Був хмарний зимовий день. З неба собі тихесенько падали Сніжинки, кружляючи в повітрі і нікуди не поспішаючи. Вони ніби змагалися, хто з них зробить більше віражів в повітрі, повільніше і довше буде летіти до землі, не поспішали, а відчували насолоду від повільного польоту. Смакували кожною миттю... Благо погода була спокійною і зовсім без вітру.
Раптом все змінилося. Чи то з-за гір, чи то з-за лісу, чи то взагалі невідомо звідки прилетів Вітерець. Він підхопив Сніжинки і почав разом з ними, ніби танцюючи, кружляти в повітрі. Не всім Сніжинкам це подобалось, але йому було весело. Деякі Сніжинки нарікали і називали його хуліганом та казали, щоб він перестав хуліганити, бо їм вже кругом пішла голова, а деякі усміхалися і радісно кружляли з ним в хороводі… Вітерець був добрий і тому відпускав всіх Сніжинок, яким не хотілося кружляти разом з ним… Поступово сніжинки втомлювалися від танців і виходили з танкУ, продовжуючи свій шлях до землі. Так через певний час залишилась з ним лише одна Сніжинка. Він подружився з нею. Захотів показати їй все, що бачив сам. Спочатку він зі своєю подружкою Сніжинкою полетів високо вгору і розігнав хмари. На небі стало сонячно і Сніжинка з радості стала блистіти-усміхатися. Йому дуже подобалися дивитися на усмішку. Він і літом під час дощу любив розганяти хмари, щоб з-за хмар виглядало сонечко, а в небі в цей час з'являлась веселка, від якої всім навколо ставало веселіше.
Вітерець носив Сніжинку на своїх плечах кружив її так, що дух в неї перехоплювало. Піднімав в небо, проносив попри вікна людей, над лісом, над озером, деколи вона застигала в польоті, щоб до чогось придивитися. Вона любила затримуватися, щоб заглянути в вікна будинків. В одних вікнах були дорослі люди, в інших - дітки і до діток їй найбільше хотілося заглядати. Їй подобалося, як вони бавляться, сміються і вона хотіла би колись потоваришувати з одним хлопчиком чи дівчинкою, яких побачила в вікнах.
Хіба вона про це подумала та сказала Вітру, то Вітер поніс її далі...
Він сказав, що їй небезпечно з людьми товаришувати, але чому не сказав.. Цей Вітер і сам любив людей, але яка може бути любов в таку стужу? Один його подих міг призвести до застуди. А йому подобалося бути добрим, лагідним і ніжним. Таким Вітер був літом. Коли торкався когось, то ніби гладив та дарував свій теплий, але свіжий дотик.
Вітер поніс Сніжинку до озера… Показав кришталевий лід, яким було сковане озеро, де на ковзанах каталося багато дітей, розказав їй, що воно не завжди було таким, що колись по ньому плавали човни та білі лебеді...
Вона слухала, але не дуже уважно... Бо вона знову чула дитячий сміх, який її заворожував...
А вітер ніс її далі... В ліс, де ялинки, наче наречені, стояли в білосніжних сукнях зі снігу. Їх сукні були з таких же сніжинок, як вона, вони блистіли на сонці ніби мільйони діамантів.
Їй перехопило дух і вона подумала: "Яка краса!". Вона навіть на одну мить хотіла стати такою ж блискучою прикрасою ялинки-нареченої...
Але вітер ніс її далі...
Вітер підіймав Сніжинку високо в небо, то ніс її з шаленою швидкістю над землею, де підхоплював з землі її подружок і вони разом кружляли в хороводі... Кружляли… Кружляли, поки аж всім іншим сніжинкам не набридло і він їх відпустив…
Знову залишилась з ним лише одна його вірна подружка Сніжинка. Вона вже стільки сьогодні побачила… Стільки накружлялася… Стільки натанцювалася, стільки повеселилася і пораділа, що навіть трохи втомилася… Вітер бачив, що Сніжинка втомилась захотів, щоб вона трохи відпочила… Підняв її високо вгору, де вони зустрілися, аж на те місце, де були колись хмари та відпустив її, щоб вона могла якомога довше насолоджуватися польотом. Вітер і сам відчув, що втомився і час йому вже лягати спати... Він легенько зівнув і заснув та зник...
А Сніжинка знову почала свій неспішний політ… Оскільки Сніжинка була дуже високо, то вона бачила все місто, ліс, озеро... Вона згадувала місця, де побувала, кружляння і танці…
Вже вечоріло… Вікна будинків почали світитися жовтим кольором, на вулицях засвітились ліхтарі, в небі з'явилися місяць і зорі...
Сніжинка повільно гойдаючись в повітрі, дивилась на цю всю красу і вже готова була злитися з снігом, який щедро вкривав землю і блистів мільярдами сніжинок, відбиваючи світло ліхтарів та місяця так, ніби світився сам і від цього вулиця здавалась світлою...
Сніжинка летіла все ближче до землі і побачила прямо внизу маленьку дівчинку. Дівчинка дуже сподобалась Сніжинці і вона вирішила, що обов'язково приземлиться десь на неї і потоваришує з нею...
В цей момент дівчинка підняла голову вгору, ніби відчула, що за нею спостерігають...
А Сніжинка сіла дівчинці прямо на носик. Дівчинка усміхнулась від цього.
Сніжинка відчула тепло носика дівчинки і її доброї усмішки та зрозуміла, що з нею щось відбувається. Сніжинка почала танути і перетворилась на крапельку. Згадала слова вітру про небезпеку і подумала, що не так це вже небезпечно. Вона була зігріта, від цього тепла відчула себе щасливою так, як відчуває себе щасливою вся природа, зустрічаючи весну....
І так їй було тепло та легко, що вона відчула себе легшою за повітря і через якусь мить перетворилась на пару та почала підніматися в небо до хмар, щоб стати знову Сніжинкою і щоб знову подружитися з Вітром та продовжити свої цікаві подорожі та пригоди))
