«Благослови, Мати…»
Імена Матері-Землі дуже зрідка згадуються у літописних джерелах. Як і у багатьох інших Божеств, особливо Богів-покровителів нашого земного світу, Богиню називали «означеннями» її якостей: Свята Земля, Мати-Земля, Велика Мати. На щастя для слов’янського світу імена Богині зберегла народна пам’ять.
Культ Матері-Землі є найдавнішим в історії людства. В археологічній спадщині більшости народів світу збереглися глиняні або кам’яні зображення жінки. На наших землях це найкраще відображають знахідки Трипільської культури.
Наші пращури вважали себе дітьми Матері-Землі. Земля була всеохоплюючою Богинею – вони означала і місцевість, де народилася людина, і  ґрунт, що давав харчування землеробу, і довколишню природню красу. Мати-Земля приймала в себе померлих, і вона ж мусила відродити їх для наступного життя, тому в деяких культурах в певні часи людей ховали в землю у позі зародка.
Шанували її в трьох втіленнях: Діви – навесні, зрілої жінки-Матері пізньої весни та влітку, та мудрої Старої – восени і взимку. Трипільські статуетки з глини безмовно оповідають нам про подробиці давнього культу. Діва була найбільше розповсюдженим зображенням. Її Образи знаходять у вигляді випростаної жіночої постаті з маленькими грудьми та тонкою талією. З цих статуеток видно також як змінювався прадавній ідеал вроди – округлі широкі стегна з часом замінили стрункі видовжені фігурки.
Матір зображували або у вигляді Берегині – жінки з піднятими до неба руками, або вагітної жінки. Траплялися і зображення жінки з дитиною на руках.
Стара, або як її ще називають археологи Стара Пані, мала вигляд жіночої постаті в сидячому положенні з особливостями фігури немолодої, літньої жінки. Зустрічалися й подвійні зображення Матері і Діви.
Давні арії вшановували Матір-Землю як дружину Батька-Неба. Часом її уявляли у вигляді молочної корови, годувальниці, звідки і пішло вшанування «священної корови» у індоаріїв. У Велес Книзі згадується про те, що «Дажбог породив нас від корови Замунь», тобто люди є нащадками шлюбу Землі і Сонця.
Більш ранньою легендою є все таки оповідь про подружжя Землі і Неба.

«І се повінчаємо Сварога і Землю,
І правимо весілля їм,
Де творець є Сварог
А навпроти – жона його.
І се празднество мали робити
Як для мужа й жони, а ми діти їхні
І так речемо, щоб Вони
Здорові і щасливі були
І мали дітей багато
І дивилися до вод,
Щоб були велеплодні.»

Як бачимо, пращури велике значення придавали «обрядам заступництва», вважаючи, що все, що робиться в явному світі, негайно ж відбивається в усіх трьох світах Нави, Яви та Прави і навпаки. Власне кажучи, в давнину кожне весілля було обрядом вшанування Богів.
Мати-Земля, як заступниця і прародителька, мала дбати про їжу для своїх дітей.

«…Вона йшла
Піднявши руки до хлябів
І дала дощ, що пішов і наситив
І тому маємо житень нашу
І жнива вінимо во славу її
Бо се перед нами земля наша
І ту захищаємо, яко отці наші.»

Цей образ Берегині, що «підняла руки до хлябів» досі повторюється на українських вишиванках.
Велес Книга не подає нам імені Великої Матері. Ймовірно, що у слов’ян одне з її імен було Лада, бо про це свідчить потужний пласт народних пісень весняного циклу.

«Благослови, мати,
Ой мати Лада, мати,
Весну закликати
Зиму проводжати…»

З легкої руки чеського дослідника Ганка, Ладу часто іменують Богинею кохання і порівнюють з Венерою. Саме він віднайшов у латино-чеському словнику 9-го століття пояснення міфічних імен, де проти слова Лада стояло латинське Венера. Дійсно, у народних піснях ладою називають кохану, а в чеській мові «лада» означає – красуня.
Образ Лади все ж таки ближчий до багатопроявної Великої Богині, аніж лише до Богині кохання. Слов’янська Лада, на відміну від Венери, має доньку Лелю, втілення Богині-Діви. Збереглися описи давнього обряду який виконували на Волині. Дівчата вибирали з поміж себе найкращу, вбирали її в гілля липи та дуба, на голову клали вінок і саджали на підвищення. Поруч з цим живим образом Лелі складалася пожертва: дзбанок молока, грудка масла, шматок сиру та червоні крашанки, а також вінки зі свіжих квітів. Довкола Лелі водили коло, співаючи веснянок, де найбільше згадується про милого та весілля. Опісля танку Леля урочисто покладала дівчатам на голови вінки і благословляла їх, а також наділяла жертовною їжею. Вінки від Лелі зберігалися до наступної весни. Виконували цей обряд приблизно через місяць після весняного рівнодення. Леля була покровителькою не лише дівчат, але і їх молодших сестричок – дитячі обереги називалися лельками (ляльками), а згодом ця назва перейшла на дитячі іграшки.
Отже, весняною порою опікувалися і мати-Лада і її донька Леля. Збереглися літописні свідчення, що Литвини закликали Ладу під час Купальського свята, тобто Богиня-мати була покровителькою і свята кохання.
За кельтськими повір’ями Богиня-Діва:
а) пробуджується в день свята Імбольк, яке розташоване між зимовим сонцестоянням і весняним рівноденням і близьке в часі до нашого Стрітення;
б) приходить на Землю на весняне рівнодення;
в) «дівує» з весняного Рівнодення і вінчається  з Батьком-Небом на свято Белтайн, котре відзначають приблизно посередині астрономічної весни – між весняним рівноденням і літнім сонцестоянням.
г) вшановується людьми як матір-рожаниця зі свята Врожаю Ламмас (середина літа, близько до нашого Спасу) і до Осіннього Рівнодення.
д) засинає зимовим сном в образі Старої на свято Самайн - свято Великої Ночі (приблизно посередині між осіннім рівноденням і зимовим сонцестоянням).
Єдиною особливістю слов’янського розуміння Матері-Землі є  вже згадуване нами виділення Діви в окремий прояв і вшанування її як доньки Лади – Лелі. Про прадавній першопочаток цього культу свідчать вже згадувані нами трипільські статуетки, котрі відображали одночасно матір і доньку.
Ці повір’я повністю підтверджуються прадавніми слов’янськими піснями  та народними віруваннями русинів:
а) Стрітення в народному розумінні – зустріч Зими з Літом (Весною), де Весну уявляють у вигляді привабливої дівчини: в новій мережаній сорочці, зеленій плахті з серпом та збіжжям у руці. (В. Скуратівський «Дідух»)
б) Закликання весни в українському звичаї починається зазвичай перед весняним рівноденням, коли закликають з вираю птахів. Збереглися звичаї, пов’язані з приходом Весни. Вони відобразилось у таких християнсько-народних святах часів двоєвір’я, як Явдохи, Благовіщення, Благовісник, і звичайно ж у тих  обрядах сучасного Великодня, які стосуються «воскресіння» і пробудження Природи.
в) Серед звичаїв Великодньої обрядовости, є такі, які вказують на те, що наш народ мав велике свято подібне з кельтським Бельтайном, приблизно в ту саму пору року, тобто, в середині астрономічної весни, за теперішнім григоріянським календарем - на початку травня. Від цього свята збереглися звичаї обливання водою та гойдання на гойдалках, тобто очищення стихіями води й повітря. Ці дійства, безперечно, притаманні теплій порі року, бо ранньої весни, на весняне рівнодення, коли на дворі стоїть ще досить холодна погода,  вони є недоречними.  Особливої уваги заслуговують молодіжні ігри з весільними мотивами, а також веснянки та гаївки, які «гуляли» переважно від Благовіщення (близько весняного рівнодення) аж до Зелених Свят. Найвідоміша з них - забава «Просо», в якій «обігрується» виряджання дівчини заміж, має приспів «Ой, дід (в деяких краях – ой див) Ладо…». В даній пісні Ладо, очевидно, пара Землі-матері, до якого і звертаються співці.
г) Від Спаса до Осіннього Рівнодення існує низка так званих «богородичних» свят, які закінчуються  перед Рівноденням «Днем Рожаниць», або, як його ще називають – святом Роду-Рожаниць. Відзначалося це свято «рожаничною трапезою», в яку входила кутя з нової пшениці та повний обід.
д) Через місяць після Осіннього Рівнодення, близько до Великої Ночі, котра була серединою астрономічної осени, відзначалося свято «Святої П’ятниці», яку в народі уявляли собі в образі старої суворої жінки, часом – доволі немилосердної до тих, хто порушував звичай. Повір’я про те, що земля остаточно засинає, в народі віднесено на кінець листопада за сучасним календарем.
Один з проявів Землі-Матері швидше за все звався Макошею (у новогородських словен – Макешею). Л. Прозоров, російський історик-рідновір, дослідив групи Божеств індійського та кельтського Звичаю, що є схожими за будовою на так званий «Володимирів Пантеон», в яких єдине жіноче Божество є суворою та грізною Великою Богинею, основою культу якої є культ землі. В індійській групі Божеств Богиня навіть має схоже ім’я-означення Махеша (Велика).
Отже – Леля, Лада та Макоша… Три прояви однієї сили, що опікується Руссю-Україною … Силу цю, можливо, означали як Берегиню або Рожаницю… Різні часи – різні імена. А суть одна – Мати, котра, незважаючи ні на що, й досі годує своїх нерозумних нащадків-людей.
Звертатися до Матері-Землі в усіх її втіленнях завжди було привілеєм жінок. Від дівчаток, котрі скрізь носили з собою сплетений з мотуззя оберіг-лельку, до дівчат, котрі закликали Лелю допомогти вибрати судженого… Від молодих жон, котрі зверталися до Лади-любови, до бабусь, котрі бажали, щоб Макоша опікувалася їхньою старістю без хвороб та страждань. Мати-Земля дбає про жіночу долю, і кожна жінка може знайти в ній порадницю й покровительку для будь-якого віку. (с)
Взято з рідновірського сайту.
 

Продовжую публікувати нариси про Богів...


 
Вітре-Стрибоже…

О, Вітре, прийди, радість наших очей,
Для тебе приготовано цю пожертву
Прийми її, почуй наш заклик
О, Вітре, співці тебе славлять
Біля наготованого напою
У призначений час
О, Вітре, твій голос заповнює все
Його чути здалеку.

Так оспівується Вітер в «Ріґведі». Ця стихія, подібно двом попереднім, суміщає в собі як прояви очищення так і прояви руйнування. Вітер вважався диханням Всесвіту і всіх живих істот – його раптовий гнів міг привести Світ до загибелі.
В «Рамаяні», давньоіндійському епосі, так змальовано гнів Вітру-Ваю:
«Зник вітер на всій землі… І людям, і Богам і всім живим істотам не було чим дихати, і завмерло життя у світі… Ми повинні вмилостивити Ваю, інакше зникне життя у всіх світах. Дихання – основа всього живого, як стовбур дерева – основа гілок та листя. Без дихання, без руху повітря не може бути благополуччя ні на небі, ні на землі».
Однак Вітер не тільки дає життя, він є й могутнім руйнівником всього старого і віджилого. «Вітер кінця віку-юги» є одним з нищителів старого світу.
Окрім Божества Вітру давні арії славили Богів - буревіїв, котрі, за одним з ведійських гімнів, були породженням  Ваю:

«Для Тебе чисті ранкові зорі
Тчуть щасливу одежу з сяючих променів…
Ти породив Буревіїв з грудей Неба
З самого серця Небес.»

Буревії – Марути за легендою служили в дружині Громовержця Індри, тобто були воїнами, до яких зверталися з проханням про захист від ворогів і навіть від злого чаклунства:

«Хай буде зброя ваша твердою, щоб відштовхнути зло
Міцною, щоб дати йому відсіч
Хай сила ваша буде дивовижнішою
За силу смертного чародія.
О, Марути, той, чию домівку
Ви охороняєте, могутні мужі неба,
Є найзахищенішим…

Ще за однією легендою Буревії-Марути були дітьми грізного Рудри – Божественного Гніву. Цей прояв Вітру, очевидно, якраз і був «вітром змін», що нищить старий Світ задля виникнення нового. Подальша зміна арійських Божественних енергій на індійській землі призвела до перетворення Рудри на Бога Шиву, котрий зберіг свої функції нищителя-очистителя.
Слов’янський Стрибог в свою чергу є видозміною давньоарійського Божества. В християнських джерелах він згадується саме як Бог повітря та вітру («Слово Іоанна Златоуста»). В «Слові про Ігорів похід» вітри називають «Стрибожими онуками». Образ Стрибога знаходився в Київському пантеоні, і його відповідником в подібному пантеоні індійських Божеств був знов таки Рудра.
Слов’яни очищувались вітром, обрядово гойдаючись на гойдалках у Великодні дні. Про те, що це був уламок прадавнього обряду недвозначно свідчить гнів християнських проповідників, направ¬лений проти цієї невинної забави. Заборонялося навіть ховати в освяченому місці тих, хто загинув, випадково зірвавшись з гойдалки. В середині липня відзначався день, напевне колись присвячений Стрибогу. «Цей день святкується задля вітру», - говорили селяни. В хід йшли заклинання погоди, звертання до вітрів та громовиці, щоб ті не погубили врожаю.
Існує версія російського дослідника міфології Ішутіна А.А. («Восточнославянские Боги и их имена»), що «Стрибог как бог ветров есть, на наш взгляд, воплощение неких хаотических, демонических, тёмных начал... Он противоположен Дажьбогу (светлый порядок)». Ми ж вважаємо, що списувати певні стихії «по відомству Чорнобога», лише за те, що людині століттями не вдається їх опанувати повністю, є залишками християнського типу мислення, з якого потім виросло знамените «не будемо очікувати милості від природи…» За споживацьке ставлення до Чотирьох Стихій людство розплачується, страждаючи від повеней, землетрусів, буревіїв, пожеж. Але це зовсім не означає, що стихії є лихими. Вони знаходяться «по той бік добра і зла», і лише завдяки ним існує життя в нашому світі.
Стрибог є покровителем людей рішучих, котрі не бояться змінити своє майбутнє і є здатними на вчинки відважні і відчайдушні. Це Божество є мінливим, недарма ж бо воно є Вітром, і тому його опікунство може бути короткочасним, але ефективним. Вшановувати його необхідно перед самим початком рішучої дії, і тоді можна бути певним перемоги. (с)
 

Уявімо собі 10 століття... Слов янське містечко з усією атрибутикою... Капище, дерев яні Образи Богів...
Десь біля пристані скромно притулилась християнська церква. Тут віддають шану своєму Божеству християни - в основному заїжджі торговці.
Місцеві мешканці їх не чіпають... Тільки посміюються з дивацьких обрядів, вважаючи їх за юродство.
А християнам священик-ромей щоразу нагадує, що живуть вони у ворожому оточенні, що поганство є злом, що Святе Письмо велить руйнувати язичницькі храми...
І от двоє підпилих хрещених варязьких гостей навідали капище з сокирами... Поруйнували...
Але втекти не встигли - хтось з міщан здійняв тривогу, збіглися люди і вчинили самосуд...
Років через сотню, коли Русь вже охрестили вогнем та мечем, в святцях з являться і імена вандалів. Яко християнських великомучеників, котрі прийняли страдницьку смерть від рук звірів-язичників...
Тепер плавно перейдемо до сьогодення.
Острів Хортиця... Три язичницьких капища... Сучасні язичники, такі ж законослухняні громадяни, як і всі інші, проводять там свої обряди. Знов таки - ніяк не вступаючи в конфлікт з віруючими інших конфесій.
Минулого року, на початку вересня на капищах було понищено Образи Богів.
Не треба було навіть підпису "Тут були християни". Образам зрізали обличчя і понівечили язичницьку символіку.
На капищі, яке час від часу відвідую я, стояв ось такий Перунів Образ:



І такий Образ Велеса



Юродиві во Христі знищили ці два Образи і понівечили Образи Макоші та язичницької Трійці на інших двох капищах. Влада та міліція, ясна річ, зробили вигляд, що нічого не трапилось. Хоча я уявляю собі, який би піднявся гвалт, коли хтось з язичників зайшов би з сокирою до церкви і пройшовся нею по іконах.
Громада знайшла різьб яра, і той зробив нові Образи та виправив пошкодження на сусідніх капищах.
Цього року у запорізьких юродивих почалося нове загострення шизофренічного вандалізму.
Знову осквернено всі три капища, знищено новий Образ Велеса (таким він був до відвідин божевільних)


І пошкоджено новий Перунів Образ (таким він був до того, як тут побували хрещені вандали)


Пояснюю спеціяльно для тих, хто в танку, язичники не вважають, що ці рукотворні Образи є Богами. Наші Боги - на Сварзі, і є чистими енергіями, а не обструганим деревом.
Але ж і ікони, котрим щодня молиться віруючий християнин, не є Богами. Так от для нас ці Образи - все одно, що для християн ікони...
За 20 років Незалежності жодна...жодна церква або ікона від рук язичників не постраждала.
Невже був правий князь Святослав, говорячи, що віра християнська юродство єсть...
А щоб на мене не ображались ті мої хрещені друзі, котрі є культурними людьми і ніколи не підуть з сокирою до чужого храму, додаю опитування.

Вода – Дана є одною з найтаємничіших стихійних сил. Навіть про її ім’я ми можемо лише здогадуватися: воно збереглося лише в назвах річок та в гуцульських приспівах, дуже схожих на ритуальні замовляння.
Культ води є одним з найдавніших у світі. Символи води знаходять на трипільській кераміці. За праарійськими віруваннями життя зародилося в первісних водах у вигляді золотого яйця. Саме з цього яйця з’являється чотириликий Творець світів і «стверджує землю серед вод». Земні ріки вважалися живими, і їхніх духів-охоронців вшановували як матерів.
За слов’янським звичаєм не тільки кожна ріка, але й кожне озеро або джерело мало власного духа-охоронця. Однак, дуже часто в народних замовляннях зверталися до цілющих властивостей води взагалі. Вода була надійним засобом очищення, і її згадані вище властивості посилювалися певної пори року, або залежали від місцезнаходження джерела.
Найбільш придатною для очищення вважалася вода, освячена взимку новонародженим Сонцем десь за два тижні опісля Зимового Сонцестояння. В ці дні цілющі властивості мала вода з усіх водоймищ. Стрітенська вода, тобто набрана  на свято Стрітення , мала більш чітко окреслені захисні властивості – нею благословляли родичів перед мандрівкою, або перед військовим походом. Окрім джерельної ще використовувалася тала вода з бурульок.
Воду вшановували окрім того перед Літнім Сонцестоянням, коли цілющою вважалася також «купальська роса», та в середині серпня, коли відзначалася низка свят врожаю. Це були дні особливого вшанування джерел та криниць. Їх відвідували всією громадою, очищали і вшановували пожертвами
Окрім того, будь-якої пори року цілющі властивості мала «непочата вода», набрана з певного місця до схід сонця. Наприклад, лікувальні властивості мала вода з місця, де сходяться три річки, або взята з трьох (семи) криниць. Щоб підсилити її цілющі властивості, воду поєднували з вогнем – лили через вугілля що жевріє, або занурювали в воду почергово кожну з трьох частин запаленої свічки-трійці.
Стояча, болотяна вода вважалася неживою, її вважали вмістилищем всіх хвороб. Окрім того існував ще один, найбільш загадковий прояв Дани-води: вода як пограниччя між світами. В слов’янському світі такою рікою-межею вважався Дунай – не явна Дунай-ріка, але прихована ріка забуття, що чимось нагадує грецьку Лету:
Ой, думай, думай, дівчино,
Думай та гадай
Брести тобі дві річеньки,
А третій – Дунай
Перебрела дві річеньки,
А Дунаю – ні…
Та й забула всі розкоші,
А кохання – ні.

На той Світ, за народними повір’ями, можна було потрапити через криницю, або переправившись через ріку, чи море. Існував поховальний обряд, коли померлого клали в човен і пускали за водою, іноді той човен підпалюючи. До наших часів збереглася прикмета, що не можна говорити про живу людину – пішов за водою.
Обряди, зв’язані з використанням води, часто використовувалися в ініціяціях-посвятах і символізували смерть і відродження.

Як Отці наші, маємо
Очиститися мольбою в омовінні
І митися, мольби творячи
За чисті душі свої і тіла
Яко Сварог уставив
 ті омовіння і купалища
і те вказав
що не сміємо те покинути
і умиємо тіла, й умиємо душі свої
в чистих водах живих
і підемо трудитися
всяк день мольбу творячи…
як і Предки раніше робили

Отже, Вода завжди була невід’ємною частиною життя слов’янського люду. Щоправда, деякі сучасні російські дослідники і навіть рідновіри відмовляють Богині Води в праві на існування через відсутність літописних згадок про присвячених їй «кумирів». Однак, розповсюджений в усьому слов’янському світі культ річок, джерел, криниць говорить про те, що Вода-Дана була шанована нашими предками нарівні з Вогнем і Вітром.
В повсякденному житті славлення Дани має проводитися не лише під час рідновірських обрядів, але й під час кожного купання, яке відтак перетворюється на ритуальне омовіння. Вода, освячена в дні Сили, може використовуватися під час магічних практик та для утворення «захисного щита», особливо для дітей.
Дана, як і Мати-Лада опікується жіночою привабливістю та здатністю утримати біля себе свого обранця. До неї звертаються за допомогою при нещасливому коханні – адже текуча вода тим і добра, що забирає з собою все лихо. Щасливицю Дана робить ще привабливішою і вродливішою. (с)
 

Цей Вогонь… світлом скорив темряву (с)

«Агні, що всім людям належить,
народжуючись для князювання,
світлом скорив темряву…
Це перший жрець – подивіться на нього.
Це світло, безсмертне серед смертних…
Всі Боги вшанували тебе, о Агні,
коли ти перебував у пітьмі».

Так прославляє Вогонь один з гімнів Рігведи – гімн Агні-Вайшнаварі. В індійській мітології Агні, Божество Вогню є прямим проявом Брахми (Світовида слов’янського звичаю). За легендою Боги обрали Вогонь володарем жертвопринесень, найпершим жерцем цього світу. Взамін грізний стихійний дух отримав безсмертя і найвищу шанобу і від Богів, і від людей.
Ведійський Агні був охоронцем домашнього вогнища, тобто – в більш широкому сенсі миру та ладу в родині. Вираз «родинне вогнище» зберігся й донині, коли вже давно оселі не опалюються відкритим вогнем. Вважалося, що устрій житла мусить відображувати загальний світоустрій. Місце в оселі, де зберігався вогонь, було священним. Саме тут відбувалися родинні жертвопринесення та виконання ритуалів.
В староукраїнському побуті збереглося багато ритуалів вшанування Вогню. Біля печі, наприклад, селянки ставили горня з водою та клали поліно – «щоб Вогню було що пити й їсти». Біля печі не можна було лихословити – «бо Вогонь святий». Сердити або оскверняти Вогонь категорично заборонялося. «Ми шануємо Вогонь як Бога, - говорили селяни, - він наш дорогий гість.»
Вогонь був присутнім на кожному святі в якості Сили, що очищує від зла. Вогнища у наших пращурів горіли на зимове, і на літнє Сонцестояння, на весняне й осіннє рівнодення. Очиститися можна було або перестрибнувши через вогнище, або пройшовши поміж двома вогнищами. В ніч на Літнє Сонцестояння стрибання через вогнище зарученої пари освячувало їхній майбутній злюб.
У Велес Книзі згадується Огнебог-Симаргел (друге ім’я можливо походить від слова «смага» - жар) і як Божество домашнього вогнища, і як той, що допомагає померлим якнайшвидше відродитися у Сварзі:

А тут бо в Сварзі
Огнебог Семаргл віщує
Яре, швидке і чисте народження…
Тут же, отроче, відкриєш ворота
І ввійдеш у них –
То красен Вирай Слов’янський…

Вогняне поховання було останнім очищенням людини в явному житті. Саме так пояснили свій звичай родичі померлого слов’янського торговця чужоземцю-арабу. Огнебог, в різних своїх проявах, супроводжував людину по життю від народження, коли щасливі батьки приносили подячні пожертви Богам, до самої смерти.

«Коли приготуєш його (померлого), о Вогонь,
то передай його праотцям
Коли рушить він шляхом, що веде від життя,
То він опиниться у владі Богів…
Хай славиться твоє полум’я, Вогонь,
З його допомогою відправ його в світ благочестивих.
 
У ведійському «Гімні поховальному вогнищу», з якого взяті наведені вище рядки, далі є слова які є чітко розмежовують навський поховальний вогонь та вогонь явного світу:

«Агні, що спалює мертвих,
нехай вирушить в царство Ями (Бога Смерти),
Забираючи з собою нечисте.
Тут же цей, інший Вогонь
Нехай відвезе він жертву Богам, яким відомий шлях».
 
Вогонь вшановувався і в своєму духовному прояві як «внутрішній вогонь натхнення». В згаданому вже вище «Гімні Агні-Вайшнаварі» Агні прославлявся як сила, котра надихає співця у хвилину натхнення. Розуміння цієї сили показане через духовний стан виконавця славнів, котрий напевне вперше виступає у змаганнях співців. Трохи розгубленому юнакові, котрий має виступити самостійно, без підтримки навчителя, має стати зрозуміло, що він мусить відчути духовно те, чого не можуть бачити інші. Ці відчуття якраз і стосуються потаємної сутьности Бога Вогню як жерця безсмертного світла, котре є і в душі співця. Відкриття для себе цієї таємниці надихає співця на створення подячної пісні.
Отже, Вогонь здавна вшановували якнайменше у трьох Його проявах: духовний Вогонь - дарунок явному світу від Світу Богів, котрий дає людині можливість творити, явний Вогонь - посередник між Богами і людьми, котрий втілювався у жертовних вогнищах, очисних вогнищах та домашніх вогнищах – оберегах роду, та «навський Вогонь» - поховальний вогонь останнього очищення. У житті сучасного рідновіра зараз набагато менше можливостей для вшанування і споглядання проявів Вогнебога. Однак, жертовне вогнище є неодмінною приналежністю більшости рідновірських свят, і багато кому з нас відомий відблиск творчого вогню в глибині власного духу. (с)

Лятуринська Оксана 

"Ти ще не вмер, ти ще не вмер!"

Ти ще  не  вмер,  ти  ще  не  вмер! 
Через  розбурханий  Дністер 
з  Дніпра  ти  видибаєш,  Боже! 
Впадуть  долів  боги  ворожі. 
Перед  лицем  великих  чуд 

жахнеться  князь,  чернець  і  люд. 
Тоді  ж  у  громі-блискавиці 
запаляться  скирти  пшениці. 
Злетить  офірою  когут. 
Явися,  Боже,  і  пребудь!

Опісля того, як прочитав кілька книг про культ Світовида на острові Руян - зацікавився цим Божеством... І знайшов нарис на цю тему, котрий, мені здається, розкриває її повністю.


Про Світовида

«Не було неіснуючого, не було існуючого тоді
Не було ні простору-повітря, ні неба над ним
Що рухалося там? Де? Під чиїм захистом?
Що за вода – глибока безодня?
Не було тоді ні смерти ні безсмертя
Не було ознак ночі, або дня
Дихало не колишучи повітря, згідно своїм законам, щось Одне
І не було нічого іншого, окрім нього.»
Цей відомий гімн Рігведи, якщо уважно вчитатися в його рядки, точно описує сплячу істоту. Дійсно, навіть людина може увійти в подібний стан в глибокому сні без сновидінь. Однак, той хто спить має прокинутися. І тоді в темних водах безодні запломеніє золотий зародок життя.
Це не є жодною мірою «творення світу». Давньоарійські любомудри давно вивели дві істини – з нічого не виникне щось, ніяка дійсність не може бути створена з нічого, тому, якщо її немає тепер, то і не буде ніколи. І тим самим щось явне не може зникнути без сліду. Якщо воно є тепер – то воно буде завжди.
Ця давня мудрість є запорукою і безкінечности життя і безсмертя нашого існування. Відгук її зберігся у Велес Книзі:
 «Права бо є невідомо
Уложена Дажбогом
А по ній,  як пряжа  тече Ява
І та соутворює життя наше
І та коли одійде, смерть є.
Ява текуща,
А творена в Праві.
Нава бо є по тій:
До тої є Нава,
І по тій є Нава,
А в Праві ж є Ява.»
Себто, Бог-покровитель певного світу укладає закони його життя - Праву. У Праві виникає «текуще», тобто таке, що змінюється з часом, явне життя – Ява. Поза межами цього життя (до нього і після нього) є Нава, котра настає після смерти. Але смерть не є погибеллю, а є лише переходом з одного стану в інший.
Саме подібне розуміння Світу відображує прадавня легенда про Золоте Яйце, як зародок життя, в темних водах Нави. Дійсно, вчитавшись ще раз в рядки Велес Книги, ми можемо уявити собі не тільки людське життя, але й оточений первісною Тьмою-Навою зародок життя-Яви в шкаралупі-Праві. Опікується ним творча Сила - прояв Всевишнього. Власне таких сил може, а навіть і має бути декілька. Навіть у відомій колядці світ опоряджують три голубочки, котрі поміж собою «раду радять».
Згідно Велесової Книги закони людського життя «уложено Дажбогом». Це збігається з ведичною традицією, за якою першолюдину Ману навчав основам життя Бог Сонця Сур’я. Та ми повернемося до Сили, котра «розділила» Першояйце на Небо і Землю. Ця Сила породила також Вогонь, Повітря і Воду, Життєву Снагу, котра дає життя кожній  істоті знаного світу, а також упорядкувала цей світ у часі і просторі.
За ведійським звичаєм впорядковує світ Чотириликий Брахма, котрий пробуджується у Світовому Яйці. Слов’янським відповід¬ником цієї Сили є Світовид Чотириликий, пам’ять про якого на щастя збереглася і в образах і в переказах.
Велес Книга говорить про Світовида так:
І Богові Світовидові
Ми славу прорекли
Бо цей Бог став
Богом Правія і Явія
І Йому співаємо пісні
Яко єсть Він святий
І через Нього ми
Побачили світ видимий
І буття Яви
І Він буде нас у Навії берегти
А тому хвалу співаємо
А співаючи, маємо танцювати
І викликуємо Бога нашого
Бо це Він Землю
І Сонце світле наше
І звізди держить
І Світ міцнішим творить.
Цей опис цілком збігається з ведійським розумінням Бога – упорядника Світу, а радше – Всесвіту. Світовид – Бог Прави і Яви, тобто володар законів Всесвіту і явного життя. Через нього люди та інші живі істоти побачили «світ видимий і буття Яви». І Він же буде «берегти нас у Навії», тобто під час наступного Божественного сну інформація про все існуюче зберігається в його пам’яті. А під час проміжку часу, що його індоарії називають Днем Брахми, Він «держить» в порядку наш Всесвіт, постійно укріплюючи його. З «Велес Книги» видно, що існували певні обряди вшанування Світовида, що включали в себе славлення та обрядові танці.
На одинадцятій дощечці «Велес Книги» є кілька загадкових рядків, котрі стосуються Світовида. Нагадаємо її зміст – спершу йдеться про вшанування Триглава, тоді – Сварога, як «начельніка» Богів нашого світу, і згадуються Сварожі Луки, як місце відпочинку душ померлих. Наступним є славлення Перуна, воїни якого ідуть у життя вічне до Полку Перунового, (тобто вказано два місця перебування душ після смерти). Далі – славлення Світовида, як упорядковувача Всесвіту, яке ми приводили вище. Згадування місця спочинку померлих, наводить думку автора дощечки на необхідність очищення духовного і тілесного, а також необхідність якоїсь конкретної дії – «Отрце (отроце) пущеніємо». Борис Яценко, дослідник Велес Книги, перекладає це місце, як «рабів відпустимо», і напевне має рацію. Зазвичай раб-військовополонений мав відпрацювати вдіяну шкоду певний строк, скорочення цього строку трактувалася як добра справа. Наступні рядки звучать дослівно так: «Се бо таїна вліка єсе якожде і Сврг Перуно єсе а Свентовенд тиє два єсьва одєржени о сварзі». Б. Яценко перекладає цей рядок так: «А се таємниця велика, як і Сварог. Перун і Світовид – ті обоє удержані в небі». Г. Лозко (Волхвиня Зореслава) подає такий переклад «Бо це є тайна велика: яко Сварог є Перуном і Святовитом, а ті обоє удержані у Сварзі.» А. Асов, російський перекладач, дає третій варіант перекладу: «Ибо тайна та велика есть: как Сварог и Перун есть в тоже время и Световид. Эти двое охватывают небо». На нашу думку істина як завжди є десь посередині. Роздивившись це складне місце в контексті всієї дощечки, ми вважаємо, що мова тут іде не про прояви Богів, а саме про оті два вираї, про які говорилося на початку дощечки. Луки Сварожі, і Перунів вирай зрештою є одним, бо Світовид їх обидва утримує на небі. Далі перечисляються Боги і духи-опікуни природи нашого світу, котрі перебувають там же, у світі Прави, потім описується прихід праведної душі до вираю: «тут же, отроче, одкриєш ворота і ввійдеш у них. То красен рай слов’янський…» А завершується дощечка ще одним славнем Перуну «який стріли на ворогів верже, і вірно стезею вперед веде. Воїнам сам Він і суд і честь, і, яко златорун, милостив і всеправеден єсть». Тобто праведна людина не воїнського стану сама проходить крізь браму Вираю, а воїнів зустрічає Перун, який і судить, чи гідний загиблий стати до лав Перунового полку. Оскільки Світовид, як було сказано вище, «береже нас у Навії», то не дивно, що саме він опікується обома вираями.
Цікавою є еволюція цього прояву Всевишнього у розумінні індоаріїв та слов’ян. В сучасному індуїзмі, народ не виявляє масової шаноби до Бога-впорядковувача (Брахми), котрий є нібито головною постаттю індійської Божественної Трійці, але вірні схиляються перед Охоронцем світу – Вішну, або перед Руйнівником-Шивою. Зовсім невелика кількість храмів, нечисленні прихильники з вищих варн, котрі навіть створили в лоні індуїзму новий релігійний напрям «Брахмо - самадж»… Все це говорить про те, що розуміння цього Божества протягом Калі-юги потроху занепадало...
У слов’янському світі найбільш детальна оповідь про Світовида Чотириликого є в «Діяннях данців», написаних літописцем Саксоном Граматиком по гарячих слідах руйнування Аркони – останньої твердині язичницького слов’янства. За його описами, Світовид Арконський втілював для мешканців острова Руян і Бога врожаю й добробуту, і Бога війни, і Бога-оракула, який говорив вустами жриць провидиць, або передавав свою волю через священного білого коня. Храм Світовида оберігали воїни, котрі присвятили свої життя цьому Божеству. Вони носили як відзнаку багряні плащі (багряний колір, як відомо, символізує зародження життя), а їхнім бойовим кличем було: «Наш Бог – Світовид!».  Окрім того, на Руяні були і інші, менші храми, присвячені саме Світовиду.
Образи Чотириликого Бога знаходились і на території Руси-України. Найвідоміший з них – так званий «Збруцький Світовид», віднайдений на Поділлі. Однак, у перелік Божеств, яких, згідно «Повісті минулих літ» вшановував князь Володимир до свого хрещення, Світовид не входить. Але це прадавнє Божество кияни напевне шанували. Адже в багатьох історичних  джерелах є згадки про те, що русичі-язичники присягали «Богом і Перуном». Цей загадковий Бог цілком міг бути Світовидом, надто, коли згадати про воїнський прояв цього Божества. А в 1908 році археологом В. Хвойком в історичній частині Старокиївської гори було виявлено жертовник 5-8 століття, пов’язаний з культом Світовида. На Буковині ж збереглися перекази записані свого часу поетом Ю. Федьковичем про Сонце-Святовида, що має золотого шолома, сім мечів при боці, а восьмий у руці, і їздить на білому коні.
Український народознавець В. Скуратівський у книзі «Русалії» означає Світовида як Бога «народної міфології», який міг би стати «основою національного генотеїзму» та «об’єднати» слов’янські землі в одну релігійну структуру. Світовид у Скуратівського протиставляється «князівсько-дружинним Божествам» Київського пантеону взагалі і Перуну зокрема. З цього приводу можна зауважити, що наші предки ніколи не страждали «класовою боротьбою» поміж варнами, а тим більше не існувало протистояння окремих Богів «для народу» і «для воїнів». Більше того, якби не існувало воїнів, то не існувало б і нас. Недарма Володимир Мономах відповів тодішнім «страждальцям за долю народну» під час чергової сутички зі степовиками: «Якщо ми пожаліємо селянина і не візьмемо нині його коня, то прийде половець і візьме і його коня, і жінку, і дітей і саме життя».  А для природньої релігії зовсім неприродньо творити «єдину релігійну структуру», яка не тільки не здатна нікого об’єднати, але й стає, як от християнство, приводом для релігійних воєн.
Отже, Світовид є прадавнім Божеством, рівнозначним індійському Брахмі, і має з ним спільне праарійське коріння. На жаль не зберігся слов’янський варіянт легенди про Бога-упорядника, але багатопроявність Світовида сумніву не підлягає – він одночасно опікується волхвами-провидцями, воїнами-оборонцями та селянами-трудівниками.
Оскільки в народній пам’яті залишається набагато менше від того, що було відомо жерцям і воїнам, то збереглися перекази саме про «сонячний» прояв Світовида, подателя добробуту, який, однак, має все ж таки доволі войовничий вигляд. Певне, в ті часи вже вважалося, що впорядкувати наш недосконалий світ можна тільки так – на коні, в шоломі і з мечем.
 Островом Руян, де вшанування Світовида було особливо сильним, правили волхви, керуючи і народом і воїнами. Князів на священному острові призначали жерці на час війни, або військових походів. Напевне тому серед «Київського пантеону» Володимира і немає Світовида – майбутній зрадник Віри Предків навіть не намагався привабити на свій бік полянських жерців цього грізного культу. «Богом вищої варни» Чотириликий зостався і в Індії – невелику кількість прихильників компенсувала якість їхнього розуму.
Світовид є Божеством, сила якого доступна особі, котра прагне духовного переродження. Недарма у індоаріїв двічінародженими спочатку звалися лише жерці, а згодом цього почесного звання вдостоїлися і варни воїнів та господарів, тобто тих, кому було дозволено вивчати Веди. Роздуми над тим, як влаштовано наш Всесвіт, є одним з видів дозволеної ведичними писаннями діяльности – йогою джняни (знання). Сила Світовида допоможе людині, котра серйозно вивчає  коріння своєї віри, історію свого народу, і дбає про їхнє збереження. Ця сама сила надихає воїна на захист отриманих знань, а селянина чи торговця – на їх розповсюдження. (с)

 (Прочитав статтю і згадав вислови прихильників "рідної віри" і неоязичників ( якщо такі можуть бути ), скоріше, це просто заблукалі в власних звивинах люди. Яким хочу тільки добра і правильної дороги в житті.) Как отличить подделки от подлинного Предания Церкви? Нередко сегодня православно-русскими традициями называются те языческие предрассудки, с которыми Церковь веками боролась. Богословие сегодня — это не отвлеченность и не предмет занятий узкого круга профессионалов. Богословие — это вопрос религиозной безопасности, вопрос просто личного выживания.

Уверенность нынешнего человека в том, что любая дорога ведет к Храму, что любая «духовность» — это благо, делает его беззащитным перед любым гуру, который подойдет к нему с каким бы то ни было «писанием» в руке. А, значит, пора не просто заявлять о своей симпатии к «духовным сокровищам православия», а приложить усилия к действительному ознакомлению с ними.

А для этого необходимо знание своего рода правил «техники безопасности», соблюдение которых желательно при соприкосновении с религиозной проповедью.

Правило первое:

Навсегда запомнить, что «духовность» — слово двуликое. Оно лишь указывает на вдохновенность как на источник получения знания или источник мотивации. Но оно не ручается за доброкачественность того, что именно сообщается человеку. Есть вдохновение добра. Есть вдохновение зла. И самое страшное: игры в переодевание — любимое занятие темной духовности. Высоцкий пел: «Не все то, что сверху — от Бога». Не все то, что говорит о духовности, ведет к Богу. Не все религиозные пути приводят к добру. И, значит, не очень стоит доверять тем дамам-теософиням, что с придыханием настаивают на равной духовной одаренности всех понаслышке  известных им религиозных путей.

Правило второе:

Если Вы еще не нашли в себе решимости или внутреннего опыта, необходимых для вхождения в серьезную религиозную жизнь, если Вы ощущаете себя не то что атеистом, но просто человеком, лишенным дара веры — все же сделайте свой выбор. Не в том смысле, что вот немедленно, сейчас же прочитайте «Символ веры». Нет, выберите и осознайте — во что вы верить не хотите и в какой религиозной традиции Вы не желаете оказаться ни при каких обстоятельствах. Попробуйте сказать в своем сердце: «Если когда-нибудь мне понадобится обратиться к Богу и к вере, яхотел бы молиться как православный, но я не хотел бы стать членом таких-то сект».

Между этими Вашими словами и реальным вхождением в церковную общину может пройти не один десяток лет. Но если Вы, например, решили (даже не из-за богословских аргументов, а просто в силу семейной или национальной традиции), что Вы будете православным — все эти предстоящие Вам годы Вы сможете защищать себя от слишком навязчивых предложений «поклониться  богу Кришне», «узнать имя Господа Иеговы», «последовать живому пророку Божией Матери Иоанну», и даже пойти «библейским путем новой жизни», на  который приглашает Вас очередной американский агитатор.

Правило третье:

Всегда просите представиться своего собеседника. Беды Фауста стали неотвратимы тогда, когда он удовлетворился уклончивым ответом Мефистофеля («Как ты зовешься?» — «Мелочный вопрос!»). Не удовлетворяйтесь  самопредставлением проповедника («Мы — «Церковь Христа!»). Просите более четко рассказать об истории его общины, понудите ясно высказать ее отношение к Православию. Так Вы защитите свою свободу выбора — ибо очень многие проповедники как раз желают, чтобы  поначалу Вы и не заметили, что Вам предлагают выбор и отречение от традиционной веры Вашего народа.

Правило четвертое:

Имейте в виду, что религиозная миссия часто прикрывается сугубо светскими наименованиями. Если Вас приглашают на бесплатные курсы  английского языка — почти наверняка окажется, что это очередная секта, которая просто собирается по английски читать Вам Библию (или книгу  Мормона), потихонечку разъясняя, что жить Вы должны так, как Вам говорят на этих уроках. В результате за «бесплатные курсы» люди платят своими душами, а затем и деньгами — ибо в большой части протестантских  объединений действует принцип «десятины»: обязательных регулярных взносов на церковные нужды. Другое любимое прикрытие — «экологические форумы», «школы общения» и т. п.

Языческий оккультизм Штейнера прикрывается, например, вывеской  гуманитарного движения «Новый Акрополь». Секта Муна действует под  вывеской Международного фонда образования и Международного движения «Женщины за мир во всем мире» [Критическое сопоставление учения Муна с христианством проведено в статье А. Бессмертного-Анзимирова «Господин  второго пришествия?» (Наука и религия. № 9, 1993). Для получения просто  объективной информации о секте Муна вполне можно воспользоваться книгамиЛ. Н. Митрохина «Религии «нового века» (М., 1985) и «Религиозные культыв США» (М., 1984)].

Кроме того, мунисты часто проповедуют на улицах под видом торговцев  значками и наклейками, используя каждый контакт для завязывания более  близкого знакомства и приглашений на «вечера дружбы».

Правило пятое:

Помните, что неожиданное радушие, выказываемое Вам вашими новыми  знакомыми не всегда является проявлением искреннего благорасположения.  Вы интересуете сектантов не сами по себе; не то, что в Вас есть сейчас, радует их. Зачастую это просто радость о новой добыче. Радушие и восторг, который они выказывают Вам, зачастую выходят за разумные  пределы. Но смысл у них один: привязать Вас к себе, к новой общине, к  новым знакомым. В секте Муна есть термин, очень точно выражающий суть этих отношений с новыми знакомыми: «бомбардировка любовью» [К. Боа. Лабиринты веры. М., 1992, с.205.]. «Неужели никто не говорил Вам, что Вы так умны!»; «Откуда у Вас такое умение одеваться!»: «Такое ощущение,  что Вы знаете несравненно больше того, что дают Вам в Вашей школе!».

Правило шестое:

При разговоре с проповедником старайтесь выяснить не только то, что  есть общего у его веры с другими конфессиями, но и отличия. Они могут  показаться Вам незначительными, на их незначительности может настаивать  сам проповедник. Но в конце концов, если они так незначимы, — зачем же  из-за них они отделились от всей Церкви? Помните французскую пословицу:  «Дьявол прячется в мелочах».

Правило седьмое:

Если аргументы Вашего собеседника из неправославной общины показались Вам убедительными — все же помедлите с принятием окончательного  решения. Например, если Вам говорят, что Библия запрещает писать иконы и молиться за усопших родителей — найдите священника, или человека,  осведомленного в основах православного богословия, или хотя бы  соответствующую книгу и выслушайте аргументы стороны, обвиненной Вашим  новым знакомым.

Правило восьмое:

Не составляйте Своего представления о той или иной конфессии только  на основании анекдотов о недостоинстве ее служителей. Сравнивайте не  грехи людей, а основы вероучений.

Правило девятое:

Не считайте разговор о вероучительных отличиях проявлением  «религиозного фанатизма» или «нетерпимости». Не покажется же Вам  носителем тоталитарного сознания философ, разъясняющий, чем учение Канта отличается от философии Ницше! Изучать историю философии, ограничившись лишь разговорами о том, что Кант и Ницше были немцами, а кроме того —  философами, и оба что-то писали по вопросам веры — это поверхностное, а потому и бесполезное занятие. Изучать историю религии только для того,  чтобы сказать, что все религии призывали к миру и любви — занятие еще в  добавок и небезопасное (вспомните «Белое братство» с «Богородичным  центром»). Разница религий — это исторический факт. Считать, что он  исчезнет только потому, что Вы не будете его замечать — слегка наивно.

Правило десятое:

Когда Вам будут говорить, что Учитель такой-то нашел путь к  объединению всех религий — обратите внимание на то странное  обстоятельство, что всякая проповедь унификации провоцирует прежде всего очередное размежевание. Помните, что любая такая инициатива, на самом  деле, ставит целью вытащить Вас из Вашей привычной религиозной среды.  Преподобный Мун не объединил христиан и индусов. Он лишь создал  обособленное движение, члены которого не являются ни теми, ни другими, и свысока смотрят на обычных верующих.

Правило одиннадцатое:

Признайте за каждой религиозной общиной право самой определять свои  собственные границы. Если Вы услышите, что Папа Римский объявил такое-то учение выходящим за рамки католичества — не считайте, будто Вы лучше  знаете католичество, чем Папа и не стремитесь его подправлять. Точно так же, если Вы услышите, что православные богословы не согласны с каким-то учением Римского Папы — поверьте, что у них есть не менее отъемлемое  право определять, что согласно с православием, а что несовместимо с ним.

Правило двенадцатое:

Будьте просто трезвы. Не спутайте психическое воодушевление,  естественное при больших собраниях, сопровождаемых громкой музыкой и  энергичной речью, с таинством вхождения Христа в святыню человеческого  сердца. Если Вы попали на собрание сектантов, то хотя бы не выходите в  ответ на их финальный призыв к сцене для принятия их «крещения». Ведь  если Вы поддадитесь эффекту толпы и в конце экзальтированной проповеди  согласитесь стать членом сектантской общины — Вы отлучите себя от  Православной Церкви.

В качестве комментария к этому правилу приведу рассказ о том, как  закончилось два года назад одно сильно разрекламированное протестантское шоу в Будапеште. Сектанты сняли для него центральный стадион города.  Поскольку Венгрия — католическая страна, они пригласили на свое  мероприятие и католического священника. Венгерские католики неплохо  подготовились к высадке американского десанта и поэтому священник,  бывший на стадионе, получив слово, сказал лишь несколько слов о пользе  веры и Евангелия и попросил собравшихся по окончании стадионного действа по дороге домой зайти в католические храмы, окружавшие стадион…

В самих храмах к этому тоже подготовились изрядно. Двери были  открыты. Храмы были освещены. Священники ждали людей. И вот, когда люди, выйдя со стадиона, наполнили церкви, священники к ним обратились с  простыми вопросами. «Братья и сестры! Вам полтора часа говорили о любви. Это очень хорошо. Но скажите, вы полюбили кого-то за эти полтора часа? В вас проснулось сострадание? Ваше видение мира, человека, себя стало  глубже? Нет? Ну что же, концерт он и есть концерт, а теперь давайте мы с вами помолимся уже всерьез о том, чтобы Господь умножил в нас веру…»

Выше приведены общие правила защиты нецерковным человеком своей души  от сект. Еще два конкретных совета я могу дать тем, кто хотят знать, как отличить христианство и православие от подделок под них. Если Вы хотите узнать, каково отношение обратившегося к Вам христианского проповедника к Православию — есть совсем простой способ понудить его к честному  объявлению его конфессиональной позиции. Попросите его перекреститься. И попросите его поцеловать образок Божией Матери. Если он откажется —  значит это представитель одной из многочисленных  антиправославно-протестантских общин. А дальше — это уже выбор Вашей  свободы: пойдете ли Вы за ним сразу, решите действовать так, как  рекомендовано в Правиле 7, или вспомните о том, о чем шла речь в Правиле 2.

Есть и критерий, по которому можно узнать, насколько Ваш собеседник  далек от христианства. Попросите его пояснить — зачем Христос умер на  кресте и почему Он называется Спасителем. Христианин скажет, что в конце концов, Христос спасает нас от небытия и спасает ценой собственной  крестной жертвы. Не христианин скажет, что Иисус — это Учитель, который  спасал нас от тьмы незнания и безнравственности… А вот зачем он все же  пошел на Крест — останется без пояснений. Напомню лишь, что Сам Христос  сказал «На час сей Я и пришел в мир» не перед началом очередной проповеди, а перед казнью… Здесь стоит помнить, что хотя у человека есть право проповедовать что угодно — у него нет права (по крайней мере  нравственного) на явную ложь. Он может излагать любое воззрение, он не  может лишь утверждать, что это (то есть понимание христианства, лишенное понимания Креста) и есть воззрение Самого Христа.

 Я полагаю, что даже в самых светских школах дети всех вер и  национальностей должны знать очень близко к тексту, желательно наизусть, один специфически христианский текст. Это — 24 глава Евангелия от Матфея.

«Когда же сидел Он на горе Елеонской, то приступили к Нему ученики наедине, и спросили: скажи нам, когда это будет, и какой признак Твоего  пришествия и кончины века? Иисус сказал им в ответ: берегитесь, чтобы  кто не прельстил вас. Ибо многие придут под именем Моим, и будут  говорить „я Христос“, и многих прельстят… Тогда, если кто скажет вам: „Вот, здесь Христос“, или „там“, — не верьте. Ибо восстанут лжехристы и  лжепророки, и дадут великие знамения и чудеса, чтобы прельстить, если  возможно, и избранных. Вот, Я наперед сказал вам. Итак, если скажут вам: „Вот, Он в пустыне“, — не выходите; „Вот, Он в потаенных местах“, — не  верьте. Ибо как молния исходит от востока и видна бывает даже до запада, так будет пришествие Сына Человеческого. И вдруг, после скорби дней  тех, солнце померкнет, и луна не даст света своего, и звезды спадут с  неба, и силы небесные поколеблются. Тогда явится знамение Сына  Человеческого на небе; и тогда восплачут все племена земные, и увидят  Сына Человеческого, грядущего на облаках небесных с силою и славою  великою. О дне же том и часе никто не знает, ни Ангелы небесные, а  только Отец мой один. Итак, бодрствуйте, ибо не знаете в который час  Господь ваш приидет. Потому и вы будьте готовы, ибо в который час не  думаете, приидет Сын Человеческий».

Весьма многие секты выдают своих гуру за «Христов»: и Мун, и  Виссарион, и «Белое братство» и многие иные. Даже если в городе нет  трамвая — каждый школьник должен знать, что обходить трамвай на  остановке надо спереди. Точно также это правило религиозной безопасности должен знать каждый человек: если проповедник говорит, что он знает  вновь пришедшего Христа — значит, это не христианин, но сектант. Если  проповедник уверяет, что он точно знает дату конца света значит, он не  христианин, но сектант.

И даже если он сам настойчиво рекомендует себя в качестве самого что ни на есть «живого» и «настоящего» христианина (не то, что эти православные) — он все равно всего лишь сектант. А дальше это уже дело свободы каждой души: хочешь рискнуть и обойти трамвай сзади — твое дело. Хочешь попробовать жизнь в секте — твой риск. Но во всяком случае это будет ситуация открытого выбора: ты с христианами или с сектой.

А если вдруг, при раздумьях о желательности всеобщего религиозного  уравнения, на Вас найдет очередной приступ раздражения по поводу «нетерпимого христианства» (в полном соответствии с изложенным в правиле 10) — задумайтесь над тем, что Христос и апостолы проповедовали не в Советской России, а в глубоко религиозном мире. И этот глубоко религиозный мир по своим глубоко религиозным мотивам их распинал…

В отличие от нынешнего атеистического — тот мир живого язычества почувствовал разницу.

Протодиакон Андрей Кураев

Цей допис свого часу відкрив мені очі на проблеми релігійного дуалізму. На мій погляд викладено хороше і доступно. Ну, а кожен, звісна річ, має право на власну думку з цього приводу.

Білобог та Чорнобог перуняться…

«…Білобог та Чорнобог перуняться – і тим Сваргу удержують, аби Світу не буть поверженому» (д. 11-А) – говориться у Велесовій книзі. Отже, нашим пращурам були відомі першопочатки релігійного дуалізму – більш пізнього світогляду, котрий виник серед нащадків аріїв вже за часів Калі-Юги.
Багато сучасних дослідників закидають природнім релігіям «відсутність моралі», або навіть «аморальність», тобто нерозуміння добра і зла. І дійсно, прихильник, наприклад, індуїзму не зможе сказати чи добре його Божество, чи зле, бо ніколи не переймається цими питаннями. Один той самий Бог, або Богиня може виступати у безлічі проявів, як-то ніжна Парваті, віддана  дружина грізного Шіви, має одним зі своїх проявів Калі – богиню-воїна, заслужити милість якої можна ритуальним убивством.
[ Читать дальше ]

Нещодавно була у мене суперечка з одновірцем щодо того, чи є Хорс одним з проявів сонячного Божества, а чи це слов янський Місяць. Як-то часто буває в таких розмовах - кожен зостався при своїй думці. Оскільки я більше практик, аніж теоретик, то за своїм звичаєм віднайшов інформацію, яка більше підтверджує мою думку. Однак тема залишається відкритою для суперечок.

Хорс є найзагадковішим Божеством слов’янського світу. В ріжних джерелах його називають Богом сонячного диску, котрий є завжди поруч з Дажбогом, сонячним світлом…  Наведемо декілька версій.
Російський історик Лев Прозоров в книзі «Боги і касти язичницької Руси» доводить, що Дажбог і Хорс є не Богами ріжних сонячних проявів, а одним і тим же Божеством – Дажбог Хорс, при чому одне з імен є епітетом.
Український етнограф В. Скуратівський визначає Хорса як Бога Місяця. На доказ цьому він наводить ті рядки зі «Слова про Ігорів похід», де говориться про полоцького князя Всеслава, котрий вважався перевертнем-вовкулакою:

«А сам вовком серед ночі темної
Вибігав із города з Києва
До півнів сягав Тмуторакані
Вовком путь перебігаючи
Великому Хорсові…»
[ Читать дальше ]