Саме так - сьогодні, 28 серпня 2013 року, виповнюється рівно 14 (чотирнадцять!!!) років, як один з моїх підзахисних знаходиться за ґратами БЕЗ ВИРОКУ.       

Ви запитаєте — як же ж так може бути в державі, яка несеться в Євросоюз так швидко, що аж тапки злітають?

А запросто!

Маріянчук Василь Петрович, якого журналісти називають Вася Чеченський або Вася Бухгалтер, обвинувачується в бандитизмі, умисних вбивств та інших злочинах. Разом з ним проходять по справі за аналогічні й інші злочини багато інших осіб.

До притягнення до кримінальної відповідальності по даній справі Маріянчук раніше звинувачувався за скоєння аналогічних злочинів, скоєних  групою осіб. У ході досудового слідства у цій справі він був оголошений в міжнародний розшук, затриманий в Угорській республіці 28 серпня 1999 року та етапований в Україну, де йому було обрано запобіжний захід у вигляді взяття під вартою за ст. 69 КК України. Однак 28 лютого 2000 року, після екстрадиції і взяття під варту, кримінальну справу за вищевказаними статтями щодо нього було закрито слідчим прокуратури Одеської області на підставі п. 2 ст. 213 КПК України (недоведеність участі обвинуваченого у вчиненні злчину).

Але того ж дня, 28 лютого 2000 року, Маріянчука було затримано в якості підозрюваного, а 2 березня 2000 року - взято під варту за санкцією прокурора м. Одеси. Надалі йому було пред'явлено обвинувачення у вчиненні бандитизму, умисних вбивств, інших злочинів, і справу для розгляду по суті направлено до Апеляційного суду Одеської області. 23 травня 2005 року Апеляційним судом Одеської області кримінальну справу за обвинуваченням Маріянчука, з виділенням в окреме провадження, направлено на додаткове розслідування, а запобіжний захід з утримання під вартою змінено на підписку про невиїзд.

В ухвалі Апеляційного суду Одеської області від 23 травня 2005 року зазначалося, що Маріянчук В.П. був притягнутий до кримінальної відповідальності з порушенням норм міжнародного права, у зв'язку з чим весь термін його утримання під вартою з 28 лютого 2000 р., тобто з моменту припинення кримінальної справи, за якою він був виданий  Україні Угорської стороною, був незаконним: «... з матеріалів справи вбачається, що всі вказані злочини, у вчиненні яких в даний час звинувачується Маріянчук В.П., були вчинені до його затримання і видачі Угорської стороною в Україну. Таким чином, притягнення Маріянчука В.П. до кримінальної відповідальності, пред'явлення йому обвинувачення у повному обсязі, а також проведення досудового слідства у справі суперечить ч. 1 ст. 14 Європейської конвенції про видачу правопорушників (1957 року), яка передбачає, що видана особа не може переслідуватися, засуджуватися або затримуватися з метою виконання вироку чи постанови про утримання під вартою ні за яке правопорушення, вчинене до її видачі, крім правопорушення, за яке воно було видано. Винятком із зазначеного положення згідно з п. п. а), б) ч. 1 ст. 14 Європейської конвенції про видачу правопорушників (1957 року), є наступні умови:

а) якщо сторона, яка його видала, на це згодна;

б) якщо ця особа, маючи можливість залишити територію сторони, якій вона була видана, не зробила цього протягом 45 діб після його остаточного звільнення, або, залишивши цю територію, знову туди повернулася.»

Як неважко здогадатись, в матеріалах справи відсутня згода Угорської сторони на притягнення Маріянчука до кримінальної відповідальності. Також не була дотримана органами слідства і друга умова, оскільки після затримання Маріянчука в Угорщині 28 серпня 1999 і його передачі  Україні - він з під варти практично не звільнявся, і йому не надавалася встановлена Конвенцією можливість залишити територію України.

Що ж відбувалося далі?

Замість того, аби звільнити Маріянчука, його 23 травня 2005 року було затримано слідчим Генеральної прокуратури України Гожеловим С.Г. як підозрюваного в порядку ст. 115 КПК України, а 25 травня 2005 року до Печерського районного суду міста Києва було внесено подання про обрання  Маріянчуку запобіжного заходу у вигляді утримання під вартою у кримінальній справі № 051200400053, по якій він раніше до кримінальної відповідальності, звісно ж, не притягувався. Ще раз повторюю: йому було пред'явлено обвинувачення у вчиненні злочину в 1999 році, ДО його видачі Угорської стороною в Україну, без згоди Угорської сторони на його затримання, арешт і пред'явлення звинувачення. Надалі, 26 травня 2005 року, суддя Печерського районного суду продовжила  термін затримання до десяти діб, з мотивуванням - «для вивчення даних про особу». У призначений час слідчий Гожелов С.Г. до суду не з'явився, провадження у справі про взяття його під варту судом припинено.

Але Маріянчука слідчим Генеральної прокуратури України з ізолятора тимчасового тримання м. Києва звільнено не було. Натомість,  02 червня 2005 року його було формально затримано в якості підозрюваного, а 10 червня 2005 року, за поданням слідчого Генеральної прокуратури України, за скоєння злочину, передбаченого ст. 69 старого КК України (бандитизм) , вчиненого у період перебування в слідчому ізоляторі - взято під варту за постановою Печерського районного суду м. Києва.  Більше ніяких процесуальних рухів щодо звільнення/незвільнення Маріянчука з-під варти не відбувалося. Наразі він перебуває в Миколаївському СІЗО.

Таким чином, по справі, яка наразі слухається Миколаївським обласним судом,  кримінальне переслідування Маріянчука, затримання, обрання йому запобіжного заходу у вигляді взяття під варту, пред'явлення всіх звинувачень, складання обвинувального висновку -  проведені з порушенням процедури притягнення особи до кримінальної відповідальності, встановленої нормами Міжнародного права.

Про це навіть зазначено  в постанові слідчого Генеральної прокуратури України Силіна В.В. від 28 липня 2008 року, яка набрала законної сили і є обов'язковою для виконання на всій території України. Цією постановою припинено за реабілітуючими підставами кримінальну справу № 59990036 за обвинуваченням Маріянчука В.П. у вчиненні ним у період 1994-1999 років бандитизму, умисних вбивств на замовлення та інших особливо тяжких злочинів. Зокрема, в цій постанові зазначено про безперервне кримінальне переслідування Маріянчука в період з його затримання в республіці Угорщина в 1999 році, утримання його під вартою в порушення вимог п. б) ст. 14 Європейської конвенції про видачу правопорушників.

Під час розгляду касаційного подання прокурора на ухвалу Апеляційного суду Одеської області від 23 травня 2005 р. Верховним Судом України прокурор відділу Генеральної прокуратури України Слободенюк Б.В. частково підтримав касаційне подання, вважаючи за необхідне залишити в ухвалі Апеляційного суду вказівку про необхідність усунення органами досудового слідства порушень вимог ч. 1 ст. 14 Європейської конвенції «Про видачу правопорушників» та ст. 5 КПК України.

Апеляційний суд Одеської області, а потім і Верховний Суд України  в ухвалі від 14 березня 2006 року, частково задовольняючи касаційне подання прокурора, прямо вказали на порушення обов'язкових для виконання органом слідства вимог Європейської конвенції про видачу правопорушників. У зв'язку з цим органу слідства необхідно було виконати вимоги положень п. b) ст. 14 зазначеної конвенції («якщо особа, маючи можливість залишити територію сторони, якій вона була передана, не зробила цього протягом 45 днів після свого остаточного звільнення або повернулася на цю територію після того, як покинула її».

Тобто, орган слідства зобов'язаний був скасувати  Маріянчуку запобіжний захід у вигляді утримання під вартою, і жодним чином не обмежувати його особисту свободу протягом 45 днів після звільнення (у тому числі видати Маріянчуку громадянський та закордонний паспорти, оскільки їх відсутність розцінюється як пряме обмеженням особистої свободи). Відповідно до п. 2 ст. 14 цієї ж Конвенції орган слідства, скасувавши запобіжний захід Маріянчуку, може вжити будь-які заходи, необхідні для видворення його за межі своєї території, або будь-які заходи, необхідні згідно з її законодавством, включаючи кримінальне переслідування за відсутності обвинуваченого, для запобігання будь-яких юридичних наслідків закінчення терміну давності.

Як вказувалося вище, орган слідства неодноразово порушував вимоги ст. 14 Європейської конвенції про видачу правопорушників; це порушення триває і в даний час, оскільки Генеральній прокуратурі України, незважаючи на неодноразові відчайдушні спроби, так і не вдпалося отримати від Угорської сторони згоду на притягнення Маріянчука до кримінальної відповідальності за злочини, вчинені до його видачі в Україну. «Немає доказів, до побачення».

Хоча навіть якщо б Україні і вдалося б якимось чином видушити з Угорщини ту згоду, це мало на що вплинуло б, оскільки не змогло б усунути порушення, раніше допущені органом слідства, а саме - незаконне утримання Маріянчука під вартою.

Слід також зазначити, що ретельно ознайомитсь з матеріалами поточної справи за обвинуваченням Маріянчука та інших (більше 200 томів) — багатьом захисникам так і не вдалося, бо суд категорично та неодноразово відмовляв у дозволі на застосування науково-технічних засобів при ознайомленні з матеріалами справи - особистого ксерокса і цифрового фотоапарата в порядку п. 5 ст. 48 КПК України та ст. 6 Закону України «Про адвокатуру». Зрозуміло, що це є з боку Генеральної прокуратури України, а також суду при розгляді справи — грубе порушення права на захист, яке не може бути усунуто в судовому засіданні, але кого хвилюють такі дрібнички в нашій «правовій» державі?

Статтею 5 кримінально-процесуального кодексу України (у редакції Закону України 1960 р.) встановлено «Ніхто не може бути притягнутий як обвинувачений інакше як на підставах і в порядку, встановлених законом».

Конституцією України, статтею 29, гарантовано, що ніхто не може бути заарештований або триматися під вартою інакше як за вмотивованим рішенням суду і тільки на підставах та в порядку, встановлених законом.

Частиною 1 ст. 9 Конституції встановлено, що чинні міжнародні договори, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України. Тому ч. 2 ст. 19 Закону України від 29 червня 2004 р. № 1906-1V "Про міжнародні договори України" визнано, що в разі, якщо міжнародним договором України, який набрав законної чинності в установленому порядку, встановлено інші правила, ніж передбачені у відповідному акті законодавства України , то застосовуються правила міжнародного договору.

Отже, констатуємо: утримання Маріянчука під вартою, прийняте в порушення ст. 14 Європейської конвенції про видачу правопорушників, є недобросовісним виконанням Україною міжнародних зобов'язань - статті 5 Конвенції про захист прав людини і основних свобод, ратифікованої 17 липня 1997 Верховною Радою України:

Підемо далі.

По справі, яка наразі розглядається Апеляційним судом Миколаївської області,  Маріянчук був відданий до суду в серпні 2008 року, і в даному випадку в зв'язку з тривалістю розгляду справи більше чотирьох років має місце ще одне  порушення вимог Європейської конвенції з прав людини, ратифікованої Україною, яка є частиною національного законодавства України. В якості прикладу можна навести витяги з рішення Європейського Суду з прав людини, прийнятого за скаргою Тимошенко Ю.В., колишнього прем'єр-міністра України:

«Стаття 5 § 1

Щодо скарги Тимошенко на незаконність і свавілля застосування щодо неї запобіжного заходу у вигляді утримання під вартою, Суд зазначив, що цей захід на етапі судового розгляду застосовувалася на невизначений термін, що саме по собі суперечить вимогам статті 5. Суд постановив у ряді інших справ проти України, що ця проблема виникає знову і знову через прогалини в законодавстві.

Крім того, як Суд уже зазначав у своїх рішеннях по інших справах проти України, українське законодавство не передбачало процедури оцінки законності триваючого утримання під вартою з завершення досудового слідства, яка б відповідала вимогам статті 5 § 4. Тому мало місце порушення статті 5 § 4. »

В рамках тривалого розгляду «справи Маріянчука» сталася ще одна дика та ганебна історія.

По цій справі проходить більше двадцяти осіб, і в тому числі - покійний адвокат Мельник Іван Миколайович, інвалід, 1951 року народження, за ст. ст. 257 і 121 ч. 2 КК України. В період з 2002 по 2005 року  Мельник І.М. цілком кваліфіковано здійснював захист Маріянчука  в Апеляційному суді Одеської області, і де уримінальну справу стосовно нього було остаточно припинено 28 липня 2008 слідчим Генеральної прокуратури України Силіним В.В. з підстав, передбачених ст. ст. 5, 130, ч. 2 ст. 213, 214 КПК України, п. 1 ст. 14 Європейської конвенції про видачу правопорушників від 13 грудня 1957 р., тобто за реабілітуючими підставами.

Але постановою слідчого Генеральної прокуратури України вiд 2 червня 2005 р. А. Мельник І.М. за надуманими  підставами був відсторонений від  захисту Маріянчука, а згодом - притягнутий до кримінальної відповідальності за вказаними вище статтями кримінального кодексу України. У зв'язку з притягненням до кримінальної відповідальності Мельник І.М. на досудовому слідстві утримувався під вартою протягом одного року і шести місяців, після чого запобіжний захід йому органами слідства було змінено на підписку про невиїзд.

У ході слухання справи апеляційним судом Миколаївської області Мельник І.М., перебуваючи на підписці про невиїзд, 26 квітня 2010 року було поміщений на стаціонарне лікування в лікарню у зв'язку важким захворюванням (інсульт), що безумовно перешкоджало його участі у розгляді справи. 13 травня 2010 Мельника І.М. було виписано з лікарні на амбулаторне лікування, із суворим постільним режимом.

Всі відповідні документи про захворювання Мельника І.М. були своєчасно надані до Миколаївського апеляційного суду. Крім того, 12 травня 2010 року головуючий в судовому засіданні суддя Гулий В.П. у телефонній розмові з Мельник Ольгою Миколаївною, сестрою Мельника І.М., був повідомлений про неможливість участі підсудного Мельника І.В. у розгляді справи із зазначених вище причин, а також про його перебування в лікарні, де його неодноразово відвідували співробітники міліції за дорученням суду. Як випливає з пояснень Мельник О.М., суддя Гулий В.П. незаконно наполягав на участі Мельника І.М. у розгляді справи наступного дня, 13 травня 2010 року, не маючи на це законних правових підстав.

14 травня 2010, за клопотанням прокурора, який підтримує державне обвинувачення в суді, Мельнику І.М. судом в порядку ст. 288 КПК України 14 травня 2010 року було змінено запобіжний захід з підписки про невиїзд на утримання під варту, з оголошенням його в розшук. Підставою для цього, на думку суду, стало те, що «...Мельник І.М. без поважних причин не з'явився на розгляд справи до суду, перешкоджає розгляду справи та порушив умови обраного йому запобіжного заходу на період розгляду справи в суді - підписки про невиїзд».

Дізнавшись про це бєзпрєдєльне рішення суду від 14 травня 2010 року, яке завдавало йому психічні страждання і створювало нестерпні умови для подальшого життя (фактично могло призвести до смерті з урахуванням тяжкості захворювання), Мельник І.М., в цей же день покінчив життя самогубством — застрелився з мисливської рушниці. Адвокат Мельник І.М. обрав миттєву та практично безболісну смерть — в порівнянні з повільним та болісним вмиранням в СІЗО.

3вичайно ж, ніхто не покарає прокурорів та суддів-бєзпрєдєльщиків  за смерть адвоката Мельника —  ніхто,крім, хіба що, якихось Вищих Сил, якщо вони, звісно, існують.

Тому що органи прокуратури відповіли відмовою на численні заяви Маріянчука та інших щодо порушення кримінальної справи за фактом доведення до самогубства Мельника І.М.  Дослідчу перевірку було проведено поверхнево і не всебічно- навіть не  були проведені судово-медична і судово-психологічна експертизи.

Тобто, державні органи, в даному випадку суд і прокуратура ефективного розслідування не провели і не надали переконливих пояснень, які зняли б з них відповідальність за смерть людини, яка перебувала в повній їх владі.

Оскільки Маріянчук активно протестував проти бєзпрєдєла щодо Мельника та доведення його до самогубства, доблесний суд провернув операцію «позбудься Маріянчука». Так, 14 березня 2012 року Маріянчука не доставили з СІЗО за станом здоров’я, про що було надано суду відповідний акт, але суд... виніс ухвалу про видалення його з зали засідання на весь час розгляду справи. З того часу на судові засіданн Маріянчука не доставляють і справу слухають без нього.

Справа розглядається і досі; наступне засідання призначене на 09 вересня 2013 року. Оскільки Маріянчук більше не має змоги заважати суду займатись бєзпрєдєлом, суд вирішив спростити собі життя та не дивитись в судовому засіданні численні відеокасети, які долучені до матеріалів справи та є її невід’ємною частиною.

Як то кажуть — чого ридати по волоссю, якщо голову правосуддю і так вже зрублено під самий корінець? Прокуратурі та суддям по цій справі все одно вже нічого втрачати, а за рішення Європейського Суду проти України все одно у нас нікого не карають — то чи варто заморочуватись дотриманням якоїсь там законності хоча б по мінімуму?

Я розумію, що багато хто з тих, хто читатиме цю статтю, висловиться таким чином: «Так йому і треба, цьому Васі Чеченському!»

А я раджу подумати над тим, що чекає в наших правоохоронних органах та судах всіх тих простих смертних, про яких не пишуть в пресі, справи яких абсолютно не є хоч скільки-небудь «гучними»; яких не видавали з Угорщини, а просто спіймали на вулиці заради покращення статистики або з метою навішати на них злочини інших — тих, хто відкупився чи застосував для відмазування свої зв’язки?

За 22 роки незалежності Україна банально не навчилася слухати справи, по яких проходить по 15-20 і більше обвинувачених — для цього банально немає правової та технічної інфраструктури, а діюче законодавство є настільки недосконалим, що 14 років — це далеко не межа, а так - «проміжний фініш».

Так що вперед, Україно — до нових рекордів в утриманні громадян під вартою без вироку!

Наша наступна мета — 15 років без вироку!

infoporn

Володимир Яворівський, письменник, депутат від БЮТ, для УП

КОЛОНКИ АВТОРА

Врадіївка. Після…

Сьогодні провокація? А завтра?

Про білу фату, білі колготи та білі рукавички

Україна, що перебуває у стані тотальної апатії, де точкові спалахи протестів не створюють загрози владі, вже абсолютно не реагує на постій російського морського флоту на своїй території.

Зрештою, як і не реагує на політичних в'язнів, на багатомільярдні забавки "сім'ї", на розбомблені дороги, знищувані святі та заповідні місця, на озледеніння?! абсолютної більшості українців…

То де вже там до російського флоту на Кримському півострові. Може українці не знають суті цієї проблеми?

Я вже вдруге вніс "Проект Закону про денонсацію Угоди між Україною та Російською Федерацією з питань перебування Чорноморського флоту Російської Федерації на території України". Тож маю пояснити не лише політичні та геополітичні загрози угод 1997-го та 2010 років.

Аргумент перший. Є сторона Угоди 1997 року, що приховується, і про неї знають лише поодинокі фахівці. Легалізується лише одна цифра – $97,75 мільйонів, які нібито щороку надходять до нашого бюджету.

Жалюгідно мало. Америка за розміщення своєї військової бази в Німеччині, займаючи в сотню разів меншу територію і педантично дотримуючись жорстких правил угоди – жоден солдат чи офіцер не може в'їхати чи виїхати з країни без дозволу німецьких властей, не кажучи вже про ввезення зброї, переміщення військових – сплачує близько мільярда доларів на рік. Відчули різницю? Це ще не все.

Символічні 97,75 мільйонів американських доларів водночас є і міфічними, мільйонами-привидами. Ні цента з них не надходять до державного гаманця. Ні цента!

Лиш в одному місці, в одному документі ця таємнича сума показує свої "роги". У пояснювальній записці до закону "Про Державний бюджет на 2013 рік". Цитую: "У 2013 році передбачається провести черговий взаємозалік платежів з Російською Федерацією в рахунок погашення державного зовнішнього боргу України… в сумі 97,75 млн. доларів США".

Що ж це за борг, звідки він взявся? Знаходжу в Угоді між урядом України і урядом Російської Федерації про взаєморозрахунки, пов'язані з розділом Чорноморського флоту і перебуванням Чорноморського флоту Російської Федерації на території України 1997 року (далі – Угода про взаєморозрахунки).

"Стаття 1. Угода про взаєморозрахунки встановлює заборгованість України на 28.05.1997 в сумі 3074,0 мільйонів доларів США (без врахування компенсації Україні вартості кораблів, суден, плавзасобів на суму 526,509 мільйонів доларів США) і термін погашення вказаної заборгованості до кінця 2007".

Жодного документу щодо прямого державного (повторюю: саме державного!) боргу України перед Росією не існує.

Це борг комерційних структур Лазаренка, який від імені України підписував Угоду з Чорномирдіним. Він просто скинув його на державу. Ще раз повторюю: Україна цих позичок в Росії ніколи не брала. Ця тримільярдна афера, ще має бути розслідувана.

Але вдивімося в деталі.

По-перше: на шию України навішують бандитські корупційні борги в астрономічну суму.

Друге: велику кількість бойових кораблів, суден, плавзасобів, берегові та наземні інфраструктури, 18 тисяч 232 гектари суходолу та акваторії бухт, 4 тисяч 591 об'єкт оцінено в злочинно жалюгідну суму – всього в півмільярда доларів. Уявіть тіньові суми цієї оборудки.

Нарешті, третє. Цитую статтю 1 Угоди про взаєморозрахунки: "…Термін погашення вказаної заборгованості збігає до кінця 2007 року".

Займіться елементарною арифметикою: відніміть від 3074,0 мільйонів "боргу" України вартість переданого нею майна 526,509 мільйонів. Мінус 200 мільйонів за розщеплені матеріали (згідно окремої угоди).

Остаточна сума – 2347,491мільйонів доларів США. Тепер розділіть її на десять років, що передбачені в Угоді з 1997 по 2007. Овва! У такому разі Росія повинна списувати щороку майже 235 мільйонів доларів. 235, а не 97,75.

Отже, вже шість років Україна не має боргу перед Росією. Чому ж не надходять до нашого бюджету хоча б ці жалюгідні неповних 100 мільйонів доларів замість 235-и?

Таки не надходять, про це сказано в законі України "Про Державний бюджет на 2013 рік": "…Провести черговий взаємозалік… в рахунок погашення державного зовнішнього боргу України…".

То хто заборонить мені і вам думати, що 97,75 (а насправді 235) мільйонів доларів за оренду великої території та великої кількості держмайна щороку лягають в чиїсь потаємні кишені?

Очевидний великомасштабний злочин, який приховують від суспільства одиниці посвячених.

Цього факту достатньо, щоб відкрити і довести до справедливого вироку справу проти міністра фінансів, міністра оборони, прем'єра, а можливо, і президента.

Аргумент другий. Цитую статтю 2 Угоди про взаєморозрахунки: "Українська сторона передає Російській стороні в оренду, а Російська сторона використовує орендовані земельні ділянки, розташовані на них об'єкти берегової інфраструктури та акваторії бухт згідно з діючим законодавством України".

Тобто, згідно із законом України "Про оренду державного та комунального майна". А там є дуже чітка норма: оренда вважається законною і розпочинається з моменту підписання акту передачі майна в користування. Перед цим обов'язковою є ринкова оцінка майна на момент передачі його в оренду.

Зараз можна втратити відчуття реальності. Приготуйтеся, братове! Пройшло 16 років, з часу нібито здачі в оренду Севастополя та багатьох інших територій України, згідно українського законодавства, на яке посилаються в Угоді Лазаренко та Чорномирдін.

Не проведено ринкової оцінки жодного об'єкту. Жодного. Хоч у Пояснювальній записці до Бюджету 2013 року Азаров кокетує: "При цьому орендна плата за державне та комунальне майно визначається на підставі експертної оцінки відповідно до її ринкової вартості".

А ніякої оцінки не було - про це йдеться у відповіді від Міністерства інфраструктури України.

Якщо немає вартості державного об'єкту, то угода про його оренду є протизаконною, а точніше – зухвало корупційною. До слова, у тому ж таки бюджеті 2013-го за велетенську кількість зданих в оренду державних об'єктів чекають… лишень менше 100 мільйонів доларів. Уявіть масштаби тіньових грошей чиновників усіх рівнів.

Ще одним обов'язковим документом чинності оренди є акт передачі оціненого майна. Жодного такого акту не існує в природі. Не іс-ну-є-є!

Тому ніякого законного перебування (про оренду і мова не може йти!) Чорноморського Флоту РФ на території суверенної України немає. Є окупація при мовчазному і злочинному підтакуванні тутешньої влади.

Нещодавно навіть заступник голови Севастопольської державної адміністрації знайшов 38 необлікованих причалів, які самочинно захопила Росія.

Якби було проведено повноцінну, чесну інвентаризацію майна, що передається в оренду, його ринкову оцінку, якби було підписано акт передачі цього майна, якби були виконані всі вимоги закону України "Про оренду державного та комунального майна" – Україна отримала б прямими платежами за перебування флоту РФ в Україні (за найнижчими оцінками міжнародних фахівців) понад 12 мільярдів доларів США.

Майже 100 мільярдів гривень. Не отримала ні копійки. Зрозуміло, бідна країна. Тому й бідна…

Аргумент третій. Крім вже названої суми за "дарування" Росії нашої частки військово-морської техніки (526,509 мільйонів доларів) та розщеплюваних матеріалів (200 мільйонів) в Угоді передбачено додаткові договори оплати Росією прямими платежами.

Йдеться про "спільно використовувані з Україною об'єкти, аеронавігаційне обслуговування використовуваного ЧФ РФ повітряного простору над територією України та акваторією Чорного моря, де відповідальність за безпеку та організацію польотів покладена на Україну, використання об'єктів, засобів та інфраструктури навігаційно-гідрографічного і гідрометеорологічного забезпечення мореплавання в Чорному та Азовському морях, використання ЧФ РФ радіочастотного ресурсу і територіальних вод (полігонів бойової підготовки), забезпечення екологічної безпеки та екологічного контролю в місцях базування Чорноморського флоту РФ".

За кожною цією позицією мали б укладатися додаткові угоди, і Україна отримувала додаткові солідні суми до бюджету.

Натомість маємо наступне. Не укладено жодного договору на використання наших маяків, нашого повітряного простору над територією та акваторією Чорного і Азовського морів, нашого радіочастотного ресурсу, наших бойових полігонів, наших екологічних збитків. Звісно, ми не отримуємо ні копійки за все це.

Маємо інше. Конкретний приклад "оренди". Мис Сарич, найпівденніша точка України. Поблизу колишньої дачі Горбачова, а тепер наших... Маяк є власністю України.

Офіційним державним наглядачем маяка багато років є "паспортний" росіянин, який віднайшов свою українську кореневу систему, Юрій Лещенко. Український патріот найвищої проби. Людина з держаним мисленням, автор багатьох українооборонних статей у періодиці.

Кілька років тому український маяк Сарич окупували морські піхотинці Росії.

Юрій виграв усі можливі суди в Україні, але залишається "випадковою" людиною на маяку.

Командир підрозділу окупантів не просто хазяйнує на цьому об'єкті, а й займається бізнесом – розводить породистих собацюг, яких нацьковує на законного доглядача українського маяка.

Я не повірив у таке провокативне нахабство і спробував відвідати Сарич. Моє депутатське посвідчення тут, на українській території, не мало жодної сили. Годину черговий кудись дзвонив, щось вислуховував, але на територію мене не пустили.

Аналогічна ситуація на всіх маяках у Криму, а відповідальність за їх режимне функціонування лежить на Україні. Можливі і навмисні провокації "собачників".

Морпіхи Росії вільно розгулюють по всій Україні.

Ми не знаємо, що завозиться в державу під виглядом товарів для російського флоту.

Ми не контролюємо велетенські екологічні збитки, яких завдає російський флот.

Тисячі морських офіцерів-відставників та пенсіонерів берегових служб залишаються жити в Севастополі та його околицях, маючи російське громадянство і вважаючи це місто "рускім городом". Тому й обирають до парламенту колісниченків.

Росія заборгувала Севастополю великі соціальні суми, які змушений закривати міський та всеукраїнський бюджети.

Вихід бойових кораблів Росії із Севастополя для участі у війні з Грузією міг закінчитися для нас великою трагедією.

Добре, що це була Грузія Саакашвілі.

Аргумент четвертий. Знаючи це все, президент Янукович мав би домогтися узаконення – здійснити інвентаризацію, ринкову оцінку майна і території, провести акти їх передачі орендареві та скрупульозного виконання головної 1997 року та допоміжних угод з РФ щодо її Чорноморського флоту.

Цього вистачило б на цілу президентську каденцію.

Що робить Янукович? В режимі підвищеної секретності, без консультацій із спеціалістами, а в таких стратегічних рішеннях треба радитись із широким колом громадськості, наперекір перехідним положенням Конституції, 24 квітня 2010 року у Харкові несподівано підписує з Путіним нову кабальну угоду.

У свідомої України – серцевий напад, шок. Всього три статті з преамбулою. Але за ними можлива втрата нашого суверенітету і самої державності.

Ось їх суть. У преамбулі – тривіальне шаманство про новий етап партнерства, дружби, добросусідських стосунків. Перша стаття – кумулятивний снаряд: всі базові угоди 1997 року про перебування ЧФ РФ на території України сліпо продовжуються ще на 32 роки.

Тобто інвентаризацію, оцінку, передачу в оренду, згідно українського законодавства, майна і територій орендареві, надходження орендної плати до бюджету одноосібно перенесено Януковичем аж до 2042.

Попередня угода ще залишалася чинною на 7 років. Ох, як хотілося малоросу догодити "старшому брату", що згодом його зневажатиме – згадайте Севастополь, байкерів, вечерю в кума Медведчука.

Не менше замінована і друга стаття Харківської угоди.

Україні нібито мажуть губи медом з "царської" ласки, ПРовладні канали та ЗМІ ревуть від щастя: знижено ціну російського газу на цілих 100 доларів за тисячу кубометрів!

Насправді ніякої реальної скидки немає. Фікція. Здешевлення на 100 доларів – лукава умовність. Ця міфічна скидка буде щорічно підсумовуватись і накопичуватись, як борг України перед РФ, який не підлягає погашенню.

Борг може лише збільшуватись і ставати зашморгом на шиї країни аж до 2042. За цей час він виросте до астрономічних розмірів, а ЧФ РФ так і стоятиме під нашими вікнами, і наші діти та внуки проклянуть нас за мовчазну згоду на цю аферу.

У цій же статті фіксується щорічна плата за перебування (ви помітили: не за оренду, а за перебування?! Такого поняття в нашому законі про оренду немає) ЧФ РФ в Україні у сумі… 100 мільйонів доларів, починаючи з 2017.

Звідки взято цю злиденну суму? З яких надр президентської свідомості вона виповзла? У якому стані можна підписувати цей документ?

Закон України "Про порядок допуску та умови перебування підрозділів збройних сил на території України" чітко визначає у 6-тій статті підстави для денонсації: "Міжнародні договори України про тимчасове перебування підрозділів збройних сил інших держав підлягають денонсації в разі недотримання або порушення підрозділами збройних сил інших держав міжнародних договорів України, цього закону та інших нормативно правових актів; використання або загрози використання підрозділів збройних сил інших держав, які перебувають на території України, проти третіх держав…".

То хіба для цього мало аргументів, українці?

Харківська Угода двох президентів 2010 провокує і заохочує Росію до ще більших порушень Угоди прем'єрів 1997. До того ж Янукович не зрозумів, що включивши в документ ціну на газ, він легалізував і підтримав договір між Газпромом та Нафтогазом, за який запроторив Юлю Тимошенко до тюряги.

PS. У 2042-му Україні буде 51 рік. Моєму внукові Тарасові – 36, внучці Соломії – 31. Мої правнуки вже вмітимуть говорити. Що вони скажуть? Що?

Володимир Яворівський, для УП

Що менше часу залишається до Вільнюського саміту, на якому Україна може підписати з ЄС Угоду про асоціацію зі створенням поглибленої та всеосяжної зони вільної торгівлі, то активнішою стає п’ята колона, яка намагається завадити євроінтеграції, пропонуючи нібито вигіднішу альтернативу – Митний союз Росії, Білорусі та Казахстану. Однак достатньо проаналізувати статистику, щоб зрозуміти, що ця альтернатива є надуманою.

Митний союз запрацював із липня 2010-го. Тож усі переваги його існування для країн-членів встигли проявитися вже в 2011-му (див. «Сумнів­­на ефективність»). На початку вони справді були помітними, адже того року товарообіг між Росією та Білоруссю зріс на 42%, Росією та Казахстаном – на 23%. Щоправда, торгівля між білорусами та казахами зменшилася на 7%, але це не мало особливого впливу, адже її обсяг у десятки разів нижчий, ніж між РФ та іншими державами – учасницями МС. Ефект виявився порівнянним зі збільшенням торгівлі, зумовленим відновленням економік після кризи, яке відбулося 2010 року. Але він тривав недовго: надалі її зростання лише вповільнювалося, а в першому півріччі обсяги товарообігу між Білоруссю та Росією, Казахстаном узагалі впали. Стало очевидним, що ці країни в Митному союзі немов лебідь, щука й рак: для кожного участь дала певні короткочасні переваги, але загальний довготривалий ефект занадто мізерний, щоб бодай трохи виправдати економічну мету цього утворення.

Ярмо для Казахстану

Економіка Казахстану розвивається найшвидше з-поміж країн МС. Торік реальний ВВП збільшився на 5%, 2013-го тем­­пи зростання зберігаються (див. «Донорство Казахста­­ну»). Найбільшою мірою його забезпечує сфера послуг: торік вона зросла на 10,4%, а головними драйверами економіки стали внутрішня торгівля й галузь інформації та зв’язку.

Власне, виробництво послуг не є первинним джерелом розвитку, адже стрижень казахської економіки – нафтогазовий сектор, який на всіх переділах гарантує 26% ВВП та 74% експорту країни. Значна частина грошей від виробництва та експорту енергоносіїв потрапляє у Фонд національного достатку, який спрямовує їх на розвиток економіки, передусім сфери послуг. Цим модель економіки Казахстану відрізняється від російської, у якій гроші від продажу нафти та газу спрямовуються на забезпечення міжнародного впливу, зокрема фінансового, через інвестиції за кордон, а також високого рівня внутрішнього споживання, яке топить у розкоші невелику частину населення РФ і забезпечує «хліб і видовища» решті.

Завдяки такій моделі економіка Казахстану переживає стрімкий розвиток. І хоча тем­­пи приросту вже не такі, якими були до кризи (близько 10%), бо нафтогазовий сектор досяг піка (торік обсяг виробництва не змінився відносно 2011-го), однак ощадливе та розсудливе використання нафтодоларів ще дов­­го підтримуватиме динаміку на високому рівні.

Ця економічна модель визначає диспозицію економіки Казахстану в Митному союзі. Насамперед через те, що експорт на складається з палив­­но-енергетичних матеріалів, ри­­нок інших країн МС казахам нецікавий, адже Росія сама експортує цю товарну групу, а Білорусь має монопольного її постачальника – РФ. Якщо припустити, що Україна приєдналася до цього утворення, то гіпотетично мала б з’явитися конкуренція між Росією та Казахстаном на вітчизняному ринку енергоносіїв. Але, зважаючи на нинішні розклади в МС, це неймовірно – на практиці ніякої конкуренції не було б, а наша країна перетворилася б на енергетичну монополію РФ так само, як нині Білорусь. Власне, саме тому експорт із Казахстану в Росію торік упав на 4%, а в Білорусь – на 13%.

Крім того, структура імпорту в Казахстан відповідає його стратегії: ощадливе ін­нова­­ційно-інвестиційне витрачання нафтодоларів з метою підвищувати конкурентоспроможність усієї економіки. У минулому та позаминулому роках частка машин, обладнання і транспортних засобів в ньому становила 39%. Зважаючи на сировинну спрямованість і технологічну відсталість економік Росії та Білорусі, вони просто не можуть задовольнити потреби Казахстану, зумовлені його економічною моделлю. Тож не дивно, що за три роки, із 2009-го по 2012-й, імпорт із РФ та Білорусі в Казахстан навіть з урахуванням ефекту від створення Митного союзу зріс на 89%, а з Китаю – аж на 108%. Коли йдеться про конкуренцію, то хоч скільки об’єд­нуйся – виграє той, хто виробляє ефективніше. Це доводить динаміка торгівлі казахів із Китаєм і деякими розвиненими державами, а також зниження частки Росії й Білорусі в обороті зовнішньої торгівлі Казахстану (див. «Донорство Казахстану»).

Зрештою, завдяки високим темпам економічного зростан­­ня та досі міцним торговельним зв’язкам із країнами – членами Митного союзу казахи до цього року нарощували імпорт із них (у першому півріччі 2013-го із Росії і далі зростає – на 13%, а з Білорусі почав падати – на 9%). Що призводило до поступового погіршення балансу торгівлі з цими країнами (див. «Сумнівна ефективність»). І якщо дефіцит торгівлі з Білоруссю невеликий – $0,7 млрд у 2012-му, то з Росією суттєвіший (від $6,7 млрд у 2010-му до $10,4 млрд у 2012-му). Фактично, вступивши до Митного союзу, Казахстан почав добровільно фінансувати економіки Білорусі та РФ. Це, безперечно, невигідно йому, та головне, що таке своєрідне меценатство не забезпечує казахам жодних бонусів навзамін.

Поневіряння Білорусі

Модель білоруської економіки значно ближча до української, ніж до казахстанської. Вона так само індустріалізована, що­прав­­­­да, ставку в ній роблять не на гірничо-металургійний ком­плекс, а на хімічну й нафтохімічну галузі, які охоплюють близько 40% від усієї промисловості й становлять левову частку експорту. Відтак розвиток економіки суттєво залежить від експортних надходжень, зменшення яких призводить до кратного негативного впливу на економічне зростання. Це підтверджує динаміка макроекономічних показників (див. «Валіза без ручки для Білорусі»). У першому півріччі 2013-го зростання ВВП вповільнилося до 1,4% (від другого кварталу країна перебуває в рецесії), а промислове виробництво узагалі впало на 4,2%. Цьому не зарадили навіть трикратна девальвація білоруського рубля та вступ країни у 2011 році до Митного союзу.

Білорусь пов’я­­зана з Російською Федерацією дуже тісними торговельними зв’яз­ка­ми. У першому півріччі 2013-го туди пішло 42% всього експорту країни, товари російського виробництва зайняли 54% в усьому імпорті. Можна сперечатися, чи саме вступ Білорусі до МС спричинив те, що частка торговельного обороту з РФ виросла від 47% у 2010-му до 48% в першому півріччі 2013-го. Але очевидно, що за такого високого відсотка дальше її нарощення малоймовірне й дуже ризиковане в контексті національної безпеки Білорусі. Про торгівлю з Казахстаном говорити годі, бо вона займає лише 1% обсягу зовнішньоторговельних операцій. Отже, сумарний ефект від інтеграції Мінська з Москвою та Астаною наразі є мізерним, та й особливих тривалих перспектив у ньому не видно.

Коли врахувати, що сальдо торгівлі між Росією та Білоруссю впродовж періоду існування Митного союзу зростало не на користь останньої, то вступ до цього утворення для її жителів узагалі бачиться негативним. Це, здається, зрозуміла й сама Білорусь: тільки-но її макроекономічні показники стали погіршуватися, як вона заходилася стимулювати економіку в найкращих традиціях протекціонізму, покращуючи торговельний баланс. Партнери по Митному союзу постраждали найбільше: у першому півріччі 2013-го імпорт із Росії впав на 24%, з Казахстану – на 29%, хоча весь ввіз товарів до Білорусі зменшився лише на 11%. Власне, протекціонізм по-мінськи – перший приклад того, як держави МС діятимуть у скрутні часи. Коли йдеться про економічну кризу, інтеграція в Митний союз та всі її надумані переваги відступають на другий план. Ніхто нікого не підтримає: це суттєво відрізняється від того, як спів­працюють країни Євросоюзу та єврозони (див. стор. 20), і вкотре доводить неефективність МС, зокрема й для Білорусі.

Росія: нові інструменти колоніалізму

Російська економіка 2012 року виявилась у 10 разів більшою від казахської та у 32 – від білоруської. Це найперший аргумент того, що створенням Митного союзу росіяни досягають інших цілей, бо економічний зиск від інтеграції занадто слабкий. Якщо весь російський експорт до Білорусі й Казахстану ($45 млрд у 2012-му) порівняти з обсягом вивезених енергоносіїв ($369 млрд, 70% російського експорту), то стає зрозуміло, що Митний союз іще довго не буде драйвером зростання російської економіки, якщо стане ним узагалі.

Модель народного господарства Російської Федерації була б схожа з тією, що існує в Казахстані, якби нафтодолари витрачали всередині країни на створення робочих місць. Однак левову їх частку спрямовують на політичні цілі та соціальний популізм. Саме тому економіка РФ, де так само, як і в Казахстані, стагнує видобуток енергоносіїв, демонструє значно гіршу динаміку ніж казахська й перебуває за крок від рецесії (див. «Неоколоніалізм Росії»). Як впли­­не можливе падіння ВВП Росії на торгівлю з Казахстаном та Білоруссю, з огляду на співвідношення обсягів економік, прогнозувати важко. Та якщо проводити паралелі з білоруським досвідом подолання економічної кризи, то невеликий ефект від інтеграції, який уже в минулому, може обернутися значними проблемами для економік членів МС. Власне, зростання імпорту з Казахстану та Білорусі до Росії вже суттєво вповільнилося: від 22% та 46% у 2011-му до 3% та 6% в першому півріччі 2013-го відповідно. Судячи з усього, зменшенням динаміки справа не обмежиться.

Водночас якщо хтось і виграв у економічному плані від створення Митного союзу, то це зно­­ву ж таки Росія (політичні бонуси для неї також очевидні). Окрім зростання товарообігу між нею та Білоруссю з Казахстаном, виросла й частка торговельного обороту з цими країнами від 7,1% усього показника РФ у 2010 році до 7,9% – у 2012-му (див. «Неоколоніалізм Росії»), збільшився також і профіцит торгівлі РФ із цими країнами –  від $8,3 млрд та $6,7 млрд у 2010-му до $11,3 млрд та $10,4 млрд у 2012-му відповідно (див. «Сумнівна ефективність»).

Цифри невеликі, як для російської економіки, але головне інше – як росіяни розпоряджаються цими грішми. Зазвичай розвинуті країни, що мають профіцит зовнішньої торгівлі із менш розвинутими, повертають їм значну його частину у вигляді інвестицій, оскільки нижчий рівень розвитку має більші потенціал та прибутковість капіталовкладень. Щось подібне можна спостерігати в потоках товарів та грошей між державами Євросоюзу. Однак це не стосується Росії. Іноземні інвестиції з Росії в Казахстан узагалі ніколи не перевищували $1 млрд за рік. Згідно з даними Національного банку Республіки Казахстан, їх приплив був максимальним у 2011-му (майже $1 млрд), але вже торік він знизився на 25%, а запас прямих інвестицій із РФ становив лише $1,8 млрд на кінець першого кварталу поточного року. У Білорусь росіяни інвестують активніше, але, за даними Національного банку Республіки Білорусь, запас прямих інвестицій із Росії туди становив лише $9 млрд, що менше, ніж сальдо торгівлі між цими державами за один рік. Отже, з партнерами по Митному союзу Кремль поводиться в дусі колоніалізму, нарощуючи торговельний профіцит із ними й не віддаючи нічого взамін. І хоча суми цих профіцитів мізерні, вони чітко демонструють справжню мету утворення.

Ще один цікавий аспект функціонування Митного союзу: вплив глобальних товарних потоків на взаємну торгівлю між його членами. Як Білорусь, так і Казахстан є спостерігачами у Світовій організації торгівлі, тоді як Росія 2012 року стала повноправним її членом. Тож зростання товарних потоків із РФ до інших держав МС може в перспективі зумовлюватися реекспортом товарів, які насправді мають неросійське походження, але завдяки участі Москви у СОТ дістали ціновий диференціал, зумовлений різницею в митних тарифах, і зробилися зручними для простого перепродажу на територіях Казахстану та Білорусі. Такі потоки ще раз підтверджують, що МС не вигідний ані Мінську, ані Астані.

Висновки для України

Із проведеного аналізу випливають такі висновки. По-перше, позитивний ефект від утворення Митного союзу був тимчасовим, і на сьогодні він практично вихолощений. По-друге, в довготривалому періоді жодна з держав-членів не дістане суттєвих економічних переваг від участі в МС, адже стрижень їхніх економічних моделей лежить поза цим утворенням. Казахстан, імовірно, буде постійним донором; Білорусі для поглиблення торгівлі з Росією Митний союз не потрібен – її і без того поглинає РФ, а економічний ефект від цієї інтеграції для Росії занадто мізерний, щоб робити на нього ставку. По-третє, це утворення функціонує радше на егоцентричних, аніж на партнерських засадах. Тільки-но ситуація в економіці якогось із його членів погіршиться, виправити її можна насамперед за рахунок обмеження торгівлі з іншими учасниками МС, ніхто нікого підтримувати не збирається. Що й засвідчили перші роки його функціонування.

Тож добровільне приєднання до Митного союзу України видається економічним суїцидом. Аргументи прихильників такої інтеграції не витримують жодної критики. По-перше, вони кажуть про те, що обсяги зовнішньої торгівлі держави у разі її приєднання до МС зростатимуть на $9 млрд щороку. Навіть якщо повірити, що цифра не взята зі стелі, це лише 16% торговельного обороту з учасниками союзу 2012-го й лише 5,8% усієї зовнішньої торгівлі України. Судячи з показників взаємного товарообміну нинішніх членів МС, таке символічне зростання справді може стосуватися одного-двох років після інтеграції, однак швидко вичерпується.

По-друге, ідеологи МС у ме­­жах ЄврАзЕС стверджують, що сумарний ефект від інтеграції становитиме 15–18% ВВП України в перспективі кількох років. Тобто якщо повірити й у цю цифру, то «ефект» інтеграції України в ЄврАзЕС полягатиме в тому, що ми були у п’ять-сім разів біднішими, ніж розвинені країни, а станемо лише в чотири-шість. Перспектива не дуже вражає. Та навіть це може виявитися досягненням, адже модель, за якою розвивається Росія (див. Тиждень, № 27/2013) як основна держава цього утворення, призведе до того, що передові держави підуть далі, а РФ із її сателітами відстане ще більше.

По-третє, найпереконливішим аргументом прихильників МС є відновлення синергії від співпраці високотехнологічних галузей: це нібито фактор тривалої дії. Але чи можна його брати до уваги, якщо Росія, економіка якої до того ж не є інноваційною, впродовж останнього десятиліття заміщує високотехнологічний імпорт з України продукцією власних заводів? Це стосується багатьох галузей, у яких росіяни володіють яки­­ми-не-якими технологіями або змог­­ли легко їх відтворити: залізничного, енергетичного машинобудування, випуску труб тощо. Що ж до галузей, у яких вітчизняні технології є унікальними (окремі виробництва літаків, авіаційних двигунів, турбін і т. ін.), то допоміжні потужності, які після розпаду СРСР залишилися в РФ, узагалі занепали. Один із українських авіабудівників якось напівжартома казав, що на деякі російські заводи після обіду не можна телефонувати, бо всі відповідальні особи вже п’яні й не працюють. Як кажуть, у кожному жарті є частка правди… Відтак ефект синергії для України від інтеграції високотехнологічних галузей може виявитися фантасмагорією. Принаймні на практиці він буде значно меншим і значно більш розтягненим у часі, ніж це бачиться зі слів адептів утворення.

Отже, єдино можливий ефект від приєднання України до Митного союзу – невелика одноразова вигода ціною довіч­­ної відсталості. Така інтеграція в економічному контексті закрила б не лише значну частину розвинутих ринків для країни, а й, головне, доступ до інвестицій, високих технологій, інновацій, розвитку, підтримки в кризові часи, врешті-решт. А без цього стійке зростання української економіки виявилося б недосяжним. Вітчизняна модель економіки дедалі більше нагадувала б російську чи білоруську, які значно менш ефективні, ніж казахстанська, не кажучи вже про розвинуті країни. Із такими підходом до розвитку і ставкою на таких «стратегічних» економічних партнерів, як Росія чи Білорусь, українська економіка поступово деградуватиме, а країна й надалі потерпатиме від бідності.

tyzhden