Пишемо як завжди для себе оцю всю "геніальщіну"))
Та і не умоїх правилах тримати за пазухою, якщо ото пре :)) Напишу деякі речі для уявної жінки в Європі (може молодшої за мене, може однолітки, хз), яка мабуть не зрозуміє мене, та і образ такої собі "бандерівки" на забутих богом блогах я собі заслужила недарма, то так і є:)
Дуже тішить мене, що наші жінки змогли врятувати дітей і себе, виїхавши з України, я не змогла. Зараз у нас різне" взуття "і різні шляхи, вже не зрозуміємо один одного. Але я прошу чітко усвідомити, що на мою країну напав кривавий маніяк, який роками , десятиліттями через агентуру ФСБ планував захоплення України, і питання мови тут курувалося як раз дуже тонко. Навряд чи у іншого здохнувшого маніяка були такі масштабні інструменти пропаганди, і німці в Судетах, гадаю, виглядали менш ущімльонними... Але це інша розмова...
Про мову і Україну. Мені соромно досі, що у 14 тому я слухала і дивилася рузьке, і потім теж. І навіть на початку повномасштабної війни, звісно, нічого в моїй голові окрім голосу інстикту' вижити" не було. Війна почалася вночі 27 лютого, коли я всю ніч стояла і дивилася на російські танки, що їхали і їхали нашим селищем. Наш Південь стрімко окуповувася... З кожним днем ставало менше продуктів, менше товарів для вжитку, дні минали за чергами у вцілівших магазинах. А ще був страх, паралізуючий їноді мізки, що вони тут, вони можуть прийти. Почали ходити, коли в селище в квітні заїхала частина росгвардії... Це все було в дні, коли світ дізнався про Бучу. В мене на руках моя донька, розумієш, і їй 10 років. Заходять озброєні чорнопикі росгвардійці (дагестанці) (в той час, коли ходили меми про чмонь.. ці рашисти не були чмонями, аж ніяк...) І знаєш, як я з ними почала говорити? (Моя мама ледь не знепритомніла, коли дізналась про це. Як я могла, така дурна наражати на небезпеку себе і дитину, хоча дійсно це було так. Дурна я завжди була) Чомусь українською... Стала у дверях кімнати і кажу: "До дитини не пущу, вона боїться вас". Офіцер, головний, так розгублено подивися на мене, навіть крок назад зробив. "Хорошо, - каже- ви нас не бойтесь, ми прішлі защіщать мірноє насєлєніє"... Перевірили документи, обшукали хату, шафи у залі, на горище залізли. Пішли. "Влада" у нас мінялася часто, приїжджали і виїжджали нові частини рашистів... Ну а колаби улесливо підсовували списки насєлєнія. Тому знову нас "переписували", шукали військових, або їхні родини. Деякі люди зникли безвісти...
Потім сталося багато різних речей, епік-фейлом став плюс до того мій перелом руки, виїзд з окупації був окремим потрясінням... і дещо в моїй голові почало прояснюватися.
Потім я стала думати, а якже інші люди (що там я, слава богу, ми врятувалися), а якже ці люди, які пережили стільки горя, як вони, хіба можуть сприймати щось рузьке і чи ще любити його...
Звісно я розуміла, що рузька культура і рузькій язик вмерли для всіх свідомих людей (тим паче, ще люта упевненність в його толеруванні трясця - це взагалі нонсенс..) Я пам"ятаю, як читала допис авторки Олени Пшеничної https://www.pravda.com.ua/columns/2022/04/03/7336884/, він тоді розлетівся соцмережами і до сих пір його цитують... Але іноді мені теж муляло окреме питання, а якже Цой, а якже Тальков, а якже фільми, що я любила, а якже моє дитинство - це все воно, російське, радянське, а якже дискотеки юності, а якже, зрештою, Пугачова... Хоча не могла вже слухати і не дивитися вже тоді.
І от нещодавно, уявляєш, пазл в моїй голові неочікуванно склався. Не після новин трагедій всієй України і не щоденного руйнування міста і вбивств росіянами людей у Запоріжжі, де я живу...
А чомусь після інтерв"ю тієї самої Пугачової, яке вона нещодавно дала хорошим рузьким дисидентам. Безперечно, людина епохи, навіть її совість, для мене це була глиба.
Просто прозоро прийшло розуміння. Це просто росіянка, якій болить її країна. Її країна - це країна вбивць, мародерів, гвалтівників. Не треба мені рузька культура. Це все, кінець. Вона рузька, хай вона буде їм. Якщо зможуть, а вони зможуть... будуть далі красти навіть свою "культуру".
Звісно, я іноді розмовляю російською. У нас на роботі "дєвачкі такіє дєвачкі, ані не привиклі, ані вираслі і па-русскі гаварілі", зросійщене Запоріжжя... кажеш їм щось українською, вони теж потім трохи переходять. Лише одна дівчина свідомо перейшла на українську, і чітко не сходить з цього шляху. Це тому, що людина розумна, совістлива, гарна душею.
Дуже сумна картина, коли дітей маленьких тут, навіть народжених під час війни, вчать розмовляти російською...
Але іноді помічаю гарну тенденцію, дійсно молодь у нас надзвичайна. Буває, їдуть у маршрутці такі милі дівчатка, і чути позаду гарну українську, чисту. І розмови ведуть про своє, дівоче "а він такий, уявляєш, ввечері зателефонував, а я мамі сказала, що вийду, а мама така, типу, ну ти не довго".
А ще буває бабусі і мами свідомі, ведуть малявку за руку і розмовляють українською. І в транспорті, і в магазинах люди тепер часто розмовляють українською, ну як-то "дякую" та "будь-ласка" (за новим правописом без дефісу? єс, Кондрі?))
Я вважаю цей поклик повинен бути в душі.
Дійсно, неможливо насильно змусити когось любити українську.
Ну а німецьку, і польську полюбити так, ще який поклик. Но єто другоє.
І щодо свідомих людей і не свідомих (типу вісмута, катарому всє далжни, а він лише розмовляти російською, па канстітуции). А насправді це про совість.
Їду якось по проспекту в тролейбусі, навпроти дядечко літній, проїжджаємо біля бульвара Шевченка, Аллеєю Героїв, він дивиться у вікно, в очах сльози, непомітно хреститься...перехоплюю його погляд, розуміємо один одного без слів. Там знову нові меморіали, там тисячі нових прапорців...
Якщо ці життя не варті країни, не варті нашої національної ідеї, нашої культури, нашого права бути українцями, то навіщо вони були загублені.
Ми їм винні. Тепер всі повинні бути українцями і мати гордість за свою мову. І не пробачити, і не забути...
Буде Україна. Сподіваюсь.
Вся надія на молодь.
