Кожен, хто буває за кордоном, робить знімки на фоні красивих пейзажів та визначних місць. Зазвичай, так роблю і я, але цього разу маю фото дещо не звичні…

Працюючи свого часу в Київській облдержадміністрації, ми фокусувалися не лише на внутрішній політиці, а й приділяли значну увагу міжнародним питанням. За чотири роки діяльності були підписані угоди про співпрацю майже з півсотнею регіонів з різних країн. І з більшістю з них в мене залишилися гарні стосунки.

Нещодавно на запрошення міського муніципалітету Словенії побував у місті Любляна. І знаєте, що найбільше привернуло мою увагу? Чистота і охайність. І не лише цього міста, але й решти населених пунктів. Скрізь у містах та селах встановлені контейнери для збору сміття, скла, пластику та паперу. Розговорилися з місцевими, з’ясувалося, що словенці активно сповідують концепцію Zero Waste (нуль відходів), що базується на необхідності продукувати менше сміття, використовуючи в побуті речі з органічних матеріалів і такі, що можна переробити. Такий собі перехід від управління відходами до управління ресурсами.

Ця тема мене дуже зацікавила. Тож я відвідав станцію, куди звозять сміття. Тут його сортують та переробляють: здавалося б, з безнадійних відходів виробляють органічні добрива та паливо. Ви запитаєте, а що ж зі сміттєвими полігонами? Вони є також. На сміттєзвалищах добувають біогаз, який мініелектростанції переробляють на електроенергію, що подається в населені пункти. Зазначу, дно котловану сміттєвого полігону вкрите спеціальною непроникною плівкою, яка не дозволяє відходам отруювати грунт та воду.

Багато хто може закинути, що цим прикладом я Америку не відкрив. Погоджуюся. Ще в 2012 році ми почали встановлювати мініелектростанції на сміттєвих полігонах Київщини. А ще - облаштовувати сортувальні лінії. Та, на жаль, ці технології в нас не прижилися: не було куди дівати той продукт, що залишався після сортування. Результат, який сприяв би переробці сміття, зменшенню викидів в атмосферу та шкідливому впливу на довкілля, на превеликий жаль, ми не отримали.

Світ швидко змінюється. А в Україні проблема утилізації відходів як була актуальною для наших міст та сіл, так і лишається. Держава цю проблему перекидає на місцеві органи влади, а без підтримки державних програм її вирішити просто неможливо. Тож люди і далі потерпають від сморіду горіння сміттєзвалищ, непоправної шкоди зазнає і довкілля. То може вже час нам нарешті звернути увагу на проблему сортування сміття та утилізації відходів?

Водночас акцент потрібно робити і на підвищенні екологічної свідомості на екокультури населення, особливо в дітей, підлітків та молоді, для яких екологія має стати модним трендом. Кожен з нас має усвідомлювати власну екологічну відповідальність, мати внутрішню мотивацію вести розумний спосіб життя та якомога менше шкодити довкіллю. Зрозуміти зрештою, що успішність реформування екологічної сфери в більшості випадків залежить від нашого бажання змінюватися, змінювати свої звички, щоденну поведінку.

Zero Waste – чудова ініціатива, до якої варто долучатися. Це філософія поводження зі сміттям, яку варто сповідувати. Необхідно вести діалог і спільно вирішувати проблему. По-іншому ніяк. Особисто я – "За" Zero Waste. Якщо і ви теж, тоді долучайтеся та керуйтеся в житті простими правилами:

 відмовтеся від непотрібного;
 скорочуйте споживання;
 використовуйте повторно, ремонтуйте;
 сортуйте та відправляйте на переробку вторсировину;
 компостуйте органічні відходи.

http://mykyivregion.com.ua/2019/09/19/anatolij-prisyazhnyuk-eks-golova-kiyivskoyi-oda-zero-waste-chudova-iniciativa-do-yakoyi-varto-doluchatisya/

Експерти Інституту розвитку регіональної преси (ІРРП) презентували методичні рекомендації з аналізу декларацій посадовців для активістів і журналістів. Це алгоритм виявлення порушень у декларації, алгоритм подання заяв про порушення до правоохоронних органів, а також механізм дій у випадку, якщо розпорядники декларацій відмовляються надати до них доступ. У методичці враховано не лише передбачений законодавством порядок, але й реальні випадки із судової практики – 77 прикладів порушень та відповідальності за них, розповіли юристи ІРРП на прес-брифінгу в Українському кризовому медіа-центрі.

Алгоритм підготували на основі власного досвіду аналізу декларацій чиновників комунальних і державних підприємств та топ-посадовців. Серед них – 3340 паперових декларацій, які подавалися між 2011 роком і запровадженням електронного декларування. «Ми перевірили декларації чиновників та направили до антикорупційних органів 144 заяви. Зокрема, заяви направили до НАЗК, НАБУ, прокуратур місцевого і обласного рівня та Генеральної прокуратури. За результатами поданих нами заяв було порушено кримінальні справи. Проводиться дві повні перевірки, також були складені протоколи для притягнення посадовців до адміністративної відповідальності», – розповіла Оксана Максименюк, медіа-юристка, адвокатка ІРРП. «Цей механізм ефективно працює, але 1,5 роки – недостатній час для того, щоб продемонструвати результати. Ми продовжимо стежити за тим, які результати наших звернень», – зазначила Людмила Панкратова, медіа-юристка і адвокатка ІРРП.

Іноді декларації допомагали виявити порушення, напряму не пов’язані з декларуванням – наприклад, що підприємство депутата фінансувало політичну партію, або ж що чиновник вказав неправдиву інформацію у документах, переданих до іншого органу влади.

За підсумками аналізу, експерти підготували пропозиції змін, які допоможуть ліквідувати існуючі прогалини у законодавстві. Зокрема, це зміна строків складання протоколу порушення (стаття 354 Кодексу про адміністративні правопорушення) та строків накладення стягнення за порушення (ст. 38 КПаП) – з існуючими темпами розгляду справ, строки є недостатніми. Пропонують також надати працівникам Нацполіції право оформлювати протокол, та надати право прокурорам оскаржувати рішення судів 1-ї інстанції. «Також просимо внести зміни до Кримінального кодексу, оскільки у статтях 172 та 369-2 міститься посилання на стару редакцію закону про запобігання і протидію корупції, що робить статтю недійсною», – додала Оксана Максименюк.

Ще один недолік законодавства – що зараз на етапі конкурсу на певні посади, якщо це не спеціальний конкурс, кандидати не зобов’язані подавати декларацію – її має подавати тільки переможець. Немає відповідальності за несвоєчасне подання декларації кандидата, тому що ця особа ще не є держслужбовцем. Юристи звернули увагу, що зараз фактично немає часових обмежень для внесення виправлень у власну декларацію. «Формально – це 10 днів. На практиці, суди почали змушувати НАЗК дозволяти декларантам вносити зміни будь-коли. Була ситуація з головою обладміністрації, коли він подав виправлену декларацію через 2 роки», – зазначив Олександр Волошин, юрист ІРРП.

У законодавстві недостатньо чітко прописано, які саме посадові особи зобов’язані подавати декларації. Зокрема, це стосується керівників комунальних та державних підприємств. Є проблеми з доступом до декларацій певної категорії посадових осіб. В окремих випадках розпорядники декларацій – установи, де працюють посадовці – надають їх, іноді доступ доводиться відстоювати у суді, зокрема, щодо працівників СБУ. «У нас були виграші на місцевому рівні […] Але декларації працівників СБУ на вищому рівні нам поки що отримати не вдалося, ми зараз на стадії касаційного провадження – це питання вирішує Верховний суд», – розповіла Людмила Панкратова.

http://uacrisis.org/ua/68562-irrp

Інститут соціології НАНУ вже більше 20-ти років моніторить українське суспільство. З назви проекту – «Українське суспільство: стан та динаміка змін» – ми можемо розуміти, про що він. Це дослідження не лише допомагає зрозуміти, що є зараз, але й створює можливість для порівняння України у різні роки. Про цю динаміку із заступником директора Інституту професором Євгеном Головахою розмовляє Тарас Прокопишин.

– Пане Євгене, скажіть, будь ласка, як змінилися моральні установки українців впродовж періоду Незалежності? Чому з’явився феномен «аморальної більшості»?

– Перш за все щодо феномену: його спостерігають вже багато років. Суттєво ситуація не змінилась. Але йдеться насамперед про побутову мораль людей. Мораль, яка функціонує не в межах політичної системи загалом, а в межах стосунків з людьми, які їх оточують. Отож, звідки з’явився цей феномен? Річ у тім, що ми одного разу, ще за радянських часів, провели загальноукраїнське опитування. То був 1982 рік. І там серед питань було якраз таке тестове завдання, з низкою запитань щодо моралі людей. І тоді нас це не здивувало: більшість людей казали, що люди, які їх оточують – переважно моральні. А потім була нагода вже відтворити це в 90-ті роки. І з великим подивом ми побачили, що більшість наших людей вважають більшість людей аморальними. Тобто, що це означає конкретно? От ми запитували, чи погоджуєтесь ви із таким судженням, що заради користі люди піде на все, на аморальне? І більшість з цим погоджується.

– Тобто, більшість говорить про те, що більшість…

– Про більшість. А це дуже цікавий феномен: оцінка більшості більшістю – це і є самооцінка. Бо якщо ви спитаєте людину: моральна ти людина чи ні – я вам кажу, що 97-98 відсотків скажуть «так, я моральна». Але є люди, конформісти такі, які кажуть: «ні, я не моральний». Але таких – кілька відсотків. А коли ми запитаємо з погляду на інших людей – зовсім інша картина. Отже, така була самооцінка.

Це не означає, що взагалі так спотворилась мораль з радянських часів. Річ у тім, що у ті часи була подвійна мораль: була мораль побутова й професійна та мораль політична і загально-соціальна. Люди їх не змішували. Вони вважали, що одне це справа політиків, партії і уряду, а моя справа – бути чесним в оточенні, в стосунках з людьми. Тобто, у своєму власному світі. Вони, у часи так званого «застою», уже чітко це розділяли. А річ у тім, що, коли змінилося суспільство, цінності в людей не змінились. Вони все одно очікували, що у переважній більшості люди будуть порядними завжди і в усіх стосунках. І раптом виявили: а ні, не виходить. І це, мабуть, спостереження того, що робиться: що виживають у цьому світі і щось мають тільки люди непорядні, а всі порядні – у злиднях. Та й навіть у своїх злиднях вони вже втрачають уявлення про те, що добре. Вони розуміють, що це неправильно, вони оцінюють людей навколо себе і говорять: ні, так жити не можна. Але так живуть.

І такий феномен – це риса суспільства дуже нестабільного, суспільства зі зламаною системою соціальних норм, які регулюють поведінку. Так звана «аномія», «безнормність», або як це визначали в ті часи та й досі ми бачимо «безпредєл» – це термін, який ми поцупили з жаргону злодіїв.

Однак досі, як це було і на початку 90-х, коли ми опитуємо, все ж таки люди кажуть, що заради вигоди більшість спроможна на нечесні речі. От, до речі, навіть мої колеги мені закидали: не можна так говорити. Але я ж казав, що це не мій діагноз, це – самодіагноз суспільства.

Я, наприклад, так не вважаю. Думаю, що сучасна людина в чомусь значно порядніша – вона має свободу і гідність. Ми бачимо це у нинішніх подіях щодо свого ставлення до влади, скажімо. Люди не бояться її. Тобто у цьому є загальносоціальна порядність. Але «аморальна більшість» – це, на жаль, феномен міжлюдських стосунків. І доки в нашому суспільстві знов не буде системи норм – демократичних, а не радянських (це вже на новому щаблі розвитку), доти у нас цей феномен буде. Я так думаю.

Але поступово – якщо у нас будуть встановлюватись демократичні норми життя… От ми питаємо – за Європу ж люди вийшли? Я вам скажу: та не за Європу, як таку, а з розумінням того, щоб зламати цю уже потстрадянську традицію – жити в нечесності. А чому так? Зламати її, ми вже зрозуміли, самі ми не зможемо. Бо все, що може регулювати наше життя: право, держава – все це вже так просякнуто корупцією, що ми самі вже не змінимо цього.

– Як ми можемо цей феномен операціоналізувати, розбити на критерії? Ми розуміємо, що корупція – це один із показників, який безпосередньо свідчить про більшість чи меншість аморальних. Напевно, соціальна довіра. Які ще показники?

– Є ж тест на моральність, наприклад. Ми запитуємо: а більшість людей чи меншість у нас заслуговує на довіру? От і все. І таке запитання не одне, а десь десяток таких запитань. Вони охоплюють основні сфери нашого життя, завдяки яким можемо визначати мораль чи аморальність людини. А загальна оцінка може бути позитивною чи негативною. Тобто, все ж таки більшість вважає основну частину людей непорядними. Я ще раз на цьому наголошую: це дійсно дуже цікавий феномен.

До речі, ми порівнювали і у європейському дослідженні, там є дещо схожі запитання про моральність. До нас значно ближчі наші сусіди: росіяни, болгари, румуни. Трохи далі вже ті, хто пожив у Європі – це поляки, угорці і так далі. Ще далі – це центрально-західна Європа, це Німеччина, Франція…

Повний текс   статті  за http://zbruc.eu/node/18676