Коли нам кажуть, що Україна повинна обрати з ким їй бути, куди йти і начебто вибору немає – Схід чи Захід, західна демократія чи східний деспотизм й іншого не дано, то знайте – це брехня! Звісно ж зроблять розумне обличчя, скажуть було б звісно добре, але враховуючи реалії і т.д, і т.п. обирайте з двох зол те, що менше смердить. На прикладах доведу, що існували системи і режими, що обирали третій шлях і не продавалися будь-якому «союзнику».
Перший приклад – великий каудильо Іспанії Франсіско Франко.
Багатий чи бідний, не забувай, що ти іспанець!
Франсіско Франко
Після повалення режиму Прімо де Рівери і послідуючої ліквідації монархії, Іспанія впала в прірву анархії. Змінювалися республіканські уряди, комуністи, як це завжди роблять, розхитували човен за гроші СРСР та американських банкірів, і без того слабка економічно Іспанія котилася донизу, а владна номенклатура та деякі особи багатіли. У 1936 році почалися репресії проти військових, які майже всі належали до правих організацій, проти правих партій, навіть проти декотрих центристів та республіканців, що були менш ліві за соціалістів.
На захист Батьківщини від комуно-соціалістичної погані вирішили стати військові, в тому числі й генерал Франко. Але спочатку він був на других ролях, очолити державу після заколоту мав Хосе Санкурхо, що втік в Португалію, після невдалого заколоту трохи раніше. Готував революцію генерал Еміліо Мола. Обидвоє були доволі недалекими людьми. Санкурхо був позером й егоїстичною нахабою, Мола був скромною людиною, але посереднім стратегом і тактиком. Невідомо як би сложилася історія Іспанії, якби головою держави став Санкурхо (я впевненний певно не райдужно), але, як то кажуть, не було би щастя, так нещастя допомогло. Під час вильоту з Португалії в Іспанію Санкурхо навантажив літак двома валізами свого парадного шмаття і літак, не витримавши навантаження, впав. Санкурхо загинув. Загинув й інший, набагато більш талановитий, лідер руху Прімо де Рівера, розстріляний на початку революції республіканцями.
Початок революції був катастрофічний. Невдалий план Моли поставив революцію на межу поразки. Але на щастя тут на авансцену вийшов Франко, потіснивши нездару Молу, але той через свою слабохарактерність навіть не заперечував. «Хунта національної оборони» обрала Франко лідером й головою руху. Підсумок цього відомий – комуністична нечисть була поставлена на коліна. І це «совєтський» міф, що за Франко воював мало не увесь Вермахт Гітлера та вся італійська армія. Кадрова армія була тільки італійська і то політика італійської армії була недолугою. Її війська увесь час діяли окремо й за своїми планами, причому майже завжди бездарними, увесь час псувала заготовлені атаки франкістів. Загалом, які з італійців вояки всі побачать в другій світовій. Республіканцям СРСР помагала дуже непогано, не скажу, що більше за італійців, але набагато корисніше це точно.
Після перемоги його союзники вважали, що отримали слухняну маріонетку. Ще під час громадянської війни Муссоліні витягнув з Гітлера згоду на те, що Іспанія буде під протекторатом Італії. Але після революції Франко не хотів грати по вказівкам Муссоліні. Беніто увесь час надсилав прохання Гітлеру, щоб той вплитув на «неслухняного» іспанця, але Гітлер, не зацікавленний в посиленні Італії, маневрував між іспанським та італійським вождями. Але у світі нарощувалися протистояння, світ стояв на порозі війни і Гітлер бачив, що плясати вже навіть під його дудку Франко не збирається. У 1940 році Гітлер та Франко зустрінуться, але Гітлера здивує, що тон яким Франко розмовляв з ним був такий, що не дозволяв собі навіть його «вчитель» Муссоліні. Це був тон незалежної людини.
Після війни Віннстон Черчілль скаже: «Політика генерала Франко протягом усієї війни залишалася виключно своєкорисливою та холоднокровною. Він думав лише про Іспанію та іспанські інтереси. Вдячність Гітлеру і Муссоліні за їхню допомогу йому була чужою. Цей тиран з обмеженими інтересами думав лише про те, як уникнути участі свого знекровленого народу в новій війні».
Звісно ж тиран, звісно ж з обмеженними інтересами, адже замість того, щоб дбати про інтереси чи то Берліна, чи то Лондона, чи то Москви дбав виключно про іспанські інтереси.
Так він послав на фронт «голубу дивізію», так він постачав ресурси Німеччині та Італії, але у війну в повному масштабі втягнути себе не дав. І робив він тільки те, що було вигідно йому. І можна скільки завгодно кричати: «як можна було співробітничати за нацистами, вони вбивали «совєтську армію і т.д. і т.п.», забуваючи при цьому про пакт Молотова – Ріббентропа, секретний протокол та те, що ледь не увесь Вериахт обучався в СРСР. Але питання в тому, чому іспанський каудильо повинен був думати про долю СРСР чи то євреїв? В нього в руках була «гола» знекровлена Іспанія і це стояло на першому плані. Жорстоко? Може й так, але без лицемірного моралізаторства.
Після перемоги Франко почав будувати нову державу.
«У країні створювалася «органічна демократія» і «корпоративна держава» — дуже багато в цьому питанні франкісти запозичили в італійських фашистів. Соціально-економічна політика режиму Франко базувалася на чотирьох основних елементах — контрольованій економіці, автаркії, корпоративізмі і соціальній «гармонізації». Проголошена генералісимусом наприкінці громадянської війни стратегія економічного націоналізму знайшла своє практичне втілення в режимі автаркії — прагненні до повного самозабезпечення країни всіма необхідними промисловими і сільськогосподарськими товарами» (Олексій Підлуцький «Дзеркало тижня» №36).
Була придушена червона оппозиція. Не демократично? Але яка нормальна людина терпітиме в хаті тарганів? Комуністи та соціалісти харчувалися з рук інших держав. Комуністів спонсувала Москва, соціалістів – Париж. Тому ця п’ята колона було жорстко придушена. При цьому всьому наприклад в уряді під час війни засідали як англофіли, так й германофіли. Звісно ж ті, що не отримували ззовні «допомогу на діяльність».
1959 році Франко відкрив меморіал всім загиблим «синам Іспанії» в громадянську війни. Під найбільшим у світі хрестом поруч були захоронені фалангісти та республіканці. Вдалий приклад для нас, роздираємих темою «УПА – Совєти».
З 1950 – го почалося т.зв. «Іспанське економічне диво». Реформи Франко призвели до того, що відстала з усіх сторін Іспанія до 1970 – го року посіла 5 місце в Європі за обсягами виробництва.
В 1973 році Франко, заповівши після своєї смерті країну принцу Хуан Карлосу І, пішов з посади. Пішов в період найбільшого розквіту Іспанії, показавши, що ніколи не чиплявся за владу, як декотрі інші слабоумні диктатори, а лише все життя його пройшло під девізом – «все заради Іспанії».
20 листопада 1975 року, в річницю розстрілу іншого героя, котрий також «жив заради Іспанії» Прімо де Рівери, Франсіско Паулиіно Эрменехиільдо Теодуло Франко Баамонде (повне ім’я) помер.
Світла пам’ять!
