У дзвін відплати радо доля б’є.

Тьмяніє світ і хочеться кричати…

Лонгін… Альбін… і ти, дитя моє…

Чом вас багато? Чом вас так багато?

Хто вас зібрав у зграю хижаків

І як його підтримати змогли ви?

Нема… нема довкруж чоловіків,

Як на одного всі разом сміливі!

Я вірив вам! Ішов в чужі краї,

І бивсь за вас і ваші привілеї!..

Тепер втішайтесь, зрадники мої,

Посмертному дарункові Помпею.

Начакловує вітер шкоду,

Лісовий надирає чуб,

Буде поле ковтати воду

Пересохлістю чорних губ.

Блискавиці майнуть парадом,

Грім зіграє гучний госпел,

І довкола насіє граду

(невеликий буде помел).

А коли у небеснім світі

Перехочуть робити це,

Стане сонце тоді ловити

У калюжах своє лице.

Ми у забутих снах,

Ми в спалених долонях,
В відчуджених серцях,
І в поглядах сторонніх.

Ой, на городі,

На яснім осонні,

Вишня, вдягнувши

Коралі червоні,

Стала в зеленій

Своїй вишиванці,

Наче зібралась

Із кимось на танці,

Та не чекають, красиву,

Ніде,

Тож з горобцями

Розмови веде.

Напевне це уже було

В якомусь там тисячолітті:

Стікало сонячне тепло,

Дощі ішли несамовиті.

Людські шуміли голоси,

Чинились підступи та вчинки,

Під корінь зводились ліси

Та будувалися будинки.

Буяла віра почуттям,

В богів, у гроші, щось іще там,

Це називалося життям

Із приголомшливим сюжетом.

Я тішивсь днем,

Живим і модним,

Ламав мовчання

Рубежі,

Та за законом

Бутербродним

Навколо були всі

Чужі.

Кудись летіли

Дикі, в милі,

Несли тривожність

На плечах,

І слів моїх

Не розуміли,

І клопіт бовванів

В очах.

Був літній день неначе у тумані,

Блукала небом сонячна діра,

І янголи в людському океані

Ловили тих, кому уже пора.

Хитались квіти у тремтінні вітру.

І ніби ідучи на ешафот

Якійсь «синяк» випрошував півлітра

Під запис у пожований блокнот.

Сварилась продавщиця галаслива,

А поруч, на доріжці з камінців,

Сиділо тихо дитятко щасливе

І хлібом годувало горобців.

І світ чужий, і ти мені чужа,

І голоси стираються вітрами,

Минуле доїдає тихо ржа,

А майбуття одягнуте в тумани.

Молитися й прохати? Це пусте,

Боги не люблять порпатись в болоті.

Пішов би дощ… Та дощ все не іде.

Він десь далеко чистоту наводить.

Абсолютний мінус – це не космос

Не підспідок надр лабораторій,

Не далекий недосяжний полюс

І не цифри дивних категорій.

Це не спокою першопричина

І не інфантильності лекала,

Абсолютний мінус – це людина,

Що в житті ніколи не кохала.

Безсоння вікна поглядом клює,

Думки ширяють, запитання б’ється,

Бо кажуть, що у Бога книга є,

В якій він пише все, що заманеться.

Роки хитає часу океан,

Минуле розчиняється завзято.

Для когось в книзі пишеться роман,

Для інших і рядку вже забагато.

Одним – багатства, іншим – простоту,

Помастить медом чи відсипле солі.

І є бажання вкрасти книгу ту

Та написати самостійно долю.