Нещодавно міністр освіти і науки Дмитро Табачник підписав у Москві угоду про створення спільної комісії з написання історії України на чолі з академіком РАН Олександром Чубар’яном. І тепер саме Чубар’ян, який прославився своєю заявою про те, що не всі історичні документи можуть бути розсекречені, визначатиме, хто з російських і українських істориків ввійде до складу вищезгаданої комісії! Хоча намагання російських істориків указувати нам, як ми повинні висвітлювати свою історію, — це порушення міжнародного права і кваліфікується як втручання однієї держави у справи іншої. Але найприкріше, що це порушення освячуєі «легалізує» сама українська влада в особі міністра освіти і науки.
Свого часу ще Карл Маркс пророче зазначав: російські методи і тактика мінялись і будуть мінятись, але дороговказна зірка російської політики — «підкорити світ і правити в ньому — є і буде незмінною. Московський панславізм — це лише одна із форм московського загарбництва». Для досягнення цієї мети використовують різні засоби: від грубої сили до історичних вимислів, які виправдовують загарбницькі цілі і дії. Ось лише деякі міфи, створені російськими науковцями щодо України та її історії.
Міф перший: про колиску братніх народівУ творенні російської минувшини наші сусіди не гребують навіть підміною історії свого народу історією чужого. Йдеться про намагання російських істориків минулого і сьогодення присвоїти собі «древнее право на земли Киевской Руси». Насправді не було ніякої історії великоросів на середньому Подніпров’ї, на землі Київській. Відомо, що історія великоросів починається в землях Залісся, Московії, де проживали фінські племена меря, весь, муром та інші. А ці землі, як відомо, ніколи не були Руссю. Приміром, знамениті російські історики Соловйов і Ключевський таки визнають цей доконаний історичний факт. А от сучасні історики здебільшого — ні. Інакше як можна прокоментувати появу підручника для російських школярів і абітурієнтів «Вся история в одном томе» (автори–укладачі Родін і Піменова, Москва, 2002), де історія Росії починається... з Київської Русі. Ось так.
Міф другий: навіки з російським народомДосі серед російських істориків існує проблема оцінки Переяславської ради і договору. Що це була за подія, що вона означала і що засвідчила? Російські історики як у минулому (в дореволюційний та радянський періоди), так і сьогодні цю подію оцінюють як акт возз’єднання, включення України–Малоросії до складу Росії, об’єднання південноросійської гілки слов’янства (малоросів) з великоросами. Що це було за «возз’єднання», 3 вересня 1991 року відверто писала авторитетна в СРСР і сучасній Росії газета «Ізвєстія»: «...начиная с 1654 года,.. велась планомерная, последовательная политика уничтожения Украины как национального государства...»
Президія НАН України до 350–річчя Переяславської ради дала таку оцінку переяславським домовленостям. По–перше, в царині міжнародних відносин засвідчувалася юридична форма відокремлення й незалежності козацької України від Речі Посполитої. По–друге, це було правове визнання Московією внутрішньополітичної суверенності Української держави. По–третє, цей договір відкривав перспективу в союзі з Московією довести до переможного кінця війну з Річчю Посполитою й завершити об’єднання всіх етноукраїнських земель у кордонах національної держави. По–четверте, він виступав у свідомості національно–політичної еліти наступних поколінь, за визнанням Пилипа Орлика, «найсильнішим і найпереможнішим аргументом і доказом суверенності України». Ось така різниця в підходах до визнання суті рішень Переяславської ради російської й української сторін.
Міф третій: зрада гетьмана МазепиНе можна не погодитися з висновком російської дослідниці з Санкт–Петербурзького університету Тетяни Яковлєвої про те, що біографія Мазепи наскрізь просякнута «стійкими штампами», головний з яких для російської історіографії — «Мазепа — зрадник». «Зрадниками» деякі російські історики іменують й Івана Виговського, і Юрія Хмельницького, й інших гетьманів. До речі, Яковлєва визнає, що Андрусівське перемир’я (1667р.) та Вічний мир (1686 р.), заключені між Московією та Річчю Посполитою, теж можна кваліфікувати як «зраду» Москви щодо України та очевидним порушенням всіх договірних домовленостей, починаючи з Переяславського договору 1654 року.
Російська православна церква піддала Мазепу анафемі, пішовши на політичний крок. А в той самий час, як пише у своїх мемуарах Павло Скоропадський, у Києві відбулася парадоксальна подія, пов’язана з цим актом: «...у Софіївському соборі Мазепу піддають анафемі, а в Михайлівському монастирі за нього як за творця храму підносять молитви про упокоєння його душі». Народ, як його не зомбували, проніс через віки і дав свою оцінку гетьману Мазепі у відомій поговірці «Від Богдана до Івана не було гетьмана».
Міф четвертий: як ОУН–УПА німцям прислужувалиВідомо, що на ІІІ Надзвичайному з’їзді ОУН (б) у 1943 році було прийнято рішення про боротьбу проти двох імперіалізмів — Москви та Берліна — і підтримку та освячення боротьби Української повстанської армії. Як зазначають дослідники, основуючись на свідченнях німецьких документів, українські повстанці провели близько п’яти тисяч бойових актів проти німецьких окупаційних властей. Що стосується Степана Бандери, то його у вересні 1941–го було затримано і невдовзі відправлено до концтабору Заксенхаузен, де він перебував до вересня 1944 року.
Мені хотілося б тут привести один документ, який проливає світло на справжню роль УПА як третьої сили, що боролась за незалежність України вконкретній історичній ситуації і була повстанською армією, а не бандою,та спиралась на підтримку народу. Йдеться про лист секретаря ЦК КП(б)У Микити Хрущова в ЦК ВКП(б) Сталіну в червні 1945 р. Наведемо промовисті фрагменти з цього листа: «За час від дня визволення західних областей від німецьких загарбників до 1 червня 1945 року вбито бандитів — 90 275, взято в полон — 93 610 і з’явилось із повинною 40 395. За цей час захоплено у бандитів: гармат — 40, мінометів — 449, станкових кулеметів —566, ручних кулеметів — 445, автоматів і гвинтівок — 4235». Хіба могла банда бути настільки чисельною та дозволити собі таке озброєння? І далі:«На 1 червня 1945 р. із західних областей виселено 9615 сімей бандитів та їхніх посібників, загальною кількістю 24 888 чоловік».
Щодо соціальної бази УПА, то переважну більшість там становили селяни. В УПА також боролись представники 51 національності. Тут діяли національні збройні загони грузинів, вірмен, азербайджанців, узбеків, татар та ін. В УПА було сформовано єврейський курінь, який складався в основному з лікарів. Дивно, що УПА досі не визнано воюючою стороною, а справжніх борців за незалежну Україну належним чином не пошановано. Та це біда українського розколотого суспільства, зомбованого значною мірою стійкими радянськими стереотипами про «зрадників–націоналістів» і «бандитів» УПА.
Міф п’ятий: Крим — «ісконно русская зємля»Про Крим як «ісконно русскую зємлю» стверджує російська сторона кримської дискусії. Хоча добре відомо, що кримське ханство, де не було росіян, але, за турецьким переписом 1666 року, жило там 920 тисяч українців, було завойоване і ввійшло до складу Російської імперії в 1783 році, тобто трохи більше 200 років тому.
Нагадаємо, що Московська держава утвердилася тільки в XVI—XVII столітті. І вона не лише жодного відношення до Криму не мала, а й платила кримському хану дань. Коли Іван IV (Грозний) вінчався на престол царем та оголосив себе самодержцем усія Русі, розгніваний кримський хан прислав послів з обуренням: як смієш ти, наш рабе, об’являти себе рівним мені, царю? І зажадав негайно публічно відмовитися від свого царського титулу і виплатити збиток, що й було зроблено Іваном Грозним. Проте росіяни у вищезгаданому виданні «Вся история в одном томе» пишуть,мовляв, незрозуміло, чому в 1574 році Іван Грозний раптом відмовився від царського титулу. «Странний он какой–то был», резюмують російські історики. Хоча вони чудово знають, чому саме Грозний був «странний».
Українсько–кримські ж зв’язки, як свідчать історичні джерела, сягають у сиву давнину — в період Візантії й Київської Русі. Про це свідчить бодай знайдена під Керчю мармурова плита, на якій викарбувано, що там князь Гліб Святославич у І068 році міряв по льоду відстань от «Тмутороканя до Кърчева», тобто ширину Керченської протоки...
До речі, утвердитися на своїй «ісконно русской» території росіянам допомагали й українці. Йдеться про Чорноморське морське козацьке військо, яке брало участь у Російсько–турецькій війні 1787—1791 рр. І саме козаки на чолі з Антоном Головатим вирішили ключове завдання щодо взяття фортеці Ізмаїл, падіння якої знаменувало кінець війни. За мирним договором 1791 року, Туреччина визнала приєднання Криму до Росії.
По закінченні війни указом від 1792 року Чорноморське козацьке військо милостиво отримало землі між рікою Кубань та Чорним і Азовським морями. Козаки мали боронити цей край по кубанській лінії та узбережжю, за що отримували платню за службу й боєприпаси. На нових місцях виникло близько 90 поселень, які назвали куренями, а згодом — станицями. Так Краснодарський край був заселений запорожцями, нащадки яких донині зберегли рідну мову, традиції, пісні. Хоча в 1932 році їм і поміняли паспорти, написавши в графі «національність» «росіянин».
Міф шостий: Севастополь — місто російської славиСевастополь, дійсно, місто слави, але військово–морської. Адже творила цю славу Російська імперія, зокрема, й руками та життями українців. Для прикладу візьмемо Кримську війну. Якщо звернутися до історичних документів, то легко переконатися, що учасники героїчної оборони Севастополя були здебільшого українцями. Пошлемося на російського історика зі світовим ім’ям Євгена Тарлє, в якого знаходимо таке свідчення: один із відомих учасників оборони Севастополя полковник Васильчиков пише своєму другові Мінькову, що адмірала Нахімова — одного знайпопулярніших керівників оборони — матроси перейменували на Нахіменка, щоб більше було схоже на матроське прізвище. А провідний науковий співробітник Музею оборони і визволення Севастополя Елла Голікова навіть свою статтю в російському історичному журналі «Родіна» назвала: «Каждый рядовой — Шевченко, каждый офицер — Берелев».
А Юрію Лужкову, якому Севастополь усе ніяк не дає спокою, я б порадив зайти на севастопольське військово–морське кладовище і поклонитися праху тільки трьох тисяч волинян, які брали участь у Кримській війні. Знаменитий волинський полк там майже весь поліг...
Міф сьомий: як Хрущов Україні Крим подарувавМіф про те, як «заскочили» українці в Криму «на всьо готовєнькоє», імперські історики дуже полюбляють. Але чи справді міг Микита Хрущов відіграти вирішальну роль у питанні передачі Криму Україні? Як відомо, Хрущов був обраний Першим секретарем ЦК КПРС у вересні 1953р., після розвінчання Берії. У цей час його становище було досить непевним, і взятися за таке «слизьке» й важке питання, як територіальне, було для нього рівноцінно самогубству. Це визнає і зять Хрущова Олексій Аджубей у своїх спогадах «Як Хрущов Крим Україні віддав. Спогад на задану тему»: «Хрущов далеко не був повновладним хазяїном становища. У Москві владарювали найближчі до Сталіна люди — Малєнков, Голова Ради Міністрів і Голова Президії ЦК, його перший заступник Молотов, а поруч такі, як Ворошилов, Каганович, Булганін. Провінціалу Хрущову після смерті Сталіна відводилась далеко не перша роль». Але якщо не Хрущов, то хто, як і чому вирішив питання про передачу Криму зі складу Росії до України?
Спробуємо відтворити події того часу. Після Другої світової війни економіка Криму зазнала страшних збитків. Майже все тут було перетворене на руїни. Та найбільшими були людські втрати: населення Криму скоротилось майже наполовину і становило 780 тисяч. Замість того, щоб якомога швидше розпочати відбудову, сталінсько–беріївські опричники завдали ще одного удару: внаслідок абсурдних звинувачень у зраді з Криму депортували корінне населення — татар, а також греків, болгар, вірмен. Унаслідок чого кількість громадян скоротилась ще майже на 230 тисяч. Після цього півострів спорожнів, народне господарство занепадало. Відтак у Крим почали вербувати російське населення. Аджубей згадує поїздку з Хрущовим восени 1953 року до степової зони Криму. Там Микиту Сергійовича неабияк вразили натовпи переселенців, які скаржилися, що не вистачає харчів, є проблеми з житлом. «Нові» кримчани переважно приїхали з Росії,з Волги, з північних російських областей. «Це я зараз пишу «приїхали», —пише Олексій Аджубей, а вони кричали: «Нас прігналі!». З натовпу лунали скарги: «картоха тут не росте», «капуста в’яне» та «клопи заїли». «Чого ж ви їхали?» — питав Хрущов, і натовп видихав: «Обманулі».
Микита Сергійович одразу ж наполіг на поїздці до Києва. І вже ввечері на прийомі у Маріїнському палаці він ще й ще повертався до кримських проблем і отриманих там неприємних вражень. Умовляв українців допомогти відродженню кримських земель: «Там южанє нужни, кто любіт садочки, кукурузу, а нє картошку», — переконував він.
Тому стверджувати, що Хрущов подарував Крим Україні у зв’язку із 300–річчям возз’єднання України з Росією, немає жодних підстав. Хоча цейміф сьогодні активно насаджується багатьма російськими політиками, які не утруднюють себе пошуками істини та свідомо перекручують і підтасовують факти.
Кримська область тягарем своїх складних проблем висіла на Росії. Як свідчить аналітична довідка про стан сільського господарства Кримської області від 4 січня 1954 року, що була підготовлена для тодішнього Першого секретаря ЦК КПУ Кириченка, в області нараховувалося 304 колгоспи, лише 3 з яких освоїли польові та кормові сівозміни. Врожайність овочів, картоплі, кормових коренеплодів значно відставала від рівня 1940 року. Наприклад, картоплі збирали тільки 30 центнерів з гектара (сьогодні — 100 ц/га!). Не кращим було становище у садівництві, виноградарстві — врожайність тут була меншою, ніж у дикорослих рослин, а площі під сади і виноградники, порівняно з довоєнним часом, значно скоротилися й становили по садах — 86%, по виноградниках — 79% від рівня 1940 року. Жахливим було становище у тваринництві — колгоспи і радгоспиКриму були забезпечені кормами для худоби взимку 1953 року лише на 37%.У довідці наголошується, що степова частина Кримської області вкрай погано забезпечена водою. На січень 1954 року зрошуваних земель налічувалось всього 40 тисяч гектарів із майже 700 тисяч га посівних площ. Важко повірити, але в тогочасному Криму діяло лише 34 хлібобулочні магазини, 18 — м’ясо–рибних, 8 — молочних, 28 — книжкових, 2 магазини тканин, 9 — взуття, 5 — будматеріалів. Майже половина сіл області зовсім не мала крамниць, повністю припинилася торгівля овочами, картоплею у державному секторі. Ось до чого довів Крим сталінський режим.
Повоєнна Україна теж переживала важкі часи: населення республіки скоротилось на 15 мільйонів осіб, у 1946–47 роках багато областей, особливо на Півдні, були вражені голодом. Але навіть у таких умовах УРСР простягнула руку допомоги Криму. До півострова надходили продукти харчування, промислові товари, Укрводбуд розпочав будівництво Сімферопольського та Старокримського водосховищ Північно–Кримського каналу. Тобто було покладено початок розв’язанню найболючішої на півострові проблеми — водної. Посилилось співробітництво в галузі важкої промисловості. Економіки України і Криму у повоєнні роки дедалі тісніше переплітались, утворюючи єдиний організм. Щоправда, це злиття в народно–господарський комплекс юридично не було оформлене.
Тож владні органи Російської Федерації висловилися за доцільність передачі Кримської області до складу УРСР, «враховуючи спільність економіки, територіальну близькість і тісні господарські та культурні зв’язки між Кримською областю й Українською РСР». Остаточним рішенням щодо цього став закон, ухвалений Верховною Радою СРСР 26 квітня 1954 р. Додам, що це рішення не суперечило законодавству РРФСР, УРСР і СРСР і відповідало чинним нормам міжнародного права.
Криму, який мав слабку сировинну, енергетичну і промислову базу, це приєднання дало чимало плюсів. Передусім, розпочалося вирішення найпекучішої для півострова проблеми: забезпечення міст водою і зрошення земель степової зони Криму. Сьогодні з Дніпра п’ють практично всі містаКриму. А що дала зрошувальна система півострову — зрозуміло бодай з такого прикладу: у 1950 році Крим збирав 8 тисяч тонн винограду, сьогодні — 400 тисяч. Зрошення дозволило на півострові навіть рис вирощувати.
Василь ЧУМАК, ст. науковий співробітник з історії міжнародних відносин, кандидат історичних наук
Янукович и:
Миф про независимость, Миф про «донецких олигархов», Миф про «донецкое быдло» и «совков» Миф про утраченный «европейский выбор» Миф про демократию и украинский язык
Існує міф, що лицарі середньовіччя одягнені в лати були неповороткими та незграбними.
Ось один з дослідників-реконструкторів Женевского Університету Daniel Jaquet в рамках виставки "Меч. Використання міфів та символів", яка відбулася в музеї Клюні, продемонстрував рухи лицаря в обладунках.
Можна навіть танцювати
.
22 грудня – 19 січня
Хто народився під небом Кози, для тих Перун розкриває небо; тоді можна просити у могутніх богів всього, приміром, перетворення води на вино, глини на мідь, каменя на хліб, а ще – сили і здоров’я. а хто вмивається срібною водою, той матиме достаток на увесь рік! Улюблений колір – бордовий або чорний. Мила Лада обдаровує Козенят срібною або золотою обручкою з рубіном або малахітом. А ще полюбляють вони джерельної чистоти кришталь. Планета – Сатурн.
Дівчата, які народились під знаком Кози, стануть красунями-чарівницями. Трішки будуть холодні, бо Сонце-Коляда ще не досить зігріло їх, зате рано заміж вийдуть. Ці красуні вірні, дуже люблять свого чоловіка, опромінюючи та уквітчуючи його дорогу.
Хлопці – капризні, зате обережні. А що люблять пісню! Жодне свято не обходиться без них. А як кохають… лише одна Лада знає, але нікому не розкаже. Та не кожна красуня зможе такого легіня причарувати; щастя до них приходить пізно, зате вони довго живуть, а разом з ними – і Правда задля святої Душі всюдисущого і вічно сущого Життя.
Войтович В.
Міфи та легенди давньої України.
2008
20 серпня, 2011 Тиждень
Міф перший про те, що нібито в тексті Декларації про державний суверенітет України містилося зобов’язання укласти новий Союзний договір із Москвою
Постановка питання про новий Союзний договір уже не була на момент початку роботи Верховної Ради 12-го скликання (останнього за радянським ліком і першого від часу проголошення незалежності) чимось новим. У республіці перша політична опозиція – Українська Гельсінська спілка на чолі з колишніми політв’язнями В’ячеславом Чорноволом, Левком Лук’яненком, Михайлом і Богданом Горинями, Олесем Шевченком та іншими правозахисниками – від липня 1988-го пропагувала власну програму реформування політичної системи, що передбачала докорінний перегляд Союзного договору 1922 року, який, до речі, був фікцією від самого початку.
Парламентські ухвали про державний суверенітет Естонії (листопад 1988-го), Литви (квітень 1989-го), Латвії (листопад 1989-го) та Грузії (9 березня, з доповненням 20 червня 1990-го) також були спрямовані на радикальні зміни договірних принципів, які відкривали б дорогу до відновлення їхньої державної незалежності.
Натомість прийнята 12 червня 1990 року Декларація про державний суверенітет Російської РФСР проголосила мету створення правової держави у вигляді оновленого Союзу РСР, де Росія мала б об’єднатися з іншими республіками «на основі Договору». Тобто очевидно, що в питанні майбутнього Російської імперії між двома центрами, що сформувалися в Москві, – Ґорбачова і Єльцина – розбіжностей не було. Саме з того дня, 12 червня 1990 року, Рада Федерації СРСР під головуванням Міхаіла Ґорбачова розпочала розробку нового Союзного договору і створила для цього робочу групу у складі повноважних представників усіх республік.
Декларація про державний суверенітет України, ухвалена Верховною Радою Української РСР 16 липня 1990-го, також містить поняття «союзний договір», але сприймати контекст його вживання як висловлений намір укладати новий Союзний договір у формі оновленого СРСР зі здоровим глуздом неможливо:
«Відносини Української РСР з іншими радянськими республіками будуються на основі договорів, укладених на принципах рівноправності, взаємоповаги і невтручання у внутрішні справи.
Декларація є основою для нової Конституції, законів України і визначає позиції Республіки при укладанні міжнародних угод. Принципи Декларації про суверенітет України використовуються для укладання Союзного договору».
Співавтори цього доленосного для України документа не мають причин виправдовуватися щодо двох часто згадуваних у наш час його положень: про позаблоковість і про Союзний договір. Намір не брати участі у військових блоках негласно означав, зокрема, й відмову від участі у Радянському Союзі, що був засновником і спадкоємцем Варшавського блоку, а союзний договір (не випадково вжито в Декларації з малої літери як загальне поняття) міг теоретично бути зі шведами, турками, поляками, Європейським Союзом, але тільки не – на принципах нашої Декларації – з федеративною московською державою як її складова.
До речі буде нагадати, що Верховна Рада того самого 16 липня 1990 року ухвалила Постанову «Про День проголошення незалежності України»:
«Зважаючи на волю українського народу та його одвічне прагнення до незалежності, підтверджуючи історичну вагомість прийняття Декларації про державний суверенітет України 16 липня 1990 року, Верховна Рада Української Радянської Соціалістичної Республіки п о с т а н о в л я є:
Вважати 16 липня Днем проголошення незалежності України і щорічно відзначати його як державне загальнонародне свято України».
Цей документ, так само як і Декларацію про державний суверенітет України, підтримала конституційна більшість Верховної Ради. І було б безперечним абсурдом сподіватися на використання його як інструменту поховання незалежності.
Міф другий
про те, що на Всесоюзному референдумі 17 березня 1991 року українці нібито підтримали ідею збереження СРСР як оновленої федеративної держави
Після проголошення республіками Радянського Союзу парламентських ухвал про державний суверенітет Кремль був поставлений перед необхідністю реорганізації СРСР. Його завдання полягало в тому, щоб це не завдало шкоди імперській цілісності. На цій засаді ґрунтувався проект Союзного договору, запропонований Міхаілом Ґорбачовим, який 3 грудня 1990 року підтримала Верховна Рада СРСР, а 24 грудня – IV З’їзд народних депутатів СРСР. Народні депутати більшістю в поіменному голосуванні постановили вважати необхідним збереження Союзу РСР як оновленої федерації рівноправних суверенних республік.
На виконання рішення IV З’їзду народних депутатів СРСР 16 січня 1991 року Верховна Рада СРСР прийняла постанову про проведення 17 березня 1991 року на всій його території Всесоюзного референдуму з включенням до бюлетеня для таємного голосування такого запитання: «Чи вважаєте ви необхідним збереження Союзу Радянських Соціалістичних Республік як оновленої федерації рівноправних суверенних республік, у якій будуть повною мірою гарантуватися права і свободи людини будь-якої національності?».
Імперський центр припускав, що результати цього референдуму не в кожній з радянських республік дадуть бажаний результат. А тому наступний пункт постанови містив директиву:
«Визначити результати голосування по Союзу РСР у цілому з урахуванням підсумків голосування у кожній республіці зокрема».Тобто заздалегідь було встановлено, що заперечна відповідь тієї чи іншої республіки на запитання щодо збереження СРСР буде знехтувана арифметичним підрахунком «по Союзу РСР в цілому».
Крім того, політичним шахрайством, звичним для російського керівництва, було й саме формулювання запитання. Адже сказати у відповідь «ні» означало б не тільки те, що учасник не підтримує ідеї збереження СРСР, а й те, що він виступає: а) проти оновлення радянської федерації; б) проти рівноправності республік; в) проти їхньої суверенності; г) проти гарантування прав і свобод людини; ґ) проти рівноправності громадян різних національностей. Отже, фактично замість одного запитання про ставлення до збереження СРСР пропонувалося одночасно відповісти на п’ять, чотири з яких ні в кого не викликали заперечень.
Парламенти й уряди радянських республік не діяли як ізольовані від суспільства інститути – вони відображали суспільно-політичну ситуацію в кожній із них. В Україні після 16 липня 1990 року панували всенародне патріотичне піднесення і критичне ставлення до імперського центру, що наростало на тлі поглиблення економічної кризи. Нав’язування суспільству через комуністичні засоби масової інформації теми підписання нового Союзного договору викликало роздратування в зубожілого народу й активний опір національно свідомої його частини. Верховна Рада працювала в режимі постійного оточення вуличними пікетувальниками. Пряма радіотрансляція її пленарних засідань стала найкращим антирадянським агітатором і пропагандистом. Надихала також велична картина падіння комунізму в країнах Європи.
Кульмінацією розвитку подій після ухвалення Декларації про державний суверенітет стало всеукраїнське студентське голодування в жовтні 1990 року, що ввійшло в історію під романтичною назвою «Революція на граніті» (автор цих рядків брав участь у студентському захопленні червоного корпусу Київського державного університету імені Т. Шевченка 15 жовтня 1990-го; саме за моїм розпорядженням студенти пропустили до його будівлі ректора, члена ЦК КПУ, академіка Віктора Скопенка, переможеного мною конкурента на загальноуніверситетській конференції з висування кандидата в депутати Верховної Ради від КДУ).
16 жовтня Верховна Рада створила Погоджувальну комісію з розгляду вимог голодуючих студентів, поданих до її Президії 2 жовтня 1990 року, у складі:
- від депутатської більшості – перший секретар ЦК КПУ С. Гуренко, М. Залудяк, О. Коцюба, лідер комуністичної депутатської більшості «група 239» О. Мороз, О. Сухий; - від Народної ради – її голова І. Юхновський, С. Головатий, М. Горинь, В. Філенко, О. Шевченко; - від Президії Верховної Ради УРСР – І. Плющ. На перше засідання Погоджувальної комісії були також запрошені студентські представники О. Барков, С. Бащук, О. Доній, М. Іващишин, М. Канафоцький.
На другому засіданні, що розпочалося ввечері 16 жовтня, а закінчилося вночі 17-го, обговорювався проект постанови Верховної Ради для винесення на сесійний розгляд. Дискусія точилася вперто, п’ятеро депутатів від комуністичної більшості намагалися пом’якшити рішення чи хоча б формулювання, але представники Народної ради, обстоюючи вимоги студентів, не робили жодної поступки. Стотисячна підтримка на вулиці додавала нам твердості й стала гарантією відступу першого секретаря ЦК КПУ Станіслава Гуренка на наших очах. Очільникові комуністів протистояли у складі п’ятірки від демократичної меншості двоє колишніх в’язнів комуністично-кадебістського режиму Михайло Горинь і я, обрані до Верховної Ради як лідери першої антикомуністичної опозиції – Української Гельсінської спілки. Речник московської політики в Україні уночі поставив свій підпис під нашим проектом постанови, який через лічені години прийняла Верховна Рада: за – 314!
Ось що було ухвалено:
«1. Стосовно проведення нових виборів:
Впродовж другої сесії Верховної Ради УРСР прийняти Закон про референдум в Українській РСР, Закон про громадські об’єднання та організації в Українській РСР, Закон про статус народного депутата Української РСР, передбачені порядком денним, та Закон про вибори в Українській РСР на багатопартійній основі.
В І991 році провести в Українській РСР народне голосування (референдум) з питання довіри Верховній Раді Української РСР дванадцятого скликання і за його результатами вирішити питання про проведення нових виборів до кінця року.
2. Стосовно військової служби громадян України:
Забезпечити проходження строкової військової служби громадянами України поза межами республіки тільки за добровільною згодою громадянина. З цією метою по 31 грудня 1990 року прийняти Закон про проходження строкової військової служби громадянами України на території республіки, Закон про альтернативну військову службу, а також утворити необхідні державні органи.
3. Стосовно націоналізації майна КПРС та ВЛКСМ на території України:
Відповідно до постанови Верховної Ради УРСР від 15 жовтня 1990 року розглянути на сесійному засіданні висновки Державного арбітражу УРСР, Міністерства юстиції УРСР і Державного комітету УРСР по економіці у питанні щодо націоналізації майна КПРС та ВЛКСМ на території України і до 1 грудня 1990 року утворити тимчасову комісію Верховної Ради УРСР з цього питання.
4. Стосовно Союзного договору:
Згідно зі Зверненням Президії Верховної Ради УРСР, схваленим Верховною Радою УРСР 15 жовтня 1990 року, спрямувати всі зусилля Верховної Ради УРСР на стабілізацію політичної і економічної ситуації в республіці, на побудову правової суверенної Української держави, прийняття нової Конституції республіки, і поки цього не досягнуто, укладення Союзного договору вважати передчасним.
5. Стосовно відставки Голови Ради Міністрів УРСР:
Прийняти до відома повідомлення Голови Верховної Ради УРСР Кравчука Л. М. від 17 жовтня 1990 року стосовно відставки Голови Ради Міністрів УРСР Масола В. А. і вирішити це питання у порядку, передбаченому статтею 97 п. 9, статтею 108 п. 4 Конституції УРСР.
6. З метою створення правової основи для виконання цієї постанови до 30 листопада 1990 року привести діючу Конституцію УРСР у відповідність з положеннями Декларації про державний суверенітет України».
Отже, рішення стосовно Союзного договору, ухвалене конституційною більшістю 17 жовтня 1990 року, ставило надмогильний хрест на маніакальному кремлівському домаганні. Ці слова грали, як сурми: до «побудови правової суверенної Української держави, прийняття нової Конституції республіки… укладення Союзного договору вважати передчасним» (!).
У відповідь на нав’язаний референдум Верховна Рада України обачно вирішила не демонструвати протистояння з Москвою, не торпедувати його проведення, як це зробили Литва, Естонія, Латвія, Грузія, Молдова та Вірменія, які вже оголосили жорсткий курс на державну незалежність, а організувати водночас свій, суто український (постанову підтримали 288 депутатів). Не погоджувалася з цим Народна рада. А Львівська, Тернопільська й Івано-Франківська обласні ради запропонували своїм учасникам референдуму ще одне, третє запитання: «Чи хочете ви, щоб Україна стала незалежною державою, яка самостійно вирішує всі питання внутрішньої та зовнішньої політики, забезпечує рівні права громадянам незалежно від національної та релігійної належності?».
Запитання для населення Української РСР, схвалене Верховною Радою 27 лютого 1991 року, було сформульовано так: «Чи згодні Ви з тим, що Україна має бути в складі Союзу Радянських суверенних держав на засадах Декларації про державний суверенітет України?».
Фактично це було опитування на підтримку Декларації про державний суверенітет України, прийняття якої вже стало офіційним святом – Днем проголошення державної незалежності України.
Теоретично припускалося, що Україна в майбутньому вестиме переговори про створення конфедерації незалежних держав, але, по-перше, вони можливі лише після «побудови правової суверенної держави, ухвалення нової Конституції» – йдеться про роки, а не місяці, а по-друге, Москва вважала ідею конфедерації для себе неприйнятною. У листопаді 1991 року кремлівське керівництво вже мало ще один, четвертий варіант Союзного договору – тепер на засадах конфедерації, але знову (слава Богу!) пропозиція Білокам’яної виявилася невчасною: розпад імперії став уже історичним фактом і незабаром, 8 грудня, Боріс Єльцин, Леонід Кравчук і Станіслав Шушкевич констатували його своїми підписами в Біловезькій Пущі.
І перший офіційний варіант Союзного договору, датований 21 листопада 1990 року, і другий, опублікований 12 березня, за п’ять днів до референдуму, і третій від 15 серпня 1991-го (початок кремлівської агонії) ґрунтувалися на ідеї збереження єдиної федеративної держави. Наведу як переконливу ілюстрацію лише кілька положень із третього варіанта:
«Союз Радянських Суверенних Республік виступає в міжнародних відносинах як суверенна держава, суб’єкт міжнародного права – правонаступник Союзу Радянських Соціалістичних Республік. Громадянин держави, яка входить у Союз, є одночасно громадянином Союзу.
Відносини між державами, що утворюють Союз, регулюються цим Договором, Конституцією СРСР, такими, що не суперечать їм, договорами й угодами.
Учасники Договору наділяють Союз РСР такими повноваженнями:
– Захист суверенітету і територіальної цілісності Союзу та його суб’єктів; оголошення війни і укладення миру; забезпечення оборони і керівництво Збройними силами, прикордонними, спеціальними (урядового зв’язку, інженерно-технічними та іншими), внутрішніми, залізничними військами Союзу; організація розробки та виробництва озброєнь та військової техніки.
– Забезпечення державної безпеки Союзу; встановлення режиму та охорона державного кордону, економічної зони, морського і повітряного простору Союзу; керівництво і координація діяльності органів безпеки республік.
– Затвердження й виконання союзного бюджету, здійснення грошової емісії; зберігання золотого запасу, Алмазного і Валютного фондів Союзу; керівництво космічними дослідженнями; управління повітряним рухом, загальносоюзними системами зв’язку та інформації, геодезії і картографії, метрології, стандартизації, метеорології; управління атомною енергетикою.
– Прийняття Конституції Союзу, внесення в неї змін і доповнень…»
Наведене коментарів не потребує. Але перечитувати такі сторінки нашої історії новим поколінням політиків обов’язково потрібно. Тому що смертельна небезпека, що нависла тоді над нами, – це не ДКНС (рос. ГКЧП), а цей новий цинічний «братній» договір із Москвою.
Слава Богу, українці уважно поставилися до березневого референдуму 1991 року: більшість його учасників (80,2%) підтримали засади Декларації про державний суверенітет України, на 10% менше проголосували за ґорбачовську пропозицію (70,5%) і 88% у західних областях висловилися за повну державну незалежність. Вельми характерним і, можна сказати, символічним показником ставлення наших співвітчизників до ідеї збереження єдності з Москвою стало те, що ґорбачовське питання в місті Києві підтримало лише 44,6% громадян!
Слід зазначити, що результат опитування населення України 17 березня 1991 року був би ще вагомішим, якби низка патріотичних партій і громадських об’єднань не вели активної кампанії за цілковитий бойкот референдуму. Адже зрозуміло, що в такому разі втрачалися голоси не тих, хто підтримував збереження СРСР, і це створювало серйозний політичний ризик. На превеликий жаль, рішення бойкотувати референдум ухвалила й Українська республіканська партія, правонаступниця УГС, зареєстрована Президією Верховної Ради УРСР 5 листопада 1990-го за моїм невтомним нагадуванням. Незважаючи на свою належність до керівного складу УРП, я не визнав її рішення й агітував за підтримку Декларації про державний суверенітет України, щоб не допустити, аби ґорбачовська пропозиція набрала більшість голосів. Це дало підстави декому з моїх однопартійців, зокрема пану Ковалю, порушувати питання про виключення мене з УРП. Цього не сталося, але мої переконання були непохитними – національний інтерес мав бути вищим від партійних принципів.
Отже, березневе опитування населення стало ще одним зобов’язувальним чинником для Верховної Ради: з офіційно з’ясованою думкою народу найвищий представницький орган мусить рахуватися.
До речі, згідно з чинним на той час Законом СРСР «Про всенародне голосування (референдум СРСР)», його результати не мали імперативної юридичної сили, тобто так само мали характер всенародного опитування. Проте московські фальсифікатори не пошкодували зусиль для підрахунку «по Союзу РСР в цілому». До загальносоюзного результату, позичивши в сірка очі, вони внесли і програне ними голосування в Українській РСР, і результати в Казахській РСР, де референдум відбувся зовсім з іншого питання: «Чи вважаєте Ви необхідним збереження Союзу РСР як Союзу рівноправних суверенних держав?» (тобто перетворення СРСР на конфедерацію), і на утворених міліцією, армією та КДБ нечисленних виборчих дільницях у Молдові, Естонії, Литві, Латвії, Вірменії, які офіційно його не проводили, і в Абхазії та Південній Осетії – в Грузії також опитування не було.
І ось на підставі такого «підрахунку» 21 березня 1991 року Верховна Рада СРСР винесла постанову: «Державним органам Союзу РСР і республік керуватися у своїй практичній діяльності рішенням народу, прийнятим шляхом референдуму на підтримку оновленого Союзу Радянських Соціалістичних Республік, виходячи з того, що це рішення є остаточним і має обов’язкову силу на всій території СРСР».
Дрібнополітичне шахрайство і великодержавницьке нахабство цього документа очевидні: він ґрунтується на тому, що народ один – совєцький, що тих, хто проти, можна просто не помічати, що всупереч чинному в СРСР закону про референдум його результат можна за бажанням депутатів Верховної Ради оголосити таким, що «є остаточним і має обов’язкову силу» і що вона поширюється на всю територію Союзу (!).
Звертає на себе увагу й термінологічний волюнтаризм авторів постанови: вони не стали вже гратися з поняттям «суверенні республіки», вживши звичне «соціалістичні» («ліс рубають – тріски летять»). Слава Богу, історія поставила на місце зарозумілу імперську шпану.
Міф третій
про те, що нібито українці здобули незалежність тільки завдяки перевороту в Кремлі 19 серпня 1991 року
Другий пункт згаданої вище постанови від 21 березня 1991 року містив директиву пришвидшити доопрацювання і підписання нового Союзного договору.
На початку серпня президент СРСР Міхаіл Ґорбачов у телевізійному зверненні оголосив, що Союзний договір «відкритий до підписання», що 20 серпня першими підписи під ним поставлять РРФСР, Білорусія, Казахстан, Узбекистан та Таджикистан і що восени до цих п’ятьох республік мають приєднатися ще чотири: Україна, Вірменія, Туркменистан і Киргизстан.
Імперський центр уперто прямував до юридичного узаконення єдиної федеративної держави. Але, як бачимо, України поміж перших підписантів оновленого Союзу не було. Вона мала три історичних документи, які унеможливлювали її входження до складу іншої держави. Це Декларація про державний суверенітет, постанова Верховної Ради від 17 жовтня 1990 року щодо вимог учасників студентського голодування і результати Всеукраїнського референдуму 17 березня 1991-го.
Особливо важливо, що за рік, який минув після ухвалення Декларації про державний суверенітет, Україна зробила низку історичних кроків на шляху реалізації принципів Декларації.
30 липня, через два тижні після ухвалення Декларації, прийнято Постанову Верховної Ради «Про проходження строкової військової служби громадянами Української РСР…», котрою передбачалося «переведення до 1 грудня 1990 року громадян Української РСР, які проходять строкову військову службу, в Україну... і, починаючи з осені 1990-го, здійснювати призов на строкову військову службу, як правило, до військових частин, які дислокуються на території України».
Ще через три дні, 3 серпня, було ухвалено Закон «Про економічну самостійність Української РСР», яким «земля, її надра, повітряний простір, водні та інші природні ресурси, що знаходяться в межах території Української РСР, природні ресурси її континентального шельфу та виключної (морської) економічної зони, весь економічний, науковий і технічний потенціал, розташований на території республіки», «усі розташовані на території України підприємства, установи і організації» оголошувалися власністю народу України.
Кардинальних змін зазнала 24 жовтня 1990-го ще чинна Конституція Української РСР 1978 року – з неї було вилучено положення про Збройні сили СРСР та підпорядкування Москві питань безпеки, утворено незалежну республіканську генеральну прокуратуру, Рада Міністрів (згодом Кабінет Міністрів) дістала статус найвищого органу виконавчої влади, підпорядкованого виключно Верховній Раді Української РСР.
У лютому 1991-го парламент ухвалив закон про передачу об’єктів вугільної та металургійної промисловості у власність України, а у квітні зупинила дію указу президента СРСР на території нашої держави, який суперечив раніше прийнятій постанові ВР України. У червні – липні було винесено постанови, згідно з якими головні податки для наповнення союзного бюджету – з обігу і на прибуток – зараховувалися тільки до бюджету Української РСР.
17 квітня 1991 року ухвалено закон про реабілітацію жертв політичних репресій, чим дано законну оцінку комуністичному репресивному режиму радянського періоду.
У другій половині червня до Верховної Ради надійшов із Москви з супровідним листом Міхаіла Ґорбачова проект договору про Союз Суверенних Держав, це був третій варіант Союзного договору. На сесії Верховної Ради 27 червня 1991-го зазначалося, що він суперечить Декларації про державний суверенітет України, а назва не відповідає його федеративній спрямованості. Прийнятою постановою доручалося:
• постійним комісіям ВР вивчити до 1 вересня відповідність надісланого проекту договору Декларації та Закону України «Про економічну самостійність»;
• Кабінету Міністрів та Академії наук до 1 вересня підготувати економічні розрахунки та правові висновки щодо входження України до Союзу на умовах, визначених проектом договору;
• робочій групі Верховної Ради узагальнити зауваження і пропозиції до 15 вересня 1991 року.
У результатах наміченої до 15 вересня роботи майже ні в кого з народних депутатів України сумнівів не було. Парламент, незважаючи на спротив частини комуністичної більшості, працював на утвердження державного суверенітету.
5 липня 1991-го Верховна Рада заснувала посаду президента Української РСР – через три з половиною місяці після появи посади президента СРСР – та ухвалила закон про вибори президента. Останньому було надано право так само, як Верховній Раді, «зупиняти дію рішень органів виконавчої влади Союзу РСР на території Української РСР, якщо вони суперечать її Конституції».
Таким чином, на початок серпня 1991 року Україна створила правову основу для функціонування суверенної держави, заснувала власну банківську систему, державний бюджет і готувалася до запровадження своєї грошової одиниці.
Президентові СРСР Міхаілу Ґорбачову відступати було нікуди, тобто стало зрозуміло, що відтягування підписання Союзного договору не дасть Москві жодних позитивних результатів. 15 серпня центральні газети опублікували текст документа, змінивши його назву на Договір про Союз Суверенних Держав, але не відступаючи ні на крок від ідеї збереження «єдиної неділимої». Ґорбачов зі скрипом у серці оголосив дату його підписання п’ятьма республіками – 20 серпня, щоб «процес пішов» і у вересні – жовтні натиснути на інші республіки.
Однак його кремлівські товариші вважали інакше. Вони розуміли, що хід історії веде до зменшення території імперії, що Україна не підпише цього документа не тільки 20 серпня, а й у вересні чи жовтні, що підписання 20 серпня стане актом капітуляції імперської Росії, а новий договір – епітафією на могилі СРСР, бо без України він неможливий.
Часу до 20 серпня лишалося мало, і вони діяли поспіхом. 18 серпня голова Верховної Ради СРСР Анатолій Лук’янов оприлюднив офіційну заяву, в якій підкреслив, що в опублікованому три дні тому проекті договору назва не відповідає тій, яку на референдумі підтримала «абсолютна більшість громадян країни», у ньому також не зафіксована необхідність «єдиного економічного простору, єдиної банківської системи і закріплення за Союзом власності, потрібної для його нормального функціонування як федеративної держави», «встановлення самостійних податкових надходжень у союзний бюджет». «Без цього, – резюмував Лук’янов, – Союзний договір не зможе повною мірою виражати волю радянського народу про збереження СРСР».
Зрозуміло, що така заява голови Верховної Ради повисла в повітрі, вимагаючи логічного висновку: після неї щось мало бути, адже президент запропонував договір до підписання, а друга особа держави заявляє, що документ не годиться.
Того самого дня, 18 серпня, кремлівська делегація вилетіла до Криму на президентську дачу в Форосі й вимагала, щоб Ґорбачов погодився на запровадження надзвичайного стану на всій території СРСР, а також відкладення на цій підставі підписання нового Союзного договору. Той вимогу відхилив. Тоді в ніч на 19 серпня владу в Кремлі перебрав на себе ДКНС (ГКЧП). Це був акт приречених.
Таким чином, позиція парламенту України, що спиралася на всенародне прагнення українців до незалежності, стала головною причиною, яка змусила кремлівську кліку вдатися до державного перевороту.
Замість епілогу. З розповіді першого віце-прем’єр-міністра Костянтина Масика газеті «Вечірній Київ» 26 серпня 1991 року: «У кабінеті Л. Кравчука уже був перший секретар ЦК КПУ С. Гуренко. Через три хвилини з’явився Варенников із Чичеватовим, командувачем КВО, і Шариковим, членом Військової ради, начальником управління КВО. В основному говорили Варенников, Кравчук і я, решта сиділи мовчки …Я попросив його пояснити, яким чином може ҐКЧП підпорядкувати собі Кабінет Міністрів України, якщо немає відповідного закону, затвердженого Верховною Радою УРСР. Варенников мені різко відповів: «Мы вас научим подчиняться и все это делать! Войска приведены в полную боевую готовность!»
Кравчук: «Зберемо президію, Верховну Раду і тоді вирішуватимемо…»
Варенников: «От вас лично много что зависит. Если товарищ Кравчук будет вести прежний курс, то мы этого не позволим».
Кравчук: «Не треба погроз у цьому кабінеті. Тут присутні керівник уряду республіки і голова Верховної Ради. Кому ви погрожуєте?»
Варенников: «Войска приведены в полную боевую готовность, и мы примем меры вплоть до пролития крови».
Варенников: «Митинговая демократия имеет плохие последствия. Сделайте с этого правильные выводы. Союзный договор – это приговор самому существованию Союза!»
«Міфи нерідко створюють фальшиві патріоти. Ось, наприклад, козацтво. Це поняття XVII століття, що сьогодні цілковито віджило своє. Можна і треба пишатися ним, його історією, але абсолютно безглуздо переносити в сучасне життя. Воно має право на існування лише на рівні фольклору, театру або модної нині реставрації історичних битв. Це забавно для свят. Ми теж маємо своїх лицарів і королів на різних урочистостях, але якщо їх переносити на сучасний ґрунт, то це не життєздатне. Одна справа знати й поважати свою історію, інша – використовувати її як інструмент лжепатріотизму», – стверджує він.
За його словами, кожна країна повинна мати власні міфи.
«Є ще низка аспектів існування міфів у сучасному житті. Приміром, два протилежні погляди на Івана Мазепу. Для українців він герой, для Росії – зрадник. Нічого страшного в цьому немає, не потрібно узгоджувати два згадані вище міфи, нехай у кожного народу буде свій. Головне, щоб він не нав’язувався сусідові. Погано, коли в Україні починає переважати російська міфологія. Як француз я не можу нікому нічого радити, але думаю, що це ваше право вибирати, кого вважати своїм героєм, а кого ні. Навіть незважаючи на обурення росіян, як у випадку з присудженням звання Героя України Степанові Бандері або з проектом спорудження пам’ятника Іванові Мазепі в Полтаві. У таких моментах мають бути задіяні якісь політичні політеси: спритність і чуття конкретних політиків, вміння зважувати всі pro et contra. Що ж, коли ми зводимо пам’ятники Наполеонові, у Великій Британії ставляться до цього, м’яко кажучи, іронічно. Від себе ж скажу, що, поза сумнівом, Мазепа – це ваш герой. Тож пам’ятник йому – чому ні?» – зазначив Бовуа.
Щодо радянських міфів,то історик вважає, що люди, котрі жили за тодішньої влади, живуть нав’язаними їм уявленнями.
«Люди, які сформувалися за тодішньої влади, живуть уявленнями, які в ті часи були вкорінені в їхню свідомість, і нічого нового знати не бажають, не хочуть мислити самостійно. Вони повторюють радянські міфи і далі тримаються за минуле. Мабуть, досі не вірять, що Сталін хотів знищити український народ. Рівень історичних знань на всьому пострадянському терені дуже низький. І якщо в старих демократичних державах це не критично, то в молодих, якою є Україна, дуже погано, бо може призвести до роз’єднаності суспільства. Я б сказав, що у вас драматично слабкий рівень історичних знань», - додав він.
Тиждень
