Профиль

ALTER EGO*

ALTER EGO*

Украина, Вольнянск

Рейтинг в разделе:

Свежие фотографии

Паралелі історії із сьогоденням.

  • 26.11.14, 01:44
Голос народу, що кличе у «зоні»
У спогадах учасниці антикомуністичного Кенгірського повстання — паралелі з нашим сьогоденням


ГУЛАГи — символ радянської імперії.
Послухайте, будь ласка, цю історію, крик душі моєї й тих, хто не може вже цього зробити, бо відійшли у вічність. У 50-х роках по всіх ГУЛАГах більшовицької імперії прокотилися повстання політв’язнів проти комуністичної тиранії. Терпіти вже не було сил. Нас стріляли всюди по дорозі, в робітничих зонах, де лише їм заманулося. Так сталося на Великдень і в сусідніх таборах, коли верталися чоловіки з роботи, вітаючи жінок «Христос Воскрес!» — за те заплатили життям шестеро хлопців. Тоді чаша терпіння наповнилася вщент і вилилася у бурхливій хвилі непокори. Страйки відбулися в Норильську, на Колимі, Воркуті. І ось піднімається Кенгір... Сорок днів свободи

Перед самим страйком — 17 травня 1954 року — в наш табір привезли Михайла Сороку. Дванадцять тисяч в’язнів не виходять на роботу. Заговорили гучномовці, погрожуючи покаранням. Ніхто на це не реагував. Не гаючись, приїхала комісія з Москви. Тоді, з ініціативи Михайла Сороки, страйкова комісія направляє вимоги:

— переглянути всі наші судові справи;

— повернути депортовані родини з сибірських заслань;

— звільнити малолітніх в’язнів;

— створити належні умови праці й харчування;

— припинити знущання, насильства, розстріли без будь-яких причин.

Комісія петицію прийняла і відповіла, що всі вимоги одразу задовольнити не може. Тоді чоловіки попросили жінок вийти в ніч на роботу. Опівночі ми почули стрілянину і побачили палаючі ракети над зонами.

Усі дуже стривожилися, коли вранці повернулися в зону і побачили розвалені мури і сімох убитих хлопців, які мали завдання з’єднати всі зони. Пам’ятаю, що серед убитих був один чеченець. Хлопців одягнули у вишиті сорочки, а для чеченця вишиванки не було. Його друзі з сумом і жалем попросили, щоб його прирівняли до українців. Дівчата швидко виправили своє упущення, і в трунах усі хлопці лежали у вишиванках.

На панахиду зійшлися тисячі в’язнів. Її відправляло багато священиків різних національностей і конфесій. Співав український хор. Багаточисленний похід пройшов до прохідної. Там ми попрощалися зі своїми друзями. Після того почався безкомпромісний страйк, який тривав 40 днів і ночей. Треба сказати, що організація була на найвищому рівні. Залізна дисципліна. Служба безпеки особливо стежила за поведінкою в’язнів. За найменшою підозрою ізолювали, бо дуже боялися зради. Енкаведисти були безпорадні й шаленіли від люті, бо нічого не знали, що робиться в зонах. Хлопці не пропускали в зону нікого, крім медпрацівників, і то, вибачаючись, обшукували їх.

«Сдєлай столкновєніє, введьом войска!»

Кожен в’язень мав свої обов’язки, хлопці виробляли свою стратегію оборони, робили саморобну зброю, заміновували барикади, біля яких постійно стояли вартові й подавали знак тривоги. Дівчата писали звернення до вільнонайманих людей, у яких повідомляли про жорстоке знущання конвоїрів над в’язнями, про жахливі умови праці й харчування, про розстріл в’язнів без будь-яких причин. Ці листівки запускали повітряними зміями.

Кожної неділі багато священиків різних національностей відправляли Святу літургію, співали два прекраснi українськi хори. На Зелені свята було особливо врочисто. Після служби Божої приготували академічну частину, де від кожного народу виступав його представник. Усі закликали до єдності, згуртованості проти спільного ворога — більшовицького комунізму. Від українців говорила пані Стефа Гірна (сестра відомого поета Богдана Кравціва зі Львова, який помер в еміграції 1975 року). Після таких промов ми розходилися з великим духовним піднесенням. Здавалося, що сили в нас нерівні, що ми не зможемо довго протистояти такому звірові, у якого є все: зброя, армія, а ми — безборонні в’язні. 3ате в нас було те, чого їм бракувало, — сильна віра і любов до рідного краю. Велику моральну і духовну підтримку давали нам наші священики-патріоти, які заохочували нас до добрих справ і готували до найбільшої жертовності в ім’я Бога і України, самі були готові разом iз нами боронити людські права. Якась добра аура панувала серед нас, і здавалося, що живемо у вільній нашій державі.

Аж ось одного червневого дня почули позивні, які кликали нас на табірний майдан. Вийшов заступник голови страйкової комісії, білоруський офіцер Глєб і каже: «Мене викликали в комендатуру і сказали: «Ты завтра на свободе, сделай столкновение между украинцами и, например, русскими. Много жертв не надо, примерно 15-20 человек — и мы введем войска». Він відповів, що на змову з ними не піде і зрадником не стане, краще загине разом зi своїми друзями. Ми слухали, і мороз по тілу пройшов. Взялися всі за руки, і ще тіснішими стали наші ряди. Який же підлий і підступний був ворог! Стало зрозуміло, що кривава розправа не за горами, і тому кожний Божий день старалися встигнути зробити якусь добру справу.

Душею в’язнів був усіма шанований Михайло Сорока. Одного дня, зібравши нас, кількох дівчат, сказав: «Ми повинні ту табірну боротьбу і непокору, той порив до волі через пісню донести молодому поколінню, щоб вони знали, як в’язні завзято й гідно захищали права і свободу рідного краю». За годину пісня була створена: «У гарячих степах Казахстану сколихнулися спецлагеря». Скоро вона гомоном рознеслася по всіх табірних зонах. Тепер житиме як символ боротьби, яка не вщухала навіть у страшних табірних умовах.

Ми рук не піднімали...

А тим часом дні минали й наближали нас до нежданого й невідомого фіналу. І він прийшов. 27 червня більшовицька каральна машина випустила своє жало на безборонних в’язнів. Настала пекельна ніч. Третя година, коли почало благословитися на світ Божий, ми почули страшний гуркіт. У небі гули літаки, по землі сунули танки, вгору злітали палаючі ракети. Ми вибігли з бараків. Здавалося, що вся земля палає у вогні.

Густий дим тамував подих, нічого не було видно. Раптом почули страшний крик: «Дівчата з 4-го бараку (це стосувалося нас), перебігайте на другу сторону, на вас їдуть танки». Всі заметушилися, почали перебігати. Я встигла, — лише палаюча ракета поранила мені ногу. Неподалік стояла дівчина Слава з Новояворівського району, дуже вродлива, з довгими косами. Їй до звільнення залишалося три місяці. Раділа, що скоро буде на волі. Та вона її не дочекалася. Чорна страшна машина, наче гадюка, з диким ревом задавила її. Ту тендітну милу дівчину. Разом iз нею загинула Алла Пресман, киянка, за національністю єврейка, чудова інтелігентна дівчина, студентка медінституту, одна дочка в батьків. Тоді більшовицькі катюги знищили понад 500 осіб.

Багато нас зосередилися в бараку, вікна заставили дерев’яними щитами, двері — цеглою. Карателі пустили сльозогiнний газ. Дихати не було чим, води — ні краплини, всі попадали на підлогу. Хто шепотiв молитву, хто стогнав, задихаючись. Енкаведисти ввірвалися в барак, почали бити нас прикладами і кричали: «Руки вверх!» Ми рук не піднімали, нам було все одно.

Дорога в закриту тюрму

Вийшли з барака і жахнулися. Побачили кілька вантажівок, навантажених трупами. Люди в білих халатах і військові на ношах несли поранених, а табірна служба засипала піском ручайки ще свіжої людської крові. Отак ті звірі в людській подобі справляли свої жнива!

Ми вийшли на зону. Думка, чи живий Михайло Сорока, тривожила нас. Бо кожна з нас була готова віддати за нього своє життя. Ми дуже зраділи, коли дізналися, що він живий. Почався розподіл в’язнів. Нас, шістьох дівчат, відсторонили: Ганну Михайлевич, Марію Потоцьку, Марію Кушпету-Петрощук, двох литовок і одну росіянку. До нас підійшла оперуповноважена і зачитала вирок: один рік закритої тюрми за активну участь у табiрному бунті.

Лікар Райкін, також політв’язень, глянув на мою поранену ногу і сказав: «Її треба лікувати». «Там ее вылечат», — пробурмотiла вона. Прийшов час розлуки. Тяжко було прощатися з вірними подругами, з якими стільки років жили пліч-о-пліч, розділяли всі тяжкі випробування, ділилися останнім окрайчиком з тими, кому було найважче. Найголовніше те, що ми були вірні нашій ідеї, за яку готові були віддати своє життя. Ніхто не зміг стримати сліз. Ми просто ридали, відчуваючи, що з багатьма більше ніколи не побачимося.

Нам, шістьом дівчатам, дорога стелилася в закриту тюрму. Нас троє — Ганна Михайлевич, Марія Потоцька і Марія Кушпета — опинилися в місті Курган Казахської РСР. Там ми зустрілися з дівчатами-страйкарями з Норильська — Лесею Зелінською з Волині та естонкою Астою Тофрі. Ми розповіли їм про страхіття, які пережили. З болем у серці вони слухали про пекельну ніч 27 червня, яка забрала стільки невинних жертв. Аста з великою пошаною сказала: «Я вклоняюся перед вашим українським народом, гігантом, велетнем духу і свободи. Він голодний, змучений, у рваній одежі зміг піднятись сам і повести за собою всі поневолені народи проти спільного ненависного ворога — совєцького комунізму. Такий народ заслуговує бути вільним і мати свою незалежну державу. Особливо я дивуюся героїзмові ваших дівчат, як вони безмежно люблять свій край, як завзято захищають його. Я впевнена, що ваша Україна буде вільною і прекрасною. Вона має своїх героїв, що готові вмерти за неї».

Жодної хвилини не жив для себе

Так напророчила нам ця чесна і порядна дівчина з Естонії. Звичайно, мені було приємно чути такі слова про свій народ. Відразу перед очима постала могутня постать Михайла Сороки. Про ту людину можна було б написати багато книжок, бо таких людей у світі (так, у світі, я не обмовилася) дуже мало. Це був видатний гуманіст, абсолютний альтруїст. Він жодної хвилини не жив для себе. Він не знав обману і брехні. Був розумний, шляхетний і надзвичайно вольовий. Навіть вороги змушені були стримано ставитися до нього. Здається, сам Господь, що тільки мав найкращого, найціннішого, найсвітлішого, вселив у його душу. А він це все випромінював на інших і заряджав своєю енергією, яка спонукала творити добро.

Під час страйку з Михайлом Сорокою познайомила мене Стефа Гірна, про яку я вже згадувала. Спілкуватися з паном Михайлом було дуже легко і приємно. Ерудований, інтелігентний, iз невичерпним кругозором, найголовніше, що він був глибоко віруючою людиною. Пiд час розмови з’ясувалося, що в нас є спільні знайомі з Воркутинських таборів, тільки ми в різний час перебували там. У серпні 1945 року на Воркуту привезли нас, несуджених дівчат. Тоді табори ще були не поділені. Опинилися ми в мурашнику страшних озвірілих істот (бо людьми їх назвати неможливо), рецидивістів iз кількома судимостями за вбивство. Серед них уже були наші хлопці-політв’язні. Довідавшись, що привезли дівчат з України, зробили нам охорону. Ті звірі стежили за нами й готові були в будь-який час знищити нас. Ми дуже боялися. Серед політв’язнів виділявся один хлопець — Іван Петрощук. Він увесь час нагадував нам, щоб ми пам’ятали, що представляємо ту ідейну молодь, яка свідомо опинилася в таборі, й маємо гідно поводитися перед чужинцями. В 1947 році табори поділили. І нас, несуджених дівчат, звільнили.

Заполярні соколи України

Але повернуся до розмови з Михайлом Сорокою. Коли я згадала, що знаю Івана Петрощука, він дуже зрадів і сказав, що це один iз його найкращих друзів. І це справді було так. У 1952 році доля їх звела у Воркуганському таборі №8. Іван працював тоді в шахті. Там його бандюги так жорстоко побили, що він опинився в лікарні. Після одужання вивезли на поверхню, і вiн працював у так званій «каптьорці», де видавав одяг в’язням, яких перевозили по різних табірних пунктах.

Познайомившись з паном Михайлом, стали міркувати, що ця «каптьорка» може слугувати їм як контакт iз цілим Воркутинським ГУЛАГом...

Михайло Сорока вмів і міг повести за собою людей. Йому вірили, його шанували, любили. І ось вони створюють підпільну організацію під назвою «Заполярні Соколи України — «Північне сяйво». До неї ввійшли довірені в’язні — отець Годунко зі Львова, адвокат Степан Борщ iз Бродів, правник, українець з австрійським підданством Андрій Білинський, інженер Холявчук, студент iз Кіровоградщини Володимир Караташ, студент зі Львова Ярослав Крилінський (усього 18 осіб).

Мета організації була: достеменно оволодіти інформацією про Воркутинські ГУЛАГи, їх розташування, місцезнаходження, визначних людей, чисельність.

Усі зібрані матеріали мали передати в ООН. У той час звільнявся Славко Крилінський, 25-річний хлопець зі Львова. Йому було доручено перевезти матеріали до Львова, а згодом відповідним зв’язком за кордон. Та знайшовся провокатор і викрив усе. В комендатурі, де мав з’явитися Крилінський, на нього вже чекали. Тільки він ступив на поріг, як відразу на нього накинулися. Валізу, в якій між подвійним дном містилися зашифровані матеріали, розбили і все знайшли.

Три місяці смертної кари

Почався тривалий судовий процес. Треба сказати, що всi пiдсудні поводилися гідно. Настав день оголошення вироків. Перед тим кожному підсудному було надано слово. Першим покликали Івана Петрощука, який у групі був наймолодшим. Напевно, сподiвалися, що їм вдасться зламати цього юнака і це морально вплине на інших, але цього не сталося. Так само гідно й гордо повелися й інші в’язні. Нарештi остаточний вирок винесено: Михайла Сороку, Івана Петрощука, Андрія Білинського засуджено до розстрілу. Всіх інших — до 15—25 років суворого режиму. Смертникам дали можливість попрощатися і відвели їх у смертні камери-одиночки. Там був час осмислити все своє життя, проаналізувати його і зробити висновки.

Про те згадував Іван Петрощук: у глибоких роздумах линув у свій рідний край, свою Україну. Все те злилося в одне велике бажання — вибороти Україні волю, хоча б ціною свого життя. Згадував, як у Карпатах, під час старшинського вишколу, на горі Магурі був запеклий бій iз загонами НКВС, де загинули священник-капелан, дівчина-друкарка і 13 повстанців. Сотник «Боровий» був поранений...

Монотонно минали дні. Особливо страшні були ночі, бо о З-й годині виводили на розстріл. Більше трьох мiсяцiв жили в таких умовах. Ні за чим не шкодували, лише одне мучило їх — щоб продовжувався шлях боротьби за волю України. У сусідніх камерах з одного боку сидів Михайло Сорока, а з iншого — Андрій Білинський. Вони перестукувалися, піднімали один одному силу духу, яка б допомагала гідно віддати своє життя за ту святу ідею, яку пронесли через своє життя.

Згадати прекрасних людей

Апеляції про помилування вони не подавали, пощади не просили. Знали, що врятувати їх може лише Боже провидіння. Так і сталося. Смерть кровожерливого ката України — Сталіна — не дала здійснити сталінських намірів обірвати життя людей, які присвятили себе благородній справі — визволити свій народ iз неволi. Смертну кару замінено на 25 рокiв ув’язнення суворого режиму. І знову дороги в них розійшлися. Михайла Сороку привезли в Кенгір, а Іван Петрощук опинився в Тайшетських таборах — Чуні.

Після Кенгірського повстання доля знову звела їх, щоправда, лише на кілька днів. Михайло встиг розказати про фатальний страйк у Кенгірі й про те, що він зустрів Марійку Кушпету, яка знала його з Воркутинських таборів. Іван довго шукав шляхи, як віднайти мене. Аж у 1956 році, після мого звільнення, у Кемеровській області, де була змушена відбувати ще п’ять років позбавлення прав, я отримала від нього листа. Івана Петрощука звільнили у 1968 році. Довгих 15 років довелося чекати, щоб доля поєднала нас, і спільними помислами, і серцем, і душею виборювати кращу долю Україні. Але невблаганна смерть, а це сталося в 1994 році, роз’єднала нас навіки.

Тепер я часто думаю, чому в нашій незалежній державі стільки чвар та незгод? Чому забуваємо про тих, які віддали своє життя за нас, живих, щоб жили ми у своїй самостійній державі? Де взялися ті вожді, які своє егоїстичне «Я» ставлять понад усе, замість того, щоб об’єднуватися й будувати могутню щасливу державу для майбутнього покоління?

Я вдячна Богові, що продовжив мені вік, аби донести молодому поколінню правду про ту боротьбу за волю України, яка не зупинялася навіть у тюрмах і таборах, і згадати про тих прекрасних людей, котрі своїм прикладом вказували нам шлях до волі.

Хай вічно живе наш вільний нескорений народ. Слава Україні!

ВАРТО ЗНАТИ

Михайло Сорока

Народився 27 березня 1911р. у с. Гнилиці на Тернопільщині. Навчався в гімназії у Тернополі. У 1936 році закінчує архітектурний факультет Празької політехніки. При поверненні в Україну, на кордоні, у нього знайшли підпільну літературу ОУН, яку мав передати в Провід, який тоді очолював Євген Коновалець. Михайла арештовують, саджають у Станіславську (Івано-Франківську) тюрму. Засуджують на 8 років. Згодом відвозять у Гродно у так звану «Березу Картузьку», сумнозвісну своєю жорстокістю тюрму. Там, у тюремній каплиці, в якій щонеділі відправлялася літургія, зустрічається з Катериною Зарицькою, ув’язненою за підпільну працю в ОУН. У 1939 р., коли впала Польща, в’язні вийшли на волю. 15 листопада того ж року у Львові, в церкві св. Юра, Катруся і Михайло стають на шлюбний рушник, щоб у любові спільно виборювати волю Україні. Та недовго судилося їм втішатися родинним щастям. Як згадує Михайло: «Нам щаслива доля всміхалась крізь іржаві ґрати». Бо 22 березня 1940 р. їх обох арештовує НКВС. Катруся опинилася на «Бригідках», а Михайла вивозять на Воркуту. У 1941 р., коли більшовики відступали, по всіх тюрмах по-звірячому мордували в’язнів. Катруся з маленьким Богданчиком, який тільки народився, сиділа в тісній маленькій камері, про яку, очевидно, катюги забули. Таким чудесним способом врятувала їм життя Мати Божа. Між горами знівечених трупів прийшло шукати свою дочку подружжя Зарицьких. Яка ж то була радість, коли побачили її живою з немовлятком на руках! Невдовзі Катруся поповнює лави УПА, очолює Червоний Хрест. Підступно опиняється в руках енкаведистів. Вирок — 20 років каторги. Весь термін відсиділа у Володимирській тюрмі.

Уже на волі у 1986 р. відходить у вічність. Похована на Личаківському цвинтарі у Львові. Михайло Сорока 35 років свого життя провів у тюрмах і таборах. Останній був у Мордовії. Переніс три інфаркти і був інвалідом. 17 червня 1971 р. літнього вечора разом iз Михайлом Горинем вийшов на прогулянку. Раптом серед квітів, які сам вирощував, знепритомнів, упав і помер на руках товариша. Так закінчилося життя двох унікальних постатей, котрi своє життя поклали на вівтар нескореної України, яку так щиро і вірно любили. Вічна їм пам’ять і вічна невмируща слава! Бо Герої не вмирають.

Р. S. У мене на пам’ять залишилися три засушенi квіточки, серед яких помер Михайло. Їх переслали нам iз чоловіком хлопці, які проводжали його у вічність.

 

ДОВІДКА «УМ»

Іван Петрощук

Народився в 1922 р. у с. Пiдбереззя на Волинi. Із 1937 р. навчався в гiмназiї в Сокалi. Там вступив до лав ОУН. У 1942 р. призначений полiтичним референтом Лукачiвського району. В 1943 р. покликаний у сотню «Голубенка» i бере активну участь у боях пiд псевдо «Залiзняк». Згодом його посилають на старшинський вишкiл у Карпати (про це згадано в його роздумах у смертнiй камерi). Пiсля закiнчення повертається на свої терени. До мiсця призначення не доходить. Пiдступно через зраду раптово потрапляє до рук енкаведистiв. Тюрма, тортури, муки i вирок — 10 рокiв суворого режиму. У 1944 р. його вивозять у Воркуту. Подальша його доля описана в матерiалах.

Марiя Кушпета-Петрощук

Народилася 29 листопада 1925 року в селi Гаї Старобродськi на Львiвщині. Навчаючись у торговельнiй школi, у 1942 р. стає членом юнацької сiтки ОУН. У 1944 р. призначена районною провiдницею Пiдкамiнецького району, псевдо «Галичанка». 4 грудня 1944 року на хату, де проводили санiтарнi курси, напали енкаведисти, вбили окружну, а сімох дiвчат тяжко побили прикладами i вiдвезли в тюрму. Жодних зiзнань не добилися. Усi дівчата дали клятву, що краще смерть, нiж зрада. Несуджених, їх вивезли у Воркуту. В 1947 р. дівчата повернулися додому. В той час сiм’ю Марії було вже знищено. Два рiднi брати — Ярослав (псевдо «Карпенко») i Григорiй (псевдо «Кривонiс») були вбитi, також загинули п’ятеро двоюрiдних. Мами не було серед живих. Марія вiдновила зв’язок з УПА, а в 1949 р. далеко на Волинi Бродiвський НКВС вислiдив її мiсцезнаходження. Вночi оточили хату й арештували. Була ув’язнена в тюрмi на Лонцького у Львові, засуджена на 25 рокiв суворого режиму. Зокрема, перебувала в таборі в Кенгірі.

Марія КУШПЕТА-ПЕТРОЩУК
Статті по темі Друкована версія

Рік 14-й — продовження 33-го? (19.11.2014)
Пасинок Росії (12.11.2014)
Від Першої світової — до АТО (05.11.2014)
Віталій Нахманович: Ми вивчаємо історію, щоб зрозуміти сьогодення (25.09.2014)
Січовики ХХ століття (23.09.2014)
Людмила Гриневич: «Стікаючи кров’ю в ХХ столітті, ми прикривали Європу» (18.09.2014)
Ліки від безпам’ятства (10.09.2014)
Велика битва князя Острозького (10.09.2014)
Звернення до майбутнього президента Росії (04.09.2014)
По Путіну — «неадекватністю»? (04.09.2014)

"Ей, ви там, навєрху!!!"

  • 26.11.14, 01:21
Валерій Сушкевич: Законопроект, який може захистити права добровольців, досі лежить у Верховній Раді
«УМ» дізнавалася, як пораненим учасникам АТО подолати бюрократичні перепони, де і як краще протезуватися і що дає психологічна реабілітація

Наталка ПОЗНЯК-ХОМЕНКО   

Валерій Сушкевич.
Ідея цього інтерв’ю зародилася в палатах Центрального військового госпіталю, після знайомства з бійцями, які, втративши на війні руку чи ногу, стикаються з багатьма проблемами не стільки фізичного, скільки бюрократичного характеру. З Валерієм Сушкевичем, донедавна — головою парламентського Комітету у справах пенсіонерів, ветеранів та інвалідів і багаторічним головою Національної Асамблеї інвалідів України ми розпочали розмову саме з цього: як молодим людям, у багатьох із яких життя лише починається, пристосуватися до нових реалій, і наскільки держава здатна захистити своїх захисників? «Є два бійці. Один — боєць ЗСУ, інший — доброволець. І одного держава захищає, а іншого — ні».

— Валерію Михайловичу! За останні півроку внаслідок бойових дій на сході України кількість людей із травмами різних ступенів різко зросла і продовжує зростати. І часто для того, щоб отримати лікування, їхнім рідним доводиться шукати купу довідок. Що робити?

— Я над цим питанням уперше замислився ще в липні, коли зіткнувся з тим, що в госпіталь привезли хлопця без ніг: він лежить, а жоден закон, який стосується соціального захисту, на нього не працює. Бо для того, щоб отримати статус інваліда, йому потрібно пройти комісію-перекомісію, отримати купу довідок за місцем проживання. Ця процедура в мирний час займала 3-4 місяці, а іноді — по півроку. Але він щойно вийшов із поля бою, він без руки чи ноги, і йому допомога потрібна вже зараз.

Коли я це зрозумів, я за одну ніч написав закон, яким передбачалося, що для бійців для того, щоб встановити їм статус інваліда і запустити дію інших законів з питань соціального захисту, достатньо було довідки головного лікаря госпіталю. І все. Вранці цей закон було поставлено до порядку денного і його прийняли. І він зараз працює.

— Але багатьом бійцям і досі доводиться збирати купу довідок, особливо учасникам добровольчих батальйонів.

— У тому-то й біда. Коли я писав цей закон, я врахував там військовослужбовців Збройних сил України, Національної гвардії України, СБУ, Служби зовнішньої розвідки, Державної прикордонної служби, бійців МВС. Але, коли Закон уже було прийнято, мені стало зрозуміло, що ні Міноборони, ні МВС, ні інші державні військові інституції не мають жодного відношення до добровольців та добровольчих батальйонів (мені це дивно). Крім того, за межами цього Закону залишилися і працівники ДСНС, які там постійно перебувають, і працівники пенітенціарної служби та Державної служби транспорту.

— І чому ж не внесли і їх?

— Внесли. І зареєстрували відповідний законопроект іще на початку вересня. І цей законопроект разом із законопроектом Оксани Продан повністю охоплює усі категорії учасників АТО, але вони досі лежать у Верховній Раді. Їх так і не поставили до порядку денного. Я звертався і до спікера парламенту, і до Прем’єр-міністра. Я дуже підтримую питання люстрації та боротьби з корупцією і розумію важливість розгляду Закону про вибори. Але за цими гучними законопроектами наприкінці роботи Верховної Ради до нашого руки так і не дійшли. І добровольці та інші категорії бійців, про які я сказав, герої, які нас захищають, досі виявляються безправними.

Особливо прикро за добровольців. Це — справжні герої. Це не офіцери, які йдуть воювати за службовим обов’язком, не мобілізовані, яких держава призвала. Це люди, які за покликом душі пішли захищати Україну, інколи без зброї, без забезпечення. А тут виходить, що є два бійці. Один без ноги і другий без ноги. Один — боєць ЗСУ, інший — доброволець. І от одного держава захищає, а іншого — ні. Де справедливість?

— Коли ж цей закон може бути прийнятий?

— Тепер тільки тоді, коли почне працювати нова Верховна Рада. На жаль, я особисто на цей процес уже не зможу впливати. Але я буду намагатися задіяти всі мої можливості, щоб переконати депутатів у перший же тиждень внести ці законопроекти в порядок денний і прийняти їх. Інакше я буду змушений скликати прес-конференцію і на всю Україну озвучити цю проблему.

«Я багато чув про так звану «оптимізацію», коли людям не дають можливість отримати статус»

— Нещодавно журналісти на свій запит до Міністерства оборони отримали відповідь, що жоден учасник АТО досі не отримав офіційно статусу учасника бойових дій. А станом на 20 жовтня з цього питання було розглянуто документи... аж 59 осіб. Це при тому, що у нас кількість загиблих уже перевищила кілька тисяч.

— Бюрократична процедура надання статусу — вона сумна. Є міжвідомча комісія в Міністерстві оборони, яка приймає матеріали щодо надання бійцеві відповідного статусу. Є спеціально утворена урядом Державна служба у справах ветеранів та учасників АТО. Туди включені всі міністерства і відомства, пов’язані з обороною. Але цей механізм має трагічний збій. Я теж знаю випадок: людина перебуває в зоні АТО понад 6 місяців — і за цей час по ньому не надійшли документи до міжвідомчої комісії щодо надання статусу учасника бойових дій. За регламентом, це має робити командир частини. Командир частини клятвено запевняє, що він це зробив. А документів немає. Замкнене коло. І добре, якщо ця людина жива і здорова. А якщо боєць поранений, без ноги, без ока, з ушкодженнями хребта чи, ще гірше — вбитий? І рідним доводиться воювати, щоб знайти правду по цих інстанціях.

— Хто винен: система чи виконавці?

— Однозначно сказати не можна. В кожній державній інституції є чудові люди, які сумлінно виконують свої обов’язки, є «відморозки», які нічого не роблять, а є і злочинці, які намагаються нажитися за рахунок інших. І ті ж самі закони мені допомагали писати спеціалісти з Міністерства оборони, які щиро вболівають за цю справу. Але порядку в цій системі поки що і справді бракує.

— А як назвати таке: у тому ж госпіталі лежить боєць батальйону «Айдар» В’ячеслав Буйновський, який втратив руку і ногу, а йому дають третю групу інвалідності з обов’язковим перекомісуванням через рік?

— Це абсолютно незаконно. І як голова Національної асамблеї інвалідів України, і як громадський діяч я добиватимусь, щоб захистити права цього бійця. Я багато чув про так звану «оптимізацію», коли людям свідомо не дають можливість отримати статус, щоб зменшити виплати. Я не хочу вірити в таке. Але таких випадків насправді дуже багато.

— А ще багатьом бійцям без рук, без ніг в історії хвороби пишуть «побутова травма».

— І такі випадки, на жаль, не поодинокі. Сам знаю одного бійця, якому відірвало ногу, у нього в результаті потрапляння кулі в шию паралізовані руки й ноги, а йому пишуть — побутова травма. Я вважаю, що за таке треба просто садити. Садити усіх причетних до такої ситуації. Я звертався в неофіційному порядку до керівника відповідного департаменту Міноборони, просив розібратися. Мене запевнили, що такого не може бути. Але ж я знаю, що таке є.

— І як із цим боротися?

— Якщо чесно — не знаю, але думаю, що правоохоронні органи мають звернути увагу на цю ситуацію. Знаю один випадок, коли хлопець отримав відносно легке поранення, і йому теж написали «побутова травма». А потім бійці його батальйону поверталися з ротації і заїхали в госпіталь, «поговорили» з головним лікарем і зламали йому щелепу. Після цього усі документи були написані правильно. Я перепрошую, якщо це — варіант вирішення питання, то як наша країна збирається виживати і перемагати ворога?

«Знищуються найкращі протезні підприємства, з високим рівнем рентабельності»

— Ще одна проблема, яка постає перед пораненими, — як і де зробити якісні протези?

— Хочу сказати одразу: реальне і функціональне протезування можливе лише у нас. Усі наші протези мають закордонні, переважно німецькі комплектуючі. Якщо протез особливої складності, комплектуючі, як правило, замовляються і закуповуються додатково. Абсолютна більшість фахівців пройшли стажування за кордоном. Є у нас і комерційні протезні підприємства, яким при певних варіантах сертифікації держава оплачує великовартісні і дуже функціональні протези. І сама людина має право вибрати собі протезне підприємство, куди звернутися.

Я згадую наших афганців, які протезувалися за кордоном, приїхали на чудових імпортних протезах і десь за місяць-два змушені були їх викинути. Не тому, що там погані спеціалісти. А тому, що процес протезування і підбору протеза триває від кількох місяців до півроку. Є тривалий процес регенерації тканин, лікування культі, реабілітація, відновлення функціональності суглоба.

Держава, до речі, усе оплачує. Кошти є, вони передбачені державним бюджетом. Єдині, хто не підпадає під це, — це бійці добровольчих батальйонів і ті, про кого я згадував. Сподіваюсь — поки що.

— Але зараз можна зустріти багато оголошень про збір коштів для протезування того чи іншого бійця.

— Це — наша звичка і недовіра до самих себе. Збирають для протезування за кордоном, хоча, повторюю: у нас працюють нічим не гірші спеціалісти. Навіть я регулярно звертаюся до наших київських протезистів. Повірте, я маю можливість звернутися до будь-якої закордонної фірми, але мені тут найкраще.

Або візьмемо наших паралімпійців. Усі вони, а особливо чемпіони, які отримали за свої досягнення премії, можуть протезуватися де завгодно. Але вони всі теж протезуються в Україні. Я спеціально запросив одного разу в госпіталь нашого паралімпійця — йому вже мабуть десь за 50 — пройтися перед пораненими. Він ішов на українському протезі з комплектуючими німецької фірми — і ніхто навіть не помітив, що він іде без ноги.

Але є інша проблема. Зараз з’явилася реальна загроза знищення державних протезних заводів.

— Тобто?

— Вийшло розпорядження міністра соціальної політики про так зване укрупнення протезних заводів, яке може призвести до знищення Тернопільського, Хмельницького, Житомирського, Луганського, Донецького і Миколаївського протезних заводів. Цікава ситуація: знищуються заводи найкращі, з високим рівнем рентабельності, які на одиницю продукції мають відносно невеликі виробничі витрати. Формально йдеться про «оптимізацію» — мовляв, потрібно об’єднати заводи, а вивільнені гроші пустити на армію. Але це — брехня. Бо державне протезне підприємство не отримує фінансування від держави, а одержує гроші за фактом підписання акта виконаних робіт за виготовлений протез — за граничною ціною, встановленою Міністерством соціальної політики.

— Але який сенс у цьому?

— Боюся, що за цим знову стоять гроші, і до того ж — великі. Йдеться про суму порядку 800 мільйонів гривень, які уряд виділив на протезування бійців, що постраждали в ході АТО. І є сумна перспектива збільшення кількості постраждалих і, відповідно, збільшення цієї суми. І от комусь, мабуть, хочеться, щоб ці кошти йшли не на державні підприємства, а на рахунки приватизованих протезних заводів. Мені експерти відкритим текстом кажуть: якщо кращі заводи приєднують до гірших, ця схема говорить про те, що підприємство готують до приватизації через процедуру банкрутства.

Мені разом з громадськими організаціями вдалося виграти перші суди щодо закриття Хмельницького, та Миколаївського Житомирського протезних підприємств. Але війна в судах триває. Я звернувся до Президента України з проханням розглянути це питання, є зараз лист глави адміністрації Президента до Прем’єр-міністра. Ми просимо, щоб Мінсоцполітики схаменулося і припинило бомбардувати суди своїми апеляціями. А то виходить, як у тому прислів’ї: «Кому війна, а кому мать родна».

— А які перспективи у бійців, навіть із гарними протезами, для соціальної реабілітації, до повернення до повноцінного життя?

— Перш ніж говорити про фізичну чи соціальну реабілітацію, треба спочатку провести психологічну реабілітацію. Бо успіх будь-якої реабілітації залежить у першу чергу від внутрішнього настрою. Я знав у минулому молодого чоловіка, якому відрізало три пальці на руці. І він півроку пролежав на дивані, «помираючи» з горя. Тоді я запросив його на тренування паралімпійців, щоб він побачив, як уміють любити життя і бути повноцінними люди із реально складними ураженнями.

Я над психологічними аспектами цього питання замислився років 15 тому, після того, як побачив одного паралімпійського чемпіона з плавання, чи то з Німеччини, чи то з Голландії. Він першим подолав дистанцію у плаванні і приймав вітання, а коли з’явився з басейну, то навіть я, який стикався з різними варіантами травматизму, був уражений: у нього не було рук і ніг. Замість них були протези, які лежали біля бортика. І я навіть не встиг помітити, як він своїми культями припасував ноги, звівся на них, а за мить на місці були і протези рук. Усе це він робив сам. І коли він пішов на своїх ногах-протезах, підчепивши однією «рукою» рушник і закинувши на плече, а другою по дорозі підхопивши блондинку, усміхаючись усім на свої 32, я зрозумів, що він здоровіший і адаптованіший до суспільства за багатьох тих, хто має руки і ноги. Про це треба пам’ятати усім і ніколи не опускати рук.

За це проливають кров Герої України?

  • 25.11.14, 01:50
Привласнив мільйони доларів? Тоді тобі в міністри
На посаду міністра палива хочуть висунути... Андрія Коболєва, якого підозрюють у крадіжці в особливо великих розмірах — разом із подільником Ігорем Діденком. Генпрокуратура і МВС розслідування фактів пускають «по колу»

Олег ГАНСЬКИЙ   

Боротьба з корупцією у нашій державі знову підозріло починає нагадувати пріснопам’ятні часи Віктора Януковича, коли чиновники крали і «боролися» на телекамери. А потім знову «боролися» і ще завзятіше крали. Бо нині складається враження, що корупцію і хабарництво у нашій державі ніхто і не планує скасовувати. А оголошена у державі люстрація замість дієвого очищення влади перетворюється, як і попереджали деякі експерти, на спосіб боротьби із незручними постатями. Серед яких іноді трапляються фахівці і професіонали. Натомість хабарникам, особливо високопосадовим, у цій державі, схоже, не загрожує нічого. Брудний шлейф із 2009-го

...Другого вересня 2014 року «Україна молода» надрукувала статтю «Як украсти 160 мільйонів — і повернутися на посаду». У ній — конкретні звинувачення на адресу самого очільника найбільшої державної компанії — НАК «Нафтогаз України». Передбачалося, що у суспільстві, яке намагається збудувати правову державу, вона мала викликати ефект вибуху бомби.

Ішлося про корупційну оборудку, яка ще у 2006—2009 роках дозволила привласнити величезну суму державних коштів — аж 160 мільйонів доларів! Схема оборудки проста. 27 листопада 2006 року Національна акціонерна компанія «Нафтогаз України» уклала кредитну угоду з лондонською філією банку «Кредит Свісс АГ». НАК позичив у банку 550 млн. американських доларів — на досить прийнятних умовах: ставка LIBOR плюс 3,5% річних.

Рівно через три роки цей кредит, як і інші, практично було погашено. Після урядового рішення про стабілізацію фінансового стану компанії «Нафтогаз України» боргові зобов’язання НАКу обміняли на гарантовані державою єврооблігації компанії — на суму 1,6 млрд. доларів, які реалізували під 9,5% річних. Це дозволило «Нафтогазу» розплатитися з боргами. Невдовзі із загальної суми 550 млн. доларів кредитору фактично повернули 549,7 мільйонів, тобто обміняли на цінні папери власної емісії. Залишився невеличкий борг — 0,3 млн. доларів.

Далі відсоткову ставку за кредитною угодою чомусь було збільшено: замість LIBOR+3,5% стало +9,5%. Але найцікавіше, що без змін залишилися зобов’язання сплатити валютний опціон — причому на базі початкової суми заборгованості. Тобто не 0,3, а 550 млн. доларів. Хоча фінансисти з досвідом в один голос заявляють: при таких угодах, коли задіяний механізм облігацій iз відповідною процентною ставкою, наявність опціону — це взагалі цілковитий нонсенс.

«Відповідно до умов зміненої кредитної угоди з «Кредит Свісс АГ» упродовж 2011 року «Нафтогаз» мав сплатити ще два опціонні платежі, орієнтовна сума яких становить 155 млн. доларів», — писав у своєму листі на адресу Міністерства фінансів України в.о. голови правління «Нафтогазу» В. Тріколіч. Іншими словами, борг НАКу перед кредитором становить скромні 0,3 млн. доларів. Але всього сплатити компанія мала понад 160 млн. доларів.

Зробити це було непросто — необхідної суми у бюджеті «Нафтогазу» просто не існувало. Про труднощі із сплатою свідчить листування В. Тріколіча із першим заступником міністра фінансів А. М’ярковським, яке ми наводили у нашій публікації. Утім, як стало відомо останнім часом, гроші таки знайшли. Щоб закрити кредит і щоб власні інтереси вдовольнити.

Прізвища консультантів угоди — більш ніж відомі в Україні. Перший iз них — Юрій Вітренко, рідний син скандально відомої керівнички Прогресивної соціалістичної партії України Наталії Вітренко. Цієї самої, яка тривалий час послідовно відстоювала інтереси Москви у нашій державі. Другий — Андрій Коболєв. Так-так, ви не помилилися — нинішній голова правління «Нафтогазу України»! І головне — нещодавно Юрія Вітренка призначили... головним радником голови «Нафтогазу» Андрія Коболєва.

Добре крав? Очолить міністерство!

Здавалося б — усі факти наяву! Маємо цілком конкретну фінансову оборудку, якій мають дати оцінку правоохоронні органи. До того ж афера має ще ледь вловимий, але таки відчутний неприємний політичний душок. Публікуючи цей матеріал, ми сподівалися чого завгодно — включно до звинувачень редакції у заангажованості. Але реакція, яку ми отримали, виявилася і хитромудрою, і банальною водночас!

У Генеральній прокуратурі оцінку фактів вирішили перекласти на МВС та Державну фінансову інспекцію України. Про що і повідомив «УМ» заступник начальника відділу захисту фінансово-економічних інтересів держави ГПУ В. Чечерський.

Але й Міністерство внутрішніх справ, яке так намагається стати публічним, також не захотіло брати на себе відповідальності за розслідування кричущих фактів. І думок на цю тему ми не побачили ні у відомій на всю державу сторінці у «Фейсбуці», ні у публікаціях прес-служби відомства про резонансну кримінальну справу. Натомість iз міністерства наш лист переадресували до головного управління МВС у місті Києві. Але й там займатися оборудками у «Нафтогазі» також не було часу. І, як написав нам начальник цього управління О. Суворов, листа скерували... до Шевченківського райвідділу. Адже, за логікою людей у міліцейських погонах: розслідувати фінансові махінації в особливо великих масштабах має саме районний слідчий. У перерві між з’ясовуванням деталей п’яних бійок та крадiжок сигарет у кіосках.

Натомість чи не найбільше здивував Прем’єр-міністр України Арсеній Яценюк, який вважає своїм головним завданням боротьбу з корупцією, але який при цьому публічно заявив: він пропонуватиме на посаду міністра енергетики і вугільної промисловості України головного фігуранта скандалу Андрія Коболєва. Що на тлі привласнення великих сум державних коштів викликає дуже дивні підозри.

...Хочеться вірити, що насправді все це не так. Що описаний тут «футбол» у виконанні правоохоронців — звичайний збіг обставин. Що міліція і Генпрокуратура вже найближчим часом покладе край розкраданням державних грошей. І тоді всі ми зрозуміємо, що у нашій країні з корупцією, яка перешкоджає нашому розвитку, боряться не задля показухи.

І ми готові повірити у це, якщо факти, викладені у наших матеріалах, зацікавлять таких принципових і безкомпромісних українських правоохоронців.

Не забувай як на крові розквітала духмяна квітка СВОБОДИ!

  • 25.11.14, 00:33

https://www.youtube.com/watch?v=jOfFDxt-m_g

Це відео - ще один найстрашніший доказ злочину над Українським народом. Народ України вбивали за допомогою людей, свідомість яких спотворена способом життя та зомбуванням. Це відео піднімає страшну завісу того, що робиться у душах тих, хто був по іншу сторону барикад Майдану. Знешкоджені цінності та відчуття вбивць та катів, які отруєні ненавистю до кожного, хто піднімає свій голос за волю та гідність.

 

На Майдані відбулось відродження нації, відродження людства від зарази, якою вражена свідомість автора цього відео та багатьох інших, хто не може виносити навіть повітря, в якому розквітає духмяна квітка свободи.

 

Всі, хто боровся за життя цієї чарівної квітки, не дамо нікому знов її загубити, адже вона безцінна, бо добривом для неї стала кров наших братів і сестер, що боролись поруч з нами. Щоб наші діти не виростали з такою спотвореною свідомістю як у автора цього відео, не допустимо зараз забовтати нашу перемогу політикам та депутатішкам старої формації. Перемога Майдану - це перемога цілого народу, вже нового народу, який має право на свій, повністю новий уряд.

 

А депутати які спокійно та жирно жили в той час, коли ось такі «Александри Старченкі» вбивали та катували цвіт української нації, не повинні навіть переступати поріг Верховної Ради!

 

Брати та сестри! Тільки наш уряд! Тільки наше рішення що до нових представників нашого народу! Тільки наша нова культура та освіта, наші нові цінності, на яких виростуть для щастя наші діти! Тільки так, до повної перемоги нашої боротьби!

 Богдан ШТАЙДЕР

Звернення до президента.

  • 24.11.14, 22:22
Андрей Лобода - Обращение к Президенту:

https://www.youtube.com/watch?v=RjuftklrRq0

Может ли простой украинец повлиять на политику своей страны?
Может ли поэт, написав обращение, быть услышанным Президентом?
Я верю, что может. Но во сколько раз увеличатся его шансы быть услышанным, если его идея и месседж, будут поддержаны простыми украинцами, кем бы они ни были...?

И я надеюсь, что видео дойдет до своего адресата.
Ваш Андрей Лобода. (группа Хорта)

"Господин президент, начну без приветов, просто, ну как то так
К вам обращается житель города Запорожья с обычным диагнозом - рак
Господин президент, страна смертельно больна, и вы знаете эпицентр заразы
Медлить нельзя , неужели вы ждете, когда пойдут метастазы
Я понимаю, что страшно плясать находясь у дьявола в пасти
Но прошу, не забывайте народ, который вас привел в мае к власти
Запад обеспокоен, север молчит, восток не признает вину
Господин президент, если мы проиграем, то проиграем не просто войну

Господин президент услышьте бойцов, которых гробят свинцовые грады
Вы же знаете, многие находятся там не за медали и не за награды
Господин президент, объясните страны к своим защитникам скупость
Многие готовы умереть за державу, но далеко не за подлость и глупость
Вы говорите про "новую жизнь" и что реформы "все впереди"
Может просто стоит начать с библейской "не укради"
Вот пожалуй и все, болезнь не ждет, надо в жизнь вгрызаться зубами
Господин президент, ответа не жду. Бог со страной, со мною и с вами.

https://www.youtube.com/watch?v=fpqvYA2_Tig

А ля Річарди Зорге.

  • 23.11.14, 21:00

Донецкий террорист описал сценарий войны в Украине еще в 2009 году (ВИДЕО:https://www.youtube.com/watch?list=UU8iolBC54uZTJAZhZiX5KuQ&v=8KlRlipWLBk
І Сірожа тоже:https://www.youtube.com/watch?v=NoC7ORNI2jE
Денис Марценко 20 ноября 2014

Донецкий террорист описал сценарий войны в Украине еще в 2009 году (ВИДЕО)


Один из лидеров донецких боевиков Федор Березин, который ранее был заместителем так называемого министра обороны «ДНР» русского террориста Игоря Стрелкова, в своей книге 2009 года почти точно описал сценарий войны в Украине, которая началась с оккупации Россией Крыма весной 2014 года. Новость сообщила донецкая журналистка Екатерина Яковленко, передает Пресса Украины. 

Федор Березин часто посещал литературные вечера в донецком культурном центре «Изоляция». Он представлял так называемую альтернативную историю в литературе - фантастику. Хотя произведение очень любительское, автор часто путает факты и вообще не получается какого-то сюжета, однако все-таки кое-что интересное в нем есть.

«Он активно принимал участие в литературной жизни. Благодаря ему в Изоляции проходила выставка «Результаты резиденции художников». Березин был представителем фантастики, который выбрал такой жанр, как альтернативные истории в литературе. Очень много было писателей таких в Донецке. Был клуб донецких фантастов, которые выбирали альтернативную историю, как жанр. Мне кажется, когда он писал это, он сам не понимал, что и как будет. Он просто ловил кайф от того, что там происходит. Потому что по сюжетной линии он не придерживается какой-то конкретной истории. У него всегда территория называется по-разному. Он сам путается в фактах. То у него это ДНР, то у него это Новороссия, то у него это Донецкая область в составе Украины», - отметила журналистка.

События, которые описал Березин в своей книге является почти точным воспроизведением так называемой «русской весны»: оккупации украинского Крыма, начала протестов в Донецкой и Луганской областях и, наконец, начало войны с приходом русских диверсантов и инструкторов.

«Если говорить о Новороссии, то это скорее вымышленная их страна, идеал которого они хотели бы видеть. С литературной точки зрения книга не интересная. Это тоже самое, что читать добровольно донецкие газеты, только книга значительно объемней. Теряется постоянно сюжет. Что примечательно эта война начинается в 2010 году, а книга была написана и опубликована в 2009 году. Все события начинаются с захвата Крыма. Было также: зеленые человечки, украинская власть не знает, что делать. Он там даже описывает, что украинская власть будет молчат и не объявлять войны. Также есть предатели военные. Также есть военные, которые готовы идти до конца. И вот эта война, которая начинается в Крыму, переходит на Донецкую и Луганскую область. Все это начинается с захвата прокуратуры, милиции. И вот таким образом, как он в начале пишет, захватывали здания чеченцы, потом это оказываются турки, которые в тот момент выходят из НАТО и решили подчинить себе мир, потому что у них туристическая инфраструктура загнулась. Потом в конце книги оказывается, что каким-то образом там причастны россияне. Сам Березин не описывает как. Он просто подает, какие-то сводки новостные. Москва также обеспокоена, делает заявления очень схожие на заявления сегодняшнего дня. Все ничем не заканчивается, кроме того, что это начало третьей мировой войны»,- рассказала Яковленко.

По ее мнению, книги Березина, могут быть предметом расследования спецслужб Украины, ведь в сочинении точно переданы диалоги и сцены пыток, которые схожи с тем, что сейчас происходит в Донецке.

«Те люди, которые не знакомы с творчеством Березина и не знают, кто это такой и какую должность он занимает при ДНР, могут даже на это повестись. Часть людей будут считать это альтернативной фантастикой. В сегодняшних условиях эту книгу читать невозможно. Особенно, когда приводятся диалоги или какие-то подробности пыток. Вообще, мне кажется, что это предмет для расследований, чем занимался Березин и его друзья. Нельзя сказать, что это российская пропаганда, может он делал это по своей личной инициативе»,- считает журналистка.


Новітній Голодомор.+Док.фільм. Закляття безпам'ятства.

  • 23.11.14, 18:18

Придумана республіка "Сказочная новороССія":
https://www.youtube.com/watch?v=-zOsqiICEwQ

Пам"ятай
Гарно можновладці з моніторів читають, а ось що ВИТВОРЯЮТЬ:http://for-ua.com/article/1071507

Звісно, що історія повторюється двічі: один раз у вигляді трагедії, другий - у вигляді фарсу.
Ви не задумувались над тим, ЧОМУ САМЕ ТАМ, де досі населення України не бажало чи не бажає признавати Голодомор 33-34 р.р. геноцидом української нації, тепер голодують при прорашиській маріонеточній владі, яку самі ж собі обирали, а тепер влаштовують голодні бунти?
Не дарма мудрість голосить:"БІЙТЕСЬ СВОЇХ БАЖАНЬ! Вони мають властивість здійснюватись". Може це і є кара Божа за дурість, за продажність, за злобу до нації, на землі, будинках та майні, яке їхні предки нехай пасивно, не по своїй волі, а наказу Сталіна, та все ж окупували. Одні це розуміють, тому асимілювались серед українців, інші ж так чваняться своєю самоідентичністю і великоросістю, що забувають хто в Україні являється титульною нацією, більш того, це їх дратує, а українців з меншовартісною самооцінкою лякає, як би не розсердити "старшого брата" РаССєю, хоч скажіть на милість, що змінилось від вигнання з Парламенту В.О.Свобода чи малий, не прохідний процент страшилки Кремля - Правого Сектору? НІЧОГО!!! Агресор ще більше байок придумає!
Що буде далі -- не відомо. "Шляхи Господні не сповідимі". Одне очевидно -- розумні люди вчаться на чужих помилках, а не далекі на своїх. Закон карми безпощадний, доки дУрні через свої popa і vkaske не відчують на власному шлунку "доброту" й щирість сєвєрного сасєда - нічого не зміниться. Може це і є катарсис?
Devil
Закляття безпам'ятства:
https://www.youtube.com/watch?v=txafj6TnrZQ
або:https://www.youtube.com/watch?v=m2Iy20IIyGk

Є**утий Пу.

  • 21.11.14, 20:20
Весь мир будет следить за судом, е**утый Путин или нет?
girl_hospital patient Sex

Посмотреть изображение в Твиттере

Я сказал, что Путин, попросту говоря, е**утый. Я действительно так считаю, потому что ссорить русский и украинский народ нормальный здоровый человек не может.

Оппозиционный российский политик Борис Немцов рассказал в эксклюзивном интервью ТСН.ua о состоянии российской экономики и о том, что Кремлю не выгодно судить его за оскорбление президента Владимира Путина.

- Как вы расцениваете обвинения Вас в сквернословии?

Это давняя история, которая восходит еще к моему участию в конференции в Киеве в апреле. Я действительно сказал в ненормативном режиме, что Путин чокнутый, психически нездоровый человек, попросту говоря, е**утый. Я действительно так считаю, потому что ссорить русский и украинский народ нормальный здоровый человек не может.

Следственные органы занимались этим делом. Они получили 50 заявлений от сторонников Путина с тем, чтобы возбудить против меня уголовное дело по 319-й статье Уголовного кодекса России "Оскорбление должностного лица". Однако следствие не нашло мое высказывание оскорблением, а классифицировало то, что я сказал, как некую мою личную оценку психического здоровья господина Путина, выраженную в ненормативной форме. И потому уголовное дело не возбуждено, а дело передано в мировой суд в Москве для того, чтобы меня судить за то, что я ругался матом в общественных местах. Это административное дело, штраф.

Но штрафа никакого нет, потому что суд ничего не рассматривал. Я думаю, что Кремль не особо заинтересован в рассмотрении этого дела по политическим мотивам. Потому что это же суд над Немцовым, это суд резонансный, очевидно, что весь мир будет следить: е**утый Путин или не е**утый, что же решит суд. Тематика не очень выгодная для Кремля. Кремль крайне не заинтересован, чтобы было это заседание. Если оно будет, то на него придут все камеры мира.

- Можете подвести итоги правления Путина? Выделите негативное и позитивное.

К сожалению, негативного намного больше, чем позитивного. Во-первых, Путин поссорил Россию со всем миром, Путин сделал врагом украинский народ, и не только украинский, а и грузинский, молдавский, балтийский народы и так далее. Путин построил такое полицейское воровское государство и Путин изолирует Россию от всего цивилизованного мира.

Кроме того, экономика, которую он построил, это экономика банановой республики, базирующейся исключительно на высоких ценах на нефть. Половина российского бюджета - это деньги, полученные от продажи нефти за рубеж. Естественно, современное государство не может жить только за счет продаж сырья, поэтому я не вижу ни одного позитивного результата его работы.

А кроме того, его желание править Россией вечно, на мой взгляд, противоречит интересам России гораздо больше, чем все остальные вызовы.

Кроме того, цели, которые он перед собой ставит, ничего общего с успехом России не имеют. У нас умирает страна, у нас демографическая ситуация очень тяжелая, у нас богатство и бедность просто фантастически контрастируют друг с другом. У нас уровень коррупции зашкаливающий. Перспектив у страны мало, а он считает, что воевать с Украиной это очень важно.

- Некоторые родственники украинцев в России хвалят Путина и говорят, что при нем уровень жизни повысился так, что даже соцработник, проживающий в сельской местности, может позволить себе ежегодные поездки заграницу на отдых.

Это правда. Уровень жизни повысился. Но я так скажу, первые лет 12 уровень жизни рос (а рост уровня жизни всецело связан с дорогой нефтью), а сейчас рост прекратился, дико растут цены, девальвировался рубль. И реальные доходы людей начали медленно, но падать. Поэтому родственники через полгода изменят отношение к Путину, я в этом не сомневаюсь. А имею в виду, кроме всего прочего, что им все труднее и труднее свести концы с концами.

- В каком состоянии сейчас находится экономика России?

На самом деле экономика находится в режиме депрессии, стагнации, никакого экономического роста в стране нет. Инвестиции нулевые и даже снижаются. Из страны бегут капиталы, за год убежит 150 миллиардов. Люди, как черт от ладана, пытаются быстрее куда-нибудь уехать, если особенно у них деньги есть. Бизнес-эмиграция очень высокая. Поэтому, к сожалению, не смотря на все еще дорогую нефть, российская экономика развивается хуже всех из 20-ти ведущих стран мира. Из стран "Большой двадцатки" Россия демонстрирует наихудшие результаты. Она конечно лучше выглядит, чем Украина, но у вас война, у вас кризис и, кроме того, у вас не было реформ совершенно никаких.

- Каково сейчас влияние западных санкций на экономику?

Влияние санкций очевидно. Это девальвация, инфляция, это очень большой рост процентных ставок в банковском секторе, это бегство капиталов, это ухудшение инвестиционного климата и постепенное ухудшение ситуации в энергетическом секторе, в первую очередь добычи нефти.

- Показатели добычи падают?

Добычи стагнируют, перспективы у нее очень плохие. Потому что арктические месторождения не осваиваются, все сложнее и сложнее добывать нефть в труднодоступных районах, нужны новые технологии, а технологии в страну сейчас не ввозятся.

- Вам известно что-то о противостояниях в окружении Путина? Недавно издание Bloomberg писало о двух противоборствующих группах: силовиков и глав госкомпаний с одной стороны и людей из окружения Дмитрия Медведева, взволнованных отчуждением России от глобальной финансовой системы, с другой.

Я думаю, что определенные противоречия конечно есть, но сказать, что они носят фатальный характер, я не могу в силу отсутствия яиц у господина Медведева и неспособности отстаивать свою точку зрения. Там трусость превалирует. Серьезный конфликт возможен с людьми, которые готовы за свою позицию бороться и готовы проиграть, а если прогибаются люди бесконечно, то это не конфликт, а скорее такая унылая свара с предсказуемым концом.

Разговаривала журналист ТСН.ua Ольга Скичко

Ще одне цікаве інтерв'ю Бориса Нємцова:http://ru.tsn.ua/interview/ves-mir-budet-sledit-za-sudom-e-utyy-putin-ili-net-390600.ht

"Когда больной человек лечит мир".

  • 20.11.14, 02:12
 В России сочинили десятки новых анекдотов о Путине
17 ноября 2014

  • "Когда больной человек лечит мир": в России сочинили десятки новых анекдотов о Путине
    hvylya.net

Политика президента России, агрессия против Украины и экономический кризис в РФ привели к появлению множества новых анекдотов о российском лидере.

Подборку свежих анекдотов о Пукине опубликовала в своем Facebook российская правозащитница Елена Васильева.

***

Россия. В аптеке:

- мне успокоительного...

продавец:

- а у вас рецепт есть?

покупатель

- а что, паспорта РФ не достаточно?

***

— Смотрел вчера "Планета обезьян: Революция".

— Ну и как тебе?

— Да так, жалкое подобие вчерашних заявлений Путина.

***

— Назовите главный российский продукт массового потребления, занимающий первую строку рейтинга?

— Ложь Путина.

— А почему не водка?

— Потому что у водки количество потребителей значительно меньше.

***

— Путин сказал, что Российская армия будет оснащена современным наступательным и оборонительным вооружением, которым другие армии мира не располагают.

— А... Это он опять про женщин и детей, за спинами которых будут скрываться вежливые "зеленые человечки"...

***

Владимир Владимирович Путин решил ни в чем не отставать от лидеров западных стран. Поэтому, когда все ввели санкции против России, Путин тоже ввел санкции. И тоже ПРОТИВ России, запретив импорт в РФ продуктов для народа.

***

Казахи, узнав от Путина, что они — русский мир, прищурились еще сильнее.

***

Рано утром пошел Путин в сортир пописать и вдруг увидел в окно на самом высоком здании Москвы украинский флаг.

Заодно и покакал.

***

— Владимир Владимирович, а железный занавес будет?

— Нет! Обойдёмся обычной колючей проволокой.

***

На спиритическом сеансе Путин вызвал дух Петра Первого.

Царь ему сходу:

— Ах ты властолюбивая бездарь! Экономика у тебя застыла! Культура деградирует! Ни одного у тебя нормального европейского союзника!" и бьет Путина кулаком в морду.

Путин перебивает:

— Ну неужели, Пётр Алексеевич, у меня нет никаких достоинств?! Я, например, не пью и не курю, веду спортивный образ жизни...

— И это тоже плохо! — кричит Пётр.

— Как... — теряется Путин. — Забочусь о здоровье, это ж хорошо...

— Для тебя-то — хорошо. Для России — плохо. И начерта ты, х..ло, окно в Европу закрыл?

***

Владимир Путин прокомментировал обесценивание рубля:

— Российский рубль падает, но поднявшись с колен и с гордо поднятой головой!

***

В интервью российским телеканалам Путин заявил, что рубль скоро начнет укрепляться.

— Я уже написал письма Деду Морозу и Санта Клаусу, — добавил Путин чуть тише.

***

Увидел заголовок "Путин ставит свечи за Новороссию".

Подумалось: "Да, геморрой ещё тот ..."

***

Путин провел испытание первого российского электромобиля с Глонасс. Автомобиль с Путиным за рулем проехал 100 метров всего за 3 секунды!

— А дальше???

— А дальше всё — вилка из розетки вылетела.

***

В Федеральной службе по наркоконтролю России выступают против легализации наркотиков в России.

Путина и телевизора для граждан уже более чем достаточно.

***

Судя по количеству авиакатастроф к которым причастна Россия, Путин служил не в КГБ, а в ПВО...

***

В Кирове мужчина вышел из комы, чтобы выключить в палате телевизор, который показывал "Вести недели" и новости о Путине.

***

Путин тайно проинспектировал Новороссию:

На первом же перекрестке у него отобрали "Мерседес", набили морду и выкинули в кювет.

"Свои!" — с облегчением произнес Владимир Владимирович.

***

Сидят двое заключенных, один другого спрашивает:

— Тебя за что посадили?

— Я создал комикс, где написал, что наш президент — дебил.

— И по какой статье — хулиганство или экстремизм?

— Нет, по статье — разглашение государственной тайны!

***

Янукович спрашивает Путина:

— Так как Крым присоединился к России, я могу, как законный президент, поехать в Форос?

— Нет, законный президент вы только в Ростове.

***

Путин – это тот случай, когда один больной человек лечит весь мир.

***

В крымских событиях Путин абсолютно не причём. Это Димасик Медведев сильно захотел в Артек.

***

Интересно, когда Путин завоевывал Кабаеву, он тоже гнал перед собой женщин и детей?

***

Почему для управления авто нужна справка от психиатра, наркологи и т.п, а для управления страной – не обязательно?!

***

В РФ обеспокоены "репрессиями" в Украине против граждан России: стоит только гражданину РФ с автоматом и/или взрывчаткой пересечь украинскую границу, как его тут же арестовывают.

В связи с этим МИД РФ выражает решительный протест против бесчинств бЕндеровцев!

***

Судя по результатам референдума в Крыму, 3% бандеровцев гнобили 97% населения.

***

Беседуют Вова и Алина.

— Вова, а правда, что вокруг России все бендеровцы?

— Правда, Алиночка, правда.

— И Меркель — бендеровка?

— Типичная дойч-бендеровка!

— И Обама — бендеровец?

— Типичный афро-бендеровец!

— И Янукович — бендеровец?

— Нет….Янукович просто идиот!

***

– Слышал: Россия занимает 1-е место в мире по заболеваниям психики?

– А что тут удивительного? 70% россиян боготворят своего бесноватого фюрера шизофреника Путина…

***

Путин, улетая из Брисбена, утирал слёзы. Песков:

- Не переживайте так. Ну, козлы. Ну, обхамили.

- Не могу забыть ту коалу. Как обнимается!..

Как сообщал "Обозреватель", последние события показывают, что Владимир Путин оказался под угрозой международной изоляции. На саммите "большой двадцатки" в австралийском Брисбене ведущие мировые лидеры устроили президенту РФ негласный бойкот, в результате чего Пукин вынужден был покинуть саммит досрочно.

https://www.youtube.com/watch?v=LA-keQDAV68

Путин досрочно покинул саммит G20

А тут зіьрані побажання для Путлєра:http://ru.tsn.ua/svit/socseti-vzorvalis-vkusnymi-pozdravleniyami-putinu-chtoby-ty-zabludilsya-v-tayge-390353.html

Посмотреть изображение в Твиттере


Почуваю себе Касандрою...

  • 20.11.14, 01:20
Від любові до ненависті
На Донбасі назрівають «голодні бунти»

Ганна УКРОП   

Продуктові пайки — розкіш для жителів Донбасу. (Фото  з сайта depo.ua.)

Днями інформаційний простір сколихнула інформація із Свердловська Луганської області. Городяни, які тривалий час не отримують ні зарплат, ні виплат на так звані «соціальні карти», облили ворота комендатури жовтою і синьою фарбою, закидали камінням вікна Будинку культури, захопленого бойовиками. У натовпі лунали вигуки «Забирайтеся з міста! Відійдіть за поребрик!». А біля виконкому написали великими літерами: «Свердловськ — це Україна!». А напередодні в Червонопартизанську розбурхані жінки побили місцевих «козачків» і пригрозили їм отруїти їжу і горілку.

Така сама ситуація складається і на Донеччині. Хтось порівнює нинішній Донецьк із спорожнілою Прип’яттю. Дехто — із донедавна вгодованим домашнім псом, який нині світить ребрами і, шукаючи хоч якусь їжу, заглядає в очі всім підряд. Ще комусь місто нагадує обдурену і зґвалтовану жінку, яка зачаїла смертельну кривду і виношує наміри про помсту... Останнє порівняння актуальне особливо в останній час, коли на територіях під контролем самопроголошеної ДНР теж почали спалахувати стихійні акції протесту, в яких активну участь беруть саме жінки.

Зрештою, подібна реакція була прогнозованою, бо за півроку так званої «донецької незалежності», люди встигли переконатися — до влади у «республіці» прийшли або зайди-громадяни Росії, які тутешній люд сприймають за бидло, або місцеві маргінали та моральні виродки, за яких вбивства, грабежі, мародерство і сваволя стали нормою життя. У своїй безпорадності і намаганні перекласти відповідальність за життєзабезпечення обдурених ними людей на Україну вони дійшли до того, що, складається враження, ще трохи й вимагатимуть від «ворожої держави» ще й коштів на свої зарплати.

«Як і більшість тутешніх пенсіонерів, я не отримую пенсію вже майже півроку, — каже «УМ» колишній шахтар — мешканець Донецька, який, за його ж словами, досі «животіє» у місті. — Досі виручали невеликі запаси грошей, а більше — город... Що буде далі, невідомо. Та не секрет, що «нову владу» тут сьогодні «не переварюють» навіть ті, хто її боготворив. Приміром, моя сусідка була з тих, хто оте «Ра-а-сі-ія!» навесні горлала не тільки на мітингах, а й навіть вдома біля телевізора. Тепер лається: «Краще б мені руки всохли, бо я голосувала ними за нашу «незалежність»! Чого мені ноги не звело, коли йшла до дільниці? Куди мої очі дивилися?..» Отож ті, хто донедавна кляли Україну, тепер збагнули — ні вигаданій «ДНР», ні тим більш Росії вони не потрібні...»

Парадокс у тому, що люди похилого віку, які навесні найбільш активно підтримували «незалежність» і ладні були цілувати озброєних проросійських «туристів», тепер опинилися у найскрутнішому становищі. «Республіка» «віддячила» їм напівголодним існуванням: найбільші надії пенсіонери покладають на певні хатні запаси, зроблені «ще в Україні» та на урожай на земельних ділянках. А ось у магазини чи на ринки, де є відповідні товари, вони тепер можуть ходити тільки на екскурсії, бо готівки обмаль або взагалі немає. Цим і пояснюються довжелезні черги та неабиякий ажіотаж біля ще працюючих відділень «Ощадбанку», де iз сподіванням отримати гроші люди займають черги ще з ночі.

Незмінним місцем зустрічі пенсіонерів також є черги за гуманітарною допомогою, приміром, від благодійного фонду Ріната Ахметова. А ось від «гуманітарки», що надходить через «ДНР», донеччанам перепадають крихти, бо підприємливі бойовики намагаються перепродати товар на базарах (це підтверджують навіть у «прокуратурі ДНР»). А віднедавна у місті жваво обговорюють інформацію про спеціальне обладнання для друкування фальшивих гривневих банкнот, буцімто завезене останнім «гуманітарним конвоєм».

Ще гіршою є ситуація в менших містах краю, де вже починають спалахувати «голодні бунти». Днями у Єнакієвому більше півсотні жінок різного віку дали волю емоціям, взявши в оточення в.о. міського голови. Вгамувати їх вдалося черговою подачкою — представники влади миттєво «знайшли» 100 гуманітарних наборів, харчі з яких розділили між присутніми, а перевагу отримали багатодітні місцеві сім’ї. А у Торезі місцеві жінки на знак протесту проти затримки виплат на дітей перекрили рух транспорту на одній iз міських вулиць. «Від любові до ненависті — один крок, — коментує настрої частини населення мешканка Єнакієвого. — Ми не те що розчарувалися у представниках «ДНР» — ми вже просто не можемо бачити їхні пики на вулицях!.. Хоча, звичайно, винні й самі, бо колись повірили, що з допомогою Росії заживемо ще краще... От і зажили: нас елементарно «кинули» всі-всі. І якщо Україна робить хоч щось, аби покращити наше становище, то «республіка» ніби навмисне хоче виморити голодом чи холодом. Схоже, чим менше нас залишиться, тим менше їм буде клопоту...».

Погляд на цю ж тему зі сходу України

Наказанные за "коллективный грех" жителей Донбасса

http://obozrevatel.com/blogs/52067-ne-smogli-zamochit-terroristov-otyigraemsya-na-babushkah.htm

Страницы:
1
2
3
4
5
6
7
8
237
предыдущая
следующая
Для удобства пользования сайтом используются Cookies. Подробнее в политике конфиденциальности