Про співтовариство

Співтовариство "Слава Україні!" є чітко скероване на державотворчий зміст, тому прохання цього дотримуватись дописувачів. Наразі це є відкритий для всіх дописувачів ресурс, але залишаю за собою право видаляти всі матеріали, які не відповідають вказаній темі. Всі дописи повинні бути українською, а винятки можливі суто як винятки. Зміст може бути різним, якщо є головне: Україна в серці. Будьмо! Гей!
Вид:
короткий
повний

Слава Україні!

Мінародні концерти на підтримку України - Литва


Литва
11 березня Литовський суспільний мовник LRT транслюватиме концерт «Свобода сяє». Кошти, зібрані під час концерту, будуть спрямовані на підтримку України. В концерті візьмуть участь сучасні литовські артисти. Організатори концерту - Вільнюська міська рада.



Міжнародіні концерти на підтримку України - Фінляндія

Фінляндія
12 березня національна телерадіомовна компанія Фінляндії Yle та гуманітарні організації організовують великий благодійний концерт «Допомога для України». У заході в Гельсінкі візьмуть участь провідні фінські
художники, спортсмени та актори.




Міжнардні концерти на підтримку України


Естонія

16 березня о 20:00 в Естонії, у концертному залі Alexela Kontserdimaja Таллінна, відбудеться благодійний концерт «Слава Україні». Зі вступним словом виступить президент Естонії Алан Каріс. Кошти від концерту використають для закупівлі машин швидкої допомоги та мікроавтобусів, оснащених необхідним для виїзду в різні регіони України, де населення потребує допомоги.





Обране найкраще збірка


СЛОВО

Що йому заманулося?
Із колекцій приватних
слово втекло на вулиці
і пішло старцювати.

Справжнє було, не липа,
хоч засиджене мухами.
І просило не хліба —
щоби його послухали.

Села й міста обходило,
скрізь стояло під вікнами.
Хліба дали б — не шкода, а
слухать, звиняйте, ніколи.

З матюками і жуйками
досі десь ділить мову.
Як йому там бомжується —
між Луганськом і Львовом?

© Лана Перлулайнен

22:22 22.02.2022

Просте завдання для військовика ЗСУ


Oksana AngelВчора о 17:27  ·  Національно-патріотичне виховання   · Arnaut Vadym  · Вчора о 05:51  · Запам'ятайте три прості речі:1. Ворог не буває чоловіком чи жінкою. Ворог не буває старим чи малим. Ворог буває лише живим чи мертвим. Все інше - лицемірство.2. Немає жодної честі та доблесті якщо ваша ціль - померти за Батьківщину. Це так само безглуздо, як повіситися біля входу в квартиру людини, яка вас образила. Ви повинні виконати поставлене бойове завдання та вижити. Ніякої жалості, жодної пощади, жодних докорів сумління. Якщо вам довелося померти, то ваш ворог повинен кричати від жаху ночами, уявляючи, що коли він потрапить до Пекла - він зустріне там вас.3. Запам’ятайте - ніякої партизанщини, ніякого "ось коли прийдуть сюди - ми стрілятимемо з кожного вікна". Ті з вас хто зважиться на опір загине за перший тиждень, а ті хто залишиться живим - заздритиме мертвим. Тільки воюючи в лавах армії, допомагаючи їй як можна, взаємодіючи з нею ми можемо вижити і перемогти.Тому зберігайте спокій та чистіть зброю.Залишайтесь в Україні та вірьте в ЗСУ.ПЕРЕМОГА буде за нами, бо тільки разом ми сила!/ Текст: #мс Макар Слідопит1 коментарБогдан ГордасевичНайголовніше завдання військового є залишатися живим, а вже друге головне - виконати наказ. Мертві наказу не виконають і нікого не захистять. Мертві наші герої все одно герої, але мертвим має бути ворог.

Анна Ярославна - королева Франції


АННА ЯРОСЛАВНА
Анна Ярославна — видатна українська жінка, що стала королевою Франції – прабабцею майже 30 французьких королів.
Анна Ярославна або Анна Київська — донька Великого князя Київського Ярослава I Мудрого та його другої дружини — дочки короля Шотландії і Швеції Інгігерди (Ірини), онука по матері Улофа III Шетконунга, друга дружина французького короля Генріха I Капета, королева Франції, мати майбутнього короля Філіпа І.
Анна Ярославна народилася близько 1024 року. Дитячі роки пройшли в Києві, поблизу Софійського собору. Саме тут знаходився княжий двір, який літописці називали «Великим Ярославовим двором» Київської Русі.
Крім пишних бенкетів і полювань, церковних відправ, що було характерне для стародавнього світу, Київ за часів Ярослава Мудрого відрізнявся активним громадським і просвітницьким життям. Відкривалися школи, засновувалися бібліотеки. При дворі князя відбувалися вечори, на яких виступали поети, музиканти, скоморохи. Анна здобула на той час гарну освіту. Вона зростала в культурній атмосфері держави, що на той час вважалася однією з наймогутніших і найрозвиненіших у світі. Приватні вчителі навчали князівну грамоті, історії, іноземним мовам, співам, малюванню, правилам етикету. Як свідчать документи, Анна Ярославна мала добре вироблене письмо, бо, вірогідно, займалася переписуванням книжок. Переклад і переписування книг було важливою державною справою.
В 1044 році до Києва прибуло французьке посольство просити руки князівни Анни для французького короля Генріха I, який шукав підтримки Ярослава I Мудрого в боротьбі проти Священної Римської імперії. Французькі “свати” подолали відстань у 3000 км в надії отримати згоду київського князя на заручини короля Франції з чарівною княжною Анною. Але Ярослав Мудрий відмовив послам. А у 1048 році, коли вдруге до Києва прибуло посольство Франції на чолі з єпископом Готьє Савояром, Великий князь дав свою згоду на шлюб Анни зі старим французьким королем.
4 травня Анна Ярославна здійснила тривалу подорож через Краків, Прагу та Регенсбург до резиденції французького короля в місті Санлісі, за 40 кілометрів від Парижа. У невеликому старому соборі Реймса 19 травня 1051 року відбулося вінчання та коронування Анни. Тоді вона прийняла латинство, і в другому хрещенні дістала ім’я Агнеси.
У 1053 році Анна народила сина Філіпа, пізніше Робера та Гуго. Робер у підлітковому віці помер. Король Франції весь час перебував у військових походах, тож виховувати синів довелося їй самій. Анна приділяла велику увагу освіті та вихованню своїх дітей. У пригоді їй стали привезені книги з бібліотеки Ярослава I Мудрого та всебічна освіта, яку вона здобула на батьківщині.
Після смерті короля Генріха 1060 року Анна Ярославна залишила двір, але як опікунка юного Філіппа підписувала разом з ним деякі державні документи.
1062 року Анна вдруге вийшла заміж за графа Рауля де Крепі-і-Валуа, котрий заради неї покинув свою дружину Елеонору. Але шлюб був визнаний незаконним. Цікава характеристика, яку дала Елеонора в скарзі на чоловіка: «Королева Анна, — писала вона, — найчарівніша, найкраща серед жінок Франції».
Урочиста коронація Філіппа I відбулася у 1066 році, коли він досяг чотирнадцяти років. Згодом Філіп І одружився з Бертою Фрайзінгенською і Франція отримала нову першу даму. І Анна поступово відходить від державних справ.
Востаннє ім’я Анни Ярославни засвідчене на документі 1075 року. Що сталося з нею потім невідомо.
Однак ще наприкінці XVII століття вчений абат Менетріє знайшов могилу Анни в церкві Вільєрського абатства, поблизу міста Етамп у Франції. Латинський напис на гробниці мовить: «Hic jacet Domina Agnes uxor quondam Henrici Regis, Eorum per miericordiam Dei requicant in pace» (тут лежить пані Анна, вдова короля Генріха).
Ось так закінчилась цікава історія життя видатної київської княжни. В історії Франції Анна Ярославна відзначилась як прабабця майже 30 французьких королів!
Портрет Анни Ярославни в монастирі Санліс, Франція, 1643 р.

Збірка славнів України



Державний Гімн України 
(повна версія):

Ще не вмерла Україна, і слава, і воля,
Ще нам, браття українці, усміхнеться доля.
Згинуть наші вороженьки, як роса на сонці,
Запануєм і ми, браття, у своїй сторонці.

Приспів:
Душу, тіло ми положим за нашу свободу.
І покажем, що ми, браття, козацького роду.

Станем, браття, в бій кровавий від Сяну до Дону
В ріднім краю панувати не дамо нікому;
Чорне море ще всміхнеться, дід Дніпро зрадіє,
Ще у нашій Україні доленька наспіє.

Приспів.
Душу, тіло ми положим за нашу свободу.
І покажем, що ми, браття, козацького роду.

А завзяття, праця щира свого ще докаже,
Ще ся волі в Україні піснь гучна розляже,
За Карпати відоб'ється, згомонить степами,
України слава стане поміж народами.

Приспів.
Душу, тіло ми положим за нашу свободу.
І покажем, що ми, браття, козацького роду.

Слова: Павло Чубинський, С. Данилович
Музика: Михайло Вербицький

https://youtu.be/Dnnwdb7S3NE

Ще не вмерла Україна 
(Первісний варіант тексту)

Слова: Павло Чубинський
 
Ще не вмерла Україна,
И слава, и воля!
Ще намъ, браття-молодці,
Усміхнеться доля!
Згинуть наші вороги,
Якъ роса на сонці;
Запануємъ, браття й ми
У своїй сторонці.

Приспів:
   Душу, тіло ми пложимъ
   За свою свободу
   И покажемъ, що ми браття
   Козацького роду.
   Гей-гей, браття миле,
   Нумо братися за діло!
   Гей-гей пора встати,
   Пора волю добувати!

Наливайко, Залізнякъ
И Тарас Трясило
Кличуть насъ изъ-за могилъ
На святеє діло.
Изгадаймо славну смерть
Лицарства-козацтва,
Щобъ не втратить марне намъ
Своєго юнацтва.

Приспів.

Ой Богдане, Богдане
Славний нашъ гетьмане!
На-що віддавъ Украіну
Москалям поганимъ?!
Щобъ вернути іі честь,
Ляжемъ головами,
Назовемся Украіни
Вірними синами!

Приспів.
 
Наші браття Славяне
Вже за зброю взялись;
Не діжде ніхто, щобъ ми
По-заду зістались.
Поєднаймось разомъ всі,
Братчики-Славяне:
Нехай гинуть вороги,
Най воля настане!

Приспів.


Боже великий, єдиний

Духовний гімн України

Боже великий, єдиний,
Нам Україну храни,
Волі і світу промінням
Ти її осіни.

Світлом науки і знання
Нас, дітей, просвіти,
В чистій любові до краю,
Ти нас, Боже, зрости.

Молимось, Боже єдиний,
Нам Україну храни,
Всі свої даски й щедроти
Ти на люд наш зверни.

Дай йому волю, дай йому долю,
Дай доброго світу, щастя,
Дай, Боже, народу
І многая, многая літа.

Слова: Олександр Кониський
Музика: Микола Лисенко
 

Гімн Збройних Сил України 
(раніше: Організації Українських Націоналістів)

Зродились ми великої години,
з пожеж війни і з полум'я вогнів –
плекав нас біль по втраті України,
кормив нас гніт і гнів на ворогів.

І ось йдемо у бою життєвому,
тверді, міцні, незламні мов граніт –
бо плач не дав свободи ще нікому,
а хто борець – той здобуває світ.

Не хочемо ні слави ні заплати –
заплатою нам розкіш боротьби:
солодше нам у бою умирати
як жити в путах, мов німі раби.

Доволі нам руїни і незгоди –
не сміє брат на брата йти у бій.
Під синьо-жовтим прапором свободи
з'єднаєм весь великий нарід свій.

Велику правду для усіх єдину
наш гордий клич народові несе:
«Вітчизні ти будь вірний до загину –
нам Україна вище понад все!»

Веде нас в бій борців упавших слава –
для нас закон найвищий та наказ:
Соборна Українськая Держава –
вільна й міцна, від Сяну по Кавказ.

Слова: Олесь Бабій


Стрілецька пісня.

О, Україно! О люба ненько,
Тобі вірненько присягнем!

Серця кров і любов,
Все тобі віддати в боротьбі
За Україну, за її волю,
За честь і славу, за народ!

Яремні пута ми вже пірвали
І зруйнували царський трон.

З-під ярем і тюрем,
Де був гніт, ідем на вольний світ.
За Україну, за її волю,
За честь і славу, за народ!

За Україну, з вогнем-завзяттям,
Рушаймо браття всі вперед

Слушний час кличе нас,
Ну ж бо враз сповнять святий наказ
За Україну, за її волю,
За честь і славу, за народ!

Вперед же браття, прапор наш має,
І сонце сяє нам в очах.

Дружній тиск, зброї блиск,
Кари гнів і з ним побідний спів...
За Україну, за її волю,
За честь і славу, за народ!

Слова: Микола Вороний
Рік написання: 1917


Не пора
Іван Франко

Не пора, не пора, не пора
Москалеві й ляхові служить!
Довершилась України кривда стара,
Нам пора для України жить.

Не пора, не пора, не пора
За невігласів лить свою кров
І любити царя, що наш люд обдира, –
Для України наша любов.

Не пора, не пора, не пора
В рідну хату вносити роздор!
Хай пропаде незгоди проклята мара!
Під Украйни єднаймось прапор!

Бо пора ця великая єсть:
У завзятій, важкій боротьбі
Ми поляжем, щоб волю, і щастя, і честь,
Рідний краю, здобути тобі!

1880

Козацький марш

Хтось та й вродиться з нас нещасливо,
Я не знаю, яким був мій рід.
Пресвята Богородице Діво,
Вирушаєм сьогодні в похід.

Затріпочуть хоруговки крилами,
Запорізький лунатиме марш.
Hе заручені ми із дівками,
Увесь полк неодружений наш.

Помолюсь я і в путь, так, як водиться,
Треба йти до чужих вже сторон –
Борони Ти мене, Богородице,
Щоби я не потрапив в полон.

А якщо ненароком загину,
Хай мене поховають за дня,
Понесуть на руках побратими,
Поведуть вороного коня.

Коли вдарять нараз із мушкетів,
Загуде полковий тулумбас;
Дух мій, Діво, тоді вже відлетить
Аж на Січ, в Україну, до нас.

Хтось та й вродиться з нас нещасливо,
Я не знаю, яким був мій рід.
Пресвята Богородице Діво,
Вирушаєм сьогодні в похід.

Автор музики і слів Андрій Чернюк

22 січня - День Соборності України

22 січня - День Соборності України
22 січня - День Соборності України

КИЇВ. 22 січня. Сьогодні відзначають День Соборності України. 

День Соборності України

Це офіційне національне свято, яке святкують на честь Акта злуки (об’єднання) Української Народної Республіки та Західноукраїнської Народної Республіки 1919 року. Також за рік до того (1918) було проголошено незалежність УНР. Для кожного громадянина України це свято має велике значення.

Саме 22 січня 1918 року в Києві під час засідання Малої Ради було підписано IV Універсал, який проголошував незалежність Української Народної Республіки. Цього дня були залишені будь-які ідеї про створення автономії а зв’язки з імперською Росією розірвані. Але новоутворена держава зазнала агресії з боку більшовиків, тому її суверенітет, на жаль, був недовготривалим.

IV Універсал проголошував повний суверенітет УНР, а також бажання молодої Держави мати мирні відносини з сусідніми країнами. Також в документі стверджувалося, що сусідні країни не мають ніякого права втручатися у внутрішні справи УНР. Селяни отримали у власність землю, природні багатства перейшли до національного підпорядкування. Була створена своя армія, банки підпорядковувалися центральній владі, а також були скликані Установчі Збори для створення Конституції.

Через рік, 22 січня 1919 року, УНР та ЗУНР об’єдналися в одну країну. Таким чином, утворилася суверенна возз’єднана Українська Держава. Подія мала урочистий характер і проходила на Майдані Незалежності в місті Київ.

День Соборності України як свято було запроваджене указом президента 1999 року. Ця подія має величезне історичне, а також культурне значення. Акт Злуки показує, що українці завжди бажали возз’єднатися для будування незалежної держави. Хоча це бажання змогло втілитися в реальність лише 1991 року.

"Одвертий лист до галицької молодежі" Іван Франко

IВАН ФРАНКО: "ОДВЕРТИЙ ЛИСТ ДО ГАЛИЦЬКОЇ МОЛОДЕЖІ"

Те, що я хочу сказати Вам, мої молоді приятелі, таке велике й радісне і заразом таке важке та прикре, що я бажав би, щоб се сказали Вам якісь авторитетніші від мене уста, щоб се сказав Вам хтось, кого Ви найбільше любите і поважаєте і кому найбільше довіряєте, щоб воно могло ввійти в Ваші серця як могутній імпульс до нового життя, як вітхнення до нової праці, до перебудови Вашого власного «я» відповідно до нового світогляду. 
Дожили ми великих, переломових подій. Те, що наповняло наші серця тугою і завистю при читанні подій таких бурливих літ, як 1789 або 1848, тепер на наших очах. І не то на наших очах: бурлива хвиля історії захапує нас самих, ставить нашу націю майже в центрі випадків. 
Схід Європи, а в тім комплексі також наша Україна, переживає тепер весняну добу, коли тріскає крига абсолютизму та деспотизму, коли народні сили серед страшних катастроф шукають собі нових доріг і нових форм діяльності, коли невимовне горе, вдіяне народам дотеперішнім режимом, порушило найширші верстви і найглибші інстинкти людської душі до боротьби, якої результатом мусить бути повний перестрій зразу державного, а далі й громадського, соціального порядку Росії, а в тім комплексі й України. 
Ви, молоді приятелі, що з зацікавленням читаєте новини з Росії, чи подумали Ви про значення тих подій для нашої нації, для нас усіх, для кождого з нас особисто? Адже ж всесвітня історія не історія героїв, а історія масових рухів і перемін; а ми ж кождий особисто хіба не часть тої маси, яка сими подіями покликана до руху та переміни? Чи подумали Ви над сим, куди можуть повести нас ті рухи, якою луною в особистім житті кождого з нас можуть відбитися ті переміни і які обов'язки на кождого з нас накладає теперішня хвиля? Мені здається, що як люди, обдаровані свідомістю і даром думки, ми всі повинні про се думати, думати більше й інтенсивніше, ніж про все інше, що нас цікавило досі. Бо приходить велика доба, і горе нам, горе нашій нації, коли велика доба застане нас малими і неприготованими! 
Велика доба для нашої нації почнеться з хвилею, коли в Росії упаде абсолютизм. Остатні події показують, що той упадок уже не за горами. Коли вірити рескриптові царя до міністра Булигіна, яким поручено міністрові поробити приготування до скликання вибраних репрезентантів народу на наради в справах державних, то виходило би, що сей упадок уже наступив, бодай у принципі. Звісно, тому царському рескриптові не можна признавати серйозного значення, але й се також симптом упадку самодержавства, що на такі рескрипти ніхто не звертає особливої уваги; значить, історія вже попливла іншим руслом. 
Упадок абсолютизму в Росії – що він значить для нас? Який наступник замінить його? 
Сей наступник, то не жоден таємний незнайомий, не жоден сфінкс із закритим лицем. Він давно відомий і виразно зазначив свою фізіономію вже в дотеперішній історії Росії: се буде лібералізм капіталістичного складу. Се буде ліберальний, по-європейськи освічений російський дідич, польський шляхтич, багатий фабрикант, купець, адвокат, професор, журналіст, лікар і в якійсь невеличкій мірі інтелігентний пролетарій. Ось хто надасть фізіономію новому режимові Росії – капітал і інтелігенція. Історичні дворянські традиції в Росії не сильні і такого феодального, конституційним покостом1 від біди помальованого режиму, який маємо в Галичині, – в Росії і на Україні, мабуть, не буде. Певна річ, російський лібералізм виявляє вже тепер і виявить по своїм запануванні інші, так само небезпечні прикмети. Він сильно теоретичний і доктринерський, а доктринери, навіть ліберальні, все і всюди бували найгіршими і найшкідливішими політиками. Доктрина – се формула, супроти якої уступають на задній план живі люди й живі інтереси. Доктрина – се уніформ, стрихулець2, ворог усяких партикуляризмів. Доктрина – се зроду централіст, що задля абстрактних понять не пощадить конкретних людей і їх конкретного добробуту. Ми, українці, бачили досі мільйони прикладів, як знущався над живими людьми й націями абсолютизм, узброєний трьома доктринами: православіє, самодержавіє й обрусеніє. Сі доктрини ввійшли занадто глибоко в тіло і кров російської суспільності, щоб тепер, коли при кермі замість всевладного чиновника стане всевладний російський ліберал, ми могли надіятися наглої і основної зміни в самім режимі. Нехай і так, що доктрина православія стратить своє жало ексклюзивності (ліберал тим і ліберал, що до обрядових доктрин йому байдуже); але доктрина самодержавія й обрусенія дуже легко може подати собі руку з ліберальним доктринерством: вистарчить замість самодержавної особи поставити самодержавну ідею – ідею нероздільності й єдності Росії, непорушності російського великодержавного становища і фундаментального, кат'екзохен державного становища «русского», т. є. великоруського народу, – і маємо знов продовження дотеперішньої політики руйнування, визискування та оглуплювання окраїн для «добра» центра, маємо національний автократизм у ліберальнім і конституційнім плащі, на взір угорського. 
Задатків для такого ліберального автократизму бачимо в російській суспільності дуже багато. Їх систематично плекала і підготовлювала вся дотеперішня чиновницько-автократична школа, привчаючи суспільність ігнорувати все органічно виросле, своєрідне, партикулярне й індивідуальне, погорджувати ним як дрібним і ретроградним або ломити його як незгідне з одноцільним характером Росії (безцільне і безглузде топтання України, Польщі, Литви, Фінляндії і т. д.). Тільки там, де сей доктринерський автократизм стрічав діяльний, організований, елементарний опір, – у Польщі, в Фінляндії, потроху в Литві, – він нарешті виявляв склонність до концесій, а бодай до якихось пертрактацій3. Доктринерові, засліпленому в своїх формулах, можуть заімпонувати тільки тверді факти, об які він раз-другий розіб'є собі голову. 
Найменше такого опору знаходив собі автократичний доктринаризм на Україні. Не тому лише, що українське слово було сковане і закнебльоване4, а головно тому, що велика часть світлих українців, вихована в тих самих ідеях автократичного доктринерства, й сама ігнорувала свій український партикуляризм, у душі стидалася його, в душі признавала себе gentе Ukraiпі, паtіопе Rиssі5, в душі й явно дорожила й дорожить фантомом «великої, неподільної Росії». 
Перед українською інтелігенцією відкриється тепер, при свобідніших формах життя в Росії, величезна дійова задача – витворити з величезної етнічної маси українського народу українську націю, суцільний культурний організм, здібний до самостійного культурного й політичного життя, відпорний на асиміляційну роботу інших націй, відки б вона не йшла, та при тім податний на присвоювання собі в якнайширшій мірі і в якнайшвидшім темпі загальнолюдських культурних здобутків, без яких сьогодні жодна нація і жодна хоч і як сильна держава не може остоятися. 
Величезні трудності тої задачі стануть Вам ясно перед очима, коли подумаєте про той стан, у якім застає Україну нова доба. Без власних шкіл і без виробленої освітньої традиції, без перейнятого освітніми і народолюбними думками духовенства, без популярного і вищого письменства, яке могло би бодай на першій гарячій порі заспокоювати всі духові потреби величезної маси, без преси, яка могла б ясно держати і систематично боронити стяг національності та приложеної до місцевих потреб, свобідної культурної праці, без надії на сильну фалангу вповні свідомих і на висоті сучасної освіти стоячих репрезентантів у законодатних тілах і без міцної опори в масах народу та інтелігенції навіть для тих немногих репрезентантів, що забажають вповні відповісти своїй національній і культурній задачі, наша Україна готова знов опинитися в ролі ковадла, на якому різні чужі молоти вибиватимуть свої мелодії, або в ролі крілика, на якому різні прихильники вівісекції будуть доконувати своїх експериментів. 
От тут і стає перед нами, галичанами, а особливо перед Вами, молоді приятелі, велика історична задача – допомогти російській Україні в тяжких переломових хвилях і потім, у печатках, у закладинах великої праці – здвигнення нашої національної будови в усій її цілості. Перед Вами стоїть задача й обов'язок – віддячитися російській Україні за все те духове й матеріальне добро, яке вона досі давала нам. Чи і наскільки ми почуємося до того обов'язку, чи і наскільки совісно, розумно, обдумано візьмемося до його сповнювання, від того буде залежати в дуже великій мірі наша будущина яко нації, здібної зайняти місце в хорі інших культурних націй. 
Досі я ждав і надіявся, що хтось ближчий Вам і авторитетніший для Вас забере голос у сій справі, що наша щоденна преса зверне на неї свою увагу, що підіймуть її ті, що люблять видавати себе за батьків і провідників народу. На жаль, я не діждався сього. Значна часть тих наших світочів, опанована театральним питанням, не бачить поза ним світа; інші, що заховали собі в тій справі незалежність суду і дивляться на неї критично, не мають чи сили, чи відваги піднести свій голос і вказати ясно і виразно величність теперішньої хвилі і великий трагізм нашого положення в ній і неминучу конечність – якнайшвидше, якнайосновніше змінити курс нашого національного корабля, настроїти всі наші думки, плани, програми на інший діапазон. Ми мусимо навчитися чути себе українцями – не галицькими, не буковинськими українцями, а українцями без офіціальних кордонів. І се почуття не повинно у нас бути голою фразою, а мусить вести за собою практичні консеквенції. Ми повинні – всі без виїмка – поперед усього пізнати ту свою Україну, всю в її етнографічних межах, у її теперішнім культурнім стані, познайомитися з її природними засобами та громадськими болячками і засвоїти собі те знання твердо, до тої міри, щоб ми боліли кождим її частковим, локальним болем і радувалися кождим хоч і як дрібним та частковим її успіхом, а головно, щоб ми розуміли всі прояви її життя, щоб почували себе справді, практично частиною його. 
Не забувайте, що ми досі в Галичині жили з національного погляду крайнє ненормальним життям. Велика більшість нашої нації лежала безсильна, закнебльована, а ми, маленька частина, мали свободу рухів і слова. І нам іноді здавалося, що ми – вся українська нація, що ми її чільні ряди, її репрезентанти перед світом. Тепер, коли на російській Україні не сьогодні то завтра повстануть десятки таких центрів, якими тепер являються Львів та Чернівці, ся наша передова роля скінчилася. Ми мусимо почувати себе не піонерами, але рядовими в великім ряді і не сміємо своїх дрібних, локальних справ виставляти як справи всенародні, своїх дрібних персональних амбіцій висувати на першу лінію загального інтересу. 
Тепер навіть наші основні національні питання, хоч довго ще не зійдуть із денного порядку, мусять підпасти значній переміні фронтів. Нам треба ясно зрозуміти і відчути і мати на тямці, що польсько-українське питання не буде відтепер рішатися у Львові, але обхопить бойову лінію безмірно ширшу і кождий його етап буде рішатися і у Львові, і в Чернівцях, і в Кам'янці-Подільськім, і в Житомирі, і в Києві. Так само наша галицька та буковинська боротьба з москвофільством відтепер мусить виглядати зовсім інакше, бо й її терен розшириться безмірно, а її зміст поглибиться відповідно до того, як вона розростеться до розмірів боротьби всеукраїнського національного почуття з винародовляючими претензіями «державної» великоруської нації. І наші відносини до євреїв мусять улягти значній переміні, коли нашій нації прийдеться «автономно» гоїти гнилі рани, завдані їй московським чиновництвом через ціловікове нагромаджування жидів на нашій території при помочі т. зв. «черти осідлості» та через варварські та нелюдські експерименти урядового аранжування антижидівських розрухів, щоб ними відводити від себе вибухи народної розпуки та обурення. 
І всі, всі наші національні та громадські питання мусять улягти основній переміні, коли впадуть дотеперішні китайські стіни, які ділять нас від України. (Наша література і преса мусить перейти на вищий рівень, коли не захоче гинути в конкуренції з тим типом літератури і преси, що виробився в Росії, невважаючи на цензурний тиск, а може, власне завдяки йому). Тісніші, частіші, ближчі зносини з закордоновими українцями мусять виробити у нас ширший, свобідніший світогляд, щиріші і свобідніші товариські форми, як ті, що виробилися у нас під шляхетсько-польськими або буршівсько-німецькими впливами. Наш голосний, фразеологічний та в більшій частині нещирий, бо ділами не попертий патріотизм мусить уступити місце поважному, мовчазному, але глибоко відчутому народолюбству, що виявляє себе не словами, а працею. Наша масова інерція, що приймає безкритично слова тих, які сим чи іншим припадком були поставлені «на чоло народу», стали послами, професорами, головами товариств і т. і., мусить уступити місце живій, критичній праці думок і готовності – все і всюди подати й свій голос у загальній справі, виконувати діяльно, на власне ризико, але з повною свідомістю своє горожанське право. Наша аж до границь безхарактерності посунена толеранція хиб та слабостей наших ближніх, навіть тоді, коли вони зі сфери приватних відносин переходять у сферу товариської та громадської діяльності, мусить уступити місце живішому моральному почуттю і енергічнішій реакції проти усякої моральної гнилизни, що грозила б розпаношитися в наших товариських відносинах. Інакше, мої дорогі приятелі, ми тут, у Галичині та Буковині, замість духового центру України зробимося гнилим і смердючим боляком, який з обридження оминатиме кождий свідомий українець, що заховав іще живе почуття самоповаги. 
Отеє моральне переродження, яке вповні доконається, певно, не швидко, аж наслідком праці поколінь, та до якого імпульс кождий із нас повинен дати сам собі, власною постановою, буде першою умовою можності тіснішого, дружного і продуктивного співділання нашого з закордоновими українцями. Якби Ви знали, мої молоді приятелі, скільки зневіри, розчарувань та знеохоти нагромадили дотеперішні зносини галичан та буковинців із Україною, скільки сорому та прикрості робили не раз українцям наші «національні», а властиво місцеві хиби – неточність, балакучість та пустомельство, брак характерності, індиферентність та моральна грубошкірність, байдужність до важних загальних справ, а завзятість у дрібницях, пуста амбітність та брак самокритики, парадування європейськими формами при основній малоосвітності та некультурності, якби Ви знали і відчували се так, як сього вимагає теперішня хвиля, то я не сумніваюся, що в серці кождого з Вас знайшлась би моральна сила, щоб сказати собі і покласти Ганнібалову присягу6: віднині доложу всякого зусилля, щоб увільнитися від тих хиб, поводитися краще, працювати пильніше над собою. 
Та все те кажу лише для Вас, особливо для тих, хто захоче мати зносини з українцями, щоб охоронити його і тих, із ким він буде мати зносини, від прикрих розчарувань. А головна річ у тім, чим можемо ми, галичани й буковинці, в разі свобідніших відносин у Росії, допомогти Україні. На капітали ми не багаті, та й не капіталів потребуватимуть від нас українці. Так само дурять себе ті галичани та буковинці, які вже тепер облизуються, надіючися, що свобода в Росії створить їм дорогу до роблення інтересів, до корисних посад та сутих доходів без праці. Певна річ, у порівнянні до нашої заробкової мізерії російські відносини не одному можуть видатися блискучими, але не треба забувати, що на легкі заробітки та на масні посади всюди конкурентів багато, а спеціально Росія багата на таких «ташкентців»7, із якими наші кандидати не легко витримають конкуренцію. Та й не «ташкентців», не аферистів, не спекулянтів на легкий хліб потребує від нас Україна, і коли ми нічого іншого, ліпшого не зуміємо дати їй, тоді сором і ганьба нам! 
Не заімпонуємо ми українцям і своєю інтелігенцією, своїм рівнем теоретичної освіти. Лиха доля змусила нас виростати і вчитися в краю, де завдяки шляхетському режимові наука вважається небезпечним оружжям, якого не слід давати в руки суспільності, де шкільне навчання в самім зароді затруєне конфесійними, політичними та національними передсудами, де свобідна критика виелімінувана з виховання, де панує т. зв. Brotstudium, навчання для хліба, для кар'єри, навчання, тісне та далеке від тої широкої гуманності, що лежить в основі західноєвропейського, а подекуди навіть російського вищого шкільництва. Отже, й тут не багато чим можемо стати в пригоді українцям. Щонайбільше хіба яко вчителі язиків – німецького, польського, потроху класичних, бо наука язиків у наших школах трактується справді ліпше, як у російських. Хоча й тут треба сказати, що останні роки зазначили поворот на гірше, і, приміром, знання німецького язика, яке виносять молодші генерації з галицьких гімназій, може довести до розпуки всякого, хто ставив би до того знання якоїсь хоч трохи вищої вимоги8. 
Подумає дехто, що бодай нашими шкільними книжками, що обіймають уже повний курс народної і середньої школи, можемо прислужитися українцям. На жаль, треба сказати, що й ся надія марна. Наші шкільні підручники, знов-таки в значній мірі завдяки пануючому в Галичині режимові, переважно неоригінальні, основані на перестарілих педагогічних принципах, а деякі надто такі далекі від рівня сучасної науки (приміром, природописні), що про безпосереднє користування ними в українських школах у Росії не може бути ані бесіди і вони щонайбільше можуть пригодитися авторам нових підручників задля своєї термінології. 
Та проте є у нас дещо таке, що може стати в пригоді українцям у Росії. Маю на думці той практичний смисл, привичку більше додивлятися до конкретних фактів, як до теорій, і більше вироблену привичку до публічного життя, до організацій і парламентаризму. Надто довголітня боротьба за національні права виробила у нас певну традицію і немалий засіб досвіду в таких справах, що все може дуже пригодитися тепер, коли й російську Україну жде перспектива проходити ту саму школу поміж двома огнями – польським і московським. Правда, і ті добрі прикмети в душній галицькій атмосфері дуже часто переходять на хиби, на тісноворість, боязливість, байдужність до всяких смілих поривів і заскорузлість у своїм тіснім кружку, та тут уже певно нове історичне життя в ширших межах само собою швидко здужає усунути ті хиби. 
Я бажаю тільки одного – звернути Вашу увагу, молоді приятелі, звернути увагу всеї суспільності на ту велику історичну хвилю, якої наближення чуємо всі. Нам прийдеться змобілізувати всі свої сили, щоб задоволити потреби тої хвилі. Та поки ще вона не надійшла, до праці, молоді приятелі, до інтенсивної, невсипущої праці над собою самими! Здобувайте знання, теоретичне й практичне, гартуйте свою волю, виробляйте себе на серйозних, свідомих і статечних мужів, повних любові до свого народу і здібних виявляти ту любов не потоками шумних фраз, а невтомною, тихою працею. Таких мужів потребує кожда нація і кожда історична доба, а вдвоє сильніше буде їх потребувати велика історична доба, коли всій нашій Україні перший раз у її історичнім житті всміхнеться хоч трохи повна горожанська і політична свобода. 

Примітки 
Як редактор ЛНВ і один із редакторів видань Українсько-руської національної спілки, де містяться також переклади з німецької мови, я дуже часто маю нагоду діставати до рук переклади наших молодих студентів із німецької мови і мушу тут заявити, що ті переклади з двома-трьома виїмками – просто скандальні і друкувати їх можна, хіба доконавши таких численних та основних поправок, що первісний скрипт не раз зовсім щезає під ними. Просто жаль робиться хлопців, що не раз над такими перекладами задають собі немало праці, надіючися заробити дещо, і, очевидно, й самі не підозрівають того, як мало вони розуміють перекладане. Додайте до того, що вони, особливо ті, що повиходили з руських гімназій, звичайно так само мало володіють руською мовою і виявляють цілковитий брак вправи – думати нею і передавати чужі думки. Се таке соромне свідоцтво теперішнього стану нашої середньої освіти, що попросту не знаєш, що й думати про неї. 

1. Покост – оліфа, лак (пол). 
2. Стрихулець – паличка для розрівнювання. Тут: зрівнялівка. 
3. Пертрактація – тут: поступка (від латин. pertractabilis – піддатливий). 
4. Заткнуте кляпом (від нім. knebeln). 
5. З походження українцем, руської нації (латин.). 
6. Присяга Ганнібала бути непримиренним ворогом Риму, прийнята карфагенським полководцем ще в дитинстві. 
7. І.Франко має на увазі сатиру М.Є. Салтикова-Щедріна “Господа ташкентцы”  
8. Мається на увазі проголошене царським урядом 6 серпня 1905 року рішення про утворення Державної думи. Виборчий закон, згідно з цим рескриптом, було підготовлено міністром внутрішніх справ О.Г. Булигіним. 

Післяслово

Усвідомивши силу і необхідність візії майбутнього для особи, компанії та суспільства, ми можемо по-новому прочитати деякі документи з нашої історії. Безперечно, маємо перейнятися контекстом і логікою подій тих часів, але беру на себе сміливість висловити думку, що у ключовій площині деякі повідомлення мають таки потужний, позачасовий характер, актуальний великою мірою і для сьогоднішнього уважного читача. 
Де рамки “моїх” інтересів? Де моя відповідальність? Яка моя роль і чому саме така? Це низка запитань, на які ми часом радо знайшли б відповідь у “простіших” формах організації – компаніях, які мають можливість більш-менш точно сформулювати свої цілі у стратегічній перспективі. У “складніших” суспільних утвореннях, таких як країна, нація, регіональна спільнота, відповідно деколи треба вимагати від себе підходу іншого рівня. Цей рівень дав би змогу осягнути тенденції, самостійно визначити своє реальне місце, ролі і задачі, які б відповідали потребам цих “абстрактних” утворень, чиєю логікою розвитку ми “чомусь” повинні перейнятись. І бажано зробити це свідомо. 
Перед нами ще один блискучий приклад підходу такого рівня від Івана Франка. Праця зі, здавалось би, відомих для нас з історії революційних часів початку ХХ століття. Це один із тих історичних моментів, коли настає час істини, час власного вибору, до якого мусиш бути готовий, а може, який і готуватимеш сам. Принцип “якщо ти не цікавишся Цим, то Це зацікавиться тобою” – в багатьох речах універсальний. Для декого розуміння цього принципу вже може стати стимулом до дії, для інших і того не досить – аби власний “кокон комфорту” не був зачеплений. Для ще інших з'являється нагода покрасуватися на трибунах, телеекранах тощо. І зрештою, для “нормальної” більшості це час невдячної матеріально, щоденної, кропіткої праці. Саме вона, мабуть, і є тим єдиним чинником, який, помножений на свідоме розуміння “для чого” і “чому”, вибудовує новий фундамент для розвитку спільноти в цілому. 
Отже, приклад пошуку того “як?” і “чому?, “задля чого?” і “чому саме так?” – у запропонованій вище праці. 

Олександр Саврук
Сторінки:
1
2
3
4
5
6
7
8
21
попередня
наступна