Знаю Влада - молодчина!

Військовий щоденник. ВТЗ БЛОГ ЛЕЙТЕНАНТА ВЛАДА ЯКУШЕВА

Десантники, розвідники, танкісти, елітні підрозділи – про них багато говорять і багато пишуть. Безумовно, вони герої, люди, які першими зустрічають ворога, але, закінчується бій і вони повертаються у місця базування, де їх чекають, годують, де облаштоване житло.

– Куди б тебе поселити? – задумався начальник штабу третього батальйону 14-ї механізованої бригади, куди я прибув за завданням начальника прес-служби ОК «Захід». – Ідіть он туди, у останній намет. Там є місце.

Третій батальйон ще не встиг як слід обжитися на новому місці. Бліндажі тільки починали робити, у наметах спали, розклавши на землі каремати і спальники. У шатрі, куди я зайшов, було все. Тут розмістилося два взводи: ВТЗ (взвод технічного забезпечення) та ВМЗ (взвод матеріального забезпечення).

Тут жили шофери, механіки, люди, які заправляють техніку, привозять у розташування провізію – одним словом, організовують у військовому підрозділі побут.

Попри страшну спеку, у наметі стояла буржуйка, з акуратно поскладаними поруч дровами (на всяк випадок), був стіл, зроблений з двох ящиків з-під снарядів. Біля шатра вже стояло два умивальника, самотужки зроблених з обрізаних пластикових бутлів, а за палаткою височів справжній душ з бочки, висадженої на дерев’яну вишку.

Коли я прийшов, мешканці намету саме закінчували збивати дерев’яні нари. Вхід мені загородила богатирська спина. Чоловік, який порався біля нар був невисокого зросту, з, у буквальному сенсі, квадратовою фігурою.

– Доброго дня. Я воєнкор. Мене до вас на поселення відправили.

Богатир обернувся, зміряв мене поглядом блакитних очей і посміхнувся. В чоловіка було щире обличчя людини, не спроможної на найменшу брехню.

– Журналіст! Заходь. Я Іван. От тут влаштовуйся. Зараз ми тобі ліжечко зробимо.

Іван загнав у землю кілок, який мав стати ніжкою для моїх нар, і трьома ударами кувалди майже на метр увігнав його у міцний як бетон ґрунт.

Незабаром я познайомився зі всіма мешканцями намету. Був тут інтелігентний Стас, який з однаковою легкістю говорив про військові справи і літературні новинки світу. Був ГСМ-щик Андрій, який, невідомо чому, не гірше за мене розбирався у тонкощах журналістської професії.

Якщо десь поруч чувся громовий голос, власник якого крив на чому світ стоїть всіх і вся, то незабаром треба було очікувати появи у палатці шофера Віталія. Одеситу Віталію було добре за п’ятдесят і виглядав він як козак-характерник, з обкладинок книжок про козацьку добу: мужнє обличчя, козацькі вуса, сухі м’язи, ніби вирізьблені з дерева. Козак-одесит вмів віртуозно їздити на всьому, що мало колеса або гусениці. Здавалося, дайте йому пень, він почаклує над ним з пару годин, і колода буде готова до участі у гонках Формули-1. Попри те, що Віталій у повний голос сварив всіх, починаючи з депутатів і закінчуючи нарядом на кухні, він був дуже доброю людиною.

– Запчастин в них немає! Трясця їх матері!!! – кричав Віталій, погрожуючи в сторону штабу кулаком. – Хай вони мені скажуть, що їм кудись їхати треба! Я їм… б… самоката зроблю – хай їдуть. А ви що сидите? Преса он сидить голодна, носом в цей свій й… ноутбук. Зробіть йому чаю і бутерброд!

Згадаю і про маленького Міхалича, без якого життя підрозділу було б просто неможливе. Міхалич возив воду, і чекали на нього, як на відпустку!

Стояла неймовірна спека і варто було водовозці з’явитися на дорозі, з палаток та бліндажів висипали люди з баклагами та каністрами.

Шофер Міхалич звідкись знав про зброю все – навіть такі нюанси, що до нього розвідка ходила на консультації. А ще він не пив 22 роки і про шкоду від алкоголю говорив з віртуозністю професійного психолога.

Окрема подяка кухарям. Серед кухонної обслуги виділялась яскрава пара – Великий та Малий. Великий був високим чоловіком у тілі, який весь час ходив у темних окулярах а-ля Кіт Базиліо, Малий цілком відповідав своєму прізвиську. Видаючи їжу, вони завжди посміхались, жартували, для кожного знаходили добре слово. Якщо ж у батальйоні дізнавались, що готується фірмова справа кухарів – український борщ, черга коло кухні вишиковувалась задовго до початку обіду.

Розповідаючи про цих людей, я згадав старого афганця, який був беззмінним днювальним у нашому наметі на Майдані. По ночах ми чергували на даху торгівельного центру, що навпроти готелю «Україна». Мороз був страшний. Інформаційна панель на будинку профспілок показувала – 25-27 °С, від вітру не було де сховатись і після чотирьох годин чергування ми повертались до палатки геть виснаженими. Через поважний вік та старі рани афганець не міг чергувати на постах та барикадах, але він чекав на нас, допомагав зняти бронежилет і вкладав у руки кружку з гарячим чаєм. Я був неймовірно вдячний йому тоді. Почалась нова війна, і на ній знову є люди, які дбають про мне. Я вдячний тим людям. Завдяки їм я можу робити свою роботу.

Фото: Влад Якушев

Славік, Вася, Микола, Сергій та Андрій… ВТЗ, ВМЗ… кожен з військовослужбовців цих підрозділів заслуговує на подяку і повагу. Чи багато навоює голодний розвідник, танкіст, в якого немає пального? Піде в атаку десантник, в якого немає набоїв?

І якщо після війни я почую від якогось бравого вояки: «Я кров проливав, а він на водовозці їздив», їй богу, дам у пику!

Начальник прес-служби 14-ї окремої механізованої бригади ОК «Захід»

Влад Якушев, лейтенант,
для IA ZIK