Голодомор був частиною свідомого плану знищення нації. Тієї верстви, що живила протести - господарів на селі і тих, хто прагнув такими стати.

Голодомор для окупанта (Московія, Росія, СРСР) був спосіб поламати залишки спротиву. Поламати силою, тому в очепленні територій голоду стояли війська. Заград загони голоду.
Голодомор був ланцюжком, як подальші хвилі розстрілів інтелектуального квіту нації.
Голодомор був для окупанта таким же природнім інструментом, як і все, що ми побачили із початком "Повномасштабки".

Голодомор став можливим не лише тому, що окупант міг його реалізувати, а й тому, що багато українців покинули думку спротиву. Хтось втомився і склав зброю повернувшись до цивілки "та якось воно буде", хтось повірив в лівацькі брехні про "земля селянам...", хтось свідомо колаборував із окупантом (таких було багато).
Якби ідея захисту національної держави панувала масами під час ПВЗ, голодомор міг би не трапитися. Історія пішла б якось інакше.

Голодомор реалізовували і усвідомлені колаборанти також. Як були ті, хто писали доноси, здавали НКВС національне підпілля, просто наклепствували для власного зиску.
Голодомор став наслідком низки подій нашої слабкості, наївності, незрілості, байдужості, неумності.
Як і "Повномасштабка".

Ні, Голод Москва все одно б спробувала реалізовувати просто як інструмент насилля над нацією... Але була б нація свідомішою, стійкішою, критичнішою, результативнішою... історія могла б піти за іншим сценарієм.
Але історія не знає "якби...". Вона дає опцію "подивись і зроби висновок".

Безвідповідальність у діях, в громадянській позиції, у владних діях, у ставленні громадян до влади - вбиває. Покоління.
Нездійснені плани, нереалізовані таланти, ненароджені мільйони із безголосим питанням до кождого з нас: "а що ти зробив, щоб неповторилося, щоб відплатити?"
Не просто пам'ятати - зробити висновки, навчити цьому дітей, помститися.

Ми ніколи не пробачимо жодне відібране зерня 1932-1933.
Помстимося за кожен постріл по мирному населенню в Маріуполі, Бучі, Києві, Херсоні, Краматорську та інших українських містах і селах.
Не забудемо жоден проведений нашими бійцями день у нелюдських умовах у полоні.
Розплата невідворотна.

[ Читати далі ]

Так как сегодня все говорят о Голодоморе, я тоже скажу пару слов. 

Москва каже: по-перше, голоду не було; 

[ Читати далі ]

Доктор фіз.-мат. наук, професор, академік Академії наук вищої школи України            

  Валерій  Швець

 

Я належу до останнього покоління, батьки і матері якого особисто пережили голодомор 1933 року і розповіли про це своїм дітям. Я доволі рано дізнався про цю найбільшу трагедію українського народу від матері. Протягом свого життя вона не раз поверталась до цієї теми. Багато того, що я дізнався від неї і інших своїх родичів я виклав в одній із своїх статей [1]. Все моє життя думки про причини цієї трагедії не покидали мене. Нарешті прийшов час підвести підсумок власних пошуків і спробувати відповіді на питання ЧОМУ  це сталось.

Батько моєї матері – Василь Юхимович Мясковський був заможним селянином з непоганою, як на той час, освітою. Він рано зрозумів пануючі тенденції і одним із перших вступив до колгоспу, очоливши один з п’яти колгоспів села Мошняги (мудрий старець у перекладі з молдавської) Балтського району, що на півночі Одеської області. Батько мого батька – Петро Іванович Швець був швидше бідняком, ніж заможним, мешкав у тому ж селі, мав велику родину і нездолане прагнення  до самостійності. Обкладений неймовірними податками, як одноосібник, пройшовши через виселення з власної хати, чудом уникнувши виселення до Сибіру, у колгосп вступив можливо останнім у селі. Здавалось би різні життєві долі двох родин, але голодомор 1933 року виявися спільною бідою для них обох. В обох родинах діти пухли з голоду, обидві родини зазнали втрат. Тому дивним є число у 10 осіб, що загинули від голоду у великому селі Мошняги у 1933 році. Сама таке число містить Книга національної пам’яті України.

Два українці - один лояльний до радянської влади, інший ні, а доля їх спіткала спільна. Висновок: ступінь лояльності до радянської влади не мав принципового значення. Вироком смерті або спасіння була етнічна приналежність людей.

Селяни становили більшість населення України перед Другою світовою війною. Як змінилось їх життя у радянські часи порівняно з попередніми?

Досліджуючи свій родовід, я паралельно порахував середню тривалість життя у селі Мошняги. І тут зробив перше своє відкриття. За офіційними даними Російської імперії [2] на кінець дев’ятнадцятого сторіччя середня тривалість життя і чоловіків, і жінок була приблизно однаковою і знаходилась в межах 40 років.. У власних розрахунках я просто додав вік всіх померлих за рік і поділив на їх кількість. Середня тривалість життя виявилась на початку двадцятого сторіччя вражаюче малою - в межах 20 років (див. діаграму Мошняги). Така невідповідність офіційних даних і отриманих мною могла пояснюватись нетиповістю села Мошняги.  Тому я провів відповідні обчислення для села Оленівка, що розташоване на протилежному березі річки Кодими напроти Мошняг. З невеликими відхиленнями у той, чи іншій бік результат був той самий. Обчислення, виконані для довільно обраних сіл Балтського району, також давали схожі результати.  З чого довелося зробити висновок, що статистика класичної Московської імперії була такою ж брехливою, як і статистика її наступниці – комуністичної Московської імперії. Тому надалі спиратимусь на дані, отримані власноруч.

Як видно з діаграми, середня тривалість життя у селі Мошняги мала від початку ХХ сторіччя тенденцію до зростання. Різке зростання відбулось у 1916 році до 36 років, а найбільшого свого значення у 42 роки вона досягла у 1919 році. У 1918 році у селі вбили священика. Це означало, мабуть, що революція докотилась і до Мошняг. З цього моменту у реєстраційних книгах замість охайного каліграфічного почерку священика з’явились каракулі малописьменної людини. У 1920 році в один день було розстріляно п’ятеро молодих чоловіків, що, мабуть, означало встановлення у селі радянської влади. Чому максимум середньої тривалості життя прийшовся на 1919 рік? Думаю тому, що у село ще не прийшла радянська влада і життя селян відбувалось за природними законами без масового насильства і реквізицій продуктів. Після 1919 року спостерігається стрімке падіння середньої тривалості життя. Вона швидко скотилась до значень, характерних для початку двадцятого сторіччя і такою залишалась, за тими реєстраційними книгами, що збереглись в архіві, до початку Другої світової війни.

 

Проте чи такою? А що відбувалось у роки першої п’ятирічки, у роки колективізації? Тут ми стикаємось з відвертим бандитизмом. Всі реєстраційні книги за сім років – з 1927 року по 1933 рік за наказом влади були знищені. Це свідчення працівників архіву. Якою ж була середня тривалість життя у ці роки? Певне уявлення про це дає село Бензарі, розташоване впритул до Балти. Середня тривалість життя у 1936 році там склала лише 5 років. Що це було? Продовження голодомору чи епідемія на фоні загального виснаження населення у попередні роки? Я не знайшов реєстраційних книг за 1922, 1923 роки. Можливо вони також були знищені, щоб приховати наслідки голоду початку двадцятих років? Немає даних і за роки, що безпосередньо передували Другій світовій війні. Думаю, що середня тривалість життя у селах України за радянської влади у передвоєнні роки становила лише половину цієї тривалості у часи класичної Московської імперії. Отже, залучивши селян на свій бік у 1917 році обіцянкою поділити між ними панські землі (приблизно 20% наявної землі), більшовики згодом під виглядом колективізації конфіскували у селян практично всю їх землю і, фактично, перетворили у рабів з низькою тривалістю життя. У селян не було паспортів, вони не мали права відлучитись з села без дозволу навіть на декілька днів, за роботу у колгоспі, на відміну від панщини, їм нічого не платили, роками їм доводилось працювати без вихідних Чи слід дивуватись тому, що прихід німців у село Мошняги у 1941 році мешканці зустріли хлібом і сіллю.

А що було у часи Другої світової війни на окупованих територіях? Даних за цей період  мало. Реєстраційні книги в архіві існують але не за всі роки і не для всіх сіл. Стосовно села Мошняги я таких книг не знайшов. А от книги щодо інших сіл містили вражаючу інформацію. Середня тривалість життя на окупованій румунами території виявилась значно вищою довоєнної -  десь на рівні 1919 року. І це було моє друге відкриття – румунський окупаційний режим був для місцевого населення меншим злом, ніж радянська влада. Детальніше про життя на територіях, окупованих як румунами, так і німцями, я написав в статті [3]. Тут лише зазначу, що у селах, де проживали мої родичі і родичі моєї дружини, роки окупації не були чорною полосою, швидше навпаки. В якості узагальнюючої характеристики ситуації в зоні німецької окупації мені пригадуються спогади одного німецького офіцера, що служив у дивізії СС-Галичина: «Ми не повернули українським селянам землю. Єдине що ми можемо вважати своїм здобутком – це те, що ми забирали у них лише половину того збіжжя, що забирали більшовики». Але ж більшовики забирали практично все. От вам і різниця між «страшним» німецьким окупантом і «рідною» радянською владою. Ось вам і пояснення причин голодомору і низької середньої тривалості життя селян.

В сучасній Московії існує ціла інформаційна індустрія по приховуванню факту голодомору, викривленню інтерпретації його причин і наслідків. Нажаль, до цієї індустрії причетні багато істориків і публіцистів сучасної України.

Я не дискутуватиму з питання був, чи не був голодомор в Україні. Я просто оціню кількість його жертв, бо їх точне визначення – це завдання для цілого науково-дослідного інституту. Існуючі натепер точки зору дають число від 0 до 10 мільйонів осіб. Багато різних числових результатів з цього діапазону вважаються «науково обґрунтованими». За основу дослідження можна взяти статтю професора Арсена Хоменка «Людність УРСР у перспективному обчисленні», надруковану ним у кінці 1932 року [4]. В цій роботі на основі свого аналізу руху населення з 1927 року він зробив розрахунок кількості населення України на майбутню п’ятирічку. Спираючись на  базову кількість населення станом на 1 січня 1932 року  – 32.241 мільйона осіб й застосовуючи відповідний коефіцієнт приросту, цей дослідник спрогнозував, що на 1 січня 1937 року в УССР мало бути наявними 35.617 мільйона осіб.  Але 9 січня 1937 року відбувся Всесоюзний перепис населення, який зафіксував в Україні тільки 28.2 мільйона осіб. Тобто в Україні виявилось на 7.417 мільйонів осіб менше, ніж за прогнозом. Це число може служити реальною оцінкою масштабів катастрофи.

Проте кількість загиблих саме від голоду має бути меншою за наведене число, оскільки це число є сукупним результатом взаємодії трьох факторів. Перший з них це зниження народжуваності внаслідок різкого падіння добробуту, психологічної травми та фізичного виснаження населення, Другий – різке зростання кількості смертей від різноманітних хвороб, що вражали  населення, яке пережило голодомор. Третій – це власне смерть від голоду. Саме довільне маніпулювання цими трьома факторами і породжує різнобій у числах щодо кількості померлих від голоду людей. На мою думку, коли ми говоримо про голодомор українців, як злочин всепланетного масштабу, не слід розрізняти перераховані фактори. Кожний з них є наслідком тих самих злочинних дій радянської влади щодо українців. Тому число 7.417 мільйонів осіб слід дійсно вважати опорним числом для підрахунку масштабів голодомору. Саме це пропонує професор Володимир Сергійчук [4].

Результати перепису 1937 року не були визнані Сталіним за достовірні. Більшість відповідальних працівників, що керували переписом, були репресовані, деякі розстріляні. Загинув і згадуваний вище Арсен Хоменко. У 1939 році був проведений повторний перепис населення, який хоча і зафіксував зменшення чисельності населення України, але це зменшення було майже на два мільйони меншим. Якому з переписів слід вірити? На відміну від інших дослідників я думаю жодному. Другий перепис був очевидною підтасовкою результатів на фоні репресій щодо попередньої команди переписувачів. Але чи були об’єктивними результати першого перепису? Цей перепис відбувався у період розкручування маховика репресій у всьому Радянському союзі. Між пошуком правди і демонстрації своєї лояльності вищому керівництву країни практично всі керівники всіх рівнів зрозуміло обирали демонстрацію лояльності. Чи були винятком тут керівники переписної кампанії? Думаю, що ні. Вони прекрасно розуміли, що відбувся злочин, і, думаю, намагались його максимально приховати. Їх зусилля виявились недостатніми і вони пішли під ніж репресій. Радянський союз від початку базувався на тотальній брехні у всьому. Правдива інформація у ньому могла з’явитись лише у разі, якщо вона не зачіпала нічиїх інтересів. Можливо ми знаємо сьогодні кількість загиблих з боку Радянського союзу у Другій світовій війні? Сталін казав про 7 мільйонів, М. С, Хрущов – про 20 мільйонів, зараз найчастіше кажуть про 27 мільйонів, а деякі експерти вже називають число у 41 мільйон. А чисельність населення сучасної Московії ми знаємо? Ви впевнені? Відомий московський історик директор Центру руських досліджень Інституту фундаментальних і прикладних досліджень Московського гуманітарного університету А. І. Фурсов стверджує, що воно менше 100 мільйонів. Отже, число у 7.417 мільйонів осіб має бути збільшене приблизно на таке ж число, на яке результати другого перепису відрізнялись від результатів першого перепису, тобто приблизно на два мільйони. Але ж під час  голодомору в Україні шаленими темпами продовжувалась індустріалізація і в Україну сотнями тисяч завозились робітники із Московії, а у вимерлі села масово завозились сотні тисяч селян з тої ж Московії. Одне таке велике село я знаю особисто. А хіба постійний наплив прибульців з Московії не маскував вимирання корінного етносу? Звідки з’явилось на українській землі 20% етнічних московитів? Більшість з цих прибульців з’явились саме у часи голодомору, або у висліді голодомору. Саме тоді були закладені етнічні корені теперішніх подій на Донбасі. Там лінія фронту якраз відокремлює ту частину Донбасу, де етнічні московити становлять біля 50 % місцевого населення, від тієї частини, де їх значно менше. Скільки додамо до попереднього числа жертв? Ну, нехай лише 1.5 мільйонів осіб. Матимемо вже приблизно 11 мільйонів жертв.

В результаті голодомору українців їх етнічні території суттєво зменшились. Етнічні території московитів суттєво зросли. Тепер від московитів часто можна почути, що Донбас ніколи не був Україною. Насправді вони ще раз його завоювали у тридцяті роки і, одночасно заселили. перетворивши, в значній мірі, у свою етнічну територію. Чим не мотив голодомору – розширення життєвого простору одного етносу за рахунок іншого? Гітлер багато говорив про розширення життєвого простору німецької нації. У висліді його діяльності цей життєвий простір суттєво зменшився. Сталін жодного слова не сказав про розширення життєвого простору московитів. У висліді його діяльності цей життєвий простір суттєво зріс. Зауважу, що одночасно з Україною голодомор відбувався і на території Казахстану. Там загинуло до половини казахів. Правда у них забирали скот, який не мав жодного експортного потенціалу. Чи вписується це у викладену вище концепцію? Цілком. Україна заселялась прибульцями за свіжими слідами злочину, так як тепер активно заселяється окупований Крим. Казахстан з об’єктивних причин чекав такої участі 2 десятки років. Освоєння цілинних земель – це і було відкладене у часі подальше розширення життєвого простору московитів.

І ще одне. Коли ми говоримо про голодомор, слід розуміти, що у європейській частині Радянського союзу він був спрямований виключно проти українців. Але українські села були не лише в Україні. Вони були на Кубані, Ставропіллі, у Поволжі. Ці українців також не були обділені увагою влади. Мор був і на цих землях. Там, де українські села розташовувались упереміш з московитськими, вимирали виключно українські. Щоб розділи такі села, розташовані поряд, часто використовувались війська. Отже, слід говорити про голодомор не на території України, а про голодомор українців на всій території Радянського союзу в місцях їх компактного проживання. Додавши лише 1.5 мільйона втрат на цих землях ми матимемо приблизно 12.5 мільйонів жертв виключно серед українців. Такі втрати відповідають втратам населення України у часи Другої світової війни – 14 мільйонів осіб. Таким чином, українці пережили дві світові війни, а решта світу лише одну. В обох війнах втрати українців були безпрецедентними для цивілізованого світу.

Голодомор був спровокований об’єктивною нестачею продуктів харчування, чи цілеспрямованими діями влади? Якби у селян забирали лише зерно, що мало певний експортний потенціал, то можна було серйозно говорити про економічні причини голодомору. Але під час численних і регулярних обшуків у українських селян забирали всі наявні продукти харчування. Їм не дозволяли тримати корів і іншу худобу. Родина матері моєї дружини вижила лише через те, що тримала корову, переховуючи її у землянці. З причини конспірації траву для неї косили ночами. Отже дії влади були спрямовані саме на те, щоб максимально збільшити смертність серед українських селян. Це цілком вписується в розширення життєвого простору, про який теоретично так багато говорив  Гітлер, і який мовчки на практиці реалізовував Сталін.

Але ж Сталін був грузином. Чи міг він перейматись інтересами московитів? Сталін був імператором дикої імперії. Умовою його власного виживання було опертя на провідний етнос імперії, який століттями доводив свою придатність до її безмежного розширення. Сталін зумів стати душею московитів не лише у тридцяті роки, але, в значній мірі, і дотепер. Українцю дивно спостерігати за тим, що не тільки московська чернь, але і численна рафінована московська професура не соромиться відверто демонструвати свою відданість колишньому імператору. Безмежна експансія, світова імперія, «ідеальний» імператор-Сталін – ось коло ідей, з якими не може розпрощатись і ніколи добровільно не розпрощається пересічний московит і, навіть московит з дипломом професора. Людина, що мала за плечима лише три класи народної школи, які закінчила за шість років, і професор, що може бути у них спільного? Але, насправді, спільного може бути багато, якщо цей професор московит