Горіховий наш інтелект. Вибираємо тих самих і тих самих, а потім жахаємось — що це за чудовиська у нас при владі?   

(Ліна Костенко, «Записки українського самашедшого»

      В связи с этим нашло на меня меланхолично-лирическое настроение. А у меня под настроение всегда находится что-то такое, что ярко его выражает. Мои ощущения вдруг обретают материальную форму: это может быть фото, стих, даже фраза, случайно услышанная на улице. 

      В этот раз я искала один стих, а нашла другой. Мне кажется, он очень верно отражает сущность Ми-шутки. Для неё и выкладываю. Я знаю, она еще вернётся, когда допишет свои картины. Картины на холсте, и картины в своей жизни. 

ДОЛЯ Наснився мені чудернацький базар:  під небом у чистому полі,  для різних людей,  для щедрих і скнар,  продавалися різні Долі.  Одні були царівен не гірш,  а другі – як бідні Міньйони.  Хту купляв собі Долю за гріш.  А хто – і за мільони.  Дехто щастям своїм платив.  Дехто платив сумлінням.  Дехто – золотом золотим.  А дехто – вельми сумнівним.  Долі-ворожки, тасуючи дні,  до покупців горнулись.  Долі самі набивались мені.  І тільки одна відвернулась.  Я глянула їй в обличчя ясне,  душею покликала очі…  – Ти, все одно, не візьмеш мене, –  Сказала вона неохоче.  – А може візьму?  – Ти собі затям, –  сказала вона суворо, –  за мене треба платити життям.  А я принесу тобі горе.  – То хто ж ти така?  Як твоє ім’я?  Чи варта такої плати?  – Поезія – рідна сестра моя.  А правда людська – наша мати.  І я її прийняла, як закон.  І диво велике сталось:  минула ніч. І скінчився сон.  А Доля мені зосталась.  Я вибрала Долю собі сама.  І що зі мною не станеться, –  у мене жодних претенсій нема  до Долі – моєї обраниці.

Ліна Костенко

Там, де віками, за гірким туманом,

де турбить вічність у Роландів ріг,
любов була єдиним талісманом,
а талісман ще звався - о б е р і г.

Було життя осяяне красою,
любов і честь цінились над життя.
І що там смерть з великою косою? -
мужчина, лицар, сонячне дитя!

В моїх садах мелодії Провансу,
і жінка, жінка, жінка всіх віків! -
за неї лицар гинув без авансу,
вона чекала цокоту підків.

В монастирях, фортецях і столицях,
з глухих палаців, схожих на тюрму,
якщо він лицар, -
о, якщо він лицар!
вона троянду кидала йому.

Гриміли вальси, пурхали амури,
давили будні, смикала сім'я, -
жіноча туга билася об мури:
де лицар мій, молитва де моя?!

І хоч в'яжіть, хоч плітку або клітку,
хоч бозна-хто розкаже бозна-де,
якщо він лицар - жінка кине квітку ,

на все життя очима проведе.

... - це кошмар, що приснився людству. Потім його назвуть Історією і приплюсують до попередніх кошмарів.  

(Ліна Костенко, «Записки українського самашедшого»)

Розкажу  тобі думку таємну, 
дивний здогад мене обпік:
я залишуся в серці твоєму
на сьогодні, на завтра, навік.
І минатиме час, нанизавши
сотні вражень, імен і країн, –
на сьогодні, на завтра, назавжди! –
ти залишишся в серці моїм.
А чому? То чудна теорема,
на яку ти мене прирік.

То все разом, а ти – окремо. 
І сьогодні, і завтра, й навік.

Ліна Костенко.

Це ж не тільки у нас, це всесвітній дурдом. Тільки різна національна специфіка. 

(Ліна Костенко, «Записки українського самашедшого»)

Пристрасть — це натхнення тіла, а кохання — це натхнення душі.

(Ліна Костенко "Записки українського самашедшого")