Отак і стій. Дивись у небо, ніби Тобі від роду кільканадцять літ, Он, бачиш, пропливають дивні риби І бульбашки пускає хмарний кит? На сонці котик гріє сніжне пузо, Невидиму краплинку ловить птах, Та згублені фрегати Лаперуза І досі щось шукають у морях.[Приєднана картинка]

Не йди у сни. Не увижайся. Гріх. Не стій німою звісткою у брамі. Поля між нами устилає сніг І шлях єдиний всипано льодами. Та ні… Брешу…Навіщо то мені? Дивлюсь – душа. Дивлюсь – у ній є чисте, Щось дороге. Із невловимим змістом, З яким резон, нарешті, мають дні.[Приєднана картинка]

Останню грушу губить чорний сад. Холоне хмар небесне попелище. Так осінь проминає в листопад, А там, за листопадом, зими свищуть. А там, за листопадом, сніг і тлін, Примарні сни, стривожені і дивні, І душі нерожденних поколінь, Яким без згадки – боязко і зимно.фото з мержі[Приєднана картинка]

Вродливиця, красива аж до сказу, Погибелі реальності та снів, З таких писать ікони богомазам Господь Неудержимий повелів. Така виймає з серця порожнечу Та поселяє в ньому потайне, Така осяє найтемніший вечір, І навіть ніч навіки прожене.фото з мережі[Приєднана картинка]

[Приєднана картинка]Блеск пропадает из разбитых отражений,Живые корни прорастают в кирпичи,На пепелище инквизиторских сожжений,Цветёт огарок не расплавленной свечи.Шумят и плачут небеса опять дождями,Скупая осень пахнет влажною землёй,Костры из листьев догорают, между нами,Свой дым затягивая горькою петлёй.И как развалина, поросшая кустами,Я вновь застыл среди туманов октября,Глядящий в ночь своими окнами-глазами,В сухой надежде, что я выстоял не зря.© William van Warg (фото и текст)

Чекаєш дня як вірний люд Месію, Як восени омитий в праці плід, А дня нема і тільки дощик сіє Та глибину примножує боліт. Не розведеш, як водиться, багаття, Не відженеш від дійсності пітьми, У пору сю думкам свобода клятим, Із присмаком колючої зими.[Приєднана картинка]

Заосенилося, неначе Нічого більше й не було, У вікнах ніч про літо плаче І вогко дихає на скло. Годинник крутить гострі вуса, З’їдає полум’я свічу. Пірнаю в роздуми. Журюся. І осенію. І мовчу.[Приєднана картинка]

За одинокою горою, Де чорний став і чорна ніч, Де вітер тихо дише млою І про минуле плаче сич, Де щось рухнулося і згасло В небесній втомленій золі, Там світлий Бог лягає в ясла І з них агукає землі.[Приєднана картинка]

Ліс оголивсь. Йому не соромно, І не бентежиться йому, Земне й небесне знову порівно У осінь дивиться німу. Холодний день зітхає втомлено, І там, де снів стоїть стіна, Порожнім полем ходять спомини І літа губиться луна. [Приєднана картинка]

ці небеса і осінь неминуча і жовтолист як символ перемін де зорі в душу дивляться колючі і ходить день до ночі на уклін і ці думки про простоту і вічне про у віках загублене святе де щось було до пам’яті дотичне та білим сном і досі там цвіте[Приєднана картинка]