Якщо можеш – пиши, хоч трішки.
Двійко слів: як живеш і дата,
І листи відправляй хоч пішки,
хоч на хвилі морській горбатій,
черепахою, вітром, возом,
хоч би натяком, хоч луною,
Бо інакше я втрачу розум,
стану деревом чи стіною,
самоти переп’юся лишку,
до мовчання піду на страту…
Якщо можеш – пиши, хоч трішки.
Двійко слів: як живеш і дата.
Я читаю чужі
Світи,
Біль чужу і чужі
Мрії,
Скільки чистої там
Простоти,
Що словами серця
Гріє.
Скільки світиться там
Тривог,
Сподівань і надій
Також,
І живе там, без сумніву,
Бог,
І злітає душа
Птахом.
Там ховаються
Від біди
Й перемогу добра
Смакують.
Я читаю чужі
Світи
І тихесенько свій
Будую.
03.06.2016
Гарного тобі ранку!
Доброго тобі ранку!
Погляду любого й милого
На золотім світанку.
Гарної тобі долі!
Доброї тобі долі!
Всього, що я бажав собі,
Й не зустрічав ніколи.
Гарного тобі… Доброго тобі…
*
ВисОко вгору знов мене закинула
Щаслива сінусоїда життя.
Та на вершині довго не пробуду
Зкочуся швидко вниз, у забуття.
Здавлося б, внизу хочь відпочину,
Та доля пхає по осі абцис.
Вже треба знов на гору підніматись,
Хоч тільки що котився швидко вниз.
А доля все кидає і кидає,
І не дає спокійного життя.
То ж спокою не матиму віднині,
Аж доки не піду у небуття.
Михайло ДІД.
Алчевськ.
Хуліганка, Хуліганка
Моє серце ти забрала.
На булавку наколола
І в колекцію поклала.
Буде кращім експонатом
Серед інших,це я знаю.
А для тебе згадкой буде
Те, що я тебе кохаю.
То ж колись ти зрозумієш
Всю любов мою гарячу
І повернеш мені серце
Разом із своїм в придачу.
[ Читати далі ]
В Карпатах сніг, в Карпатах зимно,
в Карпатах небо, небо не
кресне золотом, не гримне,
з лісів виходить потайне,
що так давно уже не сниться,
та загубило в душу брід,
і чорний ворон на ялиці
дрилює чорним оком світ.
Осіннє небо в сірім оксамиті,
Вологою тече вечірня мить,
Цей дощ такий, що хочеться любити
Усе, що він у вікна шепотить,
Усе, що світом сховано у ньому,
Заплетено в прозорі ручаї,
А може, він розкаже невідоме
Про ту, що сни відвідує мої?
Скінчиться все, що зараз ще трива,
Виблискує снігами на морозі,
Залляє світ смарагдова трава
Й потонуть дерева в метаморфозі.
І стане біло. Вже від пелюсток.
Озерний погляд вкриється блакиттю,
Прийдуть нові отари помилок,
А давні – переведуться в лахміття.
Я перетворюсь в натяки у снах,
На спомини численні та строкаті,
Та буду під рукою. У книжках.
А ти мене хоч іноді гортати.
Чому ця музика невтішна?
Хто смів образити її?
І чим був зайнятий Всевишній?
Які відвідував краї?
Як Він забувся про чудове?
Чи, може, це – невдалий жарт?
Вона ж дитина від любові,
А не затурканий бастард!
Вона – своя, вона – не лишня,
Вона здолати здатна щем!
Чому ця музика невтішна,
І тихо сіється дощем?
