Так буденно і просто,

Свій розтративши час,

День сховався у роздум,

Посміхнувся і згас.

І царює примарне,

Десь сміється вода,

Балерини ліхтарні

У туман вигляда.

А вечір був мов писаний у Книзі,

В якій казалось, що усе мине,

На обрії сиділи хмари сизі,

Пришестя виглядаючи нічне.

Зірок у небі вже було чимало,

Якесь у серці тануло ім’я,

Й мені минало, все мені минало:

І видане, і віддане, і я.

Не вір чуткам, вони лише примари,

В них змісту – як у карканні ворон.

Тебе чекає слава, Вольдемаре!

Тебе чекають подвиги і трон!

Ти ліпше прислухайся до надії,

Що підставляє бідному плече,

І той, хто нині глузувати сміє,

Той завтра кров’ю наглою стече!

Найкращої нема за помсту кари

Для всіх самовдоволених нахаб!

Не вір чуткам, маленький Вольдемаре!

Ти – княжич, Вольдемаре, а не раб!

У невідомому столітті,

Що щойно вийшло із пітьми,

Збирав плітки холодний вітер,

І щедро сіяв між людьми.

Минули дні, гіркі й щасливі,

Все до майбутнього звика,

Плітки і досі галасливі,

А правда знов неговірка.

Близькосхідне сонце мліло,

Спраглу землю зігріва,

Плакав Син в кутку за діло –

В вихідний творив дива.

А ті ж нерви не залізні,

Бо роботи – цілий віз,

Ще не випрана білизна,

І доїти треба кіз.

От послав Господь дитину,

Не привчиш до хатніх справ,

Хліб створив би, чи рибину,

Ні, малечу розважав.

 Ілюстрація - картина Макса Ернста "Діва карає Ісуса в присутності А.Б., П.Е. та художника" (1926 р)

Торкається осінь воріт,

Не хоче, красива, розлуки,

І вечір приходить мов кіт

Та проситься мило на руки.

Тече із думок потічок,

Слабенький, та вистачить нині,

Я душу закрив на гачок,

Нехай хоч тепер відпочине.

Я вчора полював на сон

І бачив те, чого немає:

У хмарнім морі плив Ясон,

Що й дотепер руно шукає.

Прокльони сіялися вслід –

Кричала місячна Медея,

Небес вугільний моноліт

Нові народжував ідеї.

Сідали зорі на балкон,

Яскраві, жваві, молодії,

А на дворі дрімав дракон

І сторожив мої надії.

                                            Ветрено...
... воздух и душу рвет полночь на части,
Где-то целуешь чужие запястья,
Я принимаю, им хочется счастья,
Нить поцелуев... браслетов... напрасно...
                                               Напрасно... 
... я убедить стараюсь себя,
Что хороши ее ум и душа,
Мир этот полон пустых людей,
Праздных сердец и слов без идей.
                                                Без идей...
... разве есть смысл быть в жизни моей,
Коль я не стала смыслом твоей...
Быть настоящим воистину сложно,
Люди привыкли играть ложно.
                                               Ложно...
... думать, что с ней ты познал глубину,
Слов моих силу, под утро луну,
Что раздирали тебя во вселенной,
Делая душу твою бесценной.
                                               Бесценны...
... слезы от слов, от эмоций и чувств, 
Ночи без сна от признаний из уст,
Что изливались так безмятежно,
Нас обрекая на высшую нежность.
                                              Нежно...
... нанизывал нить поцелуев,
Взгляды, улыбки, слова - берегу я,
В тайной шкатулке сокрыты внутри 
Бусины-радость, сокральные сны.
                                              Сны...
... порваны нити, растеряны бусы...
Мной выбран шанс к себе вернуться, 
В море браслетов прячу запястья,
Разум рвет сердце и душу на части...
                                             Больно...
                     Довольно...
Вольно...

Я тішивсь днем,

Живим і модним,

Ламав мовчання

Рубежі,

Та за законом

Бутербродним

Навколо були всі

Чужі.

Кудись летіли

Дикі, в милі,

Несли тривожність

На плечах,

І слів моїх

Не розуміли,

І клопіт бовванів

В очах.