МУЗИКА ЧАРІВНИХ СЛІВ

От деякі його вже поховали, подумки, - а він живий, волоцюга!

Коли ми помічаємо це, нам якось незатишно робиться від його нахабного, живого й квітучого вигляду. Особливо тим, хто в бадьорих фінансових звітах та рожевих аналітичних прогнозах вже й поминки йому справили.

Ми самі, щоправда, до нього не дуже серьйозно ставимося, навіть жіночим ім’ям його кличемо: “криза” кажемо. Але в тому кублі, звідки він зазвичай починає по світу мандрувати й жерти все, що люди собі понаскладали й понабудували, - там йому знають ціну. Добре відають, що то за злий чолов’яга, “крайзис” цей.

Отже, кілька років тому він вже рішуче показав свою паскудну вдачу всьому світові. Настільки всіх “опустив”, що вже й не знають, що з тим “крайзисом” робити.

А так же ж усе було гарно та добре…

І життя мало сенс. І саме існування не було абстрактною категорією. Воно, як матерія, було дано нам у відчуттях: я купую, - отже, я існую.

І людина відчувала, що може собі дозволити плинути вільно в течії постійних купівель і придбань. Нині, щоправда, з провини супостата, гострота цих відчуттів трохи ослабла, і все ж…

Ви тільки вдумайтесь, яке воно піднесене, це усвідомлення… ви тільки вслухайтесь у музику цих чарівних слів: “Я! МОЖУ! СОБІ! ДОЗВОЛИТИ!”

МИ - І ЦЕ БРИДКЕ “РАПТОМ”

І справа ж не тільки в бажаннях мого обмеженого “я”.

У ті чудові півстоліття достатку, коли герої кінокомедій на бігу збивали необережно полиці з різнокольоровими коробками, фруктами, товарами, іграшками, краму, що розлітався на всі боки, - ми радісно сміялися, тому, що цей веселий розвал викликав у нас загальне відчуття, - МИ можемо собі це дозволити!

Нам не було жаль ані витрачених грошей, ані праці, ані товарів, - вдоволення від достатку виписувало під усе це загальний чек. Це вдоволення наше прощало, від нашого ж імені, все: безсоромне розбазарювання скарбів земних нетрів, сил, енергії, що витрачалися на виробництво мільярдів непотрібних речей, те, що світовий океан перетворився на світовий смітник, нівечення природи, - усе.

Ми ладні були пробачити все, тому, що наше життя мало сенс.

І раптом - почали закриватися фірми, компанії, раптом тебе вже просять, починаючи з наступного тижня не турбуватися, тут у нас невеличке скорочення, тож ми будемо раді допомогти вам правильно скласти заяву про звільнення, а наші консультанти з задоволенням приділять вам час і якомога детальніше проконсультують вас стосовно прав безробітних у нашій демократичній державі, і зрозуміло! безсумнівно! ви одержите найкращі рекомендації від нашої фірми, з ними вас просто з руками відірвуть. Де-небудь.

Раптом твої неймовірно зручні й навпрочуд дешеві кредити, з гарантій майбутнього щастя перетворились на гнітючий тоскний тягар, котрий навантажило на тебе минуле.

Раптом перестали усміхатися і доля і службовці твого банку. І що найжахливіше, - ти вже не можеш собі дозволити!.. І це, і це, і… так-так - і те також.

Так постривайте… - а заради чого ж тоді жити?

Я - ТВАРИНА?

Сталася якась метаморфоза. Те, що раніше ми просто відчували, - те ж саме ми раптом зрозуміли. Радісне відчуття набуло зненацька форми критичного усвідомлення.

Виявляється, найбільшою насолодою в житті для нас було - придбати.

Критичне усвідомлення?.. Але ж зачекайте… так зветься саме той внутрішній перелом, коли з тварини починає утворюватися людина. Людина ж походить від тварини не тоді, коли починає користуватися знаряддями праці, як то стверджував один з відомого бородатого двійка класиків. А тоді, коли раптом усвідомлює: “...матінко рідна, та я ж - тварина!”

Тобто, уточнімо: якщо істота цього не усвідомлює, вона залишається твариною. Озброєною і знаряддями праці, та й багато дечим.  

“Я - тварина…” Оце так капость з боку нової, людської, свідомості. Адже тільки-но вилупилося, зовсім ще пуп’янок, а вже такі від неї неприємності.

НІ, НЕ ДАМОСЯ!

Тобто, що ж воно виходить? Він, “крайзис” цей, вліз у наше життя, нахаба, аби дати нам критичне усвідомлення?

Він що, прийшов до нас у життя, щоб з нас людей зробити?

Ну, і от я тепер маю дивитися на свій улюблений долар і думати при цьому: “Ось, я - людина. Так. А задля чого я живу?” І так на кожний долар?

Еге, ні… Брешеш, не дамося. Не вийде в нього це, - перетворити нас на такі собі, схильні до рефлексії, створіння, мазохістські вдячні йому за те, що ось ми тепер - люди. Щоб ми, в екстазі вдячності, юрмами виходили б на вулиці з квітами, гаслами й вигуками: “Хай живе наш великий “Крайзис”, який нас зробив людьми!”

Тьху, аж гидко собі навіть уявити…

Ні, не вийде в нього це. Ми все ж таки люди, а не стадо.

Тому ви як знаєте, а я особисто піду візьму пульта, та пошукаю на каналах комедію, де герої бігають по величезним супермаркетам і збивають полиці з тисячами різнокольорових речей.

Бувайте. Зустрінемося на демонстрації всенародної вдячності “великому Крайзису”.