Точка зору на "гефогми".

  • 27.05.16, 23:50
«Рушій руйнівних енергій — у бездіяльності влади» 
Голова Народного руху України Василь Куйбіда про — змарновані роки, політичних «шахраїв» та як упоратися з історичними викликами
Петро НЕСТЕРЕНКО   

Василь Куйбіда.
Очільник Народного руху України Василь Куйбіда – досвідчений політик, управлінець і науковець. Він добре розуміє процеси, які відбуваються сьогодні в українському суспільстві та які наслідки вони можуть мати в майбутньому. Про це – наша сьогоднішня розмова.«Підняття цін на енергоносії, девальвація гривні – це не реформи»

— Пане Василю, як вам, одному з активних учасників Революції гідності, члену Ради Майдану, сьогодні чути заклики до третього Майдану, а з іншого боку — оцінку цих закликів владними опонентами тiльки як інспірацій Москви?

— Прикро, звичайно. Передусім за двома змарнованими роками, а якщо перейти від емоційної оцінки до політичної, то я б відзначив очевидний факт зростання невдоволення широких мас населення своїм соціально-економічним станом і інтерпретував би цей факт, як критичну засторогу нинішній владі, її самовбивчому небажанню міняти «правила гри» в політичному житті держави, здійснювати радикальні реформи. Бо не можна назвати реформами підняття цін на енергоносії, девальвацію гривні або плани розпродажу залишків ресурсів, що перебувають у державній власності. Образно кажучи, сьогодні рушій руйнівних енергій знаходиться не в руках конкретних персоналій, що спробували нещодавно запалити шини на Майдані і побили вікна у декількох київських будинках, а в бездіяльності влади.

Нинішня влада — і виконавча, і законодавча — не вирішує проблем, що постали перед суспільством, а лише імітує бурхливу реформаторську роботу.

— Деякі російські аналітики оцінюють заклики до нового Майдану як вияв нездатності українців до державотворення.

— Подібні оцінки є або банальним невіглаством «оцінщиків», або бажанням виправдати дії загарбників, або і першим, і другим одночасно. На їхню думку, українці не здатні в себе дома урядувати, тому це мусить перебрати на себе «велика» російська нація. Насправді ми давали собі раду без них, а от становлення їхньої державності пов’язано з іменами видатних українців, які пішли обробляти чуже поле.

Держава завжди є похідним від суспільства продуктом історичного розвитку. А звідси логічний висновок — те, що українці не погоджуються на будь-яку державу, свідчить про здоровий стрижень нації. Нам потрібна не просто держава, а правова, економічно успішна і соціально справедлива. Ми ніколи не погодимось на її олігархічний симулякр, у якому мізерна кількість має все, а більшість приречена на виживання. Боротьба за українську державу — це боротьба і за соціальну справедливість. Для українців національна свобода завжди асоціювалась із свободою людини, її гідністю.

У «русскіх» усе навпаки: «імперська держава — усе, людина — ніщо», звідси таке їх розуміння процесів в Україні.

— Уточніть, ви стверджуєте, що заяви про присутність «руки Москви» у нещодавніх подіях на Майдані — це лише політтехнологічний інструмент влади для локалізації протестних дій чи все-таки цей образ відображає певну конкретну реальність?

— Щоб відповісти на це запитання, потрібно спочатку з’ясувати основні політичні причини системної кризи в Україні. Перша — це те, що, незважаючи на жертовність українців у Революції гідності, влада в державі залишилась в олігархічних кланів — це внутрішньополітична причина; друга — цілеспрямовані дії Росії на руйнування України (війна, безсумнівно, лише один з елементів цих дій) — це зовнішньополітична проблема. Ми повинні боротися за перебирання влади в олігархічних кланів!

Чи спробує цим скористатися Кремль? Так. Тому потрібно мінімізувати, локалізувати російський вплив на внутрішньополітичну діяльність нашого суспільства.

Щоб не потрапити на ворожий гачок, потрібно, по-перше, брати участь лише в тих протестних акціях, які координують знані, відповідальні особистості, люди або структури, яким ви довіряєте.

По-друге, є принципова різниця між політичним висловленням свого ставлення до влади через демонстрації та мітинги та організацією і проведенням акцій «громадянської непокори», якою, власне, й була Революція гідності. Змістом акцій громадянської непокори є відмова виконувати рішення влади, тобто позбавлення її легітимності. Безсумнівно, що в часи війни з Росією ми не можемо собі дозволити повстання проти законної влади, цим одразу скористаються вороги. Але масові демонстрації з вимогами відповідних дій влади чи її заміни за демократичними процедурами проводити можемо і повинні.

А от наша бездіяльність може закінчитися ще трагічніше, ніж після Майдану 2004 року. Заради продовження позитивних змін ми повинні тиснути на владу.

«Необхідно перемістити поле протистояння на територію ворога»

— Уявімо, що новий Майдан домігся зміни нинішньої влади, але чи не вийде так, що у підсумку вона знову опиниться в руках олігархів?

— Це ключове питання щодо подальшої трансформації українського суспільства. Чому після Революції гідності влада в Україні залишилася в тих самих руках? Тому що революцію привести до перемоги може невелика кількість пасіонаріїв, але взяти владу і реалізовувати її у демократичній політичній системі здатні тільки масові політичні партії. В Україні функціонування політичної системи перебуває під контролем олігархів, які для цього використовують «симулякри» партій з ретельно підібраними лідерами. Якщо така партія-симулякр чи її лідери втрачають довіру українців, то фінансово-олігархічні групи через підконтрольні їм ЗМІ завбачливо нав’язують народу інших.

Відсутністю масової партії, що відображає інтереси більшості громадян України, скористалися «політичні шахраї». Внаслідок олігархічної змови і сепаратних домовленостей з Москвою вони знову залишилися при владі. Тому Народний рух України вважає, що українцям для зруйнування «олігархічного симулякру», для національного виживання потрібна масова національно-демократична партія і її формування є основним завданням патріотів.

— Які ви бачите засоби ослаблення впливу зовнішньополітичного фактора на Україну?

— Це — тема окремої розмови, але спробую відповісти на нього однією пропозицією.

Підтримую тезу Володимира Горбуліна про перехоплення ініціативи у конфлікті з Росією через розширення формату протистояння і залучення до переговорного процесу нових суб’єктів. Це правильна позиція. У ній присутній дух бійця, а не загнаної жертви.

Залучення до переговорного процесу з Росією держав, що постраждали від московської агресії (Грузія, Молдова) створить умови для розширення маневру українській дипломатії. Але як змусити Кремль погодитися змінити кількість учасників переговорів, а отже, і порядок денний?

Думаю, варто її реалізацію перевести з міждержавного рівня у громадський вимір. Тут суб’єктами процесу можуть стати громадсько-політичні об’єднання названих держав. До цього процесу можна долучити різні опозиційні структури, що функціонують усередині Росії. Важливою віхою громадських зусиль могла б стати їх інституалізація через проведення міжнародного «Конгресу поневолених народів Росії». Згодом ця структура могла б перетворитись у вагомий мобілізатор світової громадської думки як щодо звільнення частково окупованих територій Росією — Криму, Донбасу, Абхазії, Південної Осетії, Придністров’я — так і поневолених народів Кавказу, Поволжя, Сибіру.

Підсумую: щоб локалізувати зовнішній фактор деструктивних впливів на внутрішнє українське життя, нам необхідно перемістити поле протистояння на територію ворога, змусити його оборонятися. Москалі повинні сповна відчути мудрість прислів’я «Що посієш — те й пожнеш!».

«Ми проґавили третю промислову революцію»

— Пане Василю, у ваших виступах важливе місце посідає поняття держави, але хіба світові глобалізаційні процеси не змушують переглянути ставлення до її перспектив?

— Історичним фактом є залежність форм суспільства від певного рівня технологічного розвитку, але насправді ніхто достеменно не знає, що і як зміниться в майбутньому. І щодалі в майбутнє ми намагаємося заглянути, то більша ймовірність помилитися. Щоб продовжити себе в майбутньому, маємо не тільки усвідомлювати можливі його виклики, в тому числі щодо трансформації держави, а й теперішні загрози. Якщо хтось каже, що в далекому майбутньому, яке ми перевірити не можемо, буде так і не інакше, то, думаю, це утопія. І невідомо, чи її сконструював новітній Томас Мор, чи вона спродукована з метою психологічно зв’язати нам руки, обмежити маневр дії. Так, ми повинні готуватися до майбутнього. Але спочатку повинні вирішити питання сьогоднішньої безпеки, бо без цього ми до нього не потрапимо.

— Виступ Клауса Шваба на останньому Давоському форумі дехто називає «Капіталістичним маніфестом», пророкуючи висловленим у ньому концептам стати реальністю завтрашнього дня?

— Клаус Шваб у низці своїх статей розмірковує над четвертою технологічною революцією, яка, на його думку, характеризується злиттям технологій і стиранням меж між фізичними, цифровими і біологічними сферами. Разом iз колосальним ростом продуктивності праці відбудеться індивідуалізація виробництва, наприклад, якщо зараз ми вибираємо собі взуття в магазинах (продукти серійного виробництва), то згодом кожен зможе, просканувавши власні ноги, безпосередньо замовити на фабриці індивідуальне взуття. Тобто індивідуальне виробництво стає масовим. Це фундаментально змiнює всю структуру виробництва, сфери обслуговування, торгівлі тощо. Характерною рисою четвертої технологічної революції є масова роботизація виробництва, зростання безробіття і, як наслідок, ще більший розрив між бідними і багатими.

Освіта й наука, здатність мислити нешаблонно, вміння мобільно оперувати інноваціями та коштами стає основним рушієм у конкурентній боротьбі. А наукова прогностика тут починає набирати настільки несподіваних контекстів, що починає уподібнюватися до футурології.

Інновації змінять суспільство і державу. Психологічно мені це нагадує кращі хвилини, пережиті на Майдані. Пригадайте, яка колективна творчість і згуртованість панувала там у час Революції гідності. Тоді проявився новий колективний тип самоорганізації нації, коли нація організовується не на рівні примітивних шаблонів, фобій, а на рівні вибору високоінтелектуальних елементів. Змагаючись сьогодні за якісно нову українську державу, ми творимо одночасно і нове суспільство, основою якого має стати національний солідаризм.

На жаль, у технологічному аспекті наша держава сьогодні у плачевному стані. Ми фактично проґавили третю промислову революцію, і щоб надолужити прогаяне, долучитись до сучасних технологічних процесів потрібна радикальна мобілізація усіх сил.

Отже, говорячи про четверту технологічну революцію, ми повинні розуміти, що, незважаючи на значні перекоси розвитку, перед нами не глухо закриті двері в майбутнє, а зона перешкод, яку необхідно подолати. А пасіонарність сучасної української нації, що проявилась в ході Революції гідності, дає впевненість у тому, що у майбутньому ми впораємося з усіма історичними викликами.

УМ

Безробіття ПІД ЧАС ВІЙНИ.

  • 27.05.16, 23:41
Ви дуже зайняті? 
На одне вільне робоче місце в Україні претендують 13 безробітних
Тарас ЗДОРОВИЛО   

Работа — не вовк. «Втече» — не впіймаєш.

Не помилюся, мабуть, якщо стверджуватиму: чи не кожен працездатний українець певний час через якiсь обставини побував у не дуже приємному статусі безробітного. Як свідчать дані Державної служби статистики України, ситуація на ринку залишається напруженою та супроводжується скороченням попиту на робочу силу. Тож, якщо звернутися до «сухої» статистики, маємо невтішні дані, адже рівень зайнятості населення є вкрай низьким. Найвищий рівень зайнятості спостерігався у м. Києві (62,3%) та Дніпропетровській (61,1%) області, а найнижчий — у Донецькій (50,6%) та Тернопільській (52,1%) областях.

Більше того, зростає кількість працівників, попереджених про заплановане масове звільнення. Зокрема, у січні-лютому 2016 року роботодавці проінформували державну службу зайнятості про заплановане масове вивільнення 83 тис. працівників, що на 24 тис. осіб більше, ніж у відповідному періоді 2015 року.

Незважаючи на уповільнення зростання безробіття, все ж обсяги та рівень безробіття залишаються значними. Рівень безробіття, за методологією МОП (Міжнародної організації праці) становив 9,0%, а серед осіб працездатного віку — 9,4% економічно активного населення (порівняно з 9,6% за підсумками першого півріччя 2015 року). Безумовно, є певний, хоч і повільний, прогрес, адже за підсумками 2014 року рівень безробіття в Україні, згідно з методологією МОП, становив 9,7%.

Серед молоді у віці до 25 років рівень безробіття залишається більш як удвічі вищим, ніж у середньому по країні, — 21,8% економічно активного населення. Серед міських мешканців рівень безробіття становив 8,9%, серед сільських — 9,2%. Серед чоловіків цей показник становив 9,9%, а серед жінок — 8,0%. Найнижчий рівень безробіття спостерігався у Київській (6,3%), Одеській (6,4%) областях та місті Києві — (6,8%), а найвищий у Тернопільській (11,4%), Полтавській (12,0%), Донецькій (13,6%) та Луганській (15,4%) областях.

Попит на працівників скорочується практично в усіх видах економічної діяльності та за основними розділами класифікації професій. Кількість вакансій, про які роботодавці проінформували центри зайнятості, станом на 1 березня 2016 року становила 39 тисяч і у порівнянні з відповідною датою 2015 року, скоротилася на 10%. Зокрема, у Запорізькій, Дніпропетровській областях та м. Києві на 35-48%. Станом на 1 березня 2016 року на одне вільне робоче місце претендували 13 безробітних (на 1 березня 2015 р. — 12 осіб). Зокрема у Черкаській, Луганській та Запорізькій областях — на 1 вакансію претендувало 30-62 особи.

Станом на 1 березня 2016 року кількість безробітних становила 508,2 тис. осіб, з яких отримували допомогу з безробіття 416,7 тис. осіб (середній розмір такої допомоги — 1516 грн., проти 1444 грн. у грудні минулого року). На кожне вільне робоче місце претендують 13 кваліфікованих робітників сільського та лісового господарств, риборозведення та рибальства, а серед законодавців, вищих державних службовців, керівників, менеджерів — конкурс становить 25 осіб на місце, серед технічних службовців — 20 осіб, представників найпростіших професій — 19 осіб, працівників торгівлі та послуг — 14 осіб, фахівців — 13 осіб, робітників з обслуговування, експлуатації та контролю за роботою технологічного устаткування, складання устаткування та машин — 11 осіб, кваліфікованих робітників з інструментом — 8 осіб.

Вiд початку 2015 року послугами служби зайнятості скористалися 21,1 тис. безробітних iз лав військовослужбовців, які брали участь в антитерористичній операції, з яких понад 700 осіб мали інвалідність. У Держстаті відзначили, що всі дані наводяться без урахування АР Крим і зони проведення антитерористичної операції в Донецькій і Луганській областях.

Слід додати, що реальної кількості безробітних ніхто не знає. Адже з тих чи інших причин не всі українці, які «б’ють байдики», стають на облік у центри зайнятості.

УМ

Колаборант із-за західного кордону України.

  • 27.05.16, 23:23
Кремлівська «Зміна» 
Польську партію Матеуша Піскорського фінансували російські спецслужби

Пан Піскорський стверджує, що уявлення не мав, хто дає йому гроші.

Лідер партії «Зміна» (Zmiana) Матеуш Піскорський не знав, що його партію фінансували російські спецслужби — така лінія захисту польського політика, заарештованого у Польщі за шпигунство та поширення антиукраїнських настроїв. Прокуратура і Агенція внутрішньої безпеки стверджують, що все було саме навпаки. Піскорського затримали минулого тижня. 20 травня за рішенням суду його заарештували на три місяці. Процес проходив таємно, відомо лише, що йому висунули звинувачення у шпигунстві, повідомляє польська «Газета виборча».

Згідно з інформацією Агентства внутрішньої безпеки, з 2013 до 2016 року Матеуш Піскорський «брав участь у діях російської розвідки, спрямованих проти Польщі, проводячи зустрічі з особами, контактуючими з російською розвідкою, виконуючи завдання, пов’язані з пропагандою інтересів Росії, і маніпулюючи польською громадською думкою, отримуючи за цю діяльність фінансову винагороду». В рамках цієї співпраці Піскорський, на думку спецслужб Польщі, створив політичну партію й організації, якi фінансує Росія. Ці організації слугували «створенню антиукраїнських настроїв у Польщі та антагонізації польсько-українських відносин». Члени партії «Зміна» вважають, що Піскорський став жертвою політичних репресій, бо відкрито виступав проти присутності НАТО в Польщі.

39-річний Матеуш Піскорський є випусником факультету гуманістики Щецінського університету, захистив докторську дисертацію з гуманістики. Був викладачем у своїй альма-матер, а також політологом, публіцистом і журналістом. У 2005-2007 роках був депутатом Сейму (парламенту). Після Сейму пропрацював заступником директора Польського єврорадіо, потім — деканом факультету політичних наук Вищої школи міжнародних відносин та американістики у Варшаві. Ця доволі велика риба в польській політиці привернула увагу російської розвідки тому, що Піскорський був активним пропагандистом так званого слов’янського націоналізму (різновидність кремлівського «русского міра»), генеральним директором створеного за його участі Європейського центру геополітичного аналізу. Для пропаганди цих ідей у лютому 2015 року і була створена партія «Зміна». Важко повірити, що глава партії не знав, з яких джерел вона фінансується.

Красуня і чудовисько.

  • 27.05.16, 22:22
Тоді і тепер: на що все прекрасне перетворюється у так званій «ДНР» :
22:40 | 25.05.2016 | 7days_SV

Краса у так званій «ДНР» — це зовсім не те, як ми звикили її собі уявляти.

 Тут «у моді» зовсім інше.

Як змінилося обличчя Донецька з приходом так званої «ДНР» 

Читайте також: У «ДНР» буде масштабна акція протесту — не витримали залізничники

«Донецьк парк Щербакова тоді і зараз:


CjSkhUYUkAATt39

Напевно, не було жодного дончанина і гостя міста щоб не сфотографувався в 2012-му році на фоні цього квіткового панно?

Не менш цікава й друга композиція з квітів:

CjSkhUXVAAAoQP7

Теперішнє оформлення центральної алеї парку ім. Щербакова ВБИВАЄ своєю УБОГІСТЮ!!!!omg tears huh

CjSkggkUYAAkpFS

 

Майданотерапія.

  • 26.05.16, 01:26
Майдан біля Кремля 
Росіян на масові протести виведе не політика, а масштабна боротьба проти незаконних забудов — передусім у Підмосков’ї
Сергій СТОРОЖИЛОВ   

Росіяни готові гуртуватися і виходити на протести, наразі — проти забудовників.
Російські активісти активно вивчають «матбазу» масових протистоянь із правоохоронцями: щити, балаклави, коктейлі Молотова... За прикладами, благо, далеко ходити не треба: поряд, якихось шість сотень кілометрів, — Україна, де досвідчені товариші покажуть, навчать, передадуть досвід. А тоді вже можна буде будувати барикади на Красній площі, правильно використовуючи підручні матеріали та вчасно підпалюючи шини.«Недаремно Собянінов (мер Москви. — Ред.) зніс усі незаконні кіоски: аби їх у час Х не пустили проти поліції», — сміється Ігор, активний мешканець Красногорська.Із будмайданчика — на Майдан!

Описане тут — аж ніяк не фантастика. У монолітному, здавалося б, російському суспільстві зріє потужна, але не видима нинішнім можновладцям протестна сила. Російська влада не вірить у московський Майдан — і має для цього принаймні два аргументи. Перший: політичний рейтинг режиму Володимира Путіна достатньо великий, аби у зародку придушити будь-які ростки протестів нечисленної когорти незгідних. Другий: ліберальні ідеї у нинішній Росії зазнали краху ще за часів дорогої нафти. Нині ж пропаганда звела «ліберастів» до числа вузького і маргінального прошарку.

Проте влада Росії врахувала не все. І сила, здатна підняти росіян на барикади, існує! «Протести проти недобросовісних забудовників Підмосков’я можуть перерости на московський Майдан, а організатори цих мітингів можуть стати його лідерами, — пише у «Фейсбуці» український політолог і блогер Михайло Красюк. І додає: — Всупереч думці прокремлівських соціологів, протесний електорат у Росії доволі значний і продовжує зростати». Та, на відміну від українських реалій, російські масові протести ґрунтуватимуться не на ідеях боротьби за демократію та права людей, а матимуть під собою значно приземленіші та прозаїчніші речі. «Це будуть проблеми, добре знайомі кожному міському жителю: безмір «ментів», побори чиновників, незаконна забудова», — каже Красюк.

Майбутній Майдан під стінами Кремля вже має своїх потенційних героїв. Одні з таких — голова Всеросійського товариства охорони пам’яток історії і культури Євген Сосєдов, голова Союзу екологічних експертних організацій Георгій Пархоменко, юрист Анна Іванова тощо. Діяльність цих структур та їхнiх лідерів усе детальніше висвітлюється у соціальних мережах та навіть ЗМІ. Саме так, до речі, починалася і українська Революція гідності.

Б’ють і активістів, і депутатів

...Уже багато місяців поспіль тривають протести у московському районі Теплий Стан проти спорудження там 18-поверхового готелю. На відкрите протистояння із владою мешканці виходять мало не щотижня — попри регулярні зіткнення з поліцією. Під час одного такого протесту правоохоронці побили місцевого депутата Михайла Громова, ще проти низки протестувальників були відкриті кримінальні справи, що завершилися арештами терміном від 7 до 12 діб.

У московському районі Раменки попри бажання місцевих мешканців споруджують багатосмугову автомагістраль. За проектом буцімто стоїть дочка Путіна Катерина Жукова. Під час протестів, у яких брав участь навіть депутат Держдуми, людей по-звірячому побили, а одна з активісток отримала удар ковшем екскаватора по голові. Місцевого депутата Марина Івлієву, яка активно бере участь у протестах, вже почали називати «агентом Держдепу». А це вже, якщо згадати українські події, є доволі яскравим сигналом, що пік загострення протистояння не за горами.

Політичного підтексту цій ситуації остаточно надає фігура пана Воробйова, якого вважають казначеєм єдиної «керівної і спрямовуючої» політичної партії у сучасній РФ — «Єдиної Росії». Його вважають перспективним «гвинтиком» нинішньої вертикалі влади у цій країні: спочатку Андрій Воробйов має стати віце-прем’єр-міністром, а після виборів — прем’єром!

Ситуація, вигідна Україні

За даними російських соціологів, 73% населення Москви і Підмосков’я найбільше хвилюють проблеми незаконних забудов. Це підтверджується активними протестами людей проти кожного такого випадку, а також блискавичною швидкістю, з якою мешканці столичного регіону реагують на черговий будівельний проект.

Тож, на думку експертів, боротьба з черговими нелегітимними висотками — це перший крок на шляху до Майдану. Спочатку соціально-економічного, а потім — повноправно політичного. Адже це закон будь-якого Майдану, бо велике завжди починається з малого.

На думку політологів, маленькі «майданчики», які нині один за одним вибухають у Підмосков’ї, перетворяться на масштабний протестний рух значно швидше, ніж можна прогнозувати. Вже ближче до вересня — після нелегітимних виборів у Держдуму — вогники народного протесту перекочують із Раменки, Красногорська і їм подібним до самого центру «білокам’яної».

«Майдан у Росії може бути реалізований тільки на особистих інтересах людей», — наголошує Михайло Красюк. І в центрі його стоятимуть нинішні лідери протестів: Сосєдов, Пархоменко та інші. І саме цих людей, за логікою, варто вважати українськими патріотами. Адже саме вони здатні розхитати, на перший погляд, непохитний мур російської «стабільності», яка є головним дестабілізуючим чинником нашої держави. Саме ця «стабільність» анексувала Крим, вбиває наших людей на Донбасі та де-факто нищить українську економіку.

Російський Майдан здатний повернути ситуацію в Росії до її первісного вигляду, а тому подібні ініціативи тамтешніх активістів, безумовно, заслуговують на підтримку. Співпраця з активістами російських протестів, які ще не навчилися вимовляти слово «Майдан», допоможе українцям вирішити нерозв’язані проблеми у нас та передасть сусідам безцінний досвід побудови громадянського суспільства. Лише після утвердження якого Москва зуміє покаятися за свої злочини та повернути незаконно загарбані території.

...Те, що на чолі російських скандальних новобудов стоїть Андрій Воробйов — людина з когорти самого Путіна, касир-казначей «Єдиної Росії» і майбутня друга людина у всій РФ, для розгортання протестного руху піде тільки на користь. Адже ця постать об’єднає розпорошені сили громадських активістів, які нині виходять під паркани новобудов, а завтра об’єднаються для нових, значно складніших, але вагоміших завдань.

УМ

До 80-ліття Великого митця.

  • 26.05.16, 01:20
Відмовив Голлівуду 
Чому видатний український оператор і режисер Юрій Іллєнко двічі не прийняв заманливої пропозиції і яка таємниця двох дат його народження — розповідає дружина, акторка Людмила Єфіменко
Тетяна ОЛІЙНИК   

Людмила Єфіменко та Юрій Іллєнко. (Фото  з сімейного архіву.)
Цього року — 80-річчя від дня народження творця «Криниці для спраглих», «Тіней забутих предків» і «Молитви за гетьмана Мазепу» Юрія Іллєнка, який уже майже шість років в іншосвітах. У різних джерелах можна зустріти дві дати появи на світ обдарованого митця...Благословенний історією про Івана Сірка

Батьки Юрія Іллєнка запізнилися з реєстрацією своєї дитини, і його батько змушений був розповісти в загсі легенду про найвідважнішого з усіх відважних козаків — Івана Сірка. Це сталося через те, що він працював у Дніпропетровську і не зміг вчасно вирватися до дружини, яка народила дитину в Черкасах. Тож коли нарешті батьки принесли немовля до дніпропетровського ЗАГСу, працівниця цієї установи сплеснула в долоні: «Платіть штраф! Не може бути, що цій дитині три тижні! Зізнавайтеся, скільки ви прогавили часу!». Герасим Савелійович за словом у кишеню не поліз, а спитав завідуючу: «А ви знаєте історію про Івана Сірка?». Та заперечно похитала головою. «Та він же родом із Січеславщини, із цих місць! Так от, коли він народився, то у нього вже були зуби і важив він під шість кілограмів. На столику стояла таця з пиріжками для породіллі, то немовля вхопило пиріжок і з’їло. Тож і у нас такий народився...»

Так у біографії Юрія Іллєнка з’явилося дві дати народження: фактична, 9 травня, і та, за якою його зареєстрували, — 18 липня. До слова, про другу дату Юрій Герасимович постійно забував і зазвичай запитував у дружини, коли в офіційних місцях потрібно було вказати дату народження, наприклад, у готелях: «Людо, а коли я народився?». Ті, хто це чув, здивовано поглядали на незвичайного елегантного чоловіка... До речі, у травні цього року одному з найлегендарніших творців українського поетичного кіно, письменнику, сценаристу, геніальному операторові минуло б 80 років. Та шість років його вже немає з нами... Ми розмовляємо про Юрія Іллєнка з його дружиною, народною артисткою України Людмилою Єфіменко в затишній кав’ярні в центрі Києва.

Спочатку Параджанов назвав його яничаром

— Юрій Іллєнко творив геніальні фільми, яким у світі влаштовували овації — «Білий птах із чорною ознакою», «Вечір на Івана Купала», «Криниця для спраглих», а в рідній Україні ті фільми забороняли... Пані Людмило, тому що в них — український дух?

— Влада забороняла його фільми, щоб не пробуджувався в українцях національний дух, щоб люди так і жили з приспаними генами, щоб були не українцями, а «хохлами».

— А хто Юрію Герасимовичу пробудив свідомість, адже він фактично виріс у Москві, куди батьки переїхали, коли він був дитиною?

— Юра казав, що його друге народження відбулося в Карпатах на зйомках фільму «Тіні забутих предків», куди його як оператора запросив Сергій Параджанов. Там він побачив національні костюми, українські звичаї, почув мову — все це було таким живим... Юра був такий вражений побаченим.

А знайомство з Іваном Миколайчуком, який був неначе «вмонтований» у свої Карпати, в ці костюми, в цю мову, в цю музику, в ці пісні! Тоді він сказав: «Боже мій, а що ж я? Забув свою мову, свої корені, свою культуру?». І він це все почав повертати. Параджанов спочатку назвав його яничаром. Перший місяць вони з ним на ножах були, практично не розмовляли. «Який ти українець, який ти Іллєнко? — кричав він йому. — Ні мови, ні звичаїв не знаєш!» Після зйомок цього фільму він уже не повернувся в Москву, хоча там було багато запрошень — і як оператору, і як актору...

— Ви ще дівчинкою були, коли в Україні з’явились «Тіні забутих предків» — перший фільм Юрія Іллєнка...

— Так. Нас зі школи водили на відкриття кінотеатру імені Довженка, де показували «Сон», в якому Миколайчук зіграв Тараса Шевченка. Тоді весь наш клас був у захватi від Миколайчука, а всі мої однокласниці закохалися в нього. Пізніше, у дев’ятому і десятому класах, хоч я «офіційно» збиралась на бухгалтерський облік в Інститут народного господарства, у мене з’явилися таємні думки про акторство. Я неймовірно любила кіно. Ця любов виникла завдяки місцю проживання: ми жили на вулиці Артема, наш будинок був навпроти кінотеатру «Київська Русь», який тоді називався «Комунаром». Я мало не щодня туди бігала...

Коли виросла, познайомилась зі студентами театрального інституту. Ми багато розмовляли про кіно, і якось я сказала: «У нас в Україні з режисерами не дуже...» А друзі заперечили мені: «Що ти таке кажеш! Ти знаєш, які у нас режисери — Параджанов, Іллєнко!...» Я їх запитую: «А хто такий Іллєнко?». «Це той режисер, який зняв фільм «Вечір на Івана Купала», — відповідають вони, — але цей фільм майже заборонили».

Відтоді його ім’я закарбувалося в моїй пам’яті. До речі, цей фільм я побачила, коли ми з Юрою познайомилися і у нас був роман. На студії Довженка він замовив маленький зал і запросив людей, які не бачили цей фільм. До появи «Молитви за гетьмана Мазепу» ця картина була для мене найулюбленішою з усіх Юриних фільмів. Та в часи, коли він щойно був знятий, усе було зроблено для того, щоб його «поховати». В ті часи на студію Довженка приїздив директор Венеціанського фестивалю і умовляв Юрія Іллєнка, щоб він дав цей фільм на фестиваль. Він обіцяв за нього «Золотого Лева», але з України фільм не випустили.

«Даю тобі сто доларів, заробиш — віддаси тисячу»

— Відомо, що приблизно у той же час Іллєнка запрошували і в Голлівуд. Це правда?

— Так, його запрошували двічі. Перший раз — після операторської роботи в «Тінях забутих предків». Але він про це не знав, бо наш КДБ відповів представникам Голлівуду, що режисера Іллєнка неможливо знайти — мовляв, він на зйомках далеко в горах... А вдруге його запросили туди після нагороди за «Білого птаха з чорною ознакою» на фестивалі в Бєлграді. Туди приїхав американський космонавт Ніл Армстронг, відомий як той, хто вперше ступив на Місяць. Там саме показували цей фільм. Космонавт разом iз послом американського посольства в Югославії підійшли до Юри. Космонавт потиснув йому руку, обійняв, а посол вручив запрошення на роботу в Голлівуд. Це було на початку 70-х років. Юра не знав, як належало б вчинити у цій ситуації. Тоді знайомий югославський продюсер сказав йому: «Сідай на пароплав! Година — і ти в Італії. Зайдеш в бар, ніхто тебе не випустить. Даю тобі сто доларів у борг, заробиш — віддаси тисячу. Прибудеш в Італію, йди з цим запрошенням в амбасаду. Можеш вважати, що ти вже в Америці». Юра дуже довго думав над тією пропозицією, навіть на пароплав пішов, але встиг звідти вийти, поки той не рушив. У голові була одна думка: «А як же брати? Та їм і їхнім сім’ям перекриють усе...»

— На ваш погляд, він правильно вчинив?

— Абсолютно. Бо якби поїхав туди, то ніколи б не став тим Юрієм Іллєнком. А причина — українська земля, яку він дуже любив. Не думаю, що в Америці він зробив би бодай один свій диво-фільм, як це йому вдалося в Україні.

Скарби режисера — у «чорній скриньці»

— Один із фільмів Юрія Іллєнка називається «Всупереч всьому». Чи не про себе він так сказав, бо жив всупереч всьому і при цьому не втрачав любові до життя?

— До речі, оцими словами — «Всупереч всьому» — вітаються між собою чорногорці. Так, Юра стільки перепон подолав, стільки разів йому «викручували руки», але він усе одно робив те, що хотів, те, про що мріяв. Може, не на всі сто відсотків, але його внесок у розвиток України поки що недооцінений. Ось нещодавно мене вразили слова Івана Драча на відкритті виставки, присвяченій 80-річчю Юрія Іллєнка і 75-річчю Івана Миколайчука, яка зараз проходить у Лаврі, в музеї кіно- і театрального мистецтва. Так от, Іван Федорович сказав: «Для мене після того, як я прочитав його «Доповідну апостолу Петру», Юрій Іллєнко — письменник номер один в Україні».

— Схоже, в рідній країні ще не настав час Юрія Іллєнка, якщо його книга «Доповідна апостолу Петру», його «Молитва за гетьмана Мазепу», про яку так багато говорили, так і лишаються невідомими для більшості українців. Цікаво, що сказав Юрій Іллєнко, коли закінчив знімати фільм про Мазепу?

— На нього тоді пішов такий вал брехні, критики, образ. При цьому були дуже схвальні відгуки від дуже компетентних людей, але ті висловлювання не доходили до народу, а от весь цей бруд виливався. Я тоді дуже переживала, і Юра мене попросив: «Заспокойся. Головне, що ми це зробили. Як це сприймають — це проблеми тих людей. А прийде час, і все стане на свої місця».

— Своїми творами — фільмами, книжками, картинами — Юрій Іллєнко утверджував мрію про свою Україну. Яка то мала бути країна, якби ідеї Іллєнка по-справжньому реалізувалися?

— Не так легко досягти тієї висоти, з якої він усе бачив, і зрозуміти, про яку країну він мріяв. Але, здається, наші сини зараз абсолютно продовжують його. Старший Пилип втілює Юрине бажання відродити українське кіномистецтво, аби воно мало світовий рівень. А молодший Андрій продовжує батька як громадський діяч, прагне втілити його мрію про нову Україну.

— На жаль, Юрій Іллєнко не зміг зняти усіх фільмів, про які мріяв..

— Так. Написав сорок два сценарії, а зняв лише сім із них. Зараз триває робота над документальним фільмом про Юрія Іллєнка, і я переглядаю його архіви. Більшість із них — у чорній шафі, яка стоїть у його кабінеті. Він про неї так і казав: «Це — чорна скринька моїх сценаріїв». Найбільшою його мрією був фільм «Агн», сценарій до якого він вважав найкращим з усього, що написав. Це мав би бути фільм про друге пришестя Христа в Київ, в Україну. Він написав його в 1993 році, а потім почав шукати кошти на зйомки. Росія давала гроші, Франція... А от Україні потрібно було підтримати свого режисера. Цього не сталося. Юра дуже переживав. Останні два роки більше часу ми жили в Прохорівці, на дачі під Каневом, і я часом казала йому: «Як прикро, що ти «Агна» не зняв». Він заспокоював мене: «Та нічого, в наступному житті зніму».

Людина з епохи Відродження

— Пан Юрій вірив у перевтілення?

— Так. Він вірив у те, що душі потрібно багато перевтілень, щоб стати досконалою. Дивовижний той факт iз його життя, що він неймовірно гарно знав старий Париж. Коли вперше туди потрапив, то у нього було враження, що він там усе знає, що він там був. Французька мова давалася йому неймовірно легко.

— Схоже, Юрієві Іллєнку була відкрита якась таємниця світу цього. І, може, не одна...

— Я іноді казала, що він — людина з епохи Відродження. Йому Бог стільки талантів дав, але він їх відпрацьовував, не сидів склавши руки: якщо не знімав, то писав, якщо не писав, то малював, якщо не малював, то будував, якщо не будував, то саджав дерева. А яким вихователем він був!

— В одному інтерв’ю Юрій Герасимович висловлювався про те, що в повноцінній сім’ї мають жити декілька поколінь. Вважав це дуже важливим для повноцінного виховання та й життя загалом. Він навіть iз тещею з’їхався, коли всі зазвичай роблять навпаки...

— Я пам’ятаю його слова про те, що «слава ніколи тебе вдома не зустріне, кар’єра не приголубить, а гроші не витруть сльози»... Вихованню наших дітей він віддавав усього себе, не визнавав дитячих садочків. Старший син Пилип був увесь час із нами на знімальних майданчиках. А Андрія Юра завжди брав iз собою в поїздки, бо вже кіно не знімав, а його запрошували на різні міжнародні фестивалі.

— Кажуть, що шлюби бувають різні: одні даються людині як нагорода за благочестиве життя в минулому, інші — як випробування... Яким був для вас шлюб із цією надзвичайною людиною?

— Я б хотіла говорити не про шлюб, а про кохання. Коли в житті зустрічаєш людину, про яку навіть не доводилось мріяти, це щось дивовижне. Вперше я побачила його на студії Довженка. «Боже, який красень!» — подумала. Хода незалежної людини, очей не можна було відірвати! Через деякий час ми познайомилися. У перший рік свого життя з Юрою я літала. При цьому спротив мого оточення був неймовірний. Стільки подруг перестали спілкуватись зі мною, бо вважали, що я вчинила якийсь гріх... А нам було так гарно вдвох, це було неймовірне кохання. Я дуже його люблю.

ДОСЬЄ «УМ»

Народився 9 травня 1936 року в м. Черкаси.

У 1946 році разом із батьками і братами переїхав до Москви, куди батько завербувався на роботу.

У 1960 році закінчив Всесоюзний державний інститут кінематографії. Дипломна робота у фільмі «Прощавайте, голуби!» отримала нагороди на світових кінофестивалях у Празі і Локарно — за кращу операторську роботу.

У 1964 році — оператор фільму «Тіні забутих предків», за який отримав більше 100 різних нагород на різних міжнародних фестивалях як оператор.

У 1966 році як режисер дебютував у фільмі «Криниця для спраглих», який був заборонений на 22 роки.

У 1967 році зняв фільм «Вечір на Івана Купала», який було заборонено на 18 років.

У 1981 році — фільм «Лісова пісня», у 1984-му — «Легенда про княгиню Ольгу», головні ролі в яких зіграла Людмила Єфіменко.

У 1989 році — фільм «Лебедине озеро. Зона» за оповіданнями Сергія Параджанова, за який отримав два призи на Каннському кінофестивалі.

У 1971 році — фільм «Білий птах із чорною ознакою», який було заборонено.

У 2001 році знято фільм «Молитва за гетьмана Мазепу», який було заборонено для показу в Росії.

Помер 15 червня 2010 року в селі Прохорівка на Черкащині, де й похований.

УМ

Жахлива історія одного солдата.

  • 26.05.16, 01:10

Загинув за Батьківщину? Доведи 
Майже два роки жінка шукає докази, що її сина було смертельно поранено під Іловайськом

Навіть на одному із сепаратистських сайтів виклали знімок із Сашею й повідомлення про те, що «уничтожен еще один каратель» (перекреслений на фото).
60-річна Тетяна Горячевська пригадує, що спершу син Олександр не посвячував її з чоловіком у свої задуми. Він був інженером-теплотехніком за освітою, після закінчення вишу працював на Полтавському тепловозоремонтному заводі за фахом. Згодом через усілякі «пертурбації» на підприємстві йому запропонували невигідні умови, урізали зарплатню. Олександр почав шукати нову роботу і знайшов її на Крюківському вагонобудівному заводі. Тож останні сім років жив у Кременчуці — винаймав там квартиру, а до батьків навідувався на вихідні, допомагав, чим міг. Потім повідомив, що деякий час не зможе приїжджати.«Саме керівництву батальйону «Шахтарськ» маємо завдячувати тією ситуацією, в якій ми опинилися»

— Приїхав наприкінці червня 2014 року — такий засмаглий, як ніби відпочивав на півдні, — сумно посміхається Тетяна Миколаївна. — Сказав: «Мамо, нам потрібно поговорити». Але я поспішала на роботу, тож розмови в нас не вийшло. А потім збирала сина в дорогу, все бідкалася, щоб нічого не забув. Що мене тоді здивувало? Зазвичай Саша брав із дому картоплю, інші овочі, які ми виростили самі, а того разу віддав перевагу варенню, консервації — зауважив: хлопцям, мовляв, це сподобається. Я ще тоді подумала: яким хлопцям? Так і поїхав з тією торбиною. А десь через два тижні телефонує: «Мамо, ти стоїш чи сидиш? Я вже пройшов військову підготовку і прибув у батальйон». Сталося так, що син із трьома приятелями прибув у батальйон «Донбас», і двох хлопців зарахували до нього як добровольців, а Сашу і ще одного не взяли. Річ у тім, що син не служив в армії — був непридатним до військової служби. Йому порадили звернутися в батальйон «Шахтар» (згодом він став «Шахтарськом»), куди беруть, мовляв, усіх. Так Саша опинився в тому батальйоні. Спершу батальйон дислокувався під Маріуполем, а потім просунувся в бік Мар’їнки. Син час від часу телефонував — мені мало що розповідав, батьку — більше. Заспокоював: якщо телефон, мовляв, буде вимкнений, не хвилюйтеся. Коли хлопці їхали на якусь операцію, мобільним зв’язком користуватися забороняли, щоб їх, бува, не вирахував противник. 9 чи 10 серпня син повідомив, що приїде на вихідні. Після цього телефон відключився. Не можу сказати, що мала якісь погані передчуття. Щоправда, був сон... Наснилося, що син приїхав у військовій формі, а моя покійна мати (вона померла рік тому), котра дуже любила Сашу, бере його за руку й веде до хати... Я прокинулася й заспокоїла себе: все добре, мама його захистить, відведе від нього лихо...

Тим часом зв’язку з Олександром не було. А 21 серпня, повернувшись із роботи, Тетяна Миколаївна застала вдома доньку Анну — та й принесла страшну звістку. Виявилося, що побратими Олександра Горячевського, котрі знали, що він із Полтави, але не мали контактних номерів телефонів його рідні, вкинули в соцмережу повідомлення про його загибель, і Анна побачила те повідомлення першою. Олександру було лише 35 років...

— Навіть на одному з сепаратистських сайтів уже 19 серпня (в день загибелі сина) виклали фотознімок із Сашею й повідомлення про те, що «уничтожен еще один каратель», — продовжує розповідь Тетяна Миколаївна. — Знімок зроблений за три дні до смерті сина перед виїздом на бойове завдання до Іловайська. Вони заходили туди двічі — першого разу Саша не ввійшов до штурмової групи. А другого разу син та його побратими зайняли залізничну товарну станцію, проте втримати не змогли через те, що їм не підвезли боєприпасів. Про це мені розповів заступник командира батальйону з кадрового забезпечення, який і привіз тіла Саші й іще одного загиблого пирятинця. Саме керівництву батальйону й маємо завдячувати тією ситуацією, в якій ми опинилися. Якби там вели облік своїх бійців, не було б потреби зараз доводити, що мій син загинув у зоні АТО, виконуючи бойове завдання. Зять Роман тоді скопіював карту Іловайська з якогось сайта, на якій позначено, хто де загинув: там стоїть зірочка й на місці загибелі Саші — він став першою жертвою в батальйоні «Шахтарськ». Ми встигли скопіювати і список загиблих в АТО станом на 11 листопада 2014 року, поміщений на одному із сумських сайтів. От дивіться, вже на той час загиблих було 1115. А офіційно? Після Іловайського «котла» нагорі, схоже, зрозуміли, що ті цифри, які оголошують офіційно, і реальне число жертв дуже вже не збігаються. Тож сайти, подібні до сумського, раптом стали недоступними, і згаданого списку у відкритому доступі наразі немає. У тому списку загиблих є і прізвище сина, вказані також дата та місце загибелі.

Жодного шансу вижити в нього не було

Про те, як загинув Олександр, дещо розповів заступник комбата. Більше інформації Тетяні Миколаївні видали бійці, разом з якими воював її син. Наприкінці жовтня 2014 року скандально відомий «Шахтарськ» розформували, проте вояків не розпустили, а невдовзі організували новий батальйон «Торнадо». Тетяна Миколаївна їздила в Боярку Київської області — місце дислокації батальйону — й розмовляла з тими, хто знав її сина. Бійці розповіли, що тоді під Іловайськом командування дало наказ відступати, бо закінчувалися боєприпаси. Хлопці почали відходити, проте змушені були залягти в соняшниках, оскільки серед них були поранені. Викликали на підмогу БТР. Противник вів по наших хлопцях прицільний вогонь, Олександр, відстрілюючись із РПГ, виявив себе...

— Проблема в тому, що сина немає у списках бійців батальйону, — пояснює Тетяна Горячевська. — Натомість є довідки, які надали в батальйоні. Першу (за підписом того ж заступника командира батальйону з кадрового забезпечення), яка датується 28 липня 2014 року, Саша взяв для того, щоб на час перебування в АТО йому надали кредитні канікули в банку. Якби не ця довідка, ми взагалі не мали б підтвердження, що син воював у зоні АТО й загинув. На той час, коли ми почали збирати документи, аби здобути статус родини загиблого в зоні АТО, було взагалі незрозуміло, якого підпорядкування батальйон «Шахтарськ». Як виявилося, це спецпідрозділ ГУ МВС України у Дніпропетровській області. Через що іще виникла плутанина? Бо в довідці за підписом заступника комбата вказано, що вона видана добровольцю Олександру Горячевському. Цю довідку ми вибивали понад два місяці — її надсилали то без підпису, то без штемпеля. От її зміст: «Сповіщаю, що ваш син — доброволець Горячевський Олександр — перебував у батальйоні особливого призначення ГУ МВС України в Дніпропетровській області «Шахтарськ» та був направлений у зону проведення АТО в Донецьку область 20 липня 2014 року, де загинув під містом Іловайськ 19 серпня цього ж року».

Бійці розповіли матері, що коли заносили Олександра до бронетранспортера, він іще дихав. Проте невдовзі помер — поранення були настільки тяжкими, що жодного шансу вижити в нього не було... Заступник комбата, доставивши тіло бiйця, передав батькам і лікарське свідоцтво про смерть сина. У ньому вказана причина смерті: вибухова травма, відкриті осколкові переломи кісток склепіння та основи черепа, руйнування речовини головного мозку. Тетяна Миколаївна звертає мою увагу на шифр — згідно з міжнародною класифікацією хвороб, так позначаються поранення, отримані під час бойових дій. То що ж іще потрібно?

— В ідеалі в нас мала б бути не тільки довідка за підписом заступника комбата, а й заповнена на спеціальному бланку похоронка, в якій було б зазначено, де, коли, за яких обставин тощо загинув син. Окрім того, разом із лікарем-патологоанатомом та представником місцевої влади мали скласти акт про нещасний випадок (розумію, що вимагати отаке — повний ідіотизм, це може придумати тільки наше Міноборони). Таким чином, у списку потрібних документів мали б бути: акт про обстеження, оформлена за правилами похоронка і виписка з журналу особового складу (або хоча б наказ про те, що група в такому-то складі виходить на бойову позицію). Тоді б жодних запитань до нас не виникало. Бо що виходить? Батальйон міліцейський, а син — доброволець. Як міг опинитися доброволець у батальйоні правоохоронців? Я розмовляла із комбатом Русланом Онищенком (на ту пору він іще не був за гратами). Річ у тім, що, окрім міліцейського, він має ще й тюремний стаж. І навколо нього об’єдналося багато таких самих. Коли я їздила в батальйон, у декого з бійців на обличчі було написано, що він зірвиголова. При цьому всі мали чітку установку на перемогу — от такий парадокс. Саші там було не дуже комфортно — у батальйоні панував дух «махновщини». Син розповідав, що було таке, заходили до місцевого магазину і брали все, що заманеться. Саші це не подобалося, він із цієї причини навіть конфліктував із хлопцями. Хоч були в батальйоні й такі ж, як і син, невиправні романтики — вони першими пішли добровольцями на цю війну. Коли батальйон розформували, канцелярію здали в архів. Як я вже говорила, прізвища сина немає у списках бійців батальйону (як і в книзі наказів). Хоча не тільки його прізвища. Як розповіли мені хлопці, котрі воювали разом із Сашею, вони отримали посвідку учасника бойових дій тільки у грудні 2015-го, тобто через... півтора року.

«Майже два роки листуємося з МВC»

Аби довести факт перебування й загибелі сина в зоні воєнного конфлікту, батьки звернулися до суду. За словами Тетяни Горячевської, не перший адвокат, з яким вона мала розмову, узявся за цю справу. Тож жінка вдячна адвокатській конторі Володимира Костенка, яка погодилася представляти її інтереси (на той час уже тільки її, оскільки чоловік Тетяни Миколаївни помер) у суді, причому абсолютно безплатно. Адвокат Ольга Сова порадила зібрати свідчення очевидців — так на початку минулого літа мати вирушила до місця дислокації батальйону «Торнадо», де поспілкувалася з побратимами сина. Відгукуються про Олександра, говорить, по-різному. Дехто вважає: потрібно було воювати жорсткіше, тоді, можливо, лишився б живим. Хоч поганого слова про нього ніхто не сказав.

— Оце Саша на військових навчаннях, — Тетяна Миколаївна показує фотознімок, на якому син стоїть біля танка. — Але нам говорять: це фото не може бути використане як доказ, оскільки на ньому не вказано дати й місця. Інша річ — відеоролик, який надали бійці: там чутно їхню розмову про те, що вони вирушають в Іловайськ, а на цифровій стрічці є дата.

Київський районний суд міста Полтава, з’ясувавши всі обставини та дослідивши докази, довів факт перебування Олександра Горячевського в зоні АТО у складі батальйону особливого призначення «Шахтарськ» та його участі в бойових діях на території Донецької області в період із 20 липня до 19 серпня (день загибелі). Проте, як з’ясувалося, для МВС та Мінсоцполітики рішення суду не є обов’язковим для виконання.

— Ухвалу суду ми надали військово-лікарській комісії у Дніпропетровську, яка, у свою чергу, мала б надати довідку про те, що син був учасником АТО й загинув під час бойових дій. Проте нам відповіли, що рішення суду їх жодним чином не стосується. А їм потрібні... І знов перерахували згадані вище документи. Голова комісії суто по-людськи мені зізнався: зрозумійте, мовляв, не можу для вас зробити виняток, бо завтра отут вишикується черга з таких, як ви (інша річ — якби нас змусив зробити це суд). А в Полтаві в суді мені сказали: не в нашій, мовляв, юрисдикції судитися з військово-лікарською комісією. Тобто все дуже складно, — робить висновок мати загиблого добровольця. — Майже два роки листуємося з Міністерством внутрішніх справ (спершу це робив чоловік, а тепер, після його смерті, продовжую я) — і вперед не просунулися ані на крок. Арсен Аваков висловлює нам співчуття, проте зробити, запевняє, нічого не може — не бачить виходу із ситуації. Думаю, колись якийсь вихід та знайдеться. Образливо, що в нашій державі усе проти людини — суцільні бюрократичні перепони. Коли показуєш оці папери, усі, як оце ви, дивуються: а що іще, мовляв, потрібно? Тобто з точки зору логіки виходить усе переконливо. Але не з точки зору держави. Розумію, що камінь спотикання тут — гроші. Але, знаєте, якби міністр попросив: Тетяно Миколаївно, пришліть, мовляв, розписку, що вам не потрібна ота сума, яку держава виділяє родинам загиблих у зоні воєнного конфлікту, я б тієї ж миті її написала. Сина ж усе одно не повернеш. На паперті поки що не сиджу, так що як-небудь проживу. Заїдає одне: таке враження, ніби син потрапив під трамвай або з ним трапився іще якийсь нещасний випадок, але тільки не на війні загинув. Розумієте?

УМ

Для потерпілих від "ати".

  • 26.05.16, 01:01
«Ми летітимемо над прірвою ще рік» 
Міністр соціальної політики Андрій Рева — про першочергові кроки в покритті дефіциту Пенсійного фонду, створення реєстру переміщених осіб та «прозорих офісів» по всій країні
Тетяна ПАРХОМЧУК   

Андрій Рева: «Наше завдання — не допустити, щоб соціально-економічна ситуація вийшла з-під контролю».
Сучасні політичні екзерциси — круті віражі, обтяжені трагічними подіями Донбасу, приправлені убогістю життя та непередбачуваністю реакції суспільства на наслідки різних реформ. І в цьому коловороті відчуттів, іноді приреченості, інколи безвиході, країні потрібно жити й вижити. Зрозуміло, що найвразливішою сферою в нас уже котрий рік залишається соціальна. Вона дбає про зарплати, пенсії, допомогу малозабезпеченим та надає опіку біженцям зі сходу. Й усе це на тлі складнощів у підтвердженні статусу біженця більшості із 1,7 млн. внутрішньопереміщених осіб (ВПО), дефіциту Пенсійного фонду — 145 млрд. грн., застиглій економіці.Словом, таку ситуацію, що в ній опинилася Україна і переважна більшість її населення, годі було й у найжахливішому сні побачити. Потрібні складні, непопулярні, проривні рішення. Необхідний постійний чесний відкритий діалог iз власним народом, якщо хочете, з указкою біля дошки. Власне, наразі так себе позиціонує нинішній міністр соціальної політики Андрій Рева, інтерв’ю з ним пропонуємо нашим читачам.Податком обклали «найбагатших» — пенсіонерів

— Андрію Олексійовичу, ваші ідеї-пропозиції щодо вирішення чималої низки найболючіших проблем у соціальній сфері викликали чималий резонанс у суспільстві. Одні обурюються, інші приречено погоджуються, мовляв, іншого виходу немає. Однак зазначають, що таким чином міністр соцполітики готує суспільство до непопулярних рішень…

— А що, ми повинні брехати, що піднімемо пенсії? У нас дійсно проблема. І ми повинні відверто говорити з суспільством про те, що відбувається. Розумні люди все зрозуміють. Так, вони будуть невдоволені, але зрозуміють. Увесь бюджет Пенсійного фонду — 257 млрд. гривень, iз них 145 — дотація з державного бюджету. Тобто Пенсійний фонд — банкрут. Але пенсії ми виплачуватимемо, незважаючи ні на що.

Уявіть собі, як ми виглядаємо, коли МВФ нам каже: «От скажіть, будь ласка, коли минулого року ви хотіли різко знизити єдиний соціальний внесок (ЄСВ) — iз 38 до 22 відсотків і ми вас запитували про ефект, ви знали, що у вас ця дірка утвориться?». «Знали». «Про що ви тоді думали, коли приймали таке рішення?»

Яка у нас тоді була теорія? Чим нижчі податки, тим краще їх платять. Розраховували на те, що якщо знизимо податки, то всім стане соромно їх не платити, бізнес почне платити їх — iз радістю, зразу надходження до держбюджету збільшаться, і ми перекриємо таким чином дефіцит ПФ. І за цей час фонд оплати праці зріс аж на 9%. Це при тому, що ми знизили єдиний соціальний внесок на 16%. Діра у 145 мільярдів актуальна, як і раніше. У цій ситуації потрібно було поводити себе чесно: знизивши ЄСВ, одночасно підвищувати пенсійний вік. Тоді це було б збалансоване рішення. А то в нас же як? Був дефіцит ПФ 80 млрд. гривень, ми вирішили, що його треба терміново скорочувати. Знайшли «найбагатших» — пенсіонерів і наклали на них податок 15% ПДФО. Потім подумали про те, хто у нас найбідніший. Виявилося, великий бізнес — знизили ЄСВ і віддали йому 65 млрд. гривень. Отримали 145 млрд. дефіциту і стали чекати, що великий бізнес нам їх ось-ось поверне. Він, звичайно, нічого не повернув. А потім нам потрібно пояснити МВФ, що у нас із головою все нормально.

До підвищення пенсійного віку ми не готові

— А які пропозиції щодо латання дірок ПФ ви озвучили експертам Фонду, котрий нещодавно вкотре вивчав нашу ситуацію?

— Давайте розглянемо можливі варіанти. Перший: взяти і повернути назад розмір ставки ЄСВ. Але хто тоді до нас буде серйозно ставитись? Про яку стабільність податкової системи й інвестиції може йтися? Варіант другий: підвищення пенсійного віку. За моїми розрахунками, ми за п’ять років фактично покрили б увесь дефіцит Пенсійного фонду. Це також можливий варіант, але чи готові сьогодні суспільство, парламент і ми самі до таких дій? Звичайно, ні. І коли ми говоримо про підвищення пенсійного віку, ми повинні розуміти, що це крайній крок, на який варто іти тоді, коли ситуація вже дійсно «аварійна». Тому на сьогодні питання про підвищення пенсійного віку немає ні в програмі уряду, ні в програмі Президента, ні в програмах політичних партій.

У результаті ми пропонуємо МВФ третій варіант. У нас 26 млн. дорослого працездатного населення. Із цієї кількості 16 млн. зайнятого. Пенсіонерів у нас 12,5 млн. І от із цих 16 млн. зайнятих єдиний соціальний внесок платять приблизно 10 млн. осіб. Значить, потрібно збільшити кількість платників, ввести мінімальний ЄСВ для найхитріших, відв’язати перший тарифний розряд від мінімальної зарплати і подумати над створенням стимулів для сплати ЄСВ. Це першочергові кроки, що необхідні для ліквідації дефіциту Пенсійного фонду.

Накопичувати з позиченого?

— Ви також неодноразово зазначали про необхідність початку пенсійної реформи вже з нового року, але також заявляєте і про те, що не на часі введення її другого рівня — накопичувальної системи. Чому?

— Накопичувати можна тоді, коли в нас є зайве. Що ми зараз можемо накопичувати? Якщо в нас зайвого немає, то ми споживаємо все те, що є. А коли ви споживаєте і вам не вистачає та ви ще й позичаєте, а в цих умовах кажете: «Тепер я частину того, що позичив, буду відкладати». То як на нас можна реагувати, знову так само: «У вас проблема з головою?». Так званому експертному середовищу, яке дуже ратує за створення накопичувальної системи, плювати на те, що після цього буде.

— Чому? Чиї вони, ці експерти?

— Це лобісти, і кожен iз них має свій інтерес. Однак вони вважаються експертами. Це агентства, фонди. У них уже слина виділяється лише при думці, що гроші з Пенсійного фонду підуть і їм — на фондовий ринок. Отак і лобіюються чужі інтереси. Тільки не наші, й на тому рівні пенсіонери нікому не потрібні.

Реєстр ВПО — це просто

— Ще одна тема, що набила оскому, — створення реєстру вимушено переміщених осіб. Ви взялись за розгрібання завалів, під якими сховані натяки на ці реєстри ще з перших днів. На якому етапі зараз створення списків ВПО і чи взагалі можливо реально порахувати вимушено вибулих із власних домівок людей?

— Сьогодні є доступні й прості способи контролю за переміщеними особами, тим більше Державна прикордонна служба не тільки по периметру держави контролює виїзд громадян, а й на лінії розмежування. Тому, якщо нам треба взяти інформацію про ту чи інші особу, ми можемо звернутися до Державної прикордонної служби, і нам повідомлять, що ця людина виїхала на неконтрольовану територію. Далі набирає чинності 60-денний термін. Якщо протягом 60 днів особа не повертається, тоді можна скасовувати цю довідку. Тобто є можливість електронного контролю, не змушуючи людей ходити кудись, створюючи їм додаткові життєві проблеми. Наразі фахівці працюють над створенням і правильним адмініструванням реєстру ВПО. За нашою пропозицією, власником реєстру буде мінінстерство, як це визначено законом, а адмініструватиме — Пенсійний фонд. Зауважте, 80% переселенців — це пенсіонери. Решта для реєстрації будуть звертатися в органи соціального захисту населення. Вони подаватимуть туди документи в паперовому вигляді, органи соцзахисту передаватимуть їх до Пенсійного фонду, а той вноситиме в електронний реєстр. При веденні електронного реєстру Пенсійний фонд буде обмінюватися даними з Державною прикордонною службою. Остання, у свою чергу, при перетині особою лінії розмежування бачитиме, що та отримує пенсію або соціальні виплати і, відповідно, інформуватиме, якщо вона покине територію України. Якщо особа не повернеться на територію, підконтрольну Україні, у визначений законом строк, дія довідки переселенця буде припинена. На створення реєстру знадобиться місяць-два. Реально до 1 вересня ми повинні його запустити. Але поки будемо запускати, треба щось робити з тими, хто сьогодні не отримує виплати.

Кола на бюджетній воді

— Як вийти із замкненого кола: дефіцит бюджету — кредити МВФ — падіння рівня життя людей?

— Ми будемо падати ще рік. Це об’єктивно. Можна сьогодні поміняти уряд, міністрів, але реальна економічна ситуація буде погіршуватись ще цілий рік. Проблема в тому, що цей рік потрібно прожити. І максимально пом’якшити для людей цей перехідний період. Оце наше завдання — не допустити, щоб соціально-економічна ситуація вийшла з-під контролю, забезпечити стабільність і проведення всіх заходів, пов’язаних iз реформуванням як енергетичного сектору, так і Пенсійного фонду та системи соціального захисту населення. І те, що ми зараз будемо впроваджувати вінницький досвід надання послуг населенню через створення «прозорих офісів» по всій країні — це також один із елементів поліпшення рівня життя країни. Принаймні зменшення бюрократичної тяганини при вирішенні простих життєвих питань.

Збулось!

  • 25.05.16, 20:00
Nadia Savchenko freeeeeeeeeeeeeee!!!!!!!!
Сьогодні, 25 травня, Надію Савченко обміняли на російських ГРУшників Олександра Александрова та Євгена Єрофєєва. Українка прилетіла в "Бориспіль" близько 15:00 і встигла зробити першу заяву для преси. Спецпризначенці РФ прибули до Москви близько 14:00.

Після майже двох років ув’язнення в Росії українська льотчиця Надія Савченко повернулася в Україну. (Фото  з мережі «Фейсбук».)

НАДЕЖДА ЛЕТИТ ДОМОЙ
 И - говорите, что угодно! 
И - пусть судьба порою зла, 
Она всегда была свободна, 
И вновь свободу обрела.
 Она опять в любимом небе,
 Расправив гордые крыла,
 Летит. Назло всему отребью, 
Она - смогла! Перемогла!
 Летит! И мы летим с ней вместе, 
Звучит на радость всем ветрам
 Надежды маленький оркестрик 
Из высока на радость нам.

Андрей Орлов.(Орлуша)

1


"Думаю, легко спрогнозувати, що Савченко почне з обвинувачень чиновників у корупції, буде говорити про те, що коли вона сиділа в катівнях ФСБ, люди тут займалися корупцією, крали державні гроші під час війни. Враховуючи рівень довіри до неї, це може призвести до ескалації та активізації певних патріотично-радикальних сил. Тому це повернення збільшує шанс на проведення дострокових виборів до ВР", - сказав Тарас Березовець.

Надія Савченко в Києві попросила вибачення у всіх матерів, чиї діти не повернулися

«Президентський літак iз Героєм України Надією Савченко приземлився», — написав учора о 14.54 у «Твіттері» Петро Порошенко. Це повідомлення розвіяло всі сумніви щодо правдивості повернення на Батьківщину засудженої у РФ української льотчиці, які виникали зранку, коли з’явилася перша інформація про політ президентського борту по полонену в Ростов-на-Дону.

За словами Дмитра Пєскова, прес-секретаря російського президента, Путін уже підписав указ про помилування Надії Савченко. Синхронно ПрезидентПетро Порошенкопомилував засуджених в Україні російських військовослужбовців Євгена Єрофеєва та Олександра Александрова.

Як відомо, українську льотчицю Надію Савченко схопили в Луганській області у червні 2014 року бойовики «ЛНР», після чого примусово вивезли в Росію. Донецький міський суд Ростовської області цьогоріч, 22 березня, засудив Надію до 22 років ув’язнення в колонії загального режиму, «повісивши» на неї смерті двох російських журналістів Ігоря Корнелюка та Антона Волошина в зоні бойових дій на сході України. Також їй присудили штраф у розмірі 30 тисяч рублів за... перетин кордону РФ. Нагадаємо, Надія Савченко голодувала на знак протесту проти незаконного утримання її за ґратами в Росії.

Російських спецназівців Єрофеєва та Александрова затримали у травні 2015 року в Луганській області після бою, в якому загинув український військовий. Під час допиту вони назвали себе чинними бійцями ГРУ Генштабу збройних сил Росії, але пізніше змінили свої свідчення і заявили, що на них тиснули. 18 квітня цього року Голосіївський райсуд Києва засудив російських спецназівців до 14 років ув’язнення з конфіскацією всього майна за звинуваченням у веденні агресивної війни за попередньою змовою, сприянні терористичній організації і вчиненнi теракту.

Уже 19 квітня Президент Петро Порошенко повідомив, що погодив із президентом Росії Володимиром Путіним алгоритм звільнення Савченко. А клопотання про помилування ГРУшників прийшло вчора, 25 травня.

«Я хочу попросити вибачення у всіх матерів, чиї діти не повернулися»,— емоційно сказала Надія Савченко журналістам, які зустріли її в аеропорту «Бориспіль». Тим часом Ірина Геращенко заявила, що до кінця місяця будуть добрі новини щодо ще двох українських політв’язнів у Росії.

Для УМ Валентина САМЧЕНКО   

Риси характеру, що подовжують життя.

  • 25.05.16, 01:54
Щирість продовжує життя 
Вчені виявили особисті якості та риси характеру, які притаманні довгожителям
Леся ХОРОЛЬСЬКА   

Здатність висловлювати почуття сприяє довголіттю. (Фото  з сайта vk.com.)
Секрет довголіття пояснюється не тільки правильним способом життя, здоровим харчуванням або спадковістю — багато залежить від того, якою особистістю ми є. До такої думки підводять численні дослідження вчених. Науковці, медики, психологи змогли визначити основні риси характеру та особисті якості, які продовжують людині життя.Добросовісність

У результаті дослідження життя трьохсот одружених пар, яке тривало 75 років, учені виявили, що чоловіки, яким були притаманні працьовитість і порядність, прожили довше, ніж ті, у кого ці якості не були розвинені. Для створення повноцінного уявлення про людину учасники експерименту пройшли так званий особистісний тест Лоуелла. На основі отриманих даних і відомостей про тривалість життя чоловіків дослідники визначили, що чесні й порядні чоловіки прожили довше.

Аналогічне дослідження каліфорнійських учених довело цю теорію. Крім того, фахівці виявили, що сумлінні жінки також живуть довше.

Відкритість

Ті ж таки каліфорнійські учені завдяки своїм експериментам доводять, що відкритість — друга головна риса, притаманна довгожителям. Відкритість передбачає не тільки спілкування з людьми, а й готовність приймати нові ідеї та радо слідувати за новими враженнями.

Емоційна стабільність

Як показало 75-річне дослідження одружених пар, серед жінок головною рисою, яка гарантувала довголіття, виявилася емоційна стабільність.

Дружелюбність

Однією з найважливіших рис довгожителів, виявляється, є дружелюбність. Недавнє дослідження понад 240 чоловіків та жінок віком від 95 до 100 років підтвердило: довше прожили легкі й приємні в спілкуванні люди, а також екстраверти (відкриті до світу).

Здатність висловлювати почуття

Під час дослідницької роботи з 240 чоловіками та жінками вчені виявили ще одну важливу закономірність: люди, які можуть виражати свої почуття і бути щирими, живуть довше. Особливо якщо ці якості вони зберігають і в літньому віці.


Бережіть «мотор»! (25.05.2016)
І жири бувають правильні… (19.05.2016)
Коли поцілунок — загроза… (19.05.2016)
Тест на здоров’я (17.05.2016)
Ідіть ви в баню! (17.05.2016)
З’їсти, щоб захиститися (11.05.2016)
Мов пух на голову... (11.05.2016)
Життя після посту (05.05.2016)
Сон як мрія (05.05.2016)
Радість зміцнює... кістки (28.04.2016)
Страницы:
1
2
3
4
5
6
7
8
317
предыдущая
следующая