Не йди у сни. Не увижайся. Гріх.
Не стій німою звісткою у брамі.
Поля між нами устилає сніг
І шлях єдиний всипано льодами.
Та ні… Брешу…Навіщо то мені?
Дивлюсь – душа. Дивлюсь – у ній є чисте,
Щось дороге. Із невловимим змістом,
З яким резон, нарешті, мають дні.
Останню грушу губить чорний сад.
Холоне хмар небесне попелище.
Так осінь проминає в листопад,
А там, за листопадом, зими свищуть.
А там, за листопадом, сніг і тлін,
Примарні сни, стривожені і дивні,
І душі нерожденних поколінь,
Яким без згадки – боязко і зимно.
фото з мержі
Вродливиця, красива аж до сказу,
Погибелі реальності та снів,
З таких писать ікони богомазам
Господь Неудержимий повелів.
Така виймає з серця порожнечу
Та поселяє в ньому потайне,
Така осяє найтемніший вечір,
І навіть ніч навіки прожене.
фото з мережі
Чекаєш дня як вірний люд Месію,
Як восени омитий в праці плід,
А дня нема і тільки дощик сіє
Та глибину примножує боліт.
Не розведеш, як водиться, багаття,
Не відженеш від дійсності пітьми,
У пору сю думкам свобода клятим,
Із присмаком колючої зими.
Заосенилося, неначе
Нічого більше й не було,
У вікнах ніч про літо плаче
І вогко дихає на скло.
Годинник крутить гострі вуса,
З’їдає полум’я свічу.
Пірнаю в роздуми. Журюся.
І осенію. І мовчу.
За одинокою горою,
Де чорний став і чорна ніч,
Де вітер тихо дише млою
І про минуле плаче сич,
Де щось рухнулося і згасло
В небесній втомленій золі,
Там світлий Бог лягає в ясла
І з них агукає землі.
Ліс оголивсь. Йому не соромно,
І не бентежиться йому,
Земне й небесне знову порівно
У осінь дивиться німу.
Холодний день зітхає втомлено,
І там, де снів стоїть стіна,
Порожнім полем ходять спомини
І літа губиться луна.
ці небеса і осінь неминуча
і жовтолист як символ перемін
де зорі в душу дивляться колючі
і ходить день до ночі на уклін
і ці думки про простоту і вічне
про у віках загублене святе
де щось було до пам’яті дотичне
та білим сном і досі там цвіте
