хочу сюди!
 

Алиса

41 рік, діва, познайомиться з хлопцем у віці 32-52 років

Замітки з міткою «из жизни»

Діти бетонних просторів асфальтових ланів

Життя у цивілізації дуже сильно нас змінює -  що тут й казати! Та я не читатиму моралей про дауншифтінг і анастасіївців, ні (відверто кажучи – не подобаються вони мені щось). Тут в мене всього лишень оповідання з життя, про неочікувану сутичку двох «дітей міста» з природою. З природою такою, яка вона є.

 


 

 



Після поїздки на дачу на світанку вєліками 50 км в один бік, поїздка маршруткою у звичайний час доби почала здаватись чимсь оригінальним.

Ми якісь схожі з Владіком – обидва відчуваємо ностальгічну радість збираючи ранці в дорогу; натягаючи на себе хоч одне щось старе, потерте, «дачне», так би мовити, за традицією всіх дачників – аби не шкода було зіпсувати нове. Але ми такі шопоголіки, що все старе в нас все одно в тренді.

Село зустрічає нас пташиним співом і свіжістю щойно окропленої дощем весняної зелені. Від зупинки чимчикуємо на самоті. Тут ніколи ніхто не виходить, бо решта мешканців добираються автівками, як і всі родичі, та й не багато їх тут є. А нам прикольніше веліками. Або громадським транспортом. Бо цікаво і пройтись теж, і в очікуванні на автовокзалі – є в цьому свій шарм. Я особисто, обожнюю, коли кремезний спортивний Владік вигукує чистою українською «на зупинці», навмисно роблячи голос бойовим, як на татамі в себе в залі.  Як подає мені ручку завжди виходячи з транспорту. Або як турбується про ближніх – то місце вступить старенькій людині, то комусь щось помагає підняти на сходинку тяжке. Такі собі дрібниці-дурниці, але щось в цьому є.

 

Пам’ятаю, колись ми пробиралися до будинку на дачі бійкою з місцевою зграєю собацюр. Єдиний сусід, що мешкає постійно тут і часто лишається один з сім’єю на краю села під лісом, розвів собі на захист численну зграю якихось велетнів. Ще й натренував бути дуже злими. Бо злодії сюди частенько навідуються, знаючи про безлюдні дачі міських. Ті телята кидалися ватагою на будь-яке наближення живої істоти. Ми тоді приїжджали зі своїм Тайгером – кубинським пітбультер’єром. Тайгер завжди когось рвав з тих собак, а щоб інші не зачепили його з боків, ми мусили камінням з дороги і ногами теж допомагати. Це були серйозні бійки з криками, кров’ю, тощо.

Наша перемагала – і ми таки діставалися хати.

Ці собаки постійно когось задирали в лісі, і край ліса ближче до сусіда наповнювали чиїсь кістки (черепа були схожі на кіз, можливо то були інші собаки). Та одного разу знайшли з’їдений труп людини. Відкрили гучну кримінальну справу. З того часу собаки прив’язані. Лишили без прив’язі тільки найстарішу суку, бо вона найрозумніша. Теперки відв’язали ще одного, бо поновили візити злодії.

Добре, що родичі Влада придумали пригощати собак недоїдками шашликів. Це ідея Владиної мами – щоб заохотити собак поновити мешкання на цій дачі для охорони від злодіїв, бо після візитів Тайгера вони припинили сюди заходити. Тож, вони нас більше не чіпають, тільки погрозливо гарчать коли ще не внюхають хто саме йде.

Навіть місцеві комунальні служби уникають цієї частини села. Тому скрізь вже і дороги поробили, і ліхтарі нові яскраві поставили. Скрізь, окрім цього п’ятачку. Тут все відстає за комунальним розвитком на десятки років, від решти села.

 

Наступні два дні вихідних пройшли у приготуваннях шашликів-машликів й у різних дачних справах; як то – кошення трави Владіком, і мої невимовні відчуття від перебування серед свіжозкошених збризнутих дощиком трав. Просто прекрасно валятися на величезній галявині двору серед свіжої зкошеної пахнючої трави, слухати співи пташок і читати, або в’язати…

Землі тут величенько. Колись це було завбільшки гектара. Але вони мусили продати трохи одним, трохи другим. Тепер ще й треті відгризаюсь кусник, бо нема огорожі. І все одно землі багато. Вона дуже красива. Це пагорбиста місцевість, величезний горОд розділяє джерело з копанкою, і навіть через дорогу теж їхній горОд.

Сусід-собачник теж через дорогу поряд з другим городом, його від села теж відділяють просторі городи. По дорозі їздять тільки свої, тому вона занедбана. Другі сусіди за хатою, - аж через два величезні городи. З третього боку дві чиїсь занедбані нежитлові ділянки, і тільки потім – починаються паркани модних котеджів і звичайного села далі. З четвертої сторони – ліс, який являє собою пагорбисту місцевість з глибокими ярами, високою горою, озером (ставок), за лісом далі простягається маленьке місто зі старовинною назвою Лукавиця (його нині ніхто так не називає), луки, а далі – Стугна і ще далі Дніпро. У центрі села – красивий собор, з жартівливими радісними попами, красивим краєвидом (бо собор зведено на схилі), та дуже охайним хазяйством – видно, що попи дуже добре розбираються в агрономії, бо все довкола професійно доглянуто, і всі прихожани можуть поласувати добрими виведеними і доглянутими фруктами-ягодами, милуватися квітами.

 

Дуже красиве місце. Ще й тому, що у дачі по старовинному немає ніякої огорожі, а хата – за старовинними звичаями білена і глиняна зсередини. Ти ніби на краю світу. І навіть в іншому часовому просторі, десь років двісті назад, коли ще були солом’яні дахи (хоч дах і не солом’яний). І навіть те, що за водою треба ходити далеко з відрами – теж на цьому акцентує.

 

Коротше, все таке зелене-зелене, багато квітів, багато простору, красивий вид на далечінь низовини, де городи і село за ними, і така біла хатка серед всього цього, і з одного боку підпирає ліс. А Владік як той котигорошко. Один в один. Чи якийсь козаченько, як написано в Енеїді – ходить блищить сталевими м’язами і голеним чолом. Ще й постійно вмикає українські пісні – підкреслюючи  загальне враження.

А я ніби якась там Наталка-Полтавка, чи Галя з коромислом, чи хтось ще. Тільки десь загубила свою косу нерозплетену.


 



Того дня мені закортіло приготувати щось особливе. Вирішила зробити стейк за рецептом відомого Ектора. Стейк тре було купляти, тож ми зібралися, і сходили до міста за стейком.

Потім тре було ще продивитися відео Ектора, аби нічого не наплутати. Довелося вперше у житті залізти на дуже високе дерево. Давно хотілося туди вилізти, але не було нагоди. Тож, сиділа як особливий вид приматів на дереві, ловила інтернет, дивилась відео.






Увечері почали готувати. Владік – мою рибу і печену картоплю на кострі, а я на плиті – його стейк. Вже було дуже темно і холодно, тож натягла свій старий білий пуховик (спеціально привезений з Києва). Чую – якийсь безлад за вікнами. Собаки бісяться, гарчать, рвуться з ланцюгів по всьому селі. Ті, що відв’язані – гарчать і бігають місцевістю, ніби когось ганяють. Стейк вже був готовий, я вийшла до вогнища, де Владік слухав українські пісні. Але побачила, що нікого нема. Потім він звідкись прибіг, схопив сапу, якою поправляв костер, і знов побіг, нічого не сказавши. Побіг до лісу. І тут чую – десь далеко верещить жінка. Та так, що моторошно стає. Невідомо, що робилося. Я на автоматі знімаю білого пуховика, і відкладаю кудись, щоби мене не було видно у темряві. Беру телефон, починаю задкувати зі світла у тінь, та до дерева, - єдиного місця де ловить мобільний, і думаю вже викликати міліцію. Якраз нещодавно вже кричала жінка одна – її чоловік вбивав і ми тоді вже викликали міліцію. Розмірковую чи варто робити це знов.

Владіка не було десь хвилин двадцять. Я нікуди не телефонувала, тільки сіла у темряві за хатою, щоб мене ніхто не бачив на світлі, і прислухаюся у жаху. Крики припинилися. Я намагалася визначити за звуками що там відбувається. Чутно було щось, але не зрозуміло що саме. Було враження, що людину, яка так моторошно кричала вже вбили.

Сиджу, думаю, що робити.

Прибігає Владік, забігає в хату, бере якусь свою професійну палицю, якою б’ються на татамі, до кишені кладе ножика, хапає ліхтар-прожектор, на лице дуже дивний

-        Можеш зі мною, якщо хочеш, думаю, когось пи*дять, треба піти розібратися в чому річ!

-        Все, я викликаю міліцію!

-        …ну, не знаю. А що вони зроблять!…

-        Чекай, я візьму чорну куртку. Зачиняй хату!

Ми, два герої, спішимо на порятунок добитої чи не добитої людини. Але криків вже не було, дощ теж заважав прислухатися, ми навіть не знаємо куди бігти. Владік впевнений де саме він чув крик. Біжимо туди. Намагаємось просуватися тихіше, бо не знаємо скільки там людей та й взагалі що там.

Блукали тим лісом десь годину. Світло включали тільки роздивлятися, чи щось є – щоби нас не було видно злодіям. Але нікого не знайшли, і ніяких звуків більше не чули. Прислухалися дуже пильно, чи десь не схлипує хтось – марно. Тиша.

 

Повернулися розчавлені. Намагалися відволіктись вечерею. Музики вже не могли слухати, і тим більш – співати. Стейк вийшов добрий, риба, поки ми бігали, тільки ще краще підпеклася на вугіллі. Провели вечір у роздумах – чи викликати може міліцію, чи може там просто хтось дурачився і вже розійшлись. «Це можуть бути довбані нарики – каже Влад – чворять хто зна що, аби тільки людей налякати, і пішли собі». Я теж розповіла якісь історії, як на жінок нападали в лісі, і як вони кричали. Обоє не можемо забути нажаханий крик людини, який могла видавати тільки дуже сильно налякана людина. Намагаємось аналізувати той крик. Визначаємо, що крик був рівномірний, і не було чути якихось ударів у ньому. Припускаємо, що кричала жінка, на очах якої билися чоловіки.

 

Владік вийшов зі столу з очима, які можуть заплакати пішов з веранди до хати. Вийшов з горілкою. Напився.

 

Полягали спати не спокійно. Хату замкнули на всі замки. Всю ніч прислухалися до того, як бісяться й гасають навколо хати собаки. Я кілька разів прокидалася від сну, в якому Влад йде серед ночі знов почувши той самий крик. Але прокидаючись знаходила його коло себе. Всю ніч тулилися одне до одного дуже міцно. А одного разу відчула, як прокинувся він, намацав мене поруч рукою, заспокоївся і знов заснув не відпускаючи з рук.

 

Вранці знов озброїлися і пішли до лісу. Цього разу вже шукати труп, над яким, на нашу думку, вночі хтось познущався. Ще й по телеку, як навмисне, розповіли у новинах як нелюд познущався над дівчинкою десяти років, вбивши її і кинувши у лісі.

Прочесали все, що є у тому місці, звідки чули крик. Знайшли багато ям, передивилися. Знайшли якісь нори величенькі. Владік каже, що це лисиці живуть. Дощ не припинявся. Ми все прочесали. Пройшли до закинутої підземної труби (яку хтось вже вирив і здав на метал), мені з вечора чомусь здавалося, що якщо щось і відбувалося погане, то тільки у тій трубі (там така величенька – навприсядки можна проходити нею), я не знала, що її вже викопали і лишили тільки бетонний колодязь від неї, засипаний.

Повернулися обоє у думках, що вчора могли зарадити лиху, але не зарадили. І у підозрі бовдурів, які могли навмисне імітувати нажаханий крик заради розваги лякаючи сусідів.

Навмисне уникали розмов з цього приводу дорогою до Києва. Обом було не по собі. Я для себе вирішила, що зателефоную до міліції зі словами: «якщо раптом в районі Лукавиці є зниклі безвісті люди, то, ось, ми чули, як з лісу лунали нажахані людські крики».

 

Щоправда, в криках не було жодних слів. «Що, як маніяк відрізав людині язика, і знущається там далі над нею» - пам’ятаю своє припущення, як ми після блукання лісом сиділи біля костра вночі. «Нє. Коли відрізають язика, людина не може кричати, тільки мичить» - заперечив тоді Владік.

 

Коротше, вже вдома з цікавості вирішила подивитись в інеті як розмовляють лисиці, пам’ятаючи знайдені нори. Перше ж посилання розгортає мені на екран відео, де лисиця в лісі спокійнісінько так сидить собі на горбку, ще й за вушком чухає…. І видає ті самі крики.





Так що ж таке матюки?

   Шановні мої співвітчизники, дорогий мій народе! Давайте не будемо втрачати свою чемність і гідність, не будемо принижувати себе брудною лайкою, а саме матюками.

Давайте повернемось в давні часи, до витоків нашої культури, до витоків життя наших пращурів. Вони висміювали тупість, жадібність інші вади і прославляли благородство, чемність і робили це гострим слівцем. Так, саме гострим, у вигляді прислів’їв, говірок і т.п.   

Береться за діло, як п'яний за тин.

Бреше, як гребінцем чеше.

Гарна, як свиня в дощ.

Говорить, мов клоччя жує.

Дметься, як жаба на кладці.

Дурний, як сто пудів диму.

Жвавий, як рак на греблі.

Життя, як собаці на перелазі.

Заспівав, як порося у тину.

Захистив, як вовк овець.

Йому брехати, як собаці мух хапати.

Меле язиком, як пес хвостом.

На мені покатається, як на їжаку.

Нарядилась, як пава, а кричить, як ґава.

Розбалакались, як свиня з гускою.

Розбирається, як баран в аптеці.

Розбирається, як ведмідь на зорях.

Розбирається, як свиня в апельсинах.

Співає, як муха в глечику.

Така то правда, як пси траву їдять. 

Останнім часом у нас такі напружені обставини. Ми переживаємо тяжкі часи. І в багатьох розмовах люди почали часто вживати матюки. Але ж це не властиве нашому народу. Матюки, це витвір тих, хто зараз намагається своїми законами їх знищити….

Давайте будемо достойними продовжувачами своїх пращурів і не будемо паплюжити свою душу неподобними матюкливими висловами.


Искусство манипулирования

Изучение психологии сильно влияет на человека. Вчера сидела вечером на кухне, пила чай и говорила с другом, а мой младший брат (6 лет) выпрашивал компьютер, что бы поиграть. 
 Но КАК он выпрашивал! 
1. Одну руку положил мне на плечо - придает разговору доверительность, показывает дружелюбие.
2. Стал так, что бы закрыть от меня предыдущего собеседника - оказался в центре моего внимания.
3. Поза подчеркивает невинность - выгнул брови, + просящие глазки.
4. Голос меняется на любяще-просящий. 
5. "Валюшка, можно мне в шарики поиграть? Пожалуйста. Ну пожалуйста..." - несколько уменьшительно-ласкающих в одном предложении, говорящих о высокой степени любви ко мне.
Как такому отказать? Даже зная каждую уловку. Серьёзные взрослые люди специально учатся искусству манипулирования, а у детей это получается само собой, ЕСТЕСТВЕННО. А ведь всего-то стоит вкладывать настоящие чувства и эмоции в то что делаешь.  Ведь мы все часто действуем в интересах того, что нам нужно, а не того, что мы хотим.

"звонок в надежде"

Опять звонил, беспочвенно,
упрямо,
В чужую жизнь вот этот вот
усталый человек,
Звонил, бродил, разбив с
десятка два огней рекламных,
На лужах осени, которой
оставался ещё где-то может
век.
Звонил, звонил…бессонный
оператор,
Соединял руками цифр
адреса,
И так хотелось, чтобы это
было надо,
Хотя б каким-нибудь
свободным в это время
голосам.
Хотя бы кто-нибудь, а может
и она ответит,
А может ей сейчас гудки
переведут,
Но в ночь уже так нервно
собирался вечер,
Докуривая тени на углу.
А человек звонил-звонил и
всюду ему так казалось,
Взрывался бесполезным
звоном телефон,
Толкались сны, такси себя
бесстыже предлагали,
Но даже слышать не хотел об
этом он.
Он просто жив сейчас у уха
потеплевшей трубки,
И шутка ли?! - полжизни в
ожиданьи этих новостей,
А вдруг она ещё не спит,
слоняясь по подушке,
А вдруг ещё спешит домой,
немного припозднившись из
гостей.
Ну, или просто думает,
мечтает,
Перебирает с давних
фотографий трепетную пыль,
А может вовсе спит, а может
ей нисколько не мешает,
Что он в начале первого вот
так звонит, звонит, звонит...
Что он совсем один уже…
напротив её дома,
Глазами втиснулся в погасшее
окно,
И что ей стоило…и что на
самом деле стоило
Произнести, сказать всего
одно такое важное «Алло»…


Рома Фандорин

Противоугонка люков.)))

 Машину я продал пару лет назад, т. к. выезжал на ней редко, а тогда нужно было платить техосмотр, а я на такую сумму за два года бензина не заливал в машину. Если сильно нужно ехать есть такси или скутер. 

В основном езжу на скутете

Дети подросли и вчетвером мы уже не помещаемся ))). Какие у нас дороги -- рассказывать не нужно, но снятый люк -- тема отдельная. Один мой знакомый не увидел люк в луже которую проезжал вброд -- два поломанных ребра и ключица. 

Но я обратил внимание что некоторые люки не воруют. Внимательно их осматривал -- замка не видно. На соседней улице воруют, а на этой -- нет. Может заговорённые ?

И вот еду на работу мимо такого люка, а там ремонтники и люк открытый. Стоит почти стоймя. Думал обпёрли на что-то. Обьехал и увидел -- противоугонная система для люков !

Вот по крупнее :

Как они приварили к чугуну эту конструкцию -- я не знаю, но внутри половина бетонного бордюра ! Поддеть и сдвинуть в сторону как обычно -- не выйдет. Нужно побымать вверх на всю высоту конструкции. Они их вынимают специальной оправкой зацепленной к ковшу трактора. Вдвоём могут только на место поставить.

 Лозунг : "Каждому люку -- противоугонку !" )))

про смирение)))

неделю назад на прогулки через хащи к волнам один из нас потерял очки, сонцезащитные, очки как очки вродебы но в то же время особенные, знаете, такие на магнитиках - надо прилепил к своим очкам, не надо - отстегнул, вобщем классные очиfingal и угораздило же потерять, ну ветки, хащи, спотыкачки, как и где - шут его знаетsmoke и надумалось вдруг неделю спустя вернуться поискать их, ну вот помню говорит стопудово где именно слетели, ну пошли-пошли, окей, поехали (будь оптимисткой, - а-а, я реалистка - скажи гудбай, смирись!), вобщем пошли через хащи к волнам опьятьcrazy  а деревьев-веток-палок навалило-завалило пути дорожки, штормило видно неподетцки...пробираемся..упс - большая деревина поперек тропки - остановисьже, не лезь! тану, фигня, перепрыгнем - ууупс, хопс, прыг, и нет очочков-второй парыsmeh я так давно не смеяласьrofl вот оно, боженькино наказание за упрямство, а говорилося же - смирись, скажи гудбай, ну - теперь обоим, бай-байpoka lol мы так их и не нашли, ни предыдущие ни свеже потерянные следующие, вот так, нус, хеппи сейнт патрикс дэйbeer2beer2 dancesila

Извините за временные неудобства... Отмазался

Было дело, двигаюсь я после гостей. Немножко, скажем, несобранный. Иду. Курю. Никого не трогаю. Подъезжает машина, милицейская. Вылезает из нее дядька, крупного формата, и ко мне подваливает.
- Выпивали? - спрашивает.
- Да нет, - говорю.
- А почему вид такой?
- Какой?
- Вид, говорю, почему такой?
- Я, - говорю, - программист, вот думаю...
- Ты еще и думать можешь?!
- Я сегодня весь день думал...
- И о чем, интересно?
- Да, как бы это сказать, в общем нужно реализовать упаковку иерархии в объект методы виртуальных, других объектов, которых еще пока нету. Ну, на момент, когда все уже работает...

Поворачивается к машине:
- Че, забираем?
- Не, мы в вытрезвитель только. В дурдом пусть другие забирают.
И уехали. И даже извинились, мол "Извините за временные неудобства"

 

 

Нужные слова.

Недавно один мой товарищ улетал в рутинную командировку. В заграницу. И воскресный вечер был вынужден проводить в Борисполе, толкаясь среди народа, ожидавшего своих рейсов. Наконец, началось. В очереди в таможню перед ним оказалась дама, что-то к сорока, стильно одетая, подтянутая и очень ухоженная. Наверное, если не англичанка, то из англоязычной страны.. Но к ней что-то прицепились таможенники. Молодой капитан (или как там он у них называется) задавал ей всякие вопросы на вполне приличном английском. Женщина терпеливо на них отвечала, показывая какие-то сувенирные кружки-ложки, картину производства Андреевского спуска. Но капитан явно что-то целенаправленно искал. Наконец, досмотр прекратили, девушка-таможенница стала помогать упаковывать все это обратно в сумку. По-видимому, оперативная информация или служебное чутье дали сбой, бывает! Капитан принес ей извинения. Вот тут дама сделала останавливающий жест.

— Момент! — сказала она, и достала из своей сумочки изящную записную книжку и стала ее быстро листать. Найдя нужную страницу, она удовлетворенно кивнула и по слогам прочла — специально для капитана и девушки: — МУ – ТА-КИ!

Очередь сползла по стойкам ограждения, капитан уронил челюсть на галстук и покраснел.

А дама подхватила свою сумку и с гордым видом человека, исполнившего свой долг, поспешила в зону вылета.

Да уж, за нужным словом на чужом языке приходится лезть не только в карман, но и в сумку!

За тортиком…

dance  

...сегодня: 

сотрудник хотел выставиться, но утром не успел купить торт...

Подрабатывает у нас один... молодой человек (назовем его Ваней) - ремонт делает. Так вот - решили попросить Ваню сбегать за тортом в соседний супермаркет, все-равно бездельничает - дождь, холодно, а работа на улице, - минут 5 вразвалочку туда идти.

Было это часов в 11. Ваня сначала возмутился - как это в рабочей одежде и в супермаркет - люди не поймут! но подумал с полчасика и решил сходить - сделать великое дело. Взял деньги и ушел...

Где-то через минут сорок звонит на мобильный, что бы уточнить, а каким именно тортиком мы хотим полакомиться, а то заказ в виде "Любой свеженький, кроме "Киевского" и "Золотого ключика" не совсем понятен, а свежих «Рошеновских» тортов в супермаркете не оказалось...

Короче. Вернулся наш Ваня в офис в 16-15, и с гордой улыбкой приподнес нам свеженький «Грильяжный» маленький тортик…  за которые съездил на завод! «Рошен», заботясь о нашем здоровье.

Только возникла одна проблема. Обед уже давно окончился, работы много и в офисе осталось к этому времени только два человека.

Разочарованный Ваня (ведь не похвалили за инициативность и тортиком не угостили – оставили на завтра) пошел работать.

                       *   *   *

uracup_fulldance cup_full smeh cup_full lol


0%, 0 голосів

17%, 1 голос

67%, 4 голоси

17%, 1 голос
Авторизуйтеся, щоб проголосувати.
Сторінки:
1
2
3
попередня
наступна