Воля згинула –
смертю наглою.
Навіть свічку ту –
де поставить?
Вікна – настіж. 
А душі – наглухо.
Жаль, на душах
немає ставень.

Причинили би.
Причаїлись.
Примудрилися – 
пережити

І прокинутись –
не чиїмись,
Не останнім
окрайцем житнім.

Дотерпіли би.
Домовчали.
Перетліли –
безглуздим глумом,
Утоливши усі печалі
Тих, кому
і без нас не сумно.

Відхрестилися б –
в нас же діти!
Відмолилися б –
по каплицях.
Тільки – людоньки!
Як же – жити?
Є порода. Немає криці.

Що кричати –
немов у вату.
На майбутнє –
немає креслень.
Ми ж не птахи –
зазимувати
І вернути у теплу весну


Розщебетаною юрбою
В ніби-звичність 
і ніби-спокій…
Люди, згляньтеся над собою!
Ви ж – живі!
Ну принаймні – поки.

Остання,
найрозмінніша з монет
По мандрах –
згаслим сонцем на землі…
Я майже полюбила
Інтернет –
Як люблять дощ.
Бо в нім не видно сліз.

А той, хто взяв
і витрусив з міхів
Із непотрібним
мотлохом чуттів,
Без жодних слів,
без намірів лихих
Давно пішов.
Мені здалося – втік.

Дощить.
І повертає на сумне.
В калюжах – зорі.
У калюжах – лід…
Я лиш боюсь,
не вистачить мене –
Якраз мене! –
на постіль або хліб.

З моїх безсонь,
розсипаних вночі,
Росте полин.
Гіркий і запашний.
В Інеті – тиша.
Скайп також мовчить
Укупі з тим,
хто винен без вини.

Тож – не пристало
плакати мені:
Напевно, в нього
є що віддавать
За постіль, хліб…
За лід і перший сніг,
В якому сліз
вже точно не сховать.

Сіро-коричневі кольори.

Сутінки о шістнадцятій.

Жовтий ліхтар майорить.

Нібито все зненацька.

 

Осінь, і десь в її глибині

разом ллємося. Втечею

звідси цього нам не припинить.

Ми течією приречені.

 

Кожна мить, як останній лист,

зірваний вітром з дерева.

Все було вже колись,

буде іще попереду.

передзимові сутінки тихий світанок
важкі годовані голуби.
спить дитинча біля матері тихо
ледь торкаючись пальцем губи
ніби когось заспокоює, ніби
майже говорить йому «Мовчи»
той хто поволі з кімнати вийде
крутить в долоні ключі

І вирушає в ранкову дорогу
в білий жовтневий туман
стиха говорять до Бога міського
вулиці й вікон пітьма
ангел ранкового сірого неба
сонце з кишені вийма
відблиском нового світла сяє його сурма

сіра густа автівка в сірім тумані мчить
музика ранішня тепла в радіоприймачі
той хто із дому їде далеко
всміхається і мовчить

Дзеркало річки майже не рухоме
шаром туману вкрите ледь помітно.
Плинність часу не видимі крапки і коми
ділять на окремі миті.
Спокій, тиша, і запах прілого листя,
марево сонне сірого низького неба -
розчиняються отрутою по всьому місту,
ніби-то так і треба.

То здається лише Бог на горі
Завертає рукави догори
То здається лише наші старі
Визирають з неба мов із горищ
Глянеш в небо кажеш добрий вам день
Та й кудись у справах власних ідеш
А коли вони там плачуть за нас
То із неба тихо падає дощ
Ставиш свічку, кажеш Боже прости
Я такий дурний недобрий пустий
Просиш щоб когось іще захистив
Та ідеш собі один крізь мости
На підлогу кинеш вдома пальто
Відчитаєш сам себе як ніхто
Та й заснеш у кріслі сидячи сам
І поснуть усі твої в небесах
Доки якось ти не втомишся вдень
І до них не підеш.

Спочатку все на світі гра – у піжмурки, чи у війну
У те хто в кого у полоні у справжню річ – лише одну
У погляд що ледь промайнув у перемогу сил добра
[ Всі діти грають у слова ]

Десь там,
за скляним повітрям,
у темній безодні грудня,
знесилення здавлює груди,
а в квітень ніхто не повірить.

Там сутінки
                   зупиняють годинник
назавжди, 
                 до ранку вічність
холодні
              мертві 
                         стріли лічать.
За подихом подих
                              сірого диму,
бо дихать там більше нічим.
Людина вже не людина.

Не полишай 
                    будьласка 
                                     мене там,
візьми в свої обійми
                                 теплі,
розбий кришталю тенета,
загине ж душа у зимовому пеклі.

Скажи,
що небо є
                  і хвилі солоні,
кавовий тихий світанок,
і стежка стискає долоню в долоні,
опівночі
              погляд 
                          в зірковім полоні...
Скажи,

Що це не востаннє.

Розкажу  тобі думку таємну, 
дивний здогад мене обпік:
я залишуся в серці твоєму
на сьогодні, на завтра, навік.
І минатиме час, нанизавши
сотні вражень, імен і країн, –
на сьогодні, на завтра, назавжди! –
ти залишишся в серці моїм.
А чому? То чудна теорема,
на яку ти мене прирік.

То все разом, а ти – окремо. 
І сьогодні, і завтра, й навік.

Ліна Костенко.