В простом, уже заштопанном халате

Из яркого цветного волокна

В больничной переполненной палате

Стоит старушка, плачет у окна.

Её уже никто не утешает

- Все знают о причине этих слёз

- Соседок по палате навещают,

А ей, лишь раз, сынок халат привёз.

Про тапочки забыл, сказал смущённо:

"Я завтра привезу…

Потерпишь, мать?"

"Конечно, потерплю.

Я на матрасе.

И в шерстяных носках могу лежать.

Куда мне тут ходить?

Простора мало.

Покушать санитарки принесут.

Меня болезнь настолько измотала,

Что мне б лишь полежать, да отдохнуть".

Вздохнул сынок, отвел глаза в сторонку:

"Тут…

Понимаешь…

Дело есть к тебе…

Всё это очень путано и тонко…

Но ты не думай плохо обо мне!

Квартира у тебя стоит пустая,

И мы с женой подумали о том,

Что ты-то там, то тут… одна… больная…

Поправишься — к себе тебя возьмём!

И внуки будут рады, ты же знаешь!

Они души в тебе не чают, мать!

Всё Решено!

Ты к нам переезжаешь!

Твою квартиру будем продавать!"

Достал бумаги, молвил без сомненья:

"Я все продумал, мне доверься, мам…

Как только мы увидим улучшения,

Отсюда сразу жить поедешь к нам".

Что скажешь тут? Он сын ей, кровь родная…

А внуки - ради них и стоит жить!

И подписала, не подозревая,

Как все на самом деле обстоит.

Проходят дни, проходят и недели…

Сынка все нет.

И вряд ли он придёт.

Старушку утешали и жалели…

Но кто же и чего тут не поймет?

А с каждым днём старушка всё слабеет

И по ночам все чаще снится сон:

Как кашку по утрам сыночку греет,

Но плачет и не хочет кушать он.

И первые шаги сынка - малышки,

И слово, что сказал он в первый раз,

И первые царапины и шишки,

И детский сад, и школа- первый класс…

Врачи молчат, стараясь, что есть силы

Хоть как-то ей страданья облегчить.

А родственники строго запретили

Старушке про диагноз говорить.

Она не знает, что больница эта

- Не городской простой стационар,

Что шансов на поправку больше нету…

Но, для нее незнание - не кошмар.

Она не знает, что сынок исправно

Звонит врачам, в неделю раза два:

"Вы ж говорили - умирает…

Странно…

Что до сих пор она ещё жива…"

Она жива.

Она всё ждет и верит,

Что сын придёт, обнимет, объяснит,

Откроются сейчас палаты двери,

Она же всё поймёт и всё простит.

С последних сил встаёт она с кровати.

Держась за стенку, подойдёт к окну.

Насколько ей ещё терпенья хватит

Так верить безразличному сынку?

Она готова до конца стараться.

И сил, что нет, она должна найти.

Вдруг он придёт?

Она должна дождаться!

Придёт…

Ну как он может не прийти?

Стоит и плачет…

Ждёт от сына вести…

На небо лишь посмотрит невзначай

И теребит рукой нательный крестик - Мол, подожди,

Господь, не забирай…

источник

— Алло, это бюро находок? — спросил детский голосок.
— Да, малыш. Ты что-то потерял?
— Я маму потерял. Она не у вас?
— А какая она твоя мама?
— Она красивая и добрая. И еще она очень любит кошек.
— Да, как раз вчера мы нашли одну маму, может быть это твоя. Ты откуда звонишь?
— Из детского дома №3.
— Хорошо, мы отправим твою маму к тебе в детский дом. Жди.
   Она вошла в его комнату, самая красивая и добрая, а в руках у нее была настоящая живая кошка.
— Мама! — закричал малыш и бросился к ней. Он обнял ее с такой силой, что его пальчики побелели. — Мамочка моя!!!
…Артем проснулся от своего собственного крика. Такие сны снились ему практически каждую ночь. Он засунул руку под подушку и достал оттуда фотографию девушки. Эту фотографию он нашел год назад на улице во время прогулки. Теперь он всегда хранил ее у себя под подушкой и верил, что это его мама. В темноте Артем долго вглядывался в ее красивое лицо и незаметно для себя уснул… 
   Утром заведующая детским домом, Ангелина Ивановна, как обычно обходила комнаты с воспитанниками, чтобы пожелать всем доброго утра и погладить каждого малыша по голове. На полу около Артемкиной кроватки она увидела фотографию, которая ночью выпала из его рук. Подняв ее, Ангелина Ивановна спросила мальчика:
— Артемушка, откуда у тебя эта фотография?
— Нашел на улице.
— А кто это?
— Моя мама, — улыбнулся малыш и добавил, — она очень красивая, добрая и любит кошек.
   Заведующая сразу узнала эту девушку. Первый раз она приходила в детский дом в прошлом году с группой волонтеров. Наверно тогда и потеряла здесь свою фотографию. С тех пор эта девушка часто обивала пороги различных учреждений в надежде добиться разрешения на усыновление ребенка. Но, по мнению местных бюрократов, у нее был один существенный недостаток: она была не замужем.
— Ну что же, — произнесла Ангелина Ивановна, — раз она твоя мама, то это полностью меняет дело.
   Войдя к себе в кабинет, она села за стол и стала ждать. Через полчаса раздался робкий стук в дверь:
— Можно к Вам, Ангелина Ивановна? — И в дверях показалась та самая девушка с фотографии.
— Да, заходите, Алиночка.
Девушка зашла в кабинет и положила перед заведующей толстенную папку с документами.
— Вот, — сказала она, — Я все собрала.
— Хорошо, Алиночка. Я должна задать еще несколько вопросов, так положено, понимаешь… Ты осознаешь, какую ответственность на себя берешь? Ведь, ребенок — это не на два часа поиграть, это на всю жизнь.
— Я все осознаю,- выдохнула Алина, — просто я не могу спокойно жить, зная, что кому-то очень нужна.
— Хорошо, — согласилась заведующая, — когда ты хочешь посмотреть детей?
— Я не буду на них смотреть, я возьму любого ребенка, какого предложите, — сказала Алина, глядя заведующей прямо в глаза.
Ангелина Ивановна удивленно подняла брови.
— Понимаете, — сбивчиво начала объяснять Алина, — ведь настоящие родители не выбирают себе ребенка… они не знают заранее каким он родится… красивым или некрасивым, здоровым или больным… Они любят его таким какой он есть. Я тоже хочу быть настоящей мамой.
— Впервые встречаю такого усыновителя, — улыбнулась Ангелина Ивановна, — впрочем, я уже знаю, чьей мамой вы станете. Его зовут Артем, ему 5 лет, родная мать отказалась от него еще в роддоме. Сейчас приведу его, если вы готовы.
— Да, я готова, — твердым голосом сказала Алина, — покажите мне моего сына.
Заведующая ушла и через 5 минут вернулась, ведя за руку маленького мальчика.
— Артемочка, — начала Ангелина Ивановна, — познакомься это …
— Мама! — закричал Артем. Он бросился к Алине и вцепился в нее так, что его пальчики побелели. — Мамочка моя!
Алина гладила его по крошечной спинке и шептала:
— Сынок, сыночек… я с тобой…
Она подняла глаза на заведующую и спросила:
— Когда я смогу забрать сына?
— Обычно родители и дети постепенно привыкают друг к другу, сначала здесь общаются, потом на выходные забирают, а потом насовсем, если все в порядке.
— Я сразу заберу Артема, — твердо сказала Алина.
— Ладно, — махнула рукой заведующая, — завтра все равно выходные, можете взять, а в понедельник придете, и оформим все документы как положено.
   Артем был просто счастлив. Он держал свою маму за руку и боялся отпустить ее даже на секунду. Вокруг суетились воспитатели, нянечки… одни собирали его вещи, другие просто стояли в сторонке и вытирали глаза платочками.
— Артемушка, до свиданья. Приходи к нам в гости, — попрощалась с ним Ангелина Ивановна.
— До свидания, приду, — ответил Артем.
   Когда они со всеми попрощались и вышли на улицу, он, наконец-то, решился задать своей новой маме самый главный вопрос:
— Мама… а ты кошек любишь?
— Обожаю, у меня их дома целых две, — засмеялась Алина, нежно сжимая в своей руке крошечную ладошку.
Артем счастливо улыбнулся и зашагал к себе домой.

Аленка!!! поздравляем с рождением сыночка! 

 Вот она счастливая мама! 

Просто класний день...

Отримав телефон практично на шару (правда без акумулятора та картки пам'яті, але навіть якщо купувати нові - все одно дешево виходить) - SciPhone на 2 сім-картки

Сьогодні ювілей моєї мами.. Їй сповнилося рівно 50 років 

Сьогодні - мій перший в житті Бал, мої перші вальси і танго... Ех, як чудово, що ми взялись за організацію цього заходу!!! Стільки позитивних емоцій!!!

А ще сьогодні просто сонячно, тепло і дуже радісно на душі!

ЧУДОВИЙ ДЕНЬ!!! ЖИТТЯ ПРЕКРАСНЕ! 

Воно дуже просте по суті і складається з двох речень:

"Живи так, наче поруч з тобою завжди знаходиться кохана людина і бачить все що ти робиш.

Роби все так, наче це для найближчої, найдорожчої, для самої коханої людини у світі"

Коли мені було років 10-11 я почув це від своєї мами. Тоді я якраз вперше закохався у однокласницю, і дуже хотів їй подобатись, але не знав як. Можливо то мамина порада спрацювала, а може то просто моя вдача така, але я дійсно отримав взаємну симпатію від тієї дівчини, вона погодилась прийти до мене на день народження і ще декілька разів гуляли разом... Потім їй сподобався хтось інший і на цьому романтична історія наших стосунків закінчилась (-:

Час від часу я згадую ці слова в ті моменти, коли не знаю, як краще поступити в якійсь ситуації... І ще ніколи в житті це правило мене не підводило.

Всім раджу (-:

5 березня асоціюється з двома подіями мого життя.

  У цей день 1953 року, коли мені було 8 років, я хворів на застуду і не пішов до школи. Був яскравий, сонячний  і дуже морозний ранок.  Тоді я жив з батьками та братом у Жмеринці  Вінницької області неподалік залізничного вокзалу. Десь біля 10 години ранку з базару  прийшла мама. Не роздягаючись, вона підійшла до мого ліжка. Дмухаючи на змерзлі руки,  вона якось буденно промовила: - Сталін помер...  Мене аж підкинуло: - А як же ми тепер будемо без Сталіна...?!   - Буде хтось інший!  Буденно відповіла мама.   Мама - Ядвіга Петрівна(полька)  у 1937 році  втратила свого першого чоловіка Висоцького Алоїза - поляка за національністю, висококласного ливарника - формувальника Браїлівського цукрового заводу  під Вінницею. Мама розповідала, що Алоїз дуже подобався такій собі пані Кміцінській, що мешкала у сусідньому будинку. Доречи, у Жмеринці жінки спілкувалися між собою тільки через "пані": пані Картасевічова, пані Боскалевич - бабця мого шкільного товариша Толі Пономарьова.   Всі знали, що Кміцінська агент НКВС, зневажали і дуже  боялися її наклепів,  обходили десятою дорогою.  Мама була  привабливою жінкою і звичайно Алоїз  на інших жінок уваги не звертав . Це дратувало залицяльницю і донос на сусіда - "ворога народу", був своєрідною помстою.  Репресованого Висоцького розстріляли у Лук"янівському СІЗО м. Києва, а маму з двомісячним братом  Мар"яном  виселили з помешкання у м. Браїлів Вінницької області.  Лише у 1939 році, завдячуючи Н.К.Крупській, мама змогла  повернути  свою нерухомість у Жмеринці по вул. Шевченка і перед війною переїхати туди жити. Алоїза реабілітували у 1956 році і мамі виплатили грошову компенсацію у розмірі близько 1200 рублів (випуску 1947 року), або 120 рублів зразка 1961 року.   У 1951 році  батько у Москві купив  радіоприймача "Москвич", і не зареєструвавши його у компетентних органах, замаскував у схованці у книжкової шафи.  Пізніми вечорами. коли не дуже дошкуляли радіо глушники, він слухав "ворожий  "Голос Америки". Я особливо не дослухався до цих передач, але дещо відкладалося у моїй пам’яті. Батько якось почув від мене коментар  щодо "голосу" і дуже розстроївся. Надалі   суворо заборонив мені будь кому розповідати, що у нас є радіоприймач і які передачі він слухає.   На час смерті Сталіна я вже  знав трагедію життя мами, відчував на собі "щасливе дитинство", за яке ми мали дякувати "Товаришу Сталіну", але  Радянська пропаганда все ж таки змогла зомбувати  дітей, зокрема мене, до такого стану, що я вже не уявляв  життя СРСР без Сталіна.  Не дивно! Мене оточували портрети Сталіна, транспаранти, які малював мій батько - художник залізничного вокзалу ст. Жмеринка. На замовлення керівництва вокзалу він виготовив скульптуру "Вождя", яку було встановлено поруч  у сквері  на височенному постаменті. Коли приходив до батька у майстерню на вокзалі, то інколи чув з "Красного уголка" вигуки комуністів, які зібралися на чергові партзбори: - Слава Великому Сталіну!", і довгі  руко плескання на його честь. У мене навіть збереглася світлина з дитячого садочка, на якій я з іншими дітлахами граюсь перед портретом  "Великого Сталіна". Свою справу зробило радіо. Вже після смерті Сталіна серед зібраної макулатури у школі я побачив  випускний твір одного з медалістів нашого навчального закладу на тему: Сталин наша слава молодая!.... Сталин - нашей юности полёт!   5-го березня 1980  року, пішла з життя моя мама - Чмирьова Ядвіга Петрівна, полька, католичка, 1902 року народження, уродженка м. Старокостянтинів( тепер Хмельницької області), знала мови: польську, українську, російську, єврейську( ідиш чи іврит ), молдавську, гарно співала, тривалий час була хористкою у місцевому костьолі, складала вірші. Не було такої роботи, якої мама не могла би виконати. Шила нам одяг або перелицьовувала старий, допомагала  батькові у оздоблювальних роботах (оформлення драпіровкою кабінетів великих начальників. Після війни батько робив популярні тоді гіпсові копилки у вигляді  котів, курей, статуетки. Він у мене  професійний художник. Закінчив  художнє училище у Білорусії. Мама цих котів  продавала на базарі. Поралася на городі, вирощувала всі овочі; від картоплі до помідорів, квасила у бочках вирощені огірки, капусту, яблука. У 50-х  раз на рік відгодовувала кабанчика у підвалі будинку, коптила сало та м"ясо. Вона могла  з ночі  зайняти  чергу і по 5-6 годин вистоювала в ній, очікуючи на   телячі хвости, субпродукти, або свинячі ребра  у магазині "Копита". Це прізвище продавця, яке дивним чином співпадало з тим, що у цьому магазині продавали. Я й досі не можу збагнути коли мама  спала.  Я засинав - мама ще поралася по господарству, я прокидався - вона вже поралася. Готувала сніданок, а влітку поралася на городі.  Коли я прокидався серед ночі то бачив на кухні світло. Мама щось там робила.  Вона ніколи не визнавала, що захворіла. Ніколи не лежала хвора у ліжку, боялась створити незручності для чоловіка та дітей. Вона тихо і померла. Начебто нездужала, як завжди, але батькові не скаржилася.  Лягла спати  вечором, а вранці 5-го березня 1980 року не прокинулася. Світла їй пам"ять і Царство небесне.