хочу сюди!
 

Лариса

52 роки, близнюки, познайомиться з хлопцем у віці 38-57 років

Замітки з міткою «день победы»

Фальшивым любителям "георгиевских лент".

Добрый день уважаемые коллеги! Сегодня действительно Великий день, день когда 65 лет назад, перестала существовать самая страшная, нелюдская машина уничтожения человечества. Всем ветеранам низкий поклон.

А теперь статья... к сожалению не моя, но сказано настолько точно, что добавить здесь нечего.

Огламурена війна

       У моєму під’їзді живе справжній ветеран війни – колишній піхотинець. Нещодавно певні активісти принесли йому «Георгієвську стрічку». Дуже чемно, аби не зірватися на мат, ветеран пояснив активістам за якої адресою їм іти з цим ганчір’ям. Свій вчинок мені він пояснив просто: «Яка до біса «Георгієвська стрічка»? Не було у нас такого. «Стрічка Слави» була. А під їхнім «триколором» взагалі власівці воювали»…
 
Колись у школі нас заохочували ходити допомагати ще живим ветеранам війни. Тоді серед хлопчиків вважалося особливим героїзмом злісно прогулювати такі походи. Ті з хлопчиків хто через недоліки виховання таки ходив і допомагав, заслужували у «просунутих» ярлики «синків», «ботаників» і ледь не «вчительських підстилок». Наразі доводиться спостерігати як колишні комсомольські герої-прогульники, рвуть горлянку на британський прапор, виславляючи велику перемогу. Ще цікавіше задавати їм влучні питання. Чи пам’ятає він як сам вшановував не мертвих, а ще живих ветеранів? У відповідь щира посмішка. Ну, хто старе пом’яне… Наступне питання – чи допомагає ще живим поодиноким ветеранам його власне чадо? У відповідь – очі  налиті кров’ю. «А ти взагалі бандерівців виславляєш!»
 
Водій на роботі вітаючи мене зі святом помітив, що добре, мовляв, що буде вільний понеділок. Голова встигне переболіти. «Бо свято серйозне, випити доведеться добряче!»
 
У Харкові біля будівлі університету стоїть пам’ятник, який зачепить певно і закінченого циніка. Молоденькі студенти уходять на фронт. Художник постарався добре. Серце стискається коли вдивляєшся у молоді щирі обличчя. Для повноти картини пам’ятнику бракує тільки втілених у бронзі регочучіх кремезних німецьких гренадерів Рейхенау. Аби було зрозуміло ПРОТИ КОГО довелося воювати бідолашним пацанам-студентам. Єдиний раз коли я висловив цю ідею вголос, харків’яни які ніколи не цікавилися військовою історією, зразу ж пояснили мені чому цей додаток не буде встановлений НІКОЛИ. Тому що зразу ж виникає питання, а як це вийшло що проти пропечених, потертих життям мужиків-гренадерів, совок виставив хлопчиків-студентів? Де поділися свої здорові кремезні мужики?
 
Як? Хіба ви не чули про битву під Києвом? Про втрачені 3718 гармат, 884 танки і 665 000 убитих і полонених? Ринути на Харків і на Донбас німці змогли через те що під Києвом совецькі 5-а, 21-а, 26-а, 37-а та 38-а армії були оточені і знищені німцями. Чому? Як, ви не чули про Уманський котел? Про урочище Зелена брама, в якому загинули 6-а і 12-а армії - 15 стрілецьких дивізій та залишки п’яти механізованих корпусів. До німців потрапили 317 танків, 858 гармат і 100 000 полонених. А як так сталося, що совецькі частини загинули під Уманню, відкотилися майже на 600  км від кордону, аж до Дніпра? Як, хіба ви не чули про танкове бойовище під Дубно? Про 1900 танків втрачені шістьма совецькими мехкорпусами? Про 56 000 вбитих і полонених?
 
Чисельність Червоної армії на 22 червня 1941 року – 4 900 000 солдат і командирів. На грудень того самого 1941 року кількість полонених червоноармійців у німецьких таборах складала 3 900 000 осіб. З цього – очевидний висновок. Кадрова Робітничо-Селянська Червона армія масово загинула у перші місяці німецького наступу. А Червона армія взірця 41-го року – це дуже серйозна сила. Це – призив 39-го року. Це сержантський склад з досвідом боїв проти Польщі, Фінляндії, Японії (Халхін-Гол). Це генерали – ветерани Громадянської, Фінської, «Визволення Західної України», Халхін-Голу, Іспанії і навіть війни у Китаї. Це – 59 787 гармат (проти 42 601 у вермахті), 15 687 танків і САУ (проти 4 846 у німців) 10 743 бойових літака (проти 4 846 всього що літало у німців). І це – не у всій СССР, а тільки на західному кордоні.
 
Аби озброїти РККА цією кількістю зброї у 33-му році Україну винищив Голодомор. Це за золото виручене з українського хліба кремлівські ватажки купляли на заході силові агрегати для ДніпроГЕСу, верстати, авіаційні двигуни, взірці танків та технології. Танки родини «БТ» - це американський танк Крісті. Т-34 – їхній прямий нащадок. Британські «Віккерси» надихнули совецьких конструкторів на створення танків Т-26, Т-28 і КВ. Знаменита совецька вантажівка-«полуторка» - це «Форд-АА», а командирський «газик» - це «Форд-40». Трактор «Комунар», що став прототипом майже усіх совецьких тягачів – це німецький «Ганомаг». Навіть автомат ППШ до чортиків нагадує фінський «Суомі». І таких прикладів – чортма. Все це пішло прахом у перші шість місяців війни 41-го.
 
А як же виграли війну? А так і виграли. Призов у армію, п’ять днів зборів і привіт передова. Убили в перший же день – значить поганий солдат, служити у Червоній армії не вартий. А тим часом у тилу гулагівські зеки і відносно вільні «працівники народного господарства» під кулеметами НКВД запускали евакуйовані виробництва. І звичайно ніякого вкладу у перемогу НЕ внесли 427 284 вантажівки, 50 501 джип, 595 бойових кораблів, 13 300 бронетранспортерів, 2 541 008 тон нафти, 9 861 винищувач, 15 010 900 пар шкіряних черевиків, 3 820 906 тон харчів, переважно свинячої тушонки у банках, тощо? Це ж Совецькому Союзу тупі недолугі американці поставили, які насправді підгодовували Гітлера і бажали нам тільки зла. Ми і без їхньої допомоги обійшлися б. Хіба не так?
 
Вечором 22 червня 1941 року у штаб Південно-Західного фронту (колишнього Київського військового округу) надійшла директива: «Концентричними ударами в загальному напрямку на Люблін, силами 5 і 6 армій, не менше п’яти механізованих корпусів і всією авіацією фронту, окружити і знищити групування противника … до кінця 26.6 оволодіти районом Люблін». Ця директива зразу ж збурила начальника штабу фронту, генерала Максима Пуркаєва «Нам, товаришу командувач, лишається тільки доповісти у Москву про наявне становище і наполегливо просити про зміну задачі. Ми зараз можемо жорсткими боями стримувати просування ворога, а тим часом організувати силами стрілецьких та механізованих корпусів, що складають наш другий ешелон, прочну оборону у глибині дій фронту на лінії колишніх укріпрайонів. Зупинивши противника на цьому рубежі ми здобудемо час на підготовку загального контрнаступу…»
 
Причини неможливості протинаступу для офіцерів штабу були очевидні. До 24 червня втрати авіації фронту сягнули 1452 машини, майже третина – на землі. Штаб не мав нормального зв’язку з власними частинами. Майже не працювала розвідка – про наявність і характер дій противника штаб не мав уяви. Але наступного ранку до штабу Південно-Західного фронту прибув начальник генштабу РККА, генерал армії Г. К. Жуков і фронт був кинутий у зустрічне бойовище, аби… Цифри втрат у танковому бойовищі під Дубно я вже навів.
 
Військам фронту довелося відступати, не маючи за спиною ні заздалегідь підготовлених укріплень, ні складів харчів і боєприпасів, ні планів оборони. Далі – пішов сніговий ком. Результат – 3,9 млн полонених вже у грудні. Так що не варто ховати очі – кадрова Червона армія загинула не завдяки геніальності німців. Вона загинула завдяки ідіотським рішенням совецького Генштабу, прийнятим за принципом «косо-криво, аби живо». А люди? Та не смішіть. Ну коли совок жалів людей? У першу чергу – своїх власних.
 
Письменник-фронтовик Віктор Астаф’єв висловився щиро і жорстоко: «Він (Жуков) і товариш Сталін спалили у вогні війни російський народ і Росію. От саме з цього важкого звинувачення треба починати розмови про війну, тоді й буде правда, але нам до неї не дожити… Жодна країна, жоден народ не зазнавав такої поразки у війні як Росія і російський народ. Її, Росії, просто не стало». Бреше фронтовик? А як бути із тим що у столиці Росії, власне росіяни складають 31% населення?
 
Усвідомлюють цю шалену жахливу правду війни, ті хто рече «Я пам’ятаю, я горжуся», або «побєда дєда – моя побєда»? Навряд чи. Інакше ще живих ветеранів тієї війни вони носили б на руках. Інакше 9 травня було б днем змагання олігархів по видаванню ветеранам квартир-машин-дач, а всіх інших громадян – днем впорядкування могил совецьких воїнів у всіх містах і селах. А вони? Першими блазнівську «Георгієвську стрічку» начепили нинішні керівники держави. Чи чули вони, що у Херсоні «монумент слави, до неможливого занедбаний, навіть у бронзової фігури матроса-героя не стало автомата, його відбили і не поновили…» Або що у Калинінському районі Донецька влада намагається знести парк імені 30-річча перемоги? Це ж усе бандерівці винні, хіба ви сумніваєтеся? Вражає намір прем’єра Азарова забезпечити житлом «інвалідів, яких поранило в окопах». Не забезпечив совок, не забезпечив прем’єр Янукович… І президент Янукович не забезпечить. Мер Донецька вже пояснив що 287 квартир для інвалідів у нього нема і не передбачається. Власне, ніхто й не сумнівався.
 
Минулого року у моєму рідному місті Запоріжжі, комуністи вивісили біг-борди «Ми розбили СС-Галичина». Як ви гадаєте, на форумах, де зі смаком обговорювали цю подію, скільки відвідувачів змогли пригадати історію загиблих під Запоріжжям 9-ї та 18-ї совецьких армій, і розповісти щось про генерала Смірнова? Поцікавтеся, скільки мешканців Донбасу згадають що таке Міус-фронт? Розпитайте харків’ян, скільки совецьких солдат загинуло літом 42-го в оточенні під Ахтиркою, Ізюмом та Барвенково? Відповідь очевидна. Носіїв «Георгіївської стрічки» ви не знайдете у Бродах, Дубно, Луцьку, Берестечку ні в селах під Уманню та під Києвом, ні на схід від Запоріжжя. Їх не знайти у селах на місці Букринського та Лютижського плацдармів. Вони переважно гуртуються біля пам’ятників, відкритих ще за совка.
 
Коли я був маленький, в урочищі Зелена брама під Уманню ми хлопцями часто знаходили, гільзи, багнети, осколки. І кістки – у незчисленній кількості. На питання, що ж вони там лежать неприбрані, сільські дядьки відповідали щиро: «А то герої лежать. Бач як держава про них дбає?». Ще й зараз активісти товариств шанувальників історії війни, щороку ховають залишки совецьких воїнів, неприбраних досі. Ховають за сприянням місцевої влади і простих тамтешніх мешканців. Тих самих, що голосують за «бандерівців». Те саме – під Корсунь-Шевченківським, під Дубно, під Бродами, під Києвом. Щиро раджу поцікавитися у таких самих клубах Харкова, Донецька та Одеси яково домовлятися про поховання з тамтешньою владою. Особливо, коли поховання межує з зоною елітної забудови. А у Росії?
 
Не треба тішити себе ілюзіями. На 9 травня ветеранів проведуть по Хрещатику і Красній площі. Їм наллють 100 грамів і насиплють каші з польової кухні. А потім про них забудуть. Як вкотре. Як усі 65 років. Замивати героїзмом рядових бійців злочини влади – це по-сталінськи. Замазувати пишними парадами відсутність для інвалідів квартир, для симпатиків совка – як годиться.
 
Проте – машини, дерева, бордюри, жіночі сумочки, ошийники собак, шийки горілчаних пляшок та бретельки ліфчиків вкриють «Георгіївські стрічки». Проте – вже зараз інет забитий рекламою: «Ніч Перемоги!», «Фронтові 100 грам – додаток до любого коктейлю», «У формі взірця 45-го року – до клубу вхід безкоштовний». Вражає. Крутиться стробоскоп, смалить з динаміків RNB, і в такт ритму виламується тинейджер у формі совецького танкіста. А йому у ритм крутить попою дівчисько у формі польової медсестри.
 
Гламур і попса. Таке воно – ваше шанування «побєди дєда».
 
Пам’ятайте. Гордіться.  Ви того варті.
Дмитро Калинчук.
 
Великая  Память и Благодарность всем погибшим в боях!

За отмену Дня Победы проголосовали 88 депутатов....

За отмену Дня Победы проголосовали 88 депутатов и даже председатель Львовского облсовета...
Депутат Львовского областного совета Ростислав Новоженец заявил 28 мая ЗИКу о том, что его обращение к Президенту Украины Виктору Ющенко с требованием отменить праздник Дня Победы 9 мая поддержало 88 депутатов Львовского областного совета. Ростислав Новоженец заявил, что он имеет распечатку голосований, где черным по белому написано, что за это обращение проголосовал даже председатель Львовского областного совета Мирослав Сенык и его заместитель Николай Горынь.


В частности, Ростислав Новоженец еще раз подтвердил, что на прошлой сессии Львовского областного совета (27 мая) как председатель Украинской республиканской партии Лукьяненко он обнародовал обращение к Президенту Украины Виктору Ющенко с требованием отменить праздник Дня Победы 9 мая. Его обращение прозвучало среди прочих запросов и обращений, а затем депутаты за все проголосовали «в пакете», очевидно, не обратив внимания на выступление Ростислава Новоженца. Прибавим также, что аналогичное заявление он сделал во время празднования Дня Победы.

На следующий же день, то есть, 28 мая, требование львовского депутата отменить праздник Победы вызвало значительный резонанс, в частности, в российских СМИ. А под вечер Львовский облсовет распространил заявление, в котором опроверг информацию о том, что совет поддержал обращение Ростислава Новоженца к Президенту Ющенко.

Ростислав Новоженец подал свою версию развития событий: «Председатель Львовского облсовета Сенык сейчас находится в командировке в Одессе, и, видно, ему там сделали замечание относительно моего депутатского запроса, который поддержала сессия: Сенык с испуга перезвонил Горыню, чтобы он случайно не направил мой депутатский запрос Ющенко. Горынь, в свою очередь, позвонил ко мне и сказал, что он нечего подписывать не будет», – заявил Ростислав Новоженец, прибавив, что обращение об отмене Дня Победы он обнародовал на сессии Львовского облсовета из-за того, что от Президента Ющенко до сих пор не получил ответа на предыдущие такие же заявления, в частности, сделанное накануне 9 мая.

Ростислав Новоженец также заметил, что «заявления в СМИ пресс-службы Львовского областного совета, что депутаты вроде бы не поддержали депутатский запрос об отмене Дня Победы, есть неправдивыми, спровоцированными беспорядком, который начался после его выступления с сессионной трибуны».

Справка ЗИК.

9 мая Ростислав Новоженец заявил ЗИКу такое: «Во Львове вывесили государственные флаги по случаю так называемого Дня Победы незаконно, ибо решением сессии горсовета такой праздник не предусмотрен. Также по Львову свободно гуляет царская традиция «Георгиевских ленточек». Поэтому члены Украинской республиканской партии Лукьяненко обратились с письмом к Президенту Виктору Ющенко, в котором попросили главу государства посмотреть на историю Украины украинскими глазами и спросили, как долго Украина будет праздновать чужую победу на костях уничтоженной российской империей нации? УПА до 56 года боролась с оккупантом, эта так называемая Победа принесла лишь кровопролития и репрессии на украинскую землю».

Со слов Новоженца, «Украина не была в состоянии войны с Германией, а украинцы на этой войне были пушечным мясом». Республиканцы отметили в обращении к Виктору Ющенко, что заигрывание с оккупантом ни к чему хорошему не приведет


22%, 6 голосів

4%, 1 голос

74%, 20 голосів
Авторизуйтеся, щоб проголосувати.

Тезисно - о победах.

Полная статья
Каждый год мы впадаем в сомнения. С одной стороны, странно и неправильно отказываться от собственной истории или тем более памяти. С другой стороны, это же абсурд — праздновать общую победу с тем, с кем ты теперь воюешь. Это не просто абсурдно — это может быть даже опасно, потому что сбивает прицелы.

культ «Великой Победы» (он же — победобесие) и был создан — для цементирования «советского народа». Новая гражданская религия объединяла в своих ритуалах разные нации и этносы, завоевателей и завоеванных в один единый-неделимый «народ-победитель». И это было гениальное — для Компартии — решение, поскольку она таким образом сумела наконец предложить более-менее приемлемый заменитель «опиума для народа». Причем как раз в тот момент, когда этот народ, травмированный войной, смертью Сталина и развенчанием культа личности особенно нуждался в опиуме или хотя бы в заместительной терапии.

Из этих соображений родился культ «Великой Победы». Со своими мучениками и преподобными, иудами-предателями, святыми местами великих битв, капищами-обелисками и храмами-музеями. И, разумеется, «священной историей», канонизированной раз и навсегда и не подлежащей пересмотру (этим священная история и отличается от просто истории).

религия победобесия — это прекрасный урок, который нам стоило бы извлечь и усвоить, раз уж не посчастливилось его избежать. Религия «Великой Победы» (неважно, кого и над кем) — это всегда религия войны. Прославление воинского подвига — это всегда оправдание жертв как вольных, так и невольных, принесенных ради победы. При этом причины этого героизма и обстоятельства ему сопутствующие, выносятся подальше за скобки — ввиду неаппетитности, несовместимой с сакральностью. Именно поэтому советская историография «Великой Отечественной» так болезненно реагирует на любой намек, что одежды их святых воинов-освободителей не так уж белы.

культ «Великой Победы» как почти любая другая религия никак не влияет на положение на фронтах. Если вера в Воскресение Христово не мешала воевать друг с другом «братьям во Христе», то и «дедывоевали» никак не отменяет возможной вражды между внуками.

любой символизм — не говоря уже о квазирелигиозных ритуалах — совершенно излишний. Нет повода ни для торжества, ни для официальной тризны. Равно как нет нужды что-то «отдавать» или «вычеркивать» из собственной истории, выбрасывать из личной или родовой памяти (это вообще возможно?), отрекаться от себя и своих. Все, что нужно — отказаться от культовых практик, выдуманных не нами и не для нас. Память — такое же личное дело каждого человека, семьи, рода, места как и вероисповедание. У каждого найдется, о ком вспомнить, куда прийти, с кем подержаться за руки, о чем подумать в этот день.

Повінчані з війною


ПОВІНЧАНІ З ВІЙНОЮ 
(дума в новелах)

Новела перша
Ранок
Ранок нерішуче, нишком росяними променями піднімає завісу ночі, дихає на землю туманом, краде зірки і котиь сонце… 
22 червня 1941 рік…4-00…
12-00. «Говорит Москва!… – голос Левітана зруйнував надії, знищив сподівання, вирвав з душ усі мрії і кинув на поталу... – …Началась Великая Отечественная война!»  
Переповнені перони вокзалів, охоплені страхом і панікою, тремтять від схлипувань та ридань…
…Кричать труби голосом матерів, плачуть кларнети сльозами дітей, стогнуть альти тугою жінок-дружин, гудуть баси дідівськими порадами бувалих воїнів, вибивають ритм стривожених розпачем сердець барабани – оркестр грає «Прощання слов`янки»…
Вони стоять…
Він і Вона… Навпроти один одного… Два білих лебеді на чорнім озері розлуки, дві тополі під вітром забуття, дві свічки у  темряві вічності, дві ніжності на вівтарі жорстокості, дві пісні у мертвому мовчанні.
Ще не виплакана блакить очей; ще не вицвіла гімнастерка на грудях відважного; ще не завмирає серце, коли бачиш листоношу-чорновісника; ще не згинаєш під вибухами снарядів свою сміливість; ще не шукаєш поглядом надії на далекій польовій дорозі бажану, очікувану постать; ще не посніжено чорну смолу волосся сивиною; ще не в`ївся бруд землі у ніжність рук; ще не розпекла безжальна жорстокість свинцю долю… їх долю…
Та вже зараз вони знають для чого треба боротися, заради кого треба боротися… Щоб не перервалася нитка надії, щоб не щезла зірка віри, щоб не змовкла пісня любові, щоб не зникло майбуття, щоб не щезла мрія… Це знає і він – їх ненароджений Син, який не взнає страхів концтаборів, не здригатиметься від свисту куль, не оброблятиме чужу землю…, але ніколи не почує голос батька…, батька-воїна…, захисника… Тоді дитинство зникне з його обличчя, і ляжуть перші зморшки.
- По вагонам! – лунає як вирок.
- Прощава-а-а-й! – зливається людський крик з криком маршу.
Оркестр грає «Прощання слов`янки»…
Прощаються слов`янки…


Новела  друга
День
День заливає сонцем Йену, купає листя беріз у своїх променях, наштрикується на голки ялин і сосон, пронизує благородні кучері могутніх дубів. Старі гори ліниво гріються і поволі випускають свій глибокий туманний подих.
Південна Тюрінгія… 1968 рік...
По плацу спокійно й впевнено крокує майор, поблискують зірки на кокарді і погонах. Якось тепло і моторошно на душі, тривожно, але приємно, очікування чогось незвичайного, але бажаного. І в той же час душа бринить від несвідомої і незрозумілої досі радості, здається щось забув, таке глибоке, особисте…, та ні, маячня. Це, мабуть, сонце, серпень… Згадався дім далекий на Україні… Не був він вдома вже давно, десь рік, як отримав наказ про призначення майора і переведення начальником зв`язку штабу артилерії дивізії Групи радянських військ у Німеччині. Тепер він тут в Йені, а мати там… вдома. Чекає усе життя. Спочатку батька з фронту, тепер його – сина. Пробач, найдорожча моя людино, не можу я інакше… Бо мій обов`язок перед батьком-захисником – бути захисником-сином, гідним його величного подвигу – Перемоги, сплачувати невикупну ціну – Життя… Ти все розумієш, рідна моя страднице, мовчать смиренно твої уста, не докоряючи за чоловічу зухвалість самостійності зробленого вибору, та говорять глибокі зморшки зосередженості і очікування, терпіння і надії... Так, це, мабуть, серпень..
Підійшов до наїжаченої антенами радіостанції, зайшов, чутно вистукування ключів – працюють морзянку у телеграфному режимі. Аж що це – радіо?! Увімкнено!! Різким ривком відкрив двері, увірвався… радисти схопилися…
- Хто дозволив?..
Та раптом чує:
- …Я хочу привітати з днем народження свого сина…- не може бути,- …майора…- це не чується, це правда, солдати поволі виструнчилися, почувши ім`я свого командира - … вітаю його співслужбовців, всіх солдат від імені матерів, чиї сини у Польщі, Німеччині, Угорщині, Чехословаччині стоять попереду прикордонних застав насторожі спокою нашої країни і всього світу…,- голос тремтів сльозами, зривався високими нотами хвилювання,  перехоплювався радістю моменту і відчаєм щастя далекої зустрічі на хвилях радіостанції «Хвиля»,- …не дозволяйте знову підняти голову війні. Для вас хай прозвучить пісня, яка проводжала ваших батьків на фронт… Будьте гідні їхньої пам`яті і слави…
… Пронизали наскрізь душу перші крики труб, гримнули баси, сколихнули серце альт і барабани… - «Прощання слов`янки…» 
- Увімкніть радіовузол частини, - через силу тихо скомандував майор…
Над плацом здригнулося повітря… Як укопані стояли всі, кров, спочатку замерзла, а потім, пекучим струменем вдарила у голови… Мільйонні армії перед прикордонними заставами лише на дві години бою… Але у разі потреби ми вистоїмо, ціною життя відвоюємо необхідний час, бо сини, ми гідні батьків…

Новела третя
Вечір
Вечір обіймає прохолодою розпечений пісок, арктичний вітер ночі виганяє денний суховій…
1989 рік… листопад…  Афганістан…
Лейтенант взводу саперів сидить в тривозі і задумі… Засмаг, чорний, але чорніше на душі… Далеко рідний дім, там випав перший сніг, мороз розмальовує вікна вранці… Це, кажуть, ностальгія… Рука мимоволі потягнулася до шухляди з касетами для магнітофону. Ще в Україні купував для «такого випадку», щоб підняти настрій. Вже переслухав всі… Та ось якась незнайома, ще не чув –  «Концерт музики духових інструментів». Хай буде духова музика, послухаємо… Натиснув на «пуск» і… - гримнуло, що аж перехопило подих – «Прощання слов’янки». 
У дитинстві чув від бабусі про діда-фронтовика, про батька-захисника, тоді й обрав професію – оберігати мир і спокій своєї держави. Та саме зараз, тут, в Афгані чомусь так щемить серце… ниють труби… тяжко на душі… б`ють баси… свистять врізнобіч думки… завивають кларнети… і гризуть, гризуть сумління питання…        
Кому ще буде грати «Прощання слов`янки»?
Новела четверта
Ніч
Ірак… 2005 рік… Різдвяні свята… знешкодження бомб… детонація… вибух… смерть восьми українських миротворців… 
«Прощання слов`янки»…
…Прощання слов`янки…
Скільки ще будуть прощатися слов`янки?…






Во славе вечной!


                    


                         Идёт парад, парад Победы,
                         И воины чеканят шаг,
                         Войны герои, славы деды,
                         Несут советский, красный флаг.


                         Тот флаг когда - то, в сорок пятом,
                         Солдат в Берлине водрузил,
                         И над фашистским супостатом,
                         Святую мощь свою явил.


                         Салют огнями расцветает,
                         Над современною Москвой,
                         И факел памяти пылает,
                         Цветущей, майскою весной.


                         Великий Подвиг вспоминая,
                         Латыш, украинец, казах,
                         Вовсю медалями сверкая,
                         Себя вновь видят в тех годах.


                         Одесса, Брест, дуга под Курском,
                         Весь опалённый Сталинград,
                         Из прошлого в сияньи тусклом,
                         Блеск отражения наград.


                         Союз Советский всех избавил,
                         От той коричневой чумы,
                         И, как бы кто - то не лукавил,
                         Давайте помнить будем мы.


                         О всех живущих ветеранах,
                         О тех, кто голову сложил,
                         В своих стихах, в своих романах,
                         Восславим их без всякой лжи.

День Победы

В Киеве столкновение людей с такими разными взглядами на жизнь: для одних 8-марта, Пасха, День Победы – это праздник, а для других – это день проституток, повод «пожрать» или «не пожрать» паски и отметить 9 мая.

Объясните этим ветеранам, что 9 мая – это не День Победы! Что тот день, 9 мая 1945, когда им объявили, что кончилась война – это день памяти и скорби. Да этот день и так памяти и скорби! Но с этого дня наши бабушки и дедушки могли спать спокойно! (понятно, что это все условно). Но им не нужно было больше минировать поля и идти под пули, им не нужно было копать траншеи и прятаться в погребах, им не нужно было отправлять своих мужей, сыновей на войну!!!!!  Для них этот праздник со слезами на глазах!!!! Это не день Сталина!!! И никто 9 мая не приходит на братские могилы, чтоб выпить за Сталина! Не от своей любви к Сталину они ложились под эти пули!!!! Время было такое!

Сколько еще ночей людям, которые пережили этот ад, снилась война? Сколько эти люди искали своих любимых и родных после этого кошмара! Этот день всегда был поводом для людей встретиться, обняться и поздравить друг друга с мирным небом над головой!!! Пожелать друг друга «Чтобы не было войны» и конечно же вспомнить и помянуть тех, кто лёг на этой войне!!!

Я поздравляю наших ветеранов и склоняю голову перед ними за то, что они пережили! Я целую руки моему дедушке (которого Сталин сделал врагом народа - он пацанёнком попал в плен) который каждый год нарезает полную охапку тюльпанов и идет к братской могиле вместе со своими односельчанами, чтоб помянуть минутой молчания тех, кто не вернулся живим…. А потом они вместе с ветеранами поздравляю и обнимают друг друга. Они сами себе накрывают на стол, потому что государство на них плевало!

И пока жив еще хоть один ветеран – для меня это будет День Победы!!!

С Днём ПОБЕДЫ !

Чевствуем погибших и живых,  Тех, кто пал, Отчизну защищая,  Имена навек запомним их,  Жизнь они свою за нас отдали.  С каждым годом все короче ряд  Очевидцев тех боев кровавых,  Пусть же взрывы больше не гремят,  Не тревожат засторелой раны.  Ваш геройский подвиг не забыть,  Пусть года бегут неумолимо,  Но сирени бархатная кисть  В вашу честь цветет неопалима!

Низкий поклон нашим дедам и прадедам, отстоящих родную землю в те далекие годы..


открытка (500x349, 142Kb)