Я скучаю за Ми-шуткой...

      В связи с этим нашло на меня меланхолично-лирическое настроение. А у меня под настроение всегда находится что-то такое, что ярко его выражает. Мои ощущения вдруг обретают материальную форму: это может быть фото, стих, даже фраза, случайно услышанная на улице. 

      В этот раз я искала один стих, а нашла другой. Мне кажется, он очень верно отражает сущность Ми-шутки. Для неё и выкладываю. Я знаю, она еще вернётся, когда допишет свои картины. Картины на холсте, и картины в своей жизни. 

ДОЛЯ Наснився мені чудернацький базар:  під небом у чистому полі,  для різних людей,  для щедрих і скнар,  продавалися різні Долі.  Одні були царівен не гірш,  а другі – як бідні Міньйони.  Хту купляв собі Долю за гріш.  А хто – і за мільони.  Дехто щастям своїм платив.  Дехто платив сумлінням.  Дехто – золотом золотим.  А дехто – вельми сумнівним.  Долі-ворожки, тасуючи дні,  до покупців горнулись.  Долі самі набивались мені.  І тільки одна відвернулась.  Я глянула їй в обличчя ясне,  душею покликала очі…  – Ти, все одно, не візьмеш мене, –  Сказала вона неохоче.  – А може візьму?  – Ти собі затям, –  сказала вона суворо, –  за мене треба платити життям.  А я принесу тобі горе.  – То хто ж ти така?  Як твоє ім’я?  Чи варта такої плати?  – Поезія – рідна сестра моя.  А правда людська – наша мати.  І я її прийняла, як закон.  І диво велике сталось:  минула ніч. І скінчився сон.  А Доля мені зосталась.  Я вибрала Долю собі сама.  І що зі мною не станеться, –  у мене жодних претенсій нема  до Долі – моєї обраниці.

Ліна Костенко