"Розуміється, якби культурно-історичні досліди язикознавців могли дати певні вказівки щодо виходної точки індоєвропейської кольонізації, її розвою і того культурного стану, в якім та кольонізація переходила, то себто багато помогло нам до орієнтовання в справі передісторичного залюднення нашої вітчини і початків слов'янської кольонізації. Досі маємо тільки правдоподібности. Такими правдоподібностями вважаю виводи (прийняті рядом визначних учених) - по-перше, що старим осідком індоєвропейських племен була східня Европа; друге - що сі племена почали ділити ся ще в неолітичній культурі. Се друге виводить ся з того, що спільних назв для предметів вищої культури в язиковім запасі індоєвропейськім не знайшло ся, а неймовірно, аби така спільна назва могла затратитись цілком, не лишивши ся бодай у декотрих груп, - тому звідси вивід, що назв для предметів вищої культури не було перед розселеннєм, отже, й самої її не було. Що до правітчини, то се справа більш складна, і тому мушу коло неї бодай коротенько спинити ся. Перед усім треба піднести, що за азийською правітчиною не промовляє ніщо; ся теорія уло-жилась силою традиційного призвичаєння дивитись на Азію, як на вітчину людського роду; одинокий момент, що промовляв би за нею - се лінгвістичні зв'язки індоєвропейців з семитами, але таких старих звязків до тепер не виказано, і ся теорія стратила кредит. Натомість все більше звертають на себе увагу і здобувають значіннє звязки і подібности індоєвропейців з фінами. Вони ще не проаналізовані докладно і не оцінені рішучо, але без сумніву істнують і вказують на східню Европу як місце споконвічного сусідства індоєвропейців з фінами. В східній же Европі заховали ся й найбільше архаічні язики індоевропейської родини (литовсько-латиська ґрупа). Цілий процес кольонізації індоевропейських народів далеко легше пояснити собі з европейською правітчиною, а що особливо важно: лінґвістичні стичности ріжних ґруп між собою вказували б, що вони на правітчині, перед міґрацією були розміщені між собою анальогічно з їх теперішнім розміщеннем, а се дуже тяжко, попросту неможливо помирити, припустивши міґрацію в Европу з Болортага. З сих всіх обставин стає більш правдоподібною правітчина в східній Европі." "Скотарське господарство - з одного боку, з другого знайомість з медом, пчолою і медведем, засвідчена фактами мови, - вказували б як на найбільш правдоподібні місця індоєвропейської правітчини на пограниче степу і лісу, що тягнеть ся в полуднево-західнім напрямі через східноевропейську рівнину. В такім разі словяне, і навіть ще близше - наш нарід може бути автохтоном на певній части своєї території, і його пізнійші міґрації були розмірно не великі"

Грушевський М.С. Історія Украіни-Руси. - К., 1991. - Т. 1. - С. 61-63.

Normal 0 MicrosoftInternetExplorer4

29 жовтня 2015 року авторитетні правозахисні організації оприлюднили звіт “Події під парламентом 31 серпня 2015 року через призму прав людини”, в якому назвали неналежні та незаконні дії правоохоронних органів під час подій парламентом 31 серпня та в процесі їх розслідування

 

Звіт було підготовлено спільними зусиллями Центру Громадянських Свобод, групи громадського спостереження «ОЗОН», Центру досліджень правоохоронної діяльності, Міжнародним партнерством за права людини у співпраці із Секретаріатом Уповноваженого Верховної Ради з прав людини.

 

Нагадаємо, що 31 серпня цього року під стінами українського парламенту в Києві після голосування про внесення змін до Конституції щодо децентралізації виникли сутички між  протестувальниками і правоохоронцями, у бік правоохоронців було кинуто бойову гранату. У результаті вибуху загинули 4 бійці Нацгвардії, за медичною допомогою звернулося 179 чоловік. Правоохоронцями було затримано та обрано запобіжний захід 18 учасникам акції протесту, ще 13 мітингувальників після затримання відпустили.

Правозахисники проаналізували діяльність МВС по забезпеченню охорони мирного зібрання та модель реагування на конфліктні ситуації, дотримання процесуальних прав затриманих у зв’язку з подіями осіб та дали оцінку роботи суду з точки зору забезпечення права на справедливий суд.

 

Головні висновки правозахисників:

 

Стосовно дій правоохоронців під час проведення мирного зібрання:

 

Трагічні події під час проведення мирного зібрання під Верховною Радою України 31 серпня 2015 року стали наслідком неналежного управління особовим скла­дом правоохоронців та використанням застарілих та невиправданих з точки зору захисту прав людини моделей реагування. Зокрема:

 

1) Міжнародні стандарти наголошують на обов’язковості набуття право­охоронцями професійних навичок переговорів та медіації, аби бути здатними зве­сти конфлікт до мінімуму (п. 117 Керівних принципів). Посадові особи МВС України не застосовували відповідні навички.

 

2) правоохоронці не доклали необхідних зусиль для відпрацювання такої струк­тури управління, яка має забезпечити ефективну координацію дій з організаторами зібрання, що також передбачається міжнародними стандартами (п.121 Керівних принципів).

 

3) відповідальні особи МВС України продемонстру­вали нездатність кваліфіковано проводити необхідні поліцейські операції – вибіркову нейтралізацію агресивних осіб, ізоляцію провокаторів від загальної мирної маси мітингувальників, їх арешт та вилучення з місця подій.

 

Причинами цього можуть виступати дві обставини:

 

1) Тактика та система навчання особового складу МВС не зазнала жодних змін з періоду Майдану. Міліція, як виконавець політичних замовлень, звикла використову­вати лише два варіанти дій. Перший варіант – примітивне протистояння «стінка на стінку», без вжиття активних заходів щодо припинення правопорушень. Другий варіант – тактика активного силового втру­чання без дотримання вибірковості, пропорційності та законності застосування сили та спецзасобів.

 

2) Залучення військових підрозділів до функцій охорони мирних зібрань може бути виправдане лише за умови виконання ними допоміжних функцій. Нагадаємо, що Національна гвардія взагалі не є правоохоронним органом. Згідно за­кону, це - військове формування з правоохоронними функціями, переважна більшість яких пов’язана з озброєною охороною важливих об’єктів та участю у спеціальних та військових операціях.

 

Стосовно процесуальних порушень прав осіб, затриманих у зв’язку із подіями 31 серпня:

 

Посадовими особами Голосіївського РУ ГУМВС України в м. Києві були проігноровані цілий ряд вимог законодавства, які закріплюють права затриманих осіб, зокрема:

 

1) Порушення прав неповнолітніх осіб

Зі слів неповнолітніх, по відношенню до них було застосовано фізичне та психологічне насильство з боку працівників міліції. Незважаючи на той факт, що неповнолітні були затримані працівниками міліції, перебували до доставляння у приміщення райуправління у наручниках, їх затриман­ня оформлено не було. Опитування проводилося за відсутності законного представника, педагога або психолога, а за необхідності – лікаря, як того прямо вимагає ч. 1 ст. 226 КПК України.

 

2) Порушення права на захист

Уповноважені службові особи Голосіївського РУ ГУМВС України в м. Києві, що здійснили затримання учасників подій біля стін Верховної Ради України, проігнорувати вимоги ст. 59 Конституції України, ст. 208, 213 КПК України. Зокрема, негайно після затримання не було повідомлено орган (установу), уповнова­жений законом на надання безоплатної правової допомоги, про затримання та місце перебування затриманих осіб.

Такі дії посадових осіб районного управління міліції можуть кваліфікуватися як злочин, відповідальність за який передбачена статтею 374 Кримінального кодексу України (діяння, що полягає у недопущенні чи ненаданні своєчасно захисника).

 

3) Фальсифікація часу фактичного затримання осіб

Слідчими Голосіївського РУ ГУМВС України був сфальсифікований час фактичного затримання осіб.

 

4) Порушення обліку перебування затриманих осіб в Голосіївському РУ

31.08.2015 Центр правової допомоги було повідомлено про затримання Д. та Т., а 01.09.2015 про затримання Р., Г. та С., однак жодного запису в журналі обліку достав­лених, відвідувачів та запрошених про перебування зазначених осіб в Голосіївському РУ не виявлено.

 

5) Проведення слідчих дій із порушенням вимог чинного законодавства

Положенням про кімнати для проведення слідчих дій та інших заходів в органах та підрозділах внутрішніх справ України, затвердженим наказом МВС від 18.12.2003 №1561, визначена заборона проводити слідчі дії у будь-яких приміщеннях органів і підрозділів внутрішніх справ, крім слідчих кімнат. Разом з тим, слідчі дії та інші заходи із затриманими особами проводились не у спеціально обладнаній слідчій кімнаті, а в службових кабінетах райуправління.

 

6) Незаконне примусове тримання у приміщенні райуправління свідків. 

За словами правоохоронців, усі доставлені особи є не затриманими, а запрошеними, а відтак із ними проводяться не допити, а опитування. При цьому, всі доставлені до райуправління особи були фізично затримані працівниками міліції, до них були застосовані наручники, що прямо свідчить саме про затримання, а не запрошення відповідно до вимог ст. 209 КПК. Подібна практика приховування працівниками міліції факту затримання особи, його маскування під видом запрошення є дуже поширеною в діяльності органів внутрішніх справ.

 

Стосовно забезпечення права на справедливий суд затриманих осіб:

 

Під час обрання міри запобіжних заходів для осіб, звинувачених у злочи­нах, що мали місце 31 серпня 2015 року біля Верховної Ради України були порушені ряд стандартів права на справедливий суд в розумінні статті 5, 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, статті 14 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права. Зокрема, право на публічний розгляд справи, в частині доступу до інформації про судове засідання, забезпечення належних умов утримання підсудних під час засідання та надання медичної допомоги, презумпції невинуватості. Дані пору­шення є відображенням поширеної протиправної практики, яка постійно фіксується громадськими спостерігачами на судових засіданнях.

 

З повним текстом звіту правозахисників можна ознайомитися за лінком: http://ozonmonitoring.com/datas/users/2/1446481693_c35126_2.pdf 

 

Пост-реліз правозахисних організацій з проведення круглого столу, на якому було представлено звіт: https://www.facebook.com/OZON.monitoring/posts/1614368988816583

/* Style Definitions */ table.MsoNormalTable {mso-style-name:"Обычная таблица"; mso-tstyle-rowband-size:0; mso-tstyle-colband-size:0; mso-style-noshow:yes; mso-style-parent:""; mso-padding-alt:0cm 5.4pt 0cm 5.4pt; mso-para-margin:0cm; mso-para-margin-bottom:.0001pt; mso-pagination:widow-orphan; font-size:10.0pt; font-family:"Times New Roman";}

Вже проходили. Істерія навколо "продажних генералів" розвалила царську армію та військо УНР Зрадники та крадії в Імператорській армії

Про корупцію та зрадництво в середовищі російського генералітету опозиційна преса (в першу чергу - есерівська) писала задовго до Першої Світової війни - саме їх приводили як одну з причин програшу в Російсько-японські війні 1905 р. Проте на початку світової війни про якості російських генералів мало хто згадував, країну охопив імперський шал. Молебні за імператора, хресні ходи – все це було. Дійшло до того, що у 1914 році перейменували столицю імперії, яка носила непатріотично-німецьку назву. З Санкт-Петербурга на Петроград.

Протверезіння прийшло у 1915 р., коли в наслідок поразок на фронті, російська армія мусила залишити Польщу, Західну Україну та Литву. Громадська думка зразу ж кинулася в іншу крайність – стали подейкувати про зраду й про те що військове міністерство прокралося. Привід для поголосу подало само керівництво армії.

Розвал та відсутність дисципліни в російській армії. Німецька карикатура часів Першої світової

18 лютого 1915 р. за ініціативою генерал-квартирмейстера Північно-Західного фронту генерала Міхаіла Бонч-Бруєвича і начальника контррозвідки фронту полковника Ніколая Батюшина був заарештований перекладач штабу 10-ї армії, колишній жандарм, полковник Сєргєй Мясоєдов. Наразі дуже важко розібратися, що там сталося насправді. З одного боку безпосередні учасники справи в своїх мемуарах переконують в тому, що Мясоєдов був німецьким шпигуном, і для цього існувало чимало доказів. З іншого боку, сучасні дослідники доходять висновку, що справа була сфабрикована. На лихо Мясоєдова, в шпигунстві він уже раз був звинувачений – у 1912 р., при чому звинувачував його особисто член Державної думи Олександр Гучков. 18 березня 1915 р. полковник Мясоєдов був засуджений як німецький шпигун та мародер, і майже зразу – повішений.

Справа полковника Мясоєдова була просто дарунком для Верховного головнокомандувача Російської армії великого князя Ніколая Ніколаєвіча – тому було конче потрібно виправдатися за серію поразок 1915 р. Крім того, він давно мріяв розправитися з давнім противником, військовим міністром генералом Владіміром Сухомліновим, який на свою біду, з Мясоєдовим був знайомий і мав спільні справи ще до війни. Коли на великого князя Ніколая Ніколаєвича посипалися звинувачення у програшах, той звинуватив міністра Сухомлінова у поганому забезпеченні війська, що справді мало місце – ситуація далося навзнаки неправильне прогнозування перебігу майбутньої війни.

Полковник Сєргєй Мясоєдов

Не обійшлося і без корупції. «За перших же повідомлень про шалену нестачу бойового спорядження на фронті і можливості відповідно до цього гарно заробити на предметах такої гострої нестачі, російських промисловців охопив безпрецедентний ажіотаж» - ремствував пізніше генерал Євгеній Барсуков.

В серпні 1915 р. для розслідування ситуації з постачанням армії була створена верховна слідча комісія. Отут згадали про полковника Мясоєдова і звинувачення в зраді повисло вже над військовим міністром. Результат – 29 квітня 1916 р. генерал Сухомлінов був заарештований і ув"язнений у Петропавлівській фортеці.

Слідство ніяк не могло довести його провину. Виправдовувати міністра так само було ризиковано, на початку 1916 р. начальник канцелярії міністерства імператорського двору А. Л. Мосолов сумно зазначав: «Суд над Сухомліновим безперечно розростеться в суди над урядом. Відлуння того, що відбувалося в суді, пролунає перебільшено в кулуарах Думи, звідки в потворних розмірах розіллється на вулицю і проникне в спотвореному вигляді в народ та армію – плямуючи все, що ненависне народові».

Під вартою Сухомлінов пробув до самої Лютневої революції. Марно казати, що на справі не робив собі імені тільки ледачий. З трибуни державної думи представники опозиції звинувачували керівництво армії в крадіжках… посилаючись на цілковито конкретні приклади. Більшовикам, есерам, та анархістам навіть нічого не треба було придумувати – придворні інтригани самі створили для них приводи для нищівної критики керівництва армії, а відтак – верховної влади, ще починаючи з 1915 р. Адже головнокомандувачем був імператор Микола ІІ. І це – не враховуючи не прийнятої суспільством німкені-імператриці та незрозумілого масам впливу Григорія Распутіна – хворобу цесаревича, якого лікував "сибірський старець", у Миколаївській Росії зробили державним секретом.

До сьогодні дослідники не доходять згоди про причини початку Лютневої революції. Погоджуються лише на тому, що стався вибух народної стихії. За умови того, що кілька років доти опозиційні видання поливали громадськість вістями про зраду та крадіжки на вищих щаблях керівництва – пояснення виглядає цілковито логічним.

Владімір Сухомлінов

Лютнева революція зруйнувала Російську імперію і лише після війни з мемуарів керівників австрійської розвідки Ронге та німецької – Ніколаї, шокований російський читач дізнався, що ані полковник Мясоєдов, ані генерал Сухомлінов, ані ще кілька знакових «зрадників» ніколи не мали нічого спільного з німецькими та австрійськими спецслужбами. Шеф австрійської розвідки Максиміліан Ронге писав: «Нашу обізнаність росіяни пояснювали зрадою вищих офіцерів, що були наближені до царя і вищого армійського командування. Вони не здогадувалися, що ми читали їхні шифри. Загалом нам вдалося розкрити біля 16 російських шифрів».

З генералів-крадіїв у чесні комбриги

Не можна сказати, що більшовики в своїй критиці царських генералів чимось принципово відрізнялися від інших опозиційних партій соціалістичного напрямку – до есерів, скажімо, їм було явно далекувато. Проте після більшовицького Жовтневого перевороту доля багатьох царських генералів виявилася тісно пов’язана саме з партією Леніна-Троцького. Почати можна з того, що вже згаданий генерал Міхаіл Бонч-Бруєвич був рідним братом Дмитрія Бонч-Бруєвича, одного з найвірніших соратників Владіміра Леніна.

замучені наклепами соціалістів з опозиції професійні будівники імперії пішли будувати імперію під знамена більшовиків

В жовтні 1917 р. генерал Бонч-Бруєвич – командувач Могильовського гарнізону, того самого, на теренах якого знаходилася ставка верховного головнокомандувача, тобто царя Миколи ІІ. Зразу ж після більшовицького перевороту генерал Бонч-Бруєвич – начальник штабу Ставки ВГК вже у більшовиків, а в майбутньому – генерал-лейтенант Червоної армії.

Генерал Бонч-Бруєвич – не виняток. Взяти Зимовий палац більшовикам вдалося не в останню чергу тому, що виконувач обов’язків військового міністра генерал Маніковський палець о палець не вдарив, аби захистити будівлю. У ніч перевороту генерал Маніковський був заарештований, але за кілька днів очолив вже червоне військове міністерство. Артилерія Червоної армії, служба тилу та логістика – саме його заслуга. Чи був генерал Маніковський в змові з червоними – сказати важко, а от заступник начальника Генштабу та генерал-квартирмейстер генерал Потапов співпрацювати з партією Леніна почав ще в липні 1917 р.

І це далеко не одиничні приклади. Колишні царські генерали очолювали більшовицькі Всеглавштаб і Польовий штаб РККА і майже всі фронти. Звісно серед більшовиків траплялися особи «від сохи» такі як колишній поручик-дезертир Володимир Антонов-Овсєєнко, та професійний революціонер Міхаіл Фрунзе. Але на посадах начальників штабів та помічників у них завжди перебували колишні «благородія», які власне і тягнули на собі всю рутину. Цифри говорять самі за себе – в лавах РСЧА опинилися 48,5 тисяч царських офіцерів та генералів, 10,3 тисяч царських військових чиновників та 14 тисяч військових лікарів. Усього – 72,8 тисяч осіб – 30 % офіцерів царської армії.

Очевидно, замучені наклепами соціалістів з опозиції професійні будівники імперії пішли будувати імперію під знамена більшовиків, у яких з опозицією було все гаразд. Есерам же та меншовикам на еміграції доводилося лише лікті гризти спересердя, за наслідки своєї бурхливої опозиційної діяльності.

Але не треба думати, що червоні не знали проблеми корупції. Її центром стали, щоправда не «колишні», які розуміючи непевність свого становища поводилися вельми скромно. Майже панськими розкошами себе оточив наприклад, командарм Міхаіл Тухачевський. У повній відповідності до приказки не дай Бог з Івана – пана», революційні вискочки красти заходилися так, як не снилося ніяким царським корупціонерам.

Але історія любить іронію. Розстрільний вирок Міхаілу Тухачевському підписав колишній царський полковник Борис Шапошніков – майбутній маршал Радянського Союзу. Як чимало інших «колишніх», він ніяк не постраждав від сталінських репресій і помер у власному ліжку в славі і пошані.

Фарс від Директорії УНР

На відміну від опозиції російської за царату, опозиція українська за гетьманату Павла Скоропадського реальних підстав для звинувачень керівництва країни не мала, сам Павло Скоропадський особливих підстав для компромату не подавав, його міністри – також. Але спаплюжити в очах громадськості соціалістам з Директорії їх вдалося так, що міфи тих часів живуть ще й до сьогодні.

По-перше, і самого Павла Скоропадського низку його міністрів було звинувачено в тому що вони – пани. Центральну Раду лише більшовики називали буржуазною, сама вона себе такою не вважала і свої гасла насправді практично калькувала з більшовицьких. По-друге, позаяк і сам Павло Скоропадський і абсолютна більшість його команди були колишніми старшими офіцерами та чиновниками царського уряду – їх звинуватили в симпатіях до царизму і в бажанні відновити російську імперію.

Ще весною 1917 р. Михайло Грушевський заявляв, що незалежність Україні не потрібна, позаяк невдовзі всі країни перетворяться на єдиний соціалістичний інтернаціонал. Проте в умовах будівництва справді незалежної України гетьманом Скоропадським стало очевидно, що ідею незалежності підтримує людство. Тоді прибічники Української соціал-демократичної робочої партії (Винниченко, Петлюра) та Української партії соціалістів-революціонерів (Грушевський, Шаповал) заходилися саме себе виставляти незалежниками, а гетьмана – прибічником імперії.

спаплюжити Скоропадського в очах громадськості соціалістам з Директорії їх вдалося так, що міфи тих часів живуть ще й до сьогодні

На біс – соціалісти з колишньої Центральної Ради цькували гетьмана німецьким посіпакою, позаяк той виконував економічну угоду, яку з Німеччиною уклала власне Центральна Рада.

Як не дивно, громадськість всі ці тези сприйняло на віру, і тому було кілька причин. Серед іншого гетьмана звинувачували у зволіканні з земельною реформою. За Центральної Ради земля на селі була розділена шляхом «чорного переділу», але за гетьмана Державна варта і Охоронні сотні за допомогою німецьких загонів зуміли повернути власність її попереднім господарям. Селян це збурило. По друге, гетьману довелося стикнутися з усіма наслідками закінчення Першої Світової війни і занепаду виробництва в наслідок більшовицької навали. Лише на липень 1918 р. Міністерство праці налічило в країні більше 200 тис безробітних. Рівень життя в Україні був доволі низьким, і це створювало благодатний ґрунт для агітації соціалістів.

Успіху агітації сприяло ще й те, що уряд просто не встигав за інформаційною навалою опозиції. На еміграції гетьман ремствував, що уряд не зміг налагодити регулярний вихід навіть урядового часопису «Державний вісник» - існували більш нагальні справи. В той самий час Симон Петлюра ще до свого арешту налагодив систему поширення протигетьманської компанії через кооперативні спілки. 22 тисячі кооперативних товариств, що діяли в Україні, згори донизу були опановані прибічниками УСДРП та УПСР, вони володіли більш ніж 70 видавництвами які протягом лише 1918 р. випустили 273 назви газет журналів, бюлетенів, листівок, тощо. Соціалісти-більшовики готові були іти по питаннях ідеології на широкі компроміси, віддаючи перевагу результату, а їхні українські ідейні товариші намагалися твердо дотримуватися настанов ідеологів соціалізму, навіть коли ті буди цілковито абсурдні

Результати такої інформаційної навали – відомі. 17 грудня 1918 р. газета «Нова рада» випустила статтю під промовистою назвою «Під суд!» яка серед іншого містила й такі рядки: «Військовий міністр Рогоза – за те, що 1) витративши більше мільярда карбованців на організацію українського війська, поблажливо дивився на розкрадання цього мільярда без організації війська 2) передавав військове майно явно спекулятивним Южній, Сіверній і Астраханській арміям, котрі ніби складались для боротьби з більшовиками, а на ділі розтрачували й розпродували військове майно в Києві…» То факт, що Дієва армія УНР більшою часткою складалася зі штатних частин гетьманської армії, соціалісти воліли не помічати.

Гетьманське військове міністерство, як власне й інші, були розігнані, а невдовзі Директорія УНР стикнулася з необхідністю воювати – наказ почати наступ «на підтримку робочих та селян України, що повстали проти гетьмана», Раднарком Червоної Росії видав 11 листопада 1918 р. – за дві доби до початку самого повстання.

Отут і відкрилася прикра деталь – в Українському війську виявився скажений брак офіцерів. На нестачу середньої ланки старшин нарікав командувач Лівобережної групи армії УНР отаман (генерал) Петро Болбочан. Проблема якісного командування гостро постала в корпусі Січових стрільців, керованому колишнім фендриком Євгеном Коновальцем та колишніми обер-лейтенантами Сушком і Мельником. Вони просто не вміли керувати такою великою масою війська. Ситуація стала виправлятися лише коли посаду начальника штабу Корпусу СС очолив полковник Безручко – колишній царський офіцер-наддніпрянець.

Полковник Петро Болбочан, один із найкращих полководців УНР. Соціалісти неодноразово звинувачували його у "мілітаризмі" та "недемократизмі". Болбочана розстріляли за наказом Петлюри

Складалося враження що соціалісти-більшовики від соціалістів українських відрізнялися тим, що якщо перші готові були іти по питаннях ідеології на широкі компроміси, віддаючи перевагу результату, а їхні українські ідейні товариші намагалися твердо дотримуватися настанов ідеологів соціалізму, навіть коли ті буди цілковито абсурдні. В Червону армію брали будь-яких офіцерів, аби тільки були згодні вірно служити більшовикам. В Армії УНР постійно створювали низку перепон для прийому офіцерів в армію – участь в минулому у проросійських організаціях, не володіння українською мовою, відсутність партійних рекомендацій, тощо. Практика показала більшу ефективність як раз більшовицького методу.

Забуті уроки

Від часів Юлія Цезаря посіяти зневіру у власних ватажках серед солдат та громадян ворожої держави вважається успіхом рівня вдалої військової операції. Зробити це стає тим простіше, чим легше ворожі громадяни готові загрузнути в чварах та внутрішній боротьбі, згадавши старі кривди, або піддавшись на панічні чутки. (виокремлено мною - Богдан Гордасевич)

Очевидно – складну ситуацію всередині України наразі намагаються використати чимало політичних сил. З метою посилення власного впливу вони захоплено паплюжать керівництво країни. Вони тиражують тезу про корупцію чиновників уряду. Вони вимагають розслідувань над офіцерами Генштабу і зміни керівництва Міноборони. Вони намагаються вивести громадян на акції протесту. Далеко не всі вони бажають зіграти на руку ворогові.

Але те, що ворог скористається створеним ними гармидером – безперечно

Журналісти постійно просять надати коротку інформаційну довідку про основні етапи МПУ. Оновили, надаємо. Запрошуємо до нашого музею як у реалі, так і віртуально!

Музей плакату України при часописі «Музеї України». Перший в Україні і Європі, офіційно зареєстрований, спеціалізований музей історії плакату.

Діє при журналі «Музеї України», спільно з Національним музеєм-заповідником «Битва за Київ у 1943 році» — директор Заслужений працівник культури України І. П. Вікован (Київська область, Вишгородський район, село Нові Петрівці). За підтримки Національного музею народної архітектури та побуту України — директор Д. В. Заруба, де розгорнуто виставку «Галерея плакатів епохи тоталітаризму», розміщену у частині будівлі сучасної садиби з Тернопільської області, науково-дослідного відділу «Українське село».

Директор і засновник Музею плакату України — редактор журналу «Музеї України», Почесний працівник туризму України, член Національної спілки журналістів України Віктор Тригуб. Куратор — Наталка Іванченко. Методологічна підтримка - доктор історичних наук Павло Гай-Нижник, Голова правління Українського інституту воєнноє історії, кандидат історичних наук Віктор Карпов.

Заступник директора - Сергій Пархоменко.

Музей створено 11 листопада 2011 року, легалізовано рішенням № 133 виконавчого комітету Новопетрівської сільської Ради Вишгородського району. Таким чином, Музей плакату України став першим, офіційно зареєстрованим серед відомих музеїв плакату Європи, які діють лише на правах відділів при великих музейних установах, не маючи самостійної державної реєстрації.

Дві перші виставки плакатів, були урочисто відкриті в приміщенні Національного музею-заповідника «Битва за Київ у 1943 році». Однак, брак виставкової площі, змусив шукати окреме приміщення у Києві.

Проект підтримав директор Національного музею народної архітектури та побуту України Дмитро Заруба, у грудні 2012 року, надавши частину будинку з Тернопільської області для постійнодіючої виставки «Галерея плакатів епохи тоталітаризму». Дієву допомогу надав Голова Київської міської організації «Меморіал», директор Музею совєтської окупації Роман Круцик, передавши комплект плакатів про злочини комуністичного режиму СРСР.

Особлива гордість творців музею — експозиція, повністю присв'ячена діяльності Путивльського і Козельщинського таборів для військовополонених НКВС СРСР. Там перебували і ймовірно були розстріляні у 1939-40 роках, тисячі польських військовополонених, а у червні 1941 року, до Путивля і Козельщини доставили майже 5000 арештантів з Молдавської РСР та десь 6000 «ворогів народу» з Литви, Латвії, Естонії. Подальша їх доля, після початку війни 22 червня 1941 року, невідома.

Віктор Тригуб і дослідник Володимир Бровко, які розслідують ті події, підозрюють, що в'язні були таємно розстріляні і поховані у ретельно замаскованих братських могилах перед стрімким наступом німців. Сприяють у пошуках Посольства Польщі, Молдови, Литви, Румунії, чиї громадяни найбільше постраждали. Однак, є відкритий супротив влади Російської Федерації, яка категорично відмовляється надати необхідні архівні документи. Експозиція на території Національного музею, є першим офіційним визнанням Путивльсько-Козельщинської трагедії, де, за твердженням дослідника з Кременчука Антатолія Шолудька, на польських військовополонених випробувалася хімічна та бактеріологічна зброя. Однак, варто зазначити, що на момент написання цього матеріалу, ніяких документальних матеріалів про масові страти не опубліковано. Як не знайдено жодної братської могили. Є лише спогади свідків і історичні гіпотези, які вимагають підтвердження. Однак, резонансність цього розслідування у 6 країнах Європи, увага дипломатів і преси, призвели до намірів встановлення меморіальних дощок у Козельщині у пам'ять поляків та молдаван, які відбудуться найближчим часом.

З листопаду 2013 року творці Музею плакату підтримують Євромайдан. Збирають роботи про визвольну революцію. У грудні 2013 року музей відкриває сторінку у Фейсбуку, яка миттєво стає популярною, віртуальну експозицію Плакати Майдану відвідує до 200 тис читачів на добу. Враховуючи гостроту багатьох плакатів, фундатори Музею отримували чимало погроз, були хакерські атаки, очікування арешту за "пропаганду тероризму, екстремізму, масових безпорядків". Сторінка у ФБ стала координатором акцій протесту у багатьох країнах. Зокрема, діаспора, використовуючи роботи з колекції Музею плакату проводила мітинги у Франції, Англії, Німеччині, США, Канаді, Польщі, Аргентині, Бразилії, Словаччині, Південній Кореї...

27 лютого 2014 року було змонтовано виставку "Плакати Майдану" у Нацмузеї в Пирогові, що користується популярністю у відвідувачів. Крім плакатів, виставлено щити Самооборони, протигази, каски, кийки, саморобний бронежилет...

На початку квітня 2014 року в Музеї плакату в Пирогові змонтовано виставку "Крим - це Україна!". Формується колекція про події на Південному-Сході України...

Сайт - http://museum-plakat.do.am/

Вхід до галереї Музею плакатів безкоштовний, години роботи відповідають часу роботи Нацмузею у Пирогові за адресою — 03026, м. Київ, с. Пирогів, Національний музей народної архітектури та побуту України.

Як зазначив Testportal в Інформаційному центрі ЗНО, понад 50% завдань тестування відносились до періоду новітньої історії України (20 та 21 століття). Близько 35% завдань стосувались розділу нової історії, і близько 15% - стародавньої та середньовічної історії України.

Тестування всього включало 60 завдань, які належали до чотирьох типів. Учасникам потрібно обрати 1 правильну відповідь з 4х, знайти відповідність між поданою інформацією, утворивши логічні пари, встановити правильну послідовність подій та дати власну відповідь на відкриті запитання, що стосуються історії нашої країни.

Нагадаємо, що відповіді з історії України ЗНО 2008 будуть розміщені на сайті: www.testportal.kiev.ua.

Відповіді ЗНО з історії України будуть оприлюднині одразу після проведення тестування з історії України. їх можна буде скачать на сайті www.testportal.kiev.ua у розділі: Відповіді ЗНО-2008.