Я хотіла тебе пізнати
    до кінця
Я для нас вимальовувала світ
    із Сонця
Я вже не боялася
    бути щирою
Я до тебе проникла вся
    Вірою.
Ти порожній і не глибокий -
    простий розклад.
Я зробила без помилок все
    наугад.
Ти такий, як багато інших,
    просто став на шляху
Я не схиблю і не зомлію більше
    повз тебе пройду.
Коли-небудь ти зрозумієш,
    що то було
Білосніжними крилами спогад
    розчинить вікно.
Ти згадаєш, як сильно кохала
    як злякався ти.
Всього світу стане замало
    без моєї дурноти.

Від любові залишився тільки дим,
Він розвіється – й по почутті усьому.
Ти мене від цього диму укради,
Бо інакше задихнуся я у ньому.

Ти мене від цього світу заховай,
Бо інакше збожеволію від болі.
Не прошу я дарувати мені рай,
Просто зрад щоб не було на видноколі.

Ти не бійся, в тебе я не попрошу
Ні кохання, ані вічної любові,
Я тебе як вільний вітер відпущу,
Я не стану, ні, твоєї пити крові.

Ти мені лиш покажи що в тім диму
Ще є очі, що навчать мене сміятись.
В тебе я лиш крапельку надій візьму,
Моя Доле, й відпущу тебе літати.

Ти кажеш,
що сумна - занадто,
В словах ще болю -
забагато,
В житті ще радості -
замало.
Ішла... спіткнулась...
впала...
Болить!
Та я - не плачу! Ні!
Не думай,
я не плачу!
Хоч серце
нищиться в вогні,
Ти сліз моїх -
не бачиш.
А що тобі кажу -
то все
Снігами
завтра занесе.
І я - сміюсь!
Радію в зливі
Буденних сіростей
щасливих!
Пульсую райдужно!
Й хай здасться
Тобі мій сивий сум -
за щастя...

Я дякую Тобі за скарб

Любові й ласки пізнання щоденне

Для тебе я не просто "раб"

Дитя єдине і смиренне.

Ти завжди будеш при мені

У день в думках моїх витаєш.

Вночі приходиш в мої сни,

Під ранок з них крадьком тікаєш.

Коли ти поруч у очах

Свободи підняті вітрила.

Душі політ неначе птах

Рве до небес могучі крила.

Якщо зникаєш-лише сум

До мене потайком приходить

І присмерковий холод дум

До небосхилу сонце клонить.

Ти наче янгол серед хмар

Ніжніший аромат весною,

Ти наймиліший із примар...

Спасибі за політ з тобою!

За те, що дав пізнати рай

Серед людей, у днях буденних

Й намалював устами край  

край кольорів й вітрів південних.

Тобі я вдячна і за те

Що ти зробив мене такою.

І дав пізнати саме те,

Що люди звуть душі красою...

Де небокраю синій шов

І вітер хмари носить,

Сьогодні босий дощик йшов,

Підстрибуючи босо.

Ішов у тишину німу,

У днину безголосу,

І веселилося йому,

І веселилась осінь.

Сьогодні тихо як ніде,
Сьогодні небо біле-біле,
Нечутно сни скидають крила,
І літо потайки іде.
І ти ідеш, щемливо так,
У небуття, в невідворотнє,
І сяє зіронька самотня,
І губить цвіт останній мак.

Стояти – не перестояти,

Любити – не перелюбить,

Тут кожен день – велике свято,

І трохи менше кожна мить.

Не плач, не плач, повір в удачу,

Це наш настав, нарешті, час,

Я навіть сам тут вперше наче,

Я сам дивуюся щораз.

У цій звичайній, ніби, даті,

У переораному дні,

Безмежне море благодаті

Відчути випало мені.

Летіло сонце у блакиті,

Манячив ліс на стороні,

Я був живий у цьому світі,

І світ живим був у мені.

Іще не вся зотліла слава.

Іще минуле гомонить.

Іще не всі шаблі іржаві,

Є ще й такі, що можуть вбить.

Іще не все залито горем,

І місце є іще для мрій.

От тільки дурнів – з перебором,

І давній ворог ще живий.

А то не сіро і не сиро,

А то не сіється імла,

То випробовується віра

в реальність літнього тепла.

У те, що справи є не хатні,

і що існує сонця сміх,

Що кольорів іще достатньо,

і світла вистачить на всіх.