Чи небо весняне,
Чи небо осіннє,
Чи інші кермують забави сезонів,
Людина – людинозалежне створіння
Від вибуху Всесвіту
Й до Всесвіту скону.
Людина людині і сонце, і зорі
В годину мажорну,
В годину мінорну,
Людина людині –
Той острів у морі,
Який захистить
Від нещадного шторму.
Людина людину
П’янить і тривожить,
Людина в людині
Блукає луною…
Людину пошли мені,
Прошу, мій Боже,
І дай їй зустрітися, Боже,
Зі мною.
Чи день той був, чи то була примара,
Яка торкнулась враженням чола.
Пішла зоря вечірня на мадяри,
На чужину, як водиться, пішла.
І я б пішов – не видно небокраю,
Я б залишивсь – та що робить мені?
І я б заснув – а сну усе немає,
Є тільки ніч крилата у вікні.
Мені приснився сон,
що навкруги
так зелено,
цвітуть сади.
І квіти пахнуть якось дивно,
немов здійснилось якесь диво.
Ці пахощі бентежать так мене.
Здається це весна прийде.
Мене бентежить,будоражить.
Прокинутись я ненаважусь.
Я хочу залишитись в тім саду.
Я йду до тебе,йду.
Та відкриваю очі...
Це ж тільки сон.
І я шепочу:"Це ж тільки сон!"
І прокидатись я не хочу.
За одинокою горою,
Де чорний став і чорна ніч,
Де вітер тихо дише млою
І про минуле плаче сич,
Де щось рухнулося і згасло
В небесній втомленій золі,
Там світлий Бог лягає в ясла
І з них агукає землі.
А до села, на край-кінець,
Де річка ставить кому,
Ішов маленький морозець
У сведрі голубому.
Мовчали тихі ясени,
І терняки мовчали,
І не було тому ціни,
Бо не було печалі.
Був тільки сич, старий-старий,
Що бачив між гіляччям,
Як сведрик ясно-голубий
По калабанях скаче.
Світанок липою цвіте.
Світанок в небі родить птицю.
Хмарина хмару в гості жде,
Ховає в торбі блискавицю.
Червоний сонця самоцвіт
Тримати ніч уже не в змозі,
І йдуть слова в далекий світ
Та слід лишають на порозі.
Шпаки ізнов вернулися додому,
Шпакам без дому і буття не те.
Життя нову намалювало кому,
Виконуючи правило просте:
Що хай ти будеш златолюбним Крезом,
В душі твоїй оселиться жебрак,
Як навесні не сяде на березу,
І пісню не покличе чорний шпак.
Нерозірване коло.
Передзвони кайданів.
Десь, напевне, є воля
за великим туманом.
Ходить в гості до слави,
і поводиться гідно,
Та за млою халяви
волі зовсім не видно.
Велике небо! Дай, нарешті, знак,
що ти того скараєш пустодзвона!
Він – єретик! Він думає не так,
як нам усім давно уже відомо.
Він – непосида, джерело ідей.
Він завжди сперечається до хрипу.
Він закликає думати людей,
а не коритись писаному сліпо!
Ну як терпіть такого на землі?
А як він знайде ще собі подібних?
Його ж послухать – скоро королі
на цій землі вже стануть непотрібні!
Він наші позруйновує світи!
Він змінить все накреслене судьбою!
Карай його! Й дозволь допомогти –
в нас є вогонь, дарований тобою.
