Украина сняла с себя ответственность за захваченные Россией земли Донбасса. Об этом в комментарии порталу «Главное» сказал эксперт по международным отношениям Института открытой политики Евгений Петренко.

«Украина заявила о приостановлении выполнения Европейской конвенции по правам человека на оккупированных землях. А этот документ имеет серьезное международное значение. Мировое сообщество заметит этот сигнал Киева. И это гораздо лучший способ показать, что Россия ведет войну в Украине, нежели объявление военного положения», - считает Петренко.

По его мнению, президента призывали ввести военное положение только те политические силы, которые хотели сыграть на этом в свою пользу.

«Приостановление выполнения ряда статей Европейской конвенции по правам человека освобождает Украину от ответственности перед захваченными землями. Киеву не придется платить зарплаты, так как эта местность официально признается оккупированной Россией. И все разговоры о якобы «гражданской войне» теряют всякий смысл. Украина пошла на этот серьезный шаг на международной арене, потому что появилось множество доказательств факта оккупации. Большую роль тут сыграло пленение двоих российских ГРУшников. Но, кроме того, были моменты, которые не появляются в публичной плоскости», - отметил он.

Кроме того, Петренко обратил внимание на то, что Совет Безопасности ООН практически единогласно поддержал Украину, и лишь Китай занял двоякую позицию.

«А значит весь мир понимает, что Россия ведет войну против Украины. А этот документ, который мы направили в Совет Европы, освобождает Киев от обязанностей, которые он просто не может выполнять в силу объективных причин. У нас забрали нашу землю, правомочность, суды, бюджетную структуру и инфраструктуру. Так как мы при этом можем за что-то отвечать и платить бюджетникам? Россия держит границу с Украиной под своим контролем, но при этом не собирается помогать оккупированным территориям, и хочет переложить всю ответственность на нас. И Украина наконец-то сказала свое слово в этом вопросе»,- резюмировал эксперт.

Отметим, Украина официально направила в Совет Европы обращение о приостановлении выполнения ряда статей Европейской конвенции по правам человека. В этом документе Киев впервые формально заявил на международном уровне, что зона АТО оккупирована Российской Федерацией.
Источник:Новости Facenews-http://www.facenews.ua/news/2015/275213/

Україна останнім часом явила світу дві блискучі революції. Але при цьому не народила жодного сильного революціонера-реформатора національного рівня. В чому справа?

Справді, варто лише жителю нашої благословенної країни добратися до влади за допомогою обов’язкової ультрапатріотичної риторики і обіцянок негайно озолотити своїх виборців, як він враз забуває про свої обіцянки й негайно намагається владу конвертувати в приватну власність і якомога краще облаштувати власний хутір.

Може це не стільки провина, скільки біда українська, але це точно спадкова й закорінена століттями невіра у власну державу та її перспективу й прагнення убезпечити себе й свою родину в сприятливих умовах виживання.

Досі так вчиняли практично всі, хто займав високі кабінети на Печерських пагорбах. І від спокус негайно і якнайкраще влаштувати власний хутір за державний кошт мало хто втримувався. На бік пограбованого й знедоленого народу ставали лише тоді, коли самі опинялися жертвами свавілля.

Класичний варіант – історія Богдана Хмельницького. Успішний чиновник Речі Посполитої, учасник багатьох військових операцій, друг короля. У істориків є підозра, що він і українцем себе ніколи не ідентифікував, і мови української не знав, бо був із родини такого ж успішного польського чиновника. Хоч сім’я й була православного віросповідання.

І лише після того, як Богдану-Зіновію запалили його хутір, відібрали дружину, убили сина – тільки тоді він став національно свідомим патріотом. Але, як відомо, не до кінця. Бо в підсумку здав іншому пану національні інтереси власного народу.

Зрозуміло, що в генах українців досі сидить геноцидний синдром і всесвітній переляк тотального винищення. Колись цей жахливий спадок буде подолано. Якщо збережеться сама Україна до того часу.

Але сильні особистості, здатні об’єднати країну, акумулювати навколо себе силове поле будівництва модерної держави, потрібні вже сьогодні.

Несподівано виявилося, що сучасна владна еліта навіть маючи чверть столітній досвід державного управління, фатально неспроможна приймати стратегічні рішення, не розуміється на державній кадровій політиці, не вміє поступатися власними інтересами заради загальнонаціональних.

І коли країна опинилася на межі виживання перед зовнішньою агресією, жоден політик, а вони здебільшого є досить заможними людьми, великими бізнесменами, не вийшов з ініціативою про створення Фонду національного порятунку, який би сформували українські багатії.

Аби новоспечені олігархи, мільярдери, мультимільйонери потривожили б свої кіпрські і не тільки кіпрські рахунки й віддали бодай чверть власних статків на оснащення українських Збройних Сил.

І тоді не довелося б волонтерам збирати в пенсіонерів копійки на армію. І тоді не довелося б президенту ходити по світу з протягнутою рукою. В той час, коли в цій руці власних кілька мільярдів подзенькує. Ну не в руці, звичайно. Але є.

Хоч це зароблені гроші. Родина Порошенків, на відміну від інших українських олігархів, організували надзвичайно успішний бізнес із власною торговою маркою. Але мабуть саме тому і варто було б ініціювати створення такого Фонду і започаткувати особистий приклад пожертви.

Та й голова адміністрації президента – мільйонер і мав би чи не першим підтримати свого патрона, адже два роки тому всього за кілька сотень мільйонів доларів дуже вигідно продав власний медіа-холдинг ненависному режиму Януковича.

А міністри? А голови обласних держадміністрацій? А судді? А прокурори? А керівники СБУ, МВС до районного рівня включно?

Невже українці ментально не здатні самоорганізуватися? Звичайно здатні. Й історія рухів опору, героїчного самозречення, неймовірної жертовності задля загальної справи тому підтвердження.

Та й сучасна історія свідчить, що жодна країна в світі не може похвалитися таким масовим і ефективним рухом волонтерів, котрі спочатку утримували Майдан, а далі зібрали до купи українську армію, нагодували її, одягли, озброїли. І звідки все це взялося?

Все ж світова історія свідчить, що кардинальні реформи в суспільстві завжди пов’язуються з конкретним історичним персоналіями. Починаючи з Древньої Греції, де Солон, а вслід за ним Перікл створили не тільки суперуспішне місто-державу Афіни. Вони фактично створили середземноморську цивілізацію.

Але, то таке… Діло давнє.

Та модернізація США асоціюються з іменем Рузвельта. Франції – з де Голлем. Німеччини – з Аденауером. Сінгапура – з Лі Куан Ю. Китаю – з Ден Сяопіном. Врешті реформи Польщі – з Бальцеровичем. Чехії – з Клаусом, Словаччини – з Дзуриндою і Міклошем. Грузії – з Саакашівілі та Бендукідзе.

А з ким асоціюються реформи в Україні? Правильно, з Віктором Януковичем…

Гаразд, якщо в Петра Порошенка і Арсенія Яценюка нічого не вийде, хоч вони ще мають геть невеликий шанс для рішучих дій (!) чи просто вийде їхній час, хто може прийти їм на зміну? Юлія Тимошенко? Віталій Кличко? Андрій Садовий? Дмитро Ярош? Анатолій Гриценко? Єгор Соболєв? Борис Філатов? Олег Ляшко?

Справді, це все цікаві особистості. Але в жодного з них немає загальнонаціонального масштабу. Навіть у Юлії Тимошенко, котра в тюрмах втратила велику частину свого драйву, а потім не відчула зміни суспільних настроїв і досі не вписалася в них. І нині займає нішу маргінального лідера, борючись із урядовими млинами тарифів ЖКГ.

Всі щойно згадані українські сучасні політики не несуть нових ідей, інноваційних рішень для країни, вони не мають реального плану системних трансформацій. Принаймні, українцям невідомо про їхні задуми.

І вони, врешті, ні з чим не асоціюються. Хіба що з вилами. Або з тарифами. Або з перемогами на рингу. Або з досить успішним урядуванням в окремо взятому місті. Або зі створенням нового невеликого відомства, котре має боротися з тотальною українською корупцією. Або з успішним блогерством.

Що з усього цього може дати підстави на обрання офіційним лідером країни, котра потребує нагальних системних радикальних змін? Так, небагато. Але якщо вони всі зберуться гуртом і домовляться? Це звичайно надто фантастичний сценарій для України. Але…

Але, на всякий випадок, я б на місці президента, не чекаючи допомоги заклятих друзів, які готові за найменшої нагоди пустити йому "червоного півня", справедливо дорікаючи за процвітання його суперуспішного бізнесу в час кризи і війни, сам би своїми руками запалив би власний хутір і взявся б до нагальних державних справ.

На які, врешті, сам визвався. І щонайшвидше прагнув би показати результат. Так стають національними героями. Або ізгоями.

Власне, про це йому детально розповість Михайло Саакашвілі. Може, саме для цього Порошенко й призначав знаменитого грузинського реформатора губернатором Південної Пальміри?

Але Міхо – це ракетний двигун біля пошарпаного вітчизняними дорогами і ментальними страхами українського "Богдана". І тут або "Богдана" треба нагально готувати до злету, або не чіпляти того клятого двигуна. Бо Болівар не винесе двох протилежностей…

Віктор Мороз, для УП

Розслідування було опубліковано на сайті телеканалу в середу, 10 

 червня, передає "Дождь".

Савельєв, Мамаюсупов і Кардаполов загинули 5 травня 2015 року.

Як зазначає Sky News, в 16-й бригаді спецназу в розмові з журналістами заперечували, що чули про яких-небудь із загиблих. Команда телеканалу вирушила в села в центральній і південній частині Росії, щоб знайти їх могили.

Могилу Савельєва журналісти знайшли на маленькому кладовищі в Тамбовській області, в декількох кілометрах від місця, де дислокується 16-та бригада. Савельєв помер за тиждень до свого 21-го дня народження. На обрамленій фотографії він носить форму російського десантника, таку ж, як носять в 16-й бригаді.

На його могилі був вінок, адресований "Захиснику Вітчизни, від Міністерства Оборони Російської Федерації". Інші квіти були підписані: "Від товаришів" і "Від командування частини".

Жінка, знайома з родиною Савельєва, сказала, що він "загинув героїчно", але попросила не називати її ім'я, побоюючись наслідків висловлювання.

"Їх відправили в Ростов і в Україну. В Україні все робиться тихо ... Ми не знаємо, де саме, але десь там ... Це, звичайно, вина України в тому, що він помер. Це ганьба, що ми вмираємо не за нашу батьківщину", - заявила вона.

Потім журналісти Sky News вирушили в Татарстан, де жив Тимур Мамаюсупов. На його могилі журналісти виявили такі ж вінки і ту ж дату смерті.

Sky News знайшов у соціальних мережах фотографії, на яких Мамаюсупов позував з прапором спецназу і медаллю "За повернення Криму". Також були фотографії, на яких він стояв з прапором самопроголошеної "Луганської народної республіки" на тлі бронетранспортера.

Мати загиблого розповіла журналістам, що вона отримала повідомлення про смерть від військових, в якому було сказано, що її син помер "на Північному Кавказі", але конкретне місце смерті вказано не було.

Відзначається, що російські ЗМІ не повідомляли про жертви серед військових близько 5 травня. Таких повідомлень не надходило і від місцевих груп бойовиків, "для яких смерть російського солдата була б потужним інструментом пропаганди".

Гузель Мамаюсупова зазначила, що вона переживала, що її сина могли відправити в Україну, і він сказав їй, що він відправиться, якщо його попросять.

"Коли він був у відпустці, я сказала йому: "Якщо тебе відправлять в Україну, дай мені знати". Він сказав: "Мам, якщо вони відправлять мене в Україну, я поїду, я не буду відмовлятися, але я попереджу тебе про це". Він мене не попереджав", - розповіла жінка.

Третій загиблий, Іван Кардаполов, був похований у селі поруч з російсько-казахстанським кордоном. І на його могилі були ті ж вінки і та ж дата смерті.

Місцевий житель, який вирішив провести власне розслідування, стверджує, що брат загиблого розповів йому, що на похоронах були офіцери Федеральної служби безпеки, які просили скорботних зняти їх парадну уніформу. Але ті відмовилися і віддали свій останній борг у військовій формі.

Родині Кардаполова також повідомили, що спецназівець загинув на Північному Кавказі, але не назвали конкретного місця смерті.

Деякі друзі загиблого з села розповіли, що він помер в Україні.

"Його племінниця сказала, що він був в Україні, там він помер... Повідомлення про смерть прийшло, офіцер вербування приніс його особисто", - заявив чоловік.

Інший чоловік сказав, що Кардаполов помер в Донбасі. За його словами, на похоронах були десантники, але сам Іван "був спецназ".

Журналісти Sky News зв'язалися з російським блогером Русланом Левієвим, який також розслідував смерті трьох спецназівців. За його словами, багато родичів Кардаполова і Мамаюсупова писали в соціальних мережах, що вони померли на війні.

"Ми всі знаємо, що немає війни на Північному Кавказі, зараз там немає антитерористичних операцій. Є тільки одна війна, і вона на сході України", - зазначив Левієв.

Блогер розповів журналістам, що йому погрожують вбивством, і показав фотографію похоронного вінка з його ім'ям. Однак він рішуче налаштований продовжувати своє розслідування.

Британські журналісти відправили запити про цих спецназівців в міністерство оборони Росії і ФСБ, але відповіді поки не отримали.

Після перших публікацій, де згадувалися прізвища Кардаполова, Мамаюсупова і Савельєва президент Росії Володимир Путін підписав указ, який відносить до державної таємниці відомості про військових, загиблих при спецопераціях в мирний час.