пограбування божих домів, як і від татар... (скажімо від себе, бо військо москвинів і було більшою частиною з татар; тільки й того, що не кримських). В кращій вільності жили ми перше під ляхами, ніж тепер... що моє око бачило... які неподобства над нашими жінками й дівчатами чинили москалі... скільки душ у неволю забрали... а цю землю знищили...”
Під Любліном дійшло до конфлікту з комадуючим московськими військами Потьомкіним, що намагався від мешканців відібрати присягу на вірність московському цареві. Обурений тим Хмельницький склав угоду з татарами, в якій зобов’язався не боронити москвинів, наслідком чого було оточення татарами воєводи Бутурліна з військом, який за звільнення мусив віддати всю воєнну здобич.
Шведи тоді також рушили на Польщу, і це полегшило москвинам здобуття білоруських та литовських земель.
Однак поляки спокушали москвинів перспективою обрання московського царя королем польським, і москвини, зрадивши руських, розпочали переговори з Польщею, а послів Русі-України, які приїхали домагатися признання Україні земель заселених русичами-українцями, москвини взагалі не допустили до участі в переговорах. Мало того, москвини віддали полякам ряд руських земель, визволених козацькою кров’ю.
Таким чином Московія знову не додержала головної передумови переяславського порозуміння і тим самим звільнила взагалі Богдана Хмельницького від його присяги.
Як свідчать історичні пам’ятки, Хмельницький після повернення послів з Вільна сказав: “Треба відступити від царської руки і піти туди, куди бог повелить”. Що ж до Віленської усної угоди, то заявив, що її не визнає.
Але Хмельницький не вважав ще своєчасним нормально заявити також про неважність Переяславської умови, і тому, наприклад, коли в 1657 році наказав цар Бутурлінові запитати гетьмана, чому воєвода московський є лише в Києві, адже ж, мовляв, у Москві було ухвалено, що мають стояти московські війська і в Чернігові, Переяславі та Ніжині, відповів тільки, що він не наказував своїм послам про те домовлятися, а в Переяславі про те не було мови, лише про Київ. Додамо, що й до Києва московський воєвода вступив лише одержавши дозвіл уряду Хмельницького.
Отже, Віленською умовою Московія остаточно перекреслила Переяславську угоду і тому Хмельницький всупереч Переяславській:
1) утримував війська більше 60 000, 2) незважаючи на московські остереження й протести, проводив переговори зі Швецією і склав з нею Союзну угоду (“вічний союз”), хоча вона була у ворожих відносинах з Московією, 3) не посилав Московії умовленої данини і 4) не звертав уваги на зобов’язання визнавати важність усталених Московією західних кордонів, тільки при кожній нагоді намагався звільнити і приєднати все нові землі Русі-України.
Таким чином, ніколи не ратифікована Переяславська угода, не дотримана москвинами вже під час зафіксування на письмі, і яка завжди була для Гетьмана Русі Хмельницького лише звичайним тимчасовим оборонним союзом, що в ньому замість султана Турції фігурував цим разом цар Московії, а завдяки тому, що Московщина зайняла відразу ницу лицемірну позицію неповажання партнера по союзу, Переяславська угода перестала навіть і морально зобов’язувати ще до підписання у Вільні сепаратного перемир’я.
Тому 1655 року підписав Б.Хмельницький зі Швецією військову конвенцію і увійшов до козацько-балканської ліги, яка була під протекторатом шведського короля і лорда-протектора Олівера Кромвеля, та склав угоду з турецьким султаном, себто діяв так, немовби жодної Переяславської угоди не існувало.
Після ж підписання Московією Віленського перемир’я, що передбачало потому поділ Русі між Польщею і Московією, — Переяславська угода стала фікцією, актом, що мав таке ж значення, як наприклад, має нині підписаний під час війни в 1941 році союзний “договір дружби” західних держав з московською червоною імперією.
Москвини так само ж розуміли, що не можуть вимагати дотримування Переяславського порозуміння, якого вони самі ж не додержували і яке, властиво, перестало існувати. Тому, наприклад, у 1655 році не тільки Московія не наважилася, посилаючись на Переяславську угоду, перешкодити зносинам Русі-України зі Швецією, але й затримку нею послів, що їхали через Москву, “вважала” своїм безправним актом і цар доручив Бутурліну “переконувати гетьмана Русі всіма можливими способами”, що той вчинок не скерований проти Русі, щоб, мовляв, “оні (русичі-українці) таво сєбє в аскарблєніє нє ставілі”.
Русь москвини вважали окремою чужою державою, заселеною відмінним від них народом, і вважали її такою державою не лише перед, а й після Переяславської угоди, а тому й не наважилися домагатися виконання вже ними порушеної угоди.
Трактуючи Русь як чужу державу, москвини зносини з нею вели через “Посольскій пріказ”, тобто міністерство закордонних справ Московії. Існував між двома державами кордон, купці кожної держави в другій вважалися чужоземцями і платили мито як і всі інші чужинці, гроші Московії не мали в Русі обов’язкової сили, а московські урядовці ще і в 1666 році звали Русь-Україну державою (“А в іхнєм государствє, городе Стародубє...”). Між іншим, Польща і після 1920 року продовжувала називати Україну — Руссю, а Росію — Московією).
Інші сусіди — Англія, Швеція, Австрія, Туреччина, Бранденбург, Семигород та інші — розуміли всю відносність Переяславської угоди і тому і після 1654 року вели зносини з Руссю-Україною як з суверенною державою.
Нарешті, москвини, які самі угрунтували у 1654 році своє право до переговорів з Руссю-Україною тим, що, мовляв, польський король не додержав присяги щодо оборони православної віри і тим самим звільнив своїх підданих від даної ними присяги вірності польскій короні, — прекрасно розуміли, що й московський цар, не додержавши своїх урочистих зобов’язань, також тим звільнив Гетьмана Русі Богдана і весь руський народ від присяги, даної у 1654 році.
Розумів це й гетьман Богдан та руські люди і тому вони перекреслили ту Переяславську угоду шведсько-українським “вічним союзом”. Те, що формально в тій угоді зі шведами не заперечувалася важність Переяславської угоди з Московією, не перечить нашому твердженню, бо й Гадяцька умова 6.ІХ.1658 між гетьманом І.Виговським і Польщею (Козацька держава під назвою Велике князівство Руське мала увійти до Речі Посполитої як рівноправний член), яка привела до русько-московської війни, також не заперечувала права й Московщині починать об’єднання. Одне й друге були лише дипломатичними погашеннями.
Таким чином бачимо, що для гетьмана Русі Богдана Хмельницького “Переяславська угода” 8-го січня 1654-го була лише одним з ходів на політичній шахівниці, який мав на меті ослабити та знешкодити Польщу, але який був тільки одним з таких ходів, що мали полегшити Великому Гетьманові збереження самостійності відновленої держави Русь. Попереднім ходом на тій шахівниці була присяга на вірність турецькому султанові, наступним — русько(українсько)-шведський союз 12 червня 1657-го.
