Путин, пора на ЙУХ!))

       

В своей тронной речи от 18 марта 2014 года в Георгиевском зале  Кремлевского Дворца Президент Российской Федерации Владимир Путин  затронул многие "тайны Кремлевского Двора". Прежде всего досталось Никите Хрущову за его содействие якобы незаконному " по Путину" присоединению Крымской области к Украине в 1954 году. Словно в юридическом плане  не было и в помине Указа Президиума Верховного Совета РСФСР от 5 февраля 1954 года о согласии на вхождение Крымской области РСФСР в состав  Украинской Советской Социалистической Республики с последующим подтверждением законности этого перехода согласно Указа Президиума Верховного Совета СССР от 19 февраля 1954 года. В отличие от нынешнего политически мотвированного "воссоединения" Крыма с Россией". Расссматриваемые события 1954 года определялись лишь объективными факторами экономиеской целесооборазности и географического расположения Крымской области  при констатации тем же Никитой Хрущёвым более чем плачевного состояния  инфраструктуры и социальной сферы Крыма в составе РСФСР. С тех пор вот  уже 60 лет Украина постоянно дотировала из своего бюджета нормальное  функционирование Крыма, не говоря о вложенных сотен миллиардов средств  (в долларовом исчислении) в объекты капитального строительства, ныне   объявленные фактически российскими трофеями.       

Ни слова о том, что в результате "предательства"  Никиты Хрущева  в состав Российской Федерации вошли равноценные по площади территории  Восточной Украины, включая, в частности, регион города Таганрога.  В целом есть основания утверждать, что нынешнее Российское руководство  предпочитает действовать в духе традиционного (со времен Российской   империи) принципа: "это - моё, это - тоже не твоё". Из речи Президента   РФ В.Путина так же вытекает, что одно лишь появление в 1991 году независимой Украины стало постоянным негативным фактором для униженной и оскорбленной Российской "гордости", не представляющей себе нормального   функционирования без абсолютного контроля над "исконно русскими" Крымом, Севастополем и упомянутыми Владимиром Путиным руинами греко- византийского Херсонеса. Объективности ради в этот список следовало бы  внести и "исконную" госрезиденцию в Форосе, которая наверняка будет   передана в личное пользование Президента РФ Владимира Путина. Иными  словами, в той же мере как это касается "исконно русских" германского  Кенигсберга, финского Выборга и японских Курил.       

Из президентской информации так же логически следует, что Росиийская сторона подписывала Будапештский меморандум 1994 года о ядерном   разоружении Украины и гарантии её территориальной целостности, договоры о дружбе и сотрудничестве с Украиной, условиях пребывания на её  территории Российского Черноморского флота, оказывается, так сказать,  "с камнем за пазухой" при уверенности, что и на российской "улице"  будет праздник, апофеозом которого стало подписание Договора о вхождении бывшей  Автономной Республики Крым Украины в состав Российской   федераци  в качестве ее субъекта. Мжно лишь по достоинству оценить  прозорливость известного канцлера Германии Отто фон Бисмарка, который  еще в 19 веке отметил, что  подпись России под Договорами не стоит  и той бумажки, на которй она поставлена. Личное "благорасположение"   Владимира Путина к Украине особенно рельефно проявилось, когда будучи  приглашенным на Бухарестский саммит НАТО в апреле 2004 года безапелляционно идентифицировал независимую Украину "как искусственное образование и вообще как "территория". Недаром сам Владимир Путин, а вслед  за ним и его окружение постоянно используют словесный оборот "на Украине" (типа на Урале), сохраняя предлог "в" относительно России и   других государств. Вышеотмеченные "территориальные" вольности Владимир  Путин мог себе позволить в апреле 2004 года фактически будучи уже не  Президентом РФ, но еще не премьером РФ, кем он стал после вступления  в должность нового Президента РФ Дмитрия Медведева в мае 2004 года.  Но и па посту премьер-министра РФ Владимир Путин не смог отказать себе  в "удовольствии" по части очередных украинофильских демаршей.  В автроской итернет-публикации "Отечественные войны 1812 года и 194145 гг." (сайт: http:/nedyuha.livejournal.com и в "Блог Игоря Недюхи")  был дан ответ на известное заявление в 2011 году тогдашнего премьер-министра РФ Владимира Путина относительно якобы несущественной роли  Украины в Отечественной войне 1941-45 гг. на фоне путинского лейтмотива "Россия - Победа". По мнению автора подобная позиция Российского руководства фактически превращает народы остальных стран СНГ лишь в   поклонников "великой судьбы российского народа". При отсутствии надлежащей реакции на это тогдашнего руководства Украины автором было  предложено уже Президенту Российской Федерации Владимиру Путину принести извинение за принижение исторического национального достоинства  украинского народа. Ведь потери "несущественной" Украины лишь в убитых украинских военнослужащих(3,5 милллиона человек) более чем в три  раза превысили потери во Второй Мировой войне таких "существенных" союзников как США, Англия и Франция вместе взятых.       

Но для Владимира Путина выходит не имеет существенного значения  хотя бы тот факт, что именно благодаря реальному вкладу Украины в дело  разгрома гитлеровского рейха она стала одним их основателей Организации Объединенных наций (ООН) в 1945 году. Поэтому ни у кого не должно    возникать сомнений относительно характера "извинений" Президента РФ  Владимира Путина украинскому народу. Достаточно отметить его публичный  отказ от 18 марта 2014 года признать правомочность волеизъявления  украинского народа, отраженного в результатах 3-го тура президентских выборов в Украине в 2000  году. Не признается им ни нынешний общеукраинский Майдан, ни "революционное" правительство, сформированное  "полулегитимным" (по мнению Владимира Путина) парламентом Украины.  Зато Президент РФ никоим образом не сомневается в своем якобы законном   праве по личному усмотрению вводить российские войска в Украину, а   следовательно, не только в "первоначальный" Крым. Вопрос лишь в том,  будет ли использовано подобное "право" не только к "подзащитной" Украине, но и к другим государствам в случае неадекватности их политики  российским стандартам. Как бы там ни было, но имеются объективные основания интерпритировать рассматриваемое президентское выступление  от 18 марта 2014 года, как официальную декларацию намерений зарезервировать за Россией возможность в очередной раз установить "новый мировой порядок".Поэтому не приходится удивляться  нынешним инициативам вицеспикера Российской Думы Владимира Жииновского  по части расчленения независимой Украины. Ведь не без оснований бытует уверенность типа: "что у Путина в уме, у Жириновского - на языке".  В свое время российские СМИ четко связывали появление Либерально-демократической партии Владимира Жириновского с  "вкладом" тогдашнего  КГБ СССР, функционером которого являлся и нынешний президент РФ Владимир Путин. Однако следующее "инициативное" предложение Влалимира Жириновского (фактически о передаче Польше Волынской, Львовской, Ровенской,  Ивано-Франковской, Тепрнопольской, Румынии - Черновицкой, Венгрии Закарпатской областей Украины) не может претендовать на новизну и  оригинальность. В серии опубликованных авторских материалов, (начиная  со статьи "Росся: бесстыдное давление на Украину" ("Вечерний Киев"от  21 августа 1993 года)) предлагаемая Владимиром Жириновским перспектива  уже анализировалась автором, в частности, в статье "Кому угрожает расширение НАТО на восток" ("Вечерний Киев" от 6 сентября 1996 года):  "Таким образом, если отбросить весь официальный камуфляж относительно  "экономичности", "добровольности" и прогнозированных дат распада Украины наш северный "стратегический партнер" в русле своей "рассудительной"  политики без особых сомнений рассчитывает уже в ближайшей перспективе  "воссоединить" большую часть Украины с Россией. В практическом плане  это может лишь означать российское намерение расчленить Украину,  например, по по линии старой границы образца 1939 года, да еще представив это как устранение последствий пакта Молотова-Риббентропа.  А на самом деле - чтобы изолировать центральные, восточные и южные   районы Украины от "пагубного" националистического влияния Западной   Украины, прекрасно осознавая полную бесперспективность намерений  "отдрессировать" ее по типу Восточной."  Характерно, что "фантазии"   Владимира Жириновского затем были оформлены в виде российского   предложения Западу о фактическом разделе Украины, но были категорически отвергнуты как абсолютно неприемлемые для демократического мира.

 В качестве ультимативных условий признания нынешнего правительства  Украины российское руководство выдвигает требования по части изменения  конституции Украины, предусматривающие введение русского языка в качестве   государственного и федерализацию Украины фактически по языковому принцип в реализации генеральной  российской линии на " финальное" самоопредение нации русскоязычных... в рамках Российской  федерации. В качестве идеологического противовеса следует напомнить, что в свое время в рамках Британской империи наиболее отчаянными  националистами считались англоязычные ирландцы, не говоря уже о североамериканских колонистах - будущих граждан США.  И это при уже "узаконенном" Госдумой РФ якобы праве   президента Владимира Путина на защиту прав русскоязычных граждан Украины  вплоть до введения российских войск на её территорию,  даже при отсутствии соостветствующих запросов "пострадавшей" стороны. Поэтому в свете  вышеизложенного при нахождении Владимира Путина у власти впредставляется целесообразным прекращение каких-либо внутриукраинских дискусссий  относительно конституционного введения государственного двуязычия в Украине. Ведь последнее лишь создасть для российской стороны дополнительные возможности вмешательства во внутренние дела Украины, ссылаясь при   уже при этом на затребованные положения её Конституции.  Действительно,  подобным поводом может, например, стать официальная речь премьер-министра  или Президента Украины  лишь на украинском языке. По крайней мере, по  подобной причине премьер-министру двуязычной Канады Стивену Гарперу   пришлось выступать в Киеве с параллельным использованием английского и  французского языков. Но при конституционном равенстве государственных языков  название страны не может быть привязано лишь к одному из них. В самом деле  в условиях госудаственного многоязычия отсутствуют понятия, например, о канадском, бельгийском, швейцарском "языках". Поэтому в случае конституционного   закрепления не только украинского, но и русского языков в качестве государственных неизбежно возникнет дополнительное  "российское" требование о переименование Украины как государства. Тем более, что прозвучавшая 18 марта 2014  года идентификация Владимиром Путиным Украины как "исторического юга России"   фактически равноценно реанимации её прежнего имперского названия - Малороссия. Уже в настоящее время одним из требований сепаратистов является образование государства со "скорректированным" названием Новороссия. Но при подобном гипотетическом развитии событий представляется наиболее вероятным  "русскоязычное" требование о преобразовании Украины, например,   в "федеративное" название Киевская Русь при параллельном наличии  - Беларуси   и упомянутогоВладимиром Путиным "общего" Киева. Подобному развитию событий будет   способствовать и реализация "рекомендуемой" президентом РФ В.Путиным   федерализация Украины с наверняка планируемым российской стороной фактическим   правом вето субъектов гипотетического федерального устройства относительно внутренней и внешней политики нашей страны. Действительно, вышеотмеченная инициатива Владимира Жириновского по сути предусматривает исчезновение понятия  Украина с карты Мира, а вместе с этим "яблоко раздора" в споре России с Западом.  Ведь  Российское руководство наверняка отдает себе отчет, что заявленные   Западом "проукраинские" санкции будут активизироваться, пока существует   независимая Украина и обречены на затухание в случае ее "самоликвидации".  В тефонном разговоре с канцлером Германии Ангелой Меркель, проведенном  17 марта 2014 года (после опубликования результатов Крымского референдума),  президент РФ В.Путин убеждал свою собеседницу, что он руководствуется прежде  всего принципом равноправия наций и их неотъемлемым правом на самоопределение. Но врядли при этом В.Путин счёл целесообразным поставить в известность  канцлера Германии относительно того, что именно он как президент Российской   Федерации после избрания в марте 2000 года, уже в мае т.г. в условиях военной   оккупации ввел президентское правление в Чеченской Республике Ичкерия, закрепившей даже в правовом плане свою полную независимость от Росийской  федерации по результатам первой Чеченской войны 1994-1996 гг.

Но стартовым   тезисом президента РФ В.Путина, определившим направление развития Крымской   ситуации стало его утверждение (еще перед проведением крымского референдума):  то что было позволено косовским албанцам - должно быть позволено и крымскому   народу. Речь шла о факте правового признания независимости Косова вопреки  воли центральных властей Сербии, Автономной республикой которой и являлось  Косово. В дальнейшем данный тезис был повторен уже в президентской речи от 18   марта 2014 года. В этой связи следует внести уточнение по данному вопросу.  Во-первых, о каком именно национальном крымском самоопределении может идти  речь при проживании в Крыму представителей русской, украинской, татарской и   других национальностей? Более того в отличие от Конституции Украины с украинским   языком в качестве единственного государственного языка, статья 10 Конституции   Автономной Республики Крым гласит, что её государствеными языками являются  русский, украинский и крымско-татарский языки.

Во-вторых, в отличие от косовских албанцев, ни один крымский этнос не подвергался преследованиям властей Украины. Признание независимости Косово стало   вынужденной мерой, чтобы гарантировать прекращение политики настоящего  геноцида со стороны сербских властей в отношении косовских албанцев, подвергшихся массовым репрессиям вплоть до физической ликвидации, чтобы под страхом  смерти заставить их покинуть Косово. Последнее действительно имело место и  коснулось сотен тысяч косовских албанцев.

В-третьих, Косово фактически получило свою независимость (согласно решения  Международного Суда ООН от 22 июля 2010 года) лишь при условии абсолютного   запрета на какие-либо формы присоединении соседней Абании. В противном случае это будет автоматически интерпретироваться как аннексия Албанией территории Косово. К сожалению, при интерпретации фактического присоединения к России  Автономной республики Крым Украины Венецианская Комиссия ограничилась лишь   констатацией несответствия произошедшего Украинской Конституции. В этой связи следует также отметить, что заявленному присоединению Крыма к Российской Федерации предшествовало промежуточное решение Крымского парламента о   провозглашении государственной независимости Крыма при отсутствии как конституционного обоснования, так и надлежащего волеизъявления крымских граждан  по данному вопросу. Зато рефередум(с включеним вопроса о присоединении Крыма  к Российской  Федерации проводился в условиях, по меньшей мере, доминирующего   присутствия войск и военизированных подразделений "заинтересованного" иностранного государства с неизбежными последствиями по части соблюдения надлежащей  процедуры голосования и особенно подсчета голосов. Неудивительно, что по информации СМИ, например, в Севастополе участвовали в  голосовании 123% избирателей  от номинального электората. В целом, если быть последовательным по части аналогии косовских и крымских событий, то следует признать тот несомненный факт, что  подписанный в Москве 18 марта 2014 года Договор  вляется ничем иным, как Актом  аннексии Крымского полуострова Российской Федерацией. В своей речи от 18 марта   2014 года Президент РФ Владимир Путин выразил уверенность, что "Крым уже никогда  не станет бендеровским". В этой связи представляется целесообразным рекомендовать господину Путину не приписывать жителям славного молдавского города   Бендеры каких-либо агрессивных намерений по части покорения Крыма.  Можно быть   уверенным, что в отличие от президента РФ им вполне достаточно и других забот более   миролюбивого характера.

После всероссийской праздничной эйфории по поводу восстановления "исторической справедливости" было бы более чем наивным рассчитывать на добровольную   "уступчивость" российского руководства в сложившейся крымской ситуации. И дело  не только в персональной позиции президента РФ Владимира Путина. В подтверждение достаточно отметить, что российская сторона до сих пор предпочитает пребывать в формальном состоянии войны с Японией (при отсутствии мирного договора) ,  отказываясь признать её исторический суверенитет хотя бы относительно четырех   островов Курильской гряды, ближайший из которых находится лишь в нескольких   километрах от Северного Японского острова Хоккайдо. Острова Курильской гряды   стали "исконно русскими" после одностороннего и конъюнктурного по характеру  вступления Советского Союза в войну с Японией в августе 1945 года, даже при наличии  Договора о ненападении. Данный Договор, по меньшей мере, способствовал де-факто  нейтральной позиции Японии в наиболее критический для Советского Союза период  ноября - декабря 1941 года когда в условиях Генерального наступления Гитлеровской   армии без использования Сибирских и Дальневосточных дивизий  Красной армии  спасти Москву, а вместе с ней и весь Советский Союз, было бы практически невозможно. И все это на фоне заключенного в 1875 году российско-японского Договора,  зафиксировавшего суверенитет Японии над островами Курильской гряды вплоть  до Камчатки.

Так что же тогда говорить о каких-либо перспективах добровольного де-факто  возвращения "исторически справедливого" Крыма Украине даже в отдаленном   будущем. Поэтому не стоит "сотрясать воздух" парламентскими постановлениями  ( например, относительно виртуальных арестов крымских возмутителей "конституционного спокойствия") и постоянными призывами никогда не признавать аннексию  Крыма Россией. Более прагматичным представляется обращение Украины в Международный Суд ООН, невзирая на все априори опасения относительно повторения   в данной правовой инстанции  "косовского" прецедента от 22 июля 2010 года, ставшего   "фундаментальным" в контраргументации президента В.Путина и его окружения.  Как говорится, клин клином вышибают. Данное обращение должно содержать   просьбу относительно вынесения правового вердикта по факту аннексии Россией  Автономной Республики Крым с нарушением территориальной целостности Украины  и, что не менее важно с параллельной правовой оценкой выше отмеченного права  президента РФ Владимира Путина по личному усмотрению вводить российские  войска в Украину.  Последнее тем более актуально при уже зафиксированной концентрации российских ударных группировок на границе Украины с Россией при их   возможности  за какие-нибудь 3 - 4 часа достигнуть Киева.

В августе 2008 года, когда имел место грузино-российский конфликт в связи  с Южной Осетией, особое впечатление произвела эйфория опьянённых успехом   российских танкистов, декларировавших перед телекамерами свой "прогноз":  "Сегодня - Тбилиси, завтра - Киев". Но где достаточно серьезные гарантии того, что  подобный прогноз не станет реальностью? Уже вначале крымского конфликта   некоторые американские политики, включая Збигнева Бжезинского, предупреждали  украинское руководство, что без доказательств серьезного сопротивления  российской агрессии Украине не стоит рассчитывать на прямую военную поддержку  со стороны Запада. В настоящее время данное предупреждение полностью подтвердилось, когда США, Европейский Союз и ООН предпочитают ограничиваться преимущественно "морально-финансовой" поддержкой Украины и общими декларациями о возможности применения серьёзных экономических санкций к Российской   Федерации. Правда, реальное воздействие этих санкций на российскую экономику   в перспективе следует ожидать не ранее, чем через 2 - 3 года. Вопрос в том, что к этому   времени ожидает непосредственно саму Украину.

В целом для Украины приобретает особый смысл классический постулат:  "Спасение утопающих дело рук самих утопающих".  

    Установлено, за чей счет работают российские бандиты на юго-востоке Украины. Граждан РФ с уголовным прошлым поставляют в горячие точки Донбасса российские криминальные авторитеты, а зарплату им платит украинский олигарх Дмитрий Фирташ.

         Оклад рядового члена так называемого «Народного ополчения Донбасса» составляет 200$ в сутки. Их задача заключается в том, чтобы держать под контролем административные здания, захваченные российским спецназом.

         А недавно у них появилась новая функция - формирование «общака». Администраторы торговых точек получили «письма счастья» от главного штаба Донецкой народной республики, где указано о необходимости наполнять народный бюджет и принятом постановлении №15/4-1 «Об организации налогообложения в Донецкой Республике».  

         «Согласно Постановления, отчисления в народный бюджет Донецкой Республики с каждой торговой точки в виде единого налога должны составлять 20 долларов США в неделю. Еженедельно в отчетный день (пятницу) представитель торговой точки обязан сдать в каб.615 штаба донецкой народной республики наличные средства в указанном размере. Неявка представителя торговой точки в каб.615 штаба донецкой народной республики и неуплата данного налога карается конфискацией всего товара в данной торговой точке в день, следующий за отчетным (т.е. в субботу)» - говорится в послании.

         Предпринимателям, реализующим алкоголь, в ультимативной форме предлагается заменить акцизные марки украинского образца на новые - Донецкой республики. Их необходимо приобрести в каб. 723 штаба, стоимость - 2 доллара США за штуку. В противном случае предпринимателю грозит полная конфискация алкогольных напитков.

         Из этого следует, что олигарх Фирташ отлично справляется с задачей по возвращению части Украины в Советский союз - голубой мечтой Путина. По крайней мере, Донбасс уже вернулся в лихие 90-е. Удастся ли окончательно повернуть время вспять, будет зависеть от действий украинских силовиков и гражданской позицией самих жителей Донбасса. 

Північний «братський» сусід України, окупувавши Крим, зі всією очевидністю продемонстрував, які саме зовнішньополітичні цілі сьогодні переслідує Кремль. Небезпека неоімперського курсу путінського керівництва стала вже очевидною для всього світу. І свідчення тому — недавнє голосування в Генеральній Асамблеї ООН.

Проте, аби міжнародне співтовариство змогло дійсно ефективно протистояти цьому курсу, дуже важливо знати правду про реальну історію експансіоністської Московської держави, яка, починаючи з 1302 року і аж до епохи Петра І, за наймінімальнішими підрахунками, приростила свою територію більше ніж у 300 разів (!), використовуючи при цьому всі засоби: змови з ворогом (аби його потім обдурити), пряму агресію, економічну блокаду, шантаж і грабіж, отруєння сусідів-конкурентів, геноцид і отруєння суперників.

Всю цю проблематику не міг оминути Карл Маркс. Так, саме він, всесвітньовідомий мислитель, якого зараз «немодно» стало цитувати в певних «прогресивних» колах. Дехто явно хоче довести до кінця «розвінчання» Маркса, повністю «скинути з корабля сучасності» всю (без розбору!) його ідейну спадщину — з тією ж «відважністю», з якою за радянських часів із автора «Капіталу» творили «непогрішимого» пророка, «вождя і вчителя міжнародного пролетаріату». А праці Маркса вимагають, безумовно, не істеричних емоцій, а глибокого, вдумливого, професійного прочитання. І осмислення: потрібно зрозуміти, які саме його прогнози (і головне, чому!) були жорстко спростовані історією, а які — були і будуть ще підтверджені перебігом самої історії. Безумовно, це дуже складне і важливе завдання, що вимагає об’єднаних зусиль учених-гуманітаріїв багатьох країн. І це — тема для окремої розмови. Очевидно одне: не настільки вже мало марксових ідей актуальні.

Зараз же, повертаючись до теми Маркс як дослідник агресивної зовнішньої політики Московських царів, хотіли б запропонувати увазі читачів роботу класика під назвою «Викриття дипломатичної історії ХVIII століття» (німецький мислитель опублікував окремі розділи з неї на сторінках британських газет Free Press і Sheffield Free Press у 1856—1857 рр., причому були зроблені вельми значні купюри; у результаті, з низки причин, ця робота Маркса так і залишилася незавершеною). Слід одразу сказати, що автор виходить далеко за межі теми: у Маркса йдеться далеко не тільки (і не стільки) про ХVIII століття і про дипломатію тієї епохи, скільки взагалі про суть євразійської, рабської, деспотичної Московської держави і її політику «збирання земель».

КАРЛ МАРКС БУВ, ЗДАВАЛОСЯ Б, НЕПОГРІШНИЙ У СРСР. АЛЕ ЙОГО ПРАЦІ, ПРИСВЯЧЕНІ ДЕСПОТИЧНІЙ СУТІ МОСКОВСЬКОЇ ДЕРЖАВИ, БУЛИ СУВОРО ЗАБОРОНЕНІ!

Думається, коли читач ознайомиться з четвертим розділом цієї Марксової праці, він зрозуміє, чому за сталінських часів читання цих рядків (тоді ще не перекладених східнослов’янськими мовами) могло коштувати життя, а за брежнєвських — свободи... Бо Маркс блискуче розкриває тут ту саму історичну спадкоємність, яку кремлівські володарі дуже хотіли б приховати. Саме тому думки Маркса , що наводяться нижче, — не предмет для холодних, академічних дискусій з історії. Вони набувають сьогодні особливої, пекучої актуальності. Адже «євразійська», тоталітарна спадкоємність в наявності!

Карл Маркс. З праці «Викриття дипломатичної історії ХVIII століття». Розділ 4.

Тут доречно буде зробити декілька попередніх зауважень щодо загальної історії російської політики.

Незборимий вплив Росії заставав Європу зненацька в різні епохи, він лякав народи Заходу, йому підкорялися як долі або чинили лише судорожний опір. Але чари, що йшли від Росії, супроводжувало скептичне ставлення до неї, яке постійно знову оживає, переслідує її, мов тінь, посилюється разом з її зростанням, домішує різкі іронічні голоси до стогонів народів, що гинуть, і знущається з самої її величчі, як з театральної пози, прийнятою, аби вразити й обдурити глядачів.

Але чи будемо ми розглядати Росію як містики чи як матеріалісти, чи будемо ми вважати її могутність очевидним фактом або просто примарою, породженою нечистою совістю європейських народів, — залишається все те ж питання: «Як могла ця держава, або ця примара держави, примудритися досягти таких розмірів, аби викликати, з одного боку, пристрасне ствердження, а з іншого — люте заперечення того, що вона загрожує світу відновленням усесвітньої монархії?».

(Відповідь на це питання Маркс шукає в історії ХIV століття, в історичних джерелах. — І.С.). «Татарське іго тривало цілих сто років, перш ніж Московія вийшла з безвісності. Колискою Московії було криваве болото монгольського рабства, а не сувора слава епохи норманів. А сучасна Росія є не що інше, як перетворена Московія.

МОСКОВСЬКИЙ КНЯЗЬ ІВАН КАЛИТА (1328—1341 РР.) / ФОТО З САЙТА CLUB-EDU.TAMBOV.RU

 

Аби підтримувати усобиці князів і забезпечити їхню рабську покірливість, монголи відновили значення титулу великого князя. Боротьба між князями за цей титул була, як пише сучасний автор, «підлою боротьбою рабів, головною зброєю яких був наклеп і які завжди були готові доносити один на одного своїм жорстоким повелителям; вони насмілювалися вступити на престол лише плазуючи і могли утримати його лише стоячи на колінах, простягнувшись і трепечучи під загрозою кривої шаблі хана, завжди готового повергнути до своїх ніг ці рабські корони й увінчані ними голови».

Саме у цій ганебній боротьбі московська лінія князів врешті-решт взяла гору. У 1328 р. Юрій, старший брат Івана Калити, підібрав біля ніг хана Узбека великокняжу корону, відібрану у тверської лінії за допомогою наклепів і вбивств. Іван І Калита та Іван III, прозваний Великим, втілюють Московію, що піднімалася завдяки татарському ігу, і Московію, що ставала незалежною державою завдяки зникненню татарського владицтва. Підсумок всієї політики Московії від самої її появи на історичній арені втілений в історії цих двох особистостей.

Політика Івана Калити полягала просто в наступному: граючи роль мерзотного знаряддя хана і запозичуючи таким чином його владу, він обертав її проти своїх суперників-князів і проти своїх власних підданих. Для досягнення цієї мети йому треба було втертися в довіру до татар, цинічно догоджаючи, здійснюючи часті поїздки в Золоту Орду, принижено сватаючись до монгольських княжон, прикидаючись цілком відданим інтересам хана, будь-якими засобами виконуючи його накази, підло обмовляючи своїх власних родичів, поєднуючи в собі роль татарського ката, лестивця і старшого раба. Він не давав спокою ханові, постійно викриваючи таємні змови. Тільки-но тверська лінія починала проявляти якесь прагнення до національної незалежності, він квапився в Орду, аби донести про це. Тільки-но він зустрічав опір, він вдавався до допомоги татар для його придушення. Але недостатньо було лише розігрувати таку роль, аби мати в ній успіх, було потрібне золото. Лише постійний підкуп хана і його вельмож створював надійну основу для його системи брехні та узурпації.

Але яким чином раб міг добути гроші для підкупу свого пана? Він переконав хана призначити його збиральником данини у всіх російських уділах. Наділений цими повноваженнями, він вимагав гроші під вигаданими приводами. Ті багатства, які він накопив, загрожуючи ім’ям татар, він використовував для підкупу їх самих. Схиливши за допомогою підкупу очільника російської церкви перенести свою резиденцію з Києва до Москви, він перетворив останню на релігійний центр і з’єднав силу церкви з силою свого престолу, зробивши, таким чином, Москву столицею імперії. За допомогою підкупу він схиляв бояр його суперників-князів до зради своїм володарям і об’єднував їх довкола себе. Використавши спільний вплив татар, православної церкви і бояр, він об’єднав удільних князів для хрестового походу проти найнебезпечнішого з них — тверського князя. Потім, зухвалими спробами узурпації спонукавши своїх недавніх союзників до опору і війни за їхні спільні інтереси, він, замість того аби оголювати меч, поспішив до хана. Знову за допомогою підкупу і обману і домігся того, що хан позбавив життя його суперників-родичів, піддавши найжорстокішим тортурам.

ШАПКА МОНОМАХА. СКІЛЬКИ ПРИНИЖЕНЬ ЗАЗНАЛИ МОСКОВСЬКІ ГОСУДАРІ ЗАДЛЯ НЕЇ... / ФОТО З САЙТА LIVEINTERNET.RU

Традиційна політика татар полягала в тому, аби приборкувати одних князів за допомогою інших, розпалювати їхні усобиці, приводити їхні сили до рівноваги і не давати посилитися жодному з них (цілком сучасний політичний рецепт! — І.С.). Іван Калита перетворив самого хана на знаряддя, за допомогою якого позбавився від найбільш небезпечних суперників й усунув усілякі перешкоди зі свого шляху до узурпації влади. Він не завойовував уділи, а непомітно обертав права татар-завойовників виключно на свою користь. Він забезпечив спадкоємство за своїм сином тими ж засобами, якими домігся піднесення Великого князівства Московського, в якому так дивно поєднувалися княжа гідність і рабське приниження. За весь час свого правління він жодного разу не відхилився від наміченої для себе політичної лінії, дотримуючись її з непохитною твердістю і проводячи її методично й зухвало.

Таким чином він став засновником держави Московії, і характерно, що народ прозвав його Калитою, тобто грошовим мішком. Оскільки саме грошима, а не мечем проклав він собі шлях. Ні зваблювання славою, ні розкаяння совісті, ні тягар приниження не могли збити його зі шляху до своєї мети. Всю його систему можна описати кількома словами: макіавеллізм раба, що прагне до узурпації влади. Свою власну слабкість — своє рабство — він перетворив на головне джерело своєї сили.

Політику, визначену Іваном I, проводили і його наступники: вони повинні були тільки розширити сферу її застосування. Вони слідували їй старанно, непохитно, крок за кроком. Тому від Івана I Калити ми можемо одразу перейти до Івана III, прозваного Великим.

На початку свого правління (1462—1505) Іван III був ще данником татар, удільні князі оскаржували його владу, Новгород, голова російських республік, володарював над північною Росією, Польсько-Литовська держава прагнула завоювати Московію, нарешті, лівонські лицарі ще не були обеззброєні. До кінця його правління ми бачимо Івана III, який сидить на незалежному троні, поряд із ним — дочка останнього візантійського імператора, біля ніг його — Казань, уламки Золотої Орди стікаються до його двору, Новгород та інші російські республіки поневолені, Литва позбавлена низки своїх володінь, а її государ — знаряддя в руках Івана, лівонські лицарі переможені. Здивована Європа, яка на початку правління Івана ледве знала про існування Московії, стиснутої між татарами і литовцями, була приголомшена раптовою появою на її східних кордонах величезної імперії, і сам султан Баязід, перед яким Європа трепетала, вперше почув пихату мову московита. Яким же чином Івану вдалося зробити ці великі справи?

Іван звільнив Московію від татарського іга не одним сміливим ударом, а в результаті майже двадцятирічної наполегливої праці. Він не повалив іго, а позбавився від нього нишком. Тому скидання цього іга здавалося більше справою природи, ніж рук людських. Коли татарське чудовисько нарешті випустило дух, Іван з’явився до його смертного одра швидше як лікар, який передбачив смерть і використав її в своїх інтересах, ніж як воїн, який завдав смертельного удару. Зі звільненням від іга іноземця дух кожного народу піднімається — в Московії під владою Івана спостерігається неначе її занепад. Досить порівняти Іспанію в її боротьбі проти арабів з Московією в її боротьбі проти татар.

Коли Іван ступив на престол, Золота Орда вже давно була ослаблена: зсередини жорстокими усобицями, ззовні — відділенням від неї ногайських татар, вторгненнями Тимура-Тамерлана, появою козацтва (нашого козацтва! — І.С.) і ворожими діями кримських татар. Московія, навпаки, неухильно слідуючи політиці, визначеній Іваном Калитою, стала неосяжною громадою, зціпленою татарськими ланцюгами, але водночас міцно згуртованою ними. Хани, немов під впливом якихось чар, продовжували служити знаряддям розширення і об’єднання Московії. Вони навмисно підсилювали могутність православної церкви, яка в руках московитських великих князів виявилася найнебезпечнішою зброєю проти них самих.

Аби повстати проти Орди, московитові не треба було винаходити нічого нового, а лише наслідувати самих татар. Але Іван не повставав. Він покірливо визнавав себе рабом Золотої Орди. Через підкуплену татарську жінку він схилив хана до того, аби той наказав відкликати з Московії монгольських намісників. Подібними непомітними і прихованими діями він хитрістю виманив у хана одну за іншою такі поступки, які всі були згубними для ханської влади. Таким чином могутність була їм не завойована, а вкрадена. Він не вибив ворога з його фортеці, а хитрістю змусив його піти звідти. Все ще продовжуючи падати на коліна перед послами хана і називати себе його данником, він ухилявся від сплати данин під вигаданими приводами, пускаючись на всі прийоми збіглого раба, який не насмілюється з’явитися перед лицем свого господаря, а прагне лише втекти за межі досяжності. Нарешті, монголи прокинулися від свого заціпеніння, і пробив час битви.

Іван, здригаючись від однієї думки про збройне зіткнення, намагався шукати порятунку в своїй власній боязкості і обеззброїти гнів ворога, відвівши від нього об’єкт, на який той міг би обрушити свою помсту. Його врятувало лише втручання кримських татар, його союзників. Проти другої навали Орди він для годиться зібрав настільки потужні сили, що самих чуток про їхню чисельність було достатньо, аби відбити напад. Під час третьої навали він ганебно дезертирував, покинувши армію в 200 тисяч осіб. Змушений проти волі повернутися, він зробив спробу сторгуватися на принизливих умовах і, врешті-решт, заразивши власним рабським страхом своє військо, спонукав його до загальної безладної втечі. Московія тоді з тривогою чекала на свою неминучу загибель, як раптом до неї дійшли чутки, що Золота Орда була змушена відступити унаслідок нападу на її столицю кримського хана. При відступі вона була розбита козаками і ногайськими татарами. Так поразка перетворилася на успіх. Іван переміг Золоту Орду, не вступаючи сам у битву з нею. Кинувши їй виклик і зробивши вигляд, що прагне битви, він спонукав Орду до наступу, який виснажив останні залишки її життєвих сил і поставив її під смертельні удари. Одного татарина він перехитрував за допомогою іншого. Хоча величезна небезпека, яку він на себе накликав, не змогла змусити його проявити навіть краплю мужності, його дивна перемога ні на хвилину не запаморочила йому голову».

Початок. Закінчення читайте в наступному випуску сторінки «Історія та «Я»

 Мацеревич обвинил Россию в диверсии под Смоленском

http://www.liveinternet.ru/users/4542512/post319336215/