Трепещи, умытая кровью, РаССея!

  • 01.05.16, 02:54
Суд в Гааге взялся за материалы о военных преступлениях РФ в Украине
04:36, 29 апреля 2016
Международный уголовный суд в Гааге начал изучать доклад о военных преступлениях Российской Федерации в Украине

Гаагский суд приступил к изучению материалов о военных преступлениях РФ в восточной Украине. Об этом сообщила депутат польского Сейма, соавтор доклада Малгожата Госевска на своей странице в Facebook.

"Благодаря поддержке посольства Польши в Гааге, 22 апреля я встретилась с представителями бюро прокурора Международного уголовного суда. Заявление о подозрении в совершении ряда преступлений, предусмотренных Римским статутом, а также доклад с доказательным материалом на 500 страницах был принят с большим интересом", - написала она.

Депутат добавила, что материалы будут изучены с юридической и фактической сторон, и на основании этого бюро прокурора примет решение о начале следствия против лиц, указанных в докладе. 

Доклад о военных преступлениях РФ в Украине в 2014 году был передан в Международный уголовный суд в Гааге 22 апреля

Документ под названием "Российские военные преступления в Восточной Украине в 2014 году" создал депутат партии Право и Справедливость при поддержке волонтеров и активистов.

стоялась 5 апреля в рамках конференции в Европарламенте.

Копай там, де ідоли і злочини московитів!

  • 29.04.16, 02:02
Загадки під саркофагом 
Мешканці древнього поселення на місці нинішнього Чорнобиля мали зв’язки з Візантією, а годували їх багаті навколишні ліси
Володимир КОЛОДЯЖНИЙ    

Олег Журавльов: «Кістки давніх тварин можуть багато розповісти дослідникам минувшини».
На сторінках газети "Україна молода" вже зустрічалися з відомим українським археологом і археозоологом, кандидатом історичних наук Олегом Журавльовим. Майже три десятиріччя своєї пошукової діяльності він присвятив давній грецькій колонії Ольвії, що неподалік мальовничого міста на Дніпровському лимані Очаків, овіяного звитяжною славою запорозьких козаків. В Ольвії були зроблені сенсаційні знахідки — кістки левів та леопардів, що свідчило: у IV та V століттях до нашої ери в цій місцині мешкали грізні хижаки. Вчений розповів і про сенсаційну Сабатинівську культуру на півдні нинішньої України, вихідці з якої, можливо, заснували Трою, і це не безпідставна гіпотеза...А зараз увага дослідника та його колег прикута до унікальних знахідок у районі трагічного Чорнобиля. Жахлива ядерна катастрофа 1986-го відкрила сліди Чорнобиля зовсім іншого, невідомого нам. Існував той загадковий світ понад чотирнадцять століть тому, є про нього й згадки в древніх хроніках. Отже, сьогодні — нова зустріч з Олегом Журавльовим.«Його величність випадок»

— Пане Олеже, наша зустріч присвячена нерозгаданим таємницям древньої Київської Русі. Що цікавого знайшли вчені на території покинутого Чорнобиля?

— Саме тому, що люди покинули квітуче колись місто, дослідниками Інституту археології НАН України та археологічної групи Держаної служби з надзвичайних ситуацій — вона працює в зоні техногенних катастроф — були зроблені надзвичайно цікаві знахідки, які свідчили про реальність існування міфологічного Чорнобиля.

— І як же це трапилось?

— Просто випадок! Узагалі, в моїй рідній археології багато випадкового і, я сказав би, навіть детективного. Археологи — своєрідні слідчі історії. Вони йдуть слідами давно минулих подій і людських доль, навіть доль цілих держав, що згинули в мороцi часу. Знаменитий німецький учений Шліман, спочатку вдалий комерсант, потім дипломатичний працівник і шпигун за сумісництвом, iдучи слідами античного історика Гомера — автора «Іліади» та «Одіссеї», знайшов і потім відкопав давню Трою. Шліман довів, що це не вигадка великого Гомера, він показав людям XIX століття велич античної Греції.

Про загадковий Чорнобиль також згадується у переказах часів ранньої Київської Русі, й ось — перші реальні сліди, перші матеріальні знахідки.

Повернімося до його величності випадку... Археологи йшли покинутим Чорнобилем, поміж хат, і вирішили закласти шурф завглибшки десь із метр. І пішла кераміка! Давньоруська. Століття XI—XII. Йдеться про період ще до татаро-монгольської навали. Що особливо вразило дослідників — величезна кількість скляних браслетів. Такої не зустрічалось навіть у Києві за всі роки роботи археологів. А це понад 100 років! Крім того, серед витончених зразків жіночих прикрас були й прикраси з Візантії. Тобто у той час наші загадкові пращури мали зв’язки з другим Римом. І не лише... Адже нам зустрічалися також зразки, не схожі ні на візантійські, ні на давньокиївські. Серед цікавих знахідок були і залишки сталеливарного горна.

Водночас в околицях нинішнього Чорнобиля було знайдено велику кількість кісток тварин. А це вже моя, особлива, сфера дослідження — як археозоолога. За складом кісток людини і тварини можна визначити, чим вони харчувалися. Завдяки археозоології ми вираховуємо співвідношення між домашніми і дикими тваринами в раціоні тогочасних поселенців. Більше домашніх тварин — ідеться про розвинуте господарство. Більше знайдено кісток диких тварин — маємо справу з господарством, що жило мисливством. Здебільшого мені попадалися кістки диких тварин. І це зрозуміло: в ті давні часи у цьому регіоні були густі, майже непрохідні ліси, багатющий тваринний світ...

«Знайдено ознаки вулиць, дерев’яних будинків-зрубів»

— І які ж дикі тварини мешкали тут?

— Ведмеді, кабани, лосі, косулі, бобри, лисиці, зайці, куниці... Багатющі мисливські угіддя! У Чорнобилі ми знайшли також кістки домашніх тварин, але дуже мало. Це знову ж таки доказ того, що населення цієї місцевості займалося мисливством, а не розведенням домашніх тварин.

Чесно кажучи, я побоювався їхати в Чорнобиль — самі розумієте... Та коли приїхав туди, побачив: небезпека на даний час трохи перебільшена. Зараз дозиметристи постійно слідкують за радіаційним фоном. Справді брудно на самій станції, у місті Прип’ять, де жили енергетики. І зараз там фон високий... Але ми знаємо, де безпечно, радіація подекуди «лягла» плямами. Є безпечні проходи — нам вказували їх спеціалісти. Та коли така цікава, інтригуюча робота, забуваєш про все. Адже ти немов торкаєшся вічності.

— Нещодавно під час реконструкції Поштової площі у Києві було знайдено залишки древніх дерев’яних будинків, речі давнього побуту. Щось подібне в Чорнобилі вам траплялося?

— На жаль, ні. У нас поки що свого роду розвідка. Та й вона вже дала цікаві результати. Знайдено ознаки вулиць, дерев’яних будинків-зрубів. Саме будинків — не землянок. Знайшли дуже чіткий ряд ямок для дерев’яних стовпів, на яких стояли будинки. Це переконливий доказ, що тут було житло, вирувало життя. По розташуванню ямок археологи легко визначать, де саме були будинки, їх розміри. А де пролягали вулиці. У таких будинках могло жити осіб 20-30. Звичайній людині такі ямки нічого не скажуть, а перед археологом може відкритися світ далекого минулого, світ невідомої цивілізації.

У нашому Інституті археології багато років працював талановитий поет і відомий дослідник епохи заліза Борис Мозолевський. Це був археолог від Бога! Видатний вітчизняний скіфолог. У нього було феноменальне чуття на старовинні речі, які земля дбайливо ховала тисячі років від людського ока. Одного польового сезону він керував пошуковою експедицією неподалік Нікополя. Велась розробка середнього за розмірами скіфського кургану. Незабаром тут мав пройти новий марганцевий кар’єр, а без дозволу археологів ніхто не міг починати розробку цінних родовищ. Цей закон, слава Богу, діє і зараз.

І знову досвід та неймовірне чуття дослідника Бориса Мозолевського зробили свою справу: в кургані експедиція знайшла багате поховання скіфської цариці. Тут були прекрасні золоті ювелірні вироби наших далеких пращурів. Апофеозом такої удачі шукачів стала золота пектораль, відома нині на весь світ. І знову ямка, ледь помітна ямка в стіні розкопу кургану, яку помітив Мозолевський, відкрила унікальну прикрасу скіфської цариці. Пектораль донесла до наших часів космогонічну уяву наших пращурів про навколишній Всесвіт. На жаль, з нами нема вже знаменитого дослідника, але є неповторна скіфська пектораль.

«Тут мешкали люди заможні»

— Пане Олеже, і все ж, що могло бути на місці нинішнього Чорнобиля понад тисячу років тому — давнє поселення, місто, розвинуті ремесла?

— Поки що гіпотези, здогади. Робота тільки-но почалася. Величезна кількість скляних браслетів. Розбиті всі... Ми їх складаємо, склеюємо. Можливо, ще й будинки знайдемо. Бо на тій же Поштовій площі в Києві був великий обсяг земельних робіт. А в Чорнобилі ж лопата та кельма — все наше знаряддя праці. Чи може, тут будинки були на багато століть старіші, ґрунт агресивніший і все розсипалось на порох. Або згоріло в пожежах давніх війн.

— На сліди прадавніх битв уже наштовхувалися вчені?

— Ні. Поки що картина досить мирна. Якесь дивне поселення... Може, десь там була фортеця, і ми знайдемо ще відгомін старовинних баталій. І ще одна дивна річ: при фортецях зазвичай були посади — з однієї сторони. Чогось подібного тут ми ще не знайшли. Таємниця. І велика...

— У давньому Чорнобилі не могли залишитися сліди іншої культури — не Київської Русі?

— Тут треба думати, шукати ознаки, матеріальні предмети. Кордони Київської Русі були не дуже великі. Доба та була досить динамічна — держава перебувала в процесі формування. Були ще князівства Чернігівське, Новгородське, Псковське.

— А як щодо Москви?

— Наш прадавній Чорнобиль був задо-о-овго до неї! Пошуки продовжуються. Матеріал здебільшого йде давньокиївського часу.

Можливо, тут стояла дружина, яка охороняла підходи до Києва. Велика кількість решток браслетів свідчить про те, що тут мешкали люди заможні. Саме такими були дружинники. Князі добряче їм платили, адже давні воїни захищали кордони держави.

Та навіть перші чорнобильські знахідки вітчизняних археологів — це справжня сенсація у вченому світі! Я впевнений: пройдуть роки пошуків, і нові видатні відкриття зроблять археологи.

Що цікаво, аналоги того Чорнобиля, котрий розташований на північ від Києва, знайдені дослідниками й південніше нашої столиці. У районі сіл Рославське та Лісники. Кількість знахідок браслетів, інших виробів древніх ремісників на квадратний метр теж набагато вища, ніж у Києві...

— А це про що свідчить?

— Можливо, навколишні ремісники забезпечували прадавній Київ усім необхідним, можливо, тут також були оборонні споруди. Вони могли захищати Київ з півдня. У цій місцевості теж працюють археологи.

— Пошуки ведуться регулярно?

— Ні, майже нема фінансування. Ми, археологи, часто вкладаємо в це свою мізерну зарплатню. Обіцяла допомогти ДСНС, та й вона без грошей. І в Януковича, і в нинішнього керівництва самі знаєте який інтерес до науки. Та й у радянські часи ми часто їздили в експедиції за свій рахунок.

— У чорнобильських пошуках ученим допомагали волонтери?

— Там — ні. Закрита зона.

— А в інших перспективних місцях ?

— У Рославському, Лісниках знаходяться добрі люди — волонтери. Але й їм нині сутужно. Війна. Надзвичайні економічні труднощі.

Основні ж наші спонсори зараз іноземці: японці, британці, німці, французи. Але значну частину цікавих знахідок вони забирають із собою. Адже гроші на розкопки в основному дають їхні уряди. Щоправда, розкопки закордонні колеги ведуть під нашим наглядом.


З ворогами НЕ БРАТАЮТЬСЯ!

  • 27.04.16, 05:00
Викинемо орду із Храму 
Ким є московські «брати» і чим вони докорінно відрізняються від українців

Малюнок Володимира СОЛОНЬКА.
Кремлівський цар Ірод, прикидаючись миротворцем, винайшов нову формулу брехні, твердячи, що, мовляв, «русскіє і украінци — єдіний народ». Але ж звідки тоді споконвічна війна вовків в овечій шкурі проти нашої Вітчизни, чому геніальний Василь Симоненко писав: «Україно, ти моя молитва, ти моя розлука вікова, гримонить над світом люта битва за твоє життя, твої права»?Траплялися інколи і в нашій історичній літературі прикрі помилки про спорідненість двох народів, але то, скоріш, не правило, а виняток. Тому виникла потреба розглянути питання, що саме відрізняє московитів від українців і чому впродовж століть точиться боротьба, одних, щоб знищити, інших — щоб вижити.«Слов’янського духу на землі Московії у ті віки і не чути»

Освічена Європа давно знала, що московити ніколи не мали слов’янського походження. «Cтоит русского хоть немного поскрести, как он все-таки оказывается татарином», — говорив Карл Маркс і додавав: «Название Русь узурпировано московитами. Они не славяне и вообще не принадлежат к индогерманской расе, они intrus (незаконно вторгшиеся), которых требуется опять прогнать за Днепр». Такої ж думки притримується і наш сучасник В. Білінський, який пише, що Москва «поцупила у Києва його законну назву «Русь».

Президент російської академії наук граф Уваров у XIX ст. розкопав 7729 курганів, які належали етносу Московії з VIII до XXI століття. Ті кургани належали мирянському (фінському та татарському) етносу... «Слов’янського духу на землі Московії у ті віки і не чути».

Отже, московіти — то є народ мирянського та татарського походження, а не слов’янського.

«Московия — Русь тайги, монгольская, дикая, звериная», — каже граф Олексій Толстой, хоча слово «Русь» тут відверто вжито недоречно. Московитам притаманні певні монголоїдної раси, українцям — європейської», читаємо у Павла Штепи.

А що ж ми, українці? Разом iз білорусами, поляками, болгарами ми є слов’яни і входимо в європейську сім’ю народів, на відміну від азіатів-московитів.

«Вельми дурний і п’яний до огиди»

Освічена Європа та й самі росіяни відверто глузували з приводу інтелектуальних здібностей московитів. «Русский человек имеет слабую мозговую систему», — відзначав Нобелівський лауреат Павлов. «Ленин без тени смущения называет своих соотечественников «дураками» и «идиотами», которые способны лишь на элементарно-примитивную работу», — говорить дослідник життя і творчості Ульянова-Леніна Волкогонов. Нічого дивного, про російський дурнів ще наш земляк Микола Гоголь згадував.

А ми додамо, що єдине, що вміють робити ці «дураки и идиоты», — це брати в руки зброю та нищити своїх сусідів, як-то грузинів, молдован, українців, поляків, фінів, киргизів, казахів, японців, китайців... Це вони роблять охоче в усі часи свого існування.

Російський письменник Іван Аксаков у 1848 році писав про московського чоловіка: «Він... вельми дурний, неписьменний, недогадливий, сонний і дивиться, як колода». А ще «перепиваються і п’яні до огиди».

У 1700 р. у Відні видана книга Й. Г. Корба, у якій спостережливий мандрівник писав, — що московити: «не мають почуття гідності, неосвічені, мають в’ялий і тупий розум». А ось записки французького дипломата XVIII ст. Деляневіля про москалів: «Справжні варвари, недовірливі, брехливі, жорстокі, розпусні, обжерливі, користолюбиві».

Російський політолог Володимир Познер у програмі РТР ще в 2007 говорив: «Россия — страна дураков» і запропонував «определить День дураков и сделать его национальным празником».

Московити у своїй природі настільки дурні, що проживши в Україні багато років, неспроможні опанувати українську мову навіть на рівні розмовної. Біблейна істина: «Варвар означает чужестранца, не говорящего язиком туземной страны».

Не дали нічого світові московити в галузі мистецтва. В той час, як Європа захоплювалася полотнами Рафаеля і Тіціана, скульптурою Мікеланжело і Леонардо да Вінчі, Московія ледве спромоглася на картини Рубльова, майстерність якого нагадує не найкращі зразки візантійського мистецтва. «Греческую живопись, которую в 1812 году мы видели в Смоленске и в Москве... у нынешних греков искусство ушло не дальше простого ремесла», — стверджує блискучий знавець європейського мистецтва Анрі Бейлі (Стендаль), який разом iз Наполеоном побував у Москві і не знайшов там нічого такого, що могло б зацікавити його, як поціновувача мистецтва.

Водночас європейці, які відвідували Україну та залишили після себе письмові свідчення (понад 350 творів), пишуть про природну кмітливість, шляхетність та освіченість українців. «Усі вони досить кмітливі, але саме в тих справах, які вважають для себе корисними», — каже Гійом Де Боплан. «Усі вони (українці), за винятком небагатьох, навіть більшина їхніх дружин і доньок, уміють читати і знають порядок церковних служб», — каже Павло Халебський, який мандрував Україною дещо пізніше від Боплана.

Навіть потрапивши під іго Московської орди, українці ще довго зберігали і свою культуру, і свою освіченість, і свою духовність. Не випадково, що ще в другій половині XVIII ст. українські художники Д. Левицький, А. Лосенко, В. Боровиковський були вчителями у Петербурзькій школі живопису. Говорячи про одного з них, Олександр Бенуа писав: «Дещо в житті самого Левицького сприяло розвиткові його таланту, — так, походження його з місцевості і середовища набагато культурнішого, ніж тодішній Петербург і навіть вищі верстви петербурзького суспільства. Левицький був родом iз Малоросії».

Але результати «воссоединения» не могли не позначитися на культурному розвитку українства. Великої шкоди завдавала русифікація українців. «Вообще денационализация сводится на дурное воспитание, на нравственную болезнь, на мерзость запустения... безнравственность, оподление», — писав Олександр Потебня.

Великоросійський шовінізм, якому «немає, здається, нині рівних у Європі і не тільки в Європі, але навіть в Азії», — говорив Г.І. Петровський у своїй промові в Російській думі 20 травня 1913 р. І далі зазначав, що в результаті перебування України під ігом «Перепис 1897 року показав, що найбільш неписьменний народ у Росії — українці».

Та й що могла дати дика, ординська країна цивілізованій нації, яка за трагічних обставин попала під її іго, якщо навіть великорос Чаадаєв у XIX ст. писав про російську культуру: «Отшельники в море, мы ничего ему не дали, ничего не взяли у него, не приобщили ни одной идеи к массе идей человечества, ничем не содействовали совершенствованию человеческого разумения, исказили все, что сообщило нам это совершенствование».

Буцегарня по імені Росія

Незважаючи на те, що Іван Грозний «сдался мучителем, коему едва ли найдем в самих Тацитовых летописях», московські люди терпляче та покірно, як барани, чекали, поки цар переріже їм горлянку.

Звернiмося ще до кількох свідчень офіційного історика Росії Миколи Карамзіна (1766—1826), який, між іншим, отримував від царя Олександра I дві тисячі рублів на рік. «Таков был царь». Если он не превзошел всех в мучительстве, то они превзошли всех в терпении, ибо считали власть государеву властию божественною и всякое сопротивление беззаконием». Хоча тут же «были страшные злодейства: голодные тайно убивали и ели друг друга». А цар, Іван Грозний, просидівши на престолі 33 роки, 24 з них провів у війнах. «Сила народного повиновения есть сила государственная» — робить висновок історик. А хіба зараз не так думають у Москві?

Ось ще приклади рабської психології московіта. «Мы, русские, преданы царем и милосердным и жестоким» — говорить князь Сучарський. «В доказательство... рассказал, что Иоан... велел за малую вину одного из знатных людей посадить на кол: что сей несчастный жил целые сутки, в ужасных муках говорил с женою, с детьми и беспрестанно твердил: «Боже! Помилуй царя». А коли цар захворів, «молились о нем самые опальные семейства, вдовы и сироты людей, невинно избиенных». А коли сконав: «Не стало государя», — роздалося в Кремле, народ завопил громогласно».

Ну а коли не стало Сталіна, хіба не так «завопил» той же народ, затоптавши декілька сот «вєрних сталінцев»?

А у нас? Богдана Хмельницького у демократичний спосіб обрали гетьманом лицарі-козаки. Так обирали гетьманів, кошових, отаманів і всяку старшину війська козацького. А коли отаман не виправдовував довіри, козаки його могли стратити. «Рада у запорожских козаков была высшим административным законодательством и судовым органом; приговор рады был приговором всего войска и, как такой, был обязателен для всех членов войсковой общины». «Рады происходили — 1 января каждого нового года, в храмовый праздник Сечи, Покрову, на 2-й или 3-й день Великодня», то есть св. Пасхи, а сверх того всякий день и во всякое время по желанию товариства или простой «Сироты». Ось так описує звичаї нашого народу, абсолютно відмінні від звичаїв Московії, блискучий історик, академік Яворницький.

«У вас царь — у нас — демократия, никогда не будем братьями», — каже наш сучасник, і з цим не можна не погодитись, бо Московія у всі часи була є і буде, за висловом Михайла Слабошпицького, «буцегарня по імені Росія».

У всі часи орда нищила свободу в Україні. Як тільки Богдан Хмельницький почав боротьбу за визволення України, «московское правительство сосредоточило под Путивлем 15000 человек...», бо московіти «хотели ляхам помогать». Та війна могла закінчитися так, як Коліївщина, коли гайдамаки повірили, що російські війська прийшли їм на допомогу, а натомість московіти по-зрадницькому пов’язали Гонту і Залізняка і віддали їх у руки катам. «Сердце кровью обливается от этой подлости русских», — писав Олександр Герцен.

«Може, ти, москалю, і добрий чоловік, але шинеля твоя — злодій»

Московити завжди, при будь-якій нагоді, з лютою ненавистю нищили українців. Так, у 1169 році Андрій Боголюбський напав на Київ, вирізав жителів, у тому числі жінок та дітей. Московити «в течение трех дней грабили не только жителей и дома, но и монастыри, церкви, богатый храм Софийский, Десятинный, похитили иконы, ризы, книги, самые колокола».

Далі настала черга Новгорода. Костомаров у творі «Две русские народности» доводить близькість древніх українців та новгородців. «Поразительное сходство юного (древньоукраїнського. — Авт.) наречия с новгородським, котрого нельзя не заметить и теперь». І далі: «Новгород был всегда родной брат юга», на відміну від Московії, де з моменту зародження країною одноосібно править цар, імператор, вождь чи президент, у Києві та Новгороді існував демократичний устрій. Тут «князь был необходим, но князь избирался и мог быть изгнан, если не удовлетворял тем потребностям народа, для которых был нужен». Вищим органом влади і в Києві, і Новгороді була загальна рада-віче.

І ось на цей острів свободи «зверь» і «мучитель» (Карамзін) направив свій гнів.

Розгромивши військову силу новгородців, Іван Грозний вчинив свою чергову криваву оргію. «Судили Иоанн и сын его таким образом: ежедневно представляли им от пятисот до тысячи и более новгородцев, били их, мучили, жгли каким-то составом огненным, привязывали головою или ногами к саням, влекли на берег Волхова, где сия река не мерзнет зимою, и бросали с моста в воду, целыми семействами, жен с мужьями, матерей с грудными младенцами. Ратники московские ездили по Волхову с копьями, баграми и сокирами: кто из вверженных в реку всплывал, того кололи, рассекали на части. Сии убийства продолжались пять недель и закончились общим грабежом. Воины... ограбили палаты, келии, церковь Софийскую: взяли ризну, казну, сосуды, иконы, колокола, однажды и другие храмы в монастырях богатых». Не криючись, «великий государь говорив: «Все мои московиты — воры». Пізніше Олександр III говорив: «Тот не русский, кто не поет и не крадет».

Не відстав від свого попередника й інший московський катюга, Петро I. «С Петра I начинаются особенно поразительные и близкие нам ужасы русской истории. Беснующийся, пьяный, сгнивший от сифилиса, зверь четверть столетия губит людей, казнит, жжет, закапывает живыми в землю, распутничает, мужеложствует... сам забавляясь, рубит головы, ... разоряет Россию и казнит сына», — читаємо у Льва Толстого.

Про «генералісімуса» Суворова, який своїми походами на Італію привів Наполеона в Москву, Державін писав: «Где были грады — стали гробы!». Коли у московита була можливість, він ставав звіром, садистом ненаситним. «Може ти, москалю, і добрий чоловік, але шинеля твоя — злодій», — говорили в Україні від часів нищення Батурина і до наших днів, а особливо гіркий часник і зараз називають «москаль».

Коли «руській чєловєк» увірвався в Батурин 2 листопада 1708 року, він вчинив терор, до якого не вдавалися навіть у часи Золотої орди. «Французькі часописи, отримавши інформацію з України, вийшли з промовистими заголовками «Страшна різня», «Руїна України», «Жінки і діти на вістрях шабель»... Всі мешканці Батурина без огляду на вік і стать вирізані, як наказують нелюдські звичаї москалів. Ціла Україна купається в крові. Меншиков уживає засобів московського варварства».

Садистська жорстокість ніколи не полишала татарина-москаля. От як події московсько-чеченської війни у XIX ст. описує учасник тієї війни російський письменник Лев Толстой у повісті «Хаджі Мурат»: «В ауле был» слышен неистовый рев женщин, оплакивавших своих близких. Мечеть и родник с питьевой водой были загажены... Мальчик был проткнут штыком в спину. О ненависти к русским никто не говорил. Чувство, которое испытывали все чеченцы от мала до велика, не было чувством ненависти. Это была гадливость, такое удивление перед нелепой жестокостью русских, что убивать этих человекоподобных существ было таким же естественным чувством, как необходимость убивать крыс, ядовитих змей, ядовитих пауков, бешенных волков. Это было такое же естественное чувство, как инстинкт самосохранения».

І на цьому «руській чєловек» не заспокоївся. Уже у наші часи під час чергової війни проти Чечні він проявив себе у повній «красі». Змінилися лише знаряддя. Замість сокири москаль тепер діє з допомогою танків. Тепер – і на загарбаних ним територіях Криму та Донбасу.

Жорстокість московитів є їх ментальністю. «Жестокость форм революции я объясняю исключительно жестокостью русского народа», — писав Олексій Горький у брошурі «О русском крестьянстве» і далі: «темен русский народ, жестока... русская толпа».

Москва не зупиняється і перед проведенням терористичних актів стосовно осіб інших держав. Спочатку вона отруїла Богдана Хмельницького, а уже в XX ст. знищила Петлюру, Євгена Коновальця, Бандеру, які не були громадянами Росії, а ще недавно — громадянина Англії Литвиненка, до вбивства якого безпосередньо, за даними англійського уряду, причетний Путін.

«Ізби» «чорніші чорної землі»

Колись американський політолог Збігнєв Бжезінський зазначив, що на віддалі 5 км від обласного центру уже біля «ізб» немає туалетів, і стоять ті «ізби» «чорніше чорної землі», в щілинах між почорнілими дерев’яними конструкціями — море тарганів, біля «ізб» немає жодної фруктової деревини, а в городах (якщо вони є) — лише картопля та капуста. Подивіться будь який фільм про російську «дєрєвню». Сумна картина!

А в нас? «Неначе писанка село... Садок вишневий коло хати» і нарядно одягнена господиня та охайні діточки.

Розмовна мова московита — матерщина. «Матом в Рассеи не ругаются — на нем разговаривают», — каже москаль.

А у нас? Як відзначають Олександр Довженко та Олесь Гончар — навіть «черкнутись» (згадати чорта) вважалося за гріх. Хіба що «бий тебе сила Божа» або «нечиста сила».

«Чиновники живуть більше злодійством, ніж на свою платню»

За всі часи існування Московії чиновники були найпершими і найбільшими злодіями. Цю особливість добре знали європейці. Так, Фрідріх Енгельс у своїй праці «Про соціальне питання в Росії писав: «Адміністрація давно зіпсована до самих кісток; чиновники живуть більше злодійством, хабарами і здирством, ніж на свою платню». «Корупция, разлагавшая буквально всю систему власти», — це вже про СРСР каже Борис Єльцин.

Корупція в Україні не впала з неба. Наші чиновники навчились корумпованості у «старших братьев». Це московська зараза, яка прийшла на нашу землю з Московії і від якої Європа відбивалась, починаючи з XVI ст.

Росія «займає перше місце у світі за кількістю ув’язнених (мільйон осіб), чотири мільйони росіян бомжує, три мільйони жебракує, мільйон наркоманів».

І на тлі цього жирує московська церква. «На сьогодні московська патріархія — потужна бізнесова імперія, що займається збутом тютюну, алкоголю, алмазів, нерухомістю, туристичним і готельним бізнесом», а патріарх Гундяєв пов’язаний iз КДБ (тепер ФСБ) і вірно служить іроду-царю.

«Це звір потворної породи»

Питання появи фашизму не як назви, а явища по-суті зародилося ніде інше, а в Росії, і не в наші дні, а з моменту виникнення цієї «імперії зла».

Будучи країною фашизму, особливо в період більшовизму, Московія називала фашистською кожну країну, на яку нападала. Так фашистською, на думку Москви, була Польща.

Спочатку про главу Польщі Пілсудського, під керівництвом якого поляки розгромили Московську орду у 1920 році, говорили як про «буржуазного контрреволюционного националиста», далі була характеристика Польщі як фашистської держави.

У свій час Москва називала фашистами прибалтів, чехів, угорців, японців, китайців, грузин — всіх, на кого нападала ця «звірюка з звірюк» (П. Тичина).

Фашистською, на думку Москви, була Фінляндія, на яку орда напала у 1939 році, а про доблесних захисників своєї вітчизни, воїнів УПА сам «отец всех времен и народов» говорив: «Відомі факти виступів петлюрівців та інших українських націоналістів на боці народу. Вони цілком перейшли на бік німецьких лиходіїв». Соратник Сталіна Микита Хрущов називав воїнів УПА «українсько-німецькими націоналістами».

Напавши на Україну в 2014 році, Путін, як колись Гітлер говорив щодо німців, які проживали на сусідніх територіях, заявив: «Мы защищаем русских и русскоязычное население», а вся підконтрольна йому медіа заволала: «В Украине к власти пришли бандеровцы-фашисты».

То яка ж країна насправді є фашистською, яка країна з моменту свого створення (XIII ст.) і до наших днів здійснює нищення сусідніх народів? Звісно, це Московія.

Знатний чорносотенець Шульгін, який аплодував Радянському Союзу як продовжувачу Російської імперії, заявив у 1927 році: «Я є російський фашист. Засновником російського фашизму я вважаю Столипіна». А історик і філосов Георгій Федотов додає: «Фашизм є єдиний лад, здатний утримувати існування каторжної імперії».

Сучасний лідер фашизму той, про кого Ліна Василівна Костенко сказала:

І смерть і жах і крик і сльози

І клекіт хижої орди

Маленький сірий чоловічок

Наніс нам чорної біди.

Це звір потворної породи.

Лох-Несс холодної Неви.

Куди ж ви дивитесь, народи?

Сьогодні ми, а завтра ви!

Хорватський письменник Ю. Крижанич, який прожив у Росії майже 20 років, зазначає: «всі народи цураються цього царства й народу», а голландець Я. Страйс писав: «Нема народу більш жорстокого, аніж московити».

«Геть від Москви!»

Свого часу, як зазначав Олександр Герцен, «Хмельницкий не из любви к Москве, а из нелюбви к Польше отдался царю. Москва, а лучше Петербург, обманули Украину и заставили ее ненавидеть москалей». А що робити нині, коли Москва, цей уламок Золотої Орди, порушує усі норми та закони міжнародного життя? Герцен радив: «Если же Россия останется... под палкой полиции, без суда, без прав, управляемая ординарцами и писарями,... тогда не только Польше, не только Украине не следует оставаться с Россией, но следует или соединиться, идти на Москву и разгромить все это исполинское здание рабства».

А що робити нам, нинішнім українцям у цій ситуації? Нам, нащадкам тих, про кого той же Герцен писав: «Запорожцы были славянские витязи, витязи — мужики, странствующие рыцари». Отже, нам, нащадкам козаків, випала доля захищати свою землю, бо ж то є істина: «Борітеся — поборете, Вам бог помагає!».

«Ніхто в світі не відчуває так волю, рівність і братерство, — писав свого часу Ілля Рєпін. — Усе своє життя запорожці залишалися вільними і нікому не корилися». Ця особливість волелюбності та патріотизму була притаманна і славним воїнам УПА. «Ніхто не потрапить цього зрозуміти, не потрапить уявити собі, як упівець, хворий, голодний, босий, часом з 1-2 набоями в рушниці «іде до бою темної ночі», — говорив генерал Павло Шандрук.

Не буде перебільшенням сказати, що одним із рушіїв національного відродження, ствердженням державності було гасло, притаманне лицарям-козакам, гетьманам Хмельницькому і Виговському, Мазепі і Орлику, Костю Гордієнку та січовикам, героям Крут та героям Небесної сотні, а також воїнам АТО, апостолу правди Тарасу Шевченку та шiстдесятникам, гасло, яке висказав Микола Хвильовий, те гасло, яке відображає суть нашої боротьби — «Геть від Москви!».

УМ

Чорний ювілей.

  • 27.04.16, 04:54
Ланцюгова реакція Чорнобиля 
Загальний фон радіації з 1986 року дотепер зменшився у зоні відчуження в 10 000 разів
Тарас ЗДОРОВИЛО   

Атомна енергетика принесла в Україну багато лиха. (Фото  Юрія САПОЖНІКОВА.)

Зараз у Чорнобильській зоні працює почергово близько 20000 вітчизняних і зарубіжних спеціалістів. При цьому: зарубіжні працівники отримують у десять разів більшу платню, ніж наші (теоретично — більш підковані іноземці, але практичного досвіду більше у наших). Там ведуться масштабні роботи з підготовки для надійного перепоховання ядерного «бруду».

Із точки зору радіаційної безпеки ситуація у Чорнобильській зоні покращилася, каже голова Держагентства з управління зоною відчуження Віталій Петрук: зона стала безпечнішою. Й уточнює: «Вийшли на фінішну пряму основні інфраструктурні об’єкти, які ми зараз там будуємо. У нас іде гарний, добрий прогрес, адже два роки йдемо за планом, будуючи новий, безпечний конфаймент («Арку») і «Сховище-2» для відпрацьованого ядерного палива. Ми виходимо на те, що арка, яка має «наїхати» на четвертий енергоблок у листопаді цього року, — таки рушить і стане на своє місце. А в листопаді вже 2017 року цей об’єкт буде здано в експлуатацію».

Нині, за словами держслужбовця, 10-кілометрова зона забруднена трансурановими елементами, період напіврозпаду яких становить... 24 000 років, і відповідно ще стільки років це буде небезпечно! На решту території, в принципі, через 30-60 років людина могла б повернутися для проживання. Але наразі — це економічно недоцільно. Недоцільно вкладати кошти в моніторинг вивчення цієї землі для того, щоб поверталася людина для нормального господарювання.

Зону аварії 30-річної давнини все частіше позиціонують як туристичний об’єкт. «Проаналізувавши статистику кількості відвідувачів, інтерес (який, здавалося б, мав стихати) з роками лише росте, — констатує Віталій Петрук. — І тому це один із напрямів, які ми будемо розвивати із залученням приватного капіталу, бо в держави коштів на це не вистачає. Та й, мабуть, це не функція держави. Ми маємо створити умови, а бізнес має розвиватися». Наприклад, у 2015 році було 17 тисяч відвідувачів.

Прип’ять зберегти дуже важко: будинки не підтримуються і не експлуатуються, тому й піддаються саморуйнації. Всі відвідування туристами зони відчуження передбачено за певними маршрутами, дотримання яких дозволяє забезпечити безпеку для туристів. Екскурсії до решти об’єктів обмеженi. Щодо «Дуги», то за попередні 10-15 років «понапідписувані» якісь угоди, документи з приводу цього об’єкта (навіть є підозра, що його вже заочно продано на метал). Утім цей об’єкт викликає велику зацікавленість у відвідувачів.

Десятикілометрову зону законодавчо планують визначити «Зоною спеціального промислового використання», із наступним використанням цієї території з нормальною ціллю: розвиток альтернативної енергетики (в першу чергу сонячної), можливо твердопаливні котли, вітрова енергетика з фактичним використанням тої інфраструктури, яка вже там побудована й будується щодо поводження з радіоактивними відходами. На решті території, якщо буде прийняте таке рішення, діятиме заповідник.

Антропогенний вплив (втручання людини) на цю територію становить 15-20 % від усієї території зони відчуження. На решті території, за словами Петрука, нормально розвиваються природні комплекси: повернулися червонокнижні рослини, тварини, які почувають себе доволі вільно. Тож планується, що ця територія й залишиться такою природною територією і буде фактично виконували роль буфера перед Чорнобилем.

Наразі в зоні відчуження живе 158 самоселів, їх середній вік — 78 років, а найбільше їх проживає ближче до Чорнобиля.

P.S. Таке враження, що нашим людям в кайф задешево працювати як за кордоном, так і на своїй землі, навіть з ризиком для життя?

Розсекречені матеріали про аварію на ЧАС.

  • 27.04.16, 04:48
До 30-річчя Чорнобильської трагедії СБУ виклала у відкритий доступ секретні документи про аварію
Вчoра, 14:10 807коментувати
 Facebook1
 Twitter0
 Вконтакті0
 Google+0
 Однокласники0
Документи свідчать про проблеми під час будівництва станції і поганий відбір співробітників
Фото: Наталія Кравчук / НВ

Документи свідчать про проблеми під час будівництва станції і поганий відбір співробітників

До 30-річчя Чорнобильської трагедії Архів Служби безпеки України спільно з Центром досліджень визвольного руху опублікували колекцію документів про проблеми під час будівництва станції, поганий добір і навчання працівників, порядок дій під час ліквідації аварії тощо.

За словами заступника Архіву СБУ Володимира Бірчака, колекцію з 32 документів розділили на три тематичні блоки:

1. Проектування і будівництво ЧАЕС. У цій групі представлені рапорти контррозвідників і агентурні доноси, в яких йдеться про низьку якість будівництва стратегічного об'єкта, відсутність належного контролю і нагляду за дотриманням виробничої безпеки з боку Управління будівництва АЕС, а також високий відсоток травматизму серед будівельників;

2. Чорнобильська аварія: хронологія подій та етапи ліквідації. Ці документи розкривають роль органів у розслідуванні причин катастрофи, висвітлюють заходи щодо ліквідації аварії протягом квітня-листопада 1986 року (будівництво об'єкта Укриття, результати моніторингу радіоактивного забруднення, порядок відселення людей з 30-кілометрової зони тощо);

3. Реакція українського населення та світової громадськості на Чорнобильську трагедію.

"Архівні документи свідчать про те, що з самого початку Чорнобильська АЕС була приречена на аварійність. Можемо стверджувати, що ключовою причиною аварії був комуністичний радянський режим, завдяки якому стала можлива зневага і проектними вимогами, і технікою безпеки, а також загрозливими повідомленнями КДБ про критичні недоліки у будівництві та роботі ЧАЕС", - пояснює директор Архіву СБУ Андрій Когут.

Повну колекцію документів можна переглянути на сайті електронного архіву визвольного руху.

Всі публікації до 30-річчя аварії на ЧАЕС читайте в спецтемі НВ.

30 років по тому.

  • 26.04.16, 01:01
Ланцюгова реакція Чорнобиля 
Загальний фон радіації з 1986 року дотепер зменшився у зоні відчуження в 10 000 разів
Тарас ЗДОРОВИЛО   

Атомна енергетика принесла в Україну багато лиха. (Фото  Юрія САПОЖНІКОВА.)

Зараз у Чорнобильській зоні працює почергово близько 20000 вітчизняних і зарубіжних спеціалістів. При цьому: зарубіжні працівники отримують у десять разів більшу платню, ніж наші (теоретично — більш підковані іноземці, але практичного досвіду більше у наших). Там ведуться масштабні роботи з підготовки для надійного перепоховання ядерного «бруду».

Із точки зору радіаційної безпеки ситуація у Чорнобильській зоні покращилася, каже голова Держагентства з управління зоною відчуження Віталій Петрук: зона стала безпечнішою. Й уточнює: «Вийшли на фінішну пряму основні інфраструктурні об’єкти, які ми зараз там будуємо. У нас іде гарний, добрий прогрес, адже два роки йдемо за планом, будуючи новий, безпечний конфаймент («Арку») і «Сховище-2» для відпрацьованого ядерного палива. Ми виходимо на те, що арка, яка має «наїхати» на четвертий енергоблок у листопаді цього року, — таки рушить і стане на своє місце. А в листопаді вже 2017 року цей об’єкт буде здано в експлуатацію».

Нині, за словами держслужбовця, 10-кілометрова зона забруднена трансурановими елементами, період напіврозпаду яких становить... 24 000 років, і відповідно ще стільки років це буде небезпечно! На решту території, в принципі, через 30-60 років людина могла б повернутися для проживання. Але наразі — це економічно недоцільно. Недоцільно вкладати кошти в моніторинг вивчення цієї землі для того, щоб поверталася людина для нормального господарювання.

Зону аварії 30-річної давнини все частіше позиціонують як туристичний об’єкт. «Проаналізувавши статистику кількості відвідувачів, інтерес (який, здавалося б, мав стихати) з роками лише росте, — констатує Віталій Петрук. — І тому це один із напрямів, які ми будемо розвивати із залученням приватного капіталу, бо в держави коштів на це не вистачає. Та й, мабуть, це не функція держави. Ми маємо створити умови, а бізнес має розвиватися». Наприклад, у 2015 році було 17 тисяч відвідувачів.

Прип’ять зберегти дуже важко: будинки не підтримуються і не експлуатуються, тому й піддаються саморуйнації. Всі відвідування туристами зони відчуження передбачено за певними маршрутами, дотримання яких дозволяє забезпечити безпеку для туристів. Екскурсії до решти об’єктів обмеженi. Щодо «Дуги», то за попередні 10-15 років «понапідписувані» якісь угоди, документи з приводу цього об’єкта (навіть є підозра, що його вже заочно продано на метал). Утім цей об’єкт викликає велику зацікавленість у відвідувачів.

Десятикілометрову зону законодавчо планують визначити «Зоною спеціального промислового використання», із наступним використанням цієї території з нормальною ціллю: розвиток альтернативної енергетики (в першу чергу сонячної), можливо твердопаливні котли, вітрова енергетика з фактичним використанням тої інфраструктури, яка вже там побудована й будується щодо поводження з радіоактивними відходами. На решті території, якщо буде прийняте таке рішення, діятиме заповідник.

Антропогенний вплив (втручання людини) на цю територію становить 15-20 % від усієї території зони відчуження. На решті території, за словами Петрука, нормально розвиваються природні комплекси: повернулися червонокнижні рослини, тварини, які почувають себе доволі вільно. Тож планується, що ця територія й залишиться такою природною територією і буде фактично виконували роль буфера перед Чорнобилем.

Наразі в зоні відчуження живе 158 самоселів, їх середній вік — 78 років, а найбільше їх проживає ближче до Чорнобиля.

P.S. Таке враження, що нашим людям в кайф задешево працювати як за кордоном, так і на своїй землі, навіть з ризиком для життя?

Русифікація України продовжується.

  • 22.04.16, 01:10
За що воюємо на Донбасі? 
У Станично-Луганському районі закривають одну з двох україномовних шкіл
Ірина МАГРИЦЬКА   

Чугинська школа. Село Чугинка розташоване в центрі, й привозити школярів сюди було б доцільніше.
У Станично-Луганському районі Луганської області, більша частина якої підпорядкована Україні, із 24 середніх шкіл усього дві школи є українськомовними. Одна з таких шкіл — Чугинська загальноосвітня І — ІІІ ступенів, де впродовж 15 останніх років навчання здійснюється винятково державною мовою. Проте над цим острівцем українськості нависла загроза «оптимізації», а по суті — знищення.Батьки й учителі — проти

У діях місцевого керівництва, яке задумало вищезгадану оптимізацію, годі шукати логіки. Судіть самі. Висококваліфікованих учителів у школі не бракує, дітей теж — їх тут навчається 80 (наступного року учнів мало б бути 85). Школа працює за новим державним стандартом, iз вивченням двох іноземних мов, фахівці з німецької та англійської мови є.

Для педагогів цієї школи пріоритетом є національно-патріотичне виховання, прищеплення дітям любові до рідної мови. Цього року вчителі Чугинської школи підготували призерів районних олімпіад і переможців інтелектуальних конкурсів. Школярі охоче беруть участь у районних культурних заходах, їхні дописи друкує районна газета.

У травні 2014 року патріотично налаштований колектив школи не дозволив провести у приміщенні свого навчального закладу сепаратистський референдум. Очевидно, саме проукраїнська позиція вчителів і стала причиною закриття цієї школи.

Під приводом «оптимізації» Станично-Луганська районна держадміністрація вирішила з наступного навчального року знищити цей чи не єдиний у районі осередок державної мови, а її учнів пропонує возити шкільним автобусом до російськомовної школи в село Широке (цілком зрозуміло, що вчитися ці діти після об’єднання шкіл будуть російською мовою!). Причому везти доведеться дітей аварійними дорогами через блок-пост у буферну зону, тоді як Чугинська школа розташована в цілком безпечному місці.

Зважаючи на те, що до Чугинської школи вже привозять дітей із сіл Вільне та Олександрівка, то відстань до нової школи вiд села, де живуть діти, становить 30 кілометрів лише в одному напрямку (шлях туди і назад — 60 км).

Зверніть увагу на схему розташування цих населених пунктів. Чи не легше (і дешевше!) було б доставляти дітей не в Широкинську школу з трьох віддалених від неї сіл, а навпаки — з Широкинської школи до Чугинської, бо Чугинка розташована в центрі?

Зважте й на те, що всі без винятку батьки учнів Чугинської школи, як і всі вчителі, категорично проти закриття їхньої школи і колективно вимагатимуть спочатку від керівництва району, а потім і від голови Луганської обласної військово-цивільної адміністрації Георгія Туки не закривати їхню перспективну в усіх відношеннях школу, до того ж — із державною мовою навчання.

Оптимізація українського

Варто додати, що процес «оптимізації» шкільної мережі на Луганщині розпочався ще 2008 року, і дивним чином він торкнувся саме українськомовних класів і шкіл — їх перевели на російську мову навчання. У результаті сегмент українськомовної освіти в області зменшився майже до нуля. А в обласному центрі в останні роки взагалі не було жодної школи з українською мовою викладання.

Отже, на Луганщині в період з 2008 по 2014 роки було підготовлено хороший гуманітарний плацдарм для російської агресії (російські танки, як відомо, «захищають» «русскоязичних соотєчєствєнніков»).

Як бачимо, два роки війни нічого не навчили «українське» керівництво Станично-Луганського району.

До речі, а хто воно, це керівництво? З початку 2015 року Станично-Луганською райдержадміністрацією керує Юрій Золкін. Про нього відомо, що за Януковича цей чоловік працював заступником очільника цієї ж адміністрації, а 9 травня 2014 року він узяв участь у «народному віче», на якому було ухвалене рішення про проведення сепаратистського референдуму в Станиці Луганській. Немає сумніву, що за його безпосередньої участі відкривалися виборчі дільниці.

А в Чугинській школі ці дільниці не відкрилися. Чи не тому сьогодні цю школу «оптимізують»?

Тож і голова Луганської обласної військово-цивільної адміністрації Георгій Тука, і новопризначений міністр освіти Лілія Гриневич мають належним чином відреагувати на ці антидержавні дії керівництва Станично-Луганського району й не допустити знищення цього острівця України на Луганщині. Інакше, погодьтеся, не зовсім зрозуміло, навіщо українська армія утримує сьогодні Станично-Луганський район у складі України?

30 років, як розщеплені на атоми.

  • 22.04.16, 01:02
Атомний феномен забуття 
Володимир Шидловський, заступник голови міжнародного Союзу інвалідів-ліквідаторів аварії на ЧАЕС — про будівництво першого саркофага і нереалізовані плани звести у Чорнобилі 16 енергоблоків
Тарас ЗДОРОВИЛО   

Володимир Шидловський. (Фото  Юрія САПОЖНІКОВА.)

Трагедія на Чорнобильській станції сталась у ніч iз 25 на 26 квітня 1986 року. У результаті радіоактивними елементами було забруднено 150 тисяч квадратних кілометрів територій, постраждало близько п’яти мільйонів людей...Мій співрозмовник Шидловський Володимир Устинович про ті події знає не за переказами. Він — генерал-майор, заступник голови міжнародного Союзу інвалідів-ліквідаторів аварії на ЧАЕС. У редакцію приніс альбом з унікальними фото будівництва першого саркофага.Козацькому роду нема переводу

— Володимире Устиновичу, розкажіть про себе.

— По материній лінії — ми козацького роду. Після розгрому Запорозької Січі моїм пращурам було виділено землю на Чернігівщині. Один із прадідів — Пилип Власенко — був заступником Максима Кривоноса під час Коліївщини... Нас у роду п’ятеро братів.

Народився я під час війни — в 1943 році в селі Стара Басань Чернігівської області. В сусідніх Пісках (батьківщині Павла Тичини) німці спалили в церкві людей. Така ж доля чекала й нас із мамою та інших односельців. На щастя, хтось заступився — мама вирвалась зі мною з Басанської церкви, разом з іншими ми вціліли. Згодом потрапили в Західну Україну, були поблизу Львова. Потім нас заслали в польський концтабір «Майданек». Коли розбомбили концтабір, мама зі мною i якоюсь полячкою добиралася через болота знову в Західну Україну.

— Як складалася доля після закінчення війни?

— У 14 років у Києві я вступив до будівельного технікуму, по закінченнi якого потрапив на... Байконур, де півроку, у 1963-1964 роках, брав участь у будівництві пускових майданчиків. Там, у Казахстані, «хапанув» чималу дозу радіації. Крім того, поруч були ракетні установки з токсичним паливом, i час від часу траплявся його витік...

У той час суперсекретно в СРСР розроблялася програма будівництва стаціонарних станцій на Місяці. Ми як будівельники готувалися до цього. Згодом і ми, й американці, які розробляли подібну програму, чомусь досить різко й швидко її «заморозили».

Згодом я повернувся в Україну, став головним інженером «Домоуправління» № 211, а через півтора року — головним інженером Московського райжитлоуправління (нині це Голосієвський район). Із часом здобув декілька вищих освіт: закінчив Будівельний інститут, Київський держунівеситет ім.Т. Г. Шевченка (юридичний) та Інститут народного господарства (економічний факультет). Навчався на заочно-вечірніх відділеннях. Працював у «Мінмонтажспецбуді», став начальником відділу кадрів у двохсоттисячному колективі, розкиданому по всій Україні: ми обслуговували й об’єкти народного господарства, і військові.

Саркофаг — це більше 30 тисяч кубометрів бетону

— Коли сталася аварія на ЧАЕС, вас відразу кинули на амбразуру?

— Оскільки я відповідав і за організацію праці й мав відповідні допуски, то в перший же день після аварії мене викликав заступник міністра «Мінмонтажспецбуду» Олександр Штундель i каже: «Шидловський, треба їхати!». А я ж — ще й секретар парторганізації, у партію поступив ще 21-річним юнаком. Відверто кажучи, з керівництва мало хто хотів туди їхати, бо прекрасно розуміли, що таке радіація. Під вечір 26 квітня я був уже на місці. До речі, мої брати — Валерій та Ігор, працівники МВС, — прибули в Прип’ять наступного дня. Мені довелося керувати роботою з монтажу й будівництва саркофага. Ми залучали високваліфікованих робітників і керівників, яких раніш посилали у відрядження за кордон. Вони мали досвід у будівництві заводів та атомних електростанцій. Я особисто бував, зокрема, в Африці, у Сомалі, у Нігерії (в Аджабі), курирував будівництвом заводу.

Вразило те, що у Прип’яті високо в небо йшов багряний вогняний стовп, люди дивилися на палаючий реактор, не розуміючи смертельної небезпеки радіації. Після вибуху реактора панував хаос! Нещасні жителі Прип’яті не знали, що робити. Міліціонери, яких направили сюди слідкувати за порядком (серед них й два мої брати) — були вдягнені в звичайну форму й лише на третю добу їм видали... звичайні марлеві пов’язки. Із цих трьохсот «спартанців» до сьогоднішнього дня дожило близько 40 чоловік, із них більшість — інваліди.

Потім ми на 14 днів раніше збудували саркофаг.

— Коли розпочалося будівництво саркофага?

— Проектну документацію ми розробили за місяць. На заводах «Стальконструкцій» Міністерства УРСР «Мінмонтажспецбуд» уже в серпні 1986 року почали виготовляти елементи конфорсних стінок. Робили збірки вісімдесятиметрових стінок на промислових майданчиках, потім розбирали й тягнули на місце призначення. У Союзі тоді була спеціальна військова техніка для переміщення масивних конструкцій, але не було кранів для їх підняття. Тож довелося закуповувати в Німеччині крани Demag вантажопідйомністю до 200 тонн iз висотою підйому понад 100 метрів! Будівництво саркофага закінчили у грудні цього ж року, адже працювали в три зміни.

— У чому унікальність першого саркофага?

— У процесі ліквідації аварії, у важких умовах були проведені надскладні (у світовій практиці немає аналогів) роботи з консервації зруйнованого енергоблока. Саркофаг — це унікальна споруда: під час будівництва було укладено більше 30 тисяч кубометрів бетону, змонтовано шість тисяч тонн металевих конструкцій. Також його оснастили необхідним обладнанням — діагностичною апаратурою та засобами контролю.

— Дорогою ціною аварія на ЧАЕС призупинила амбітні плани керманичів Союзу...

— Так, плани щодо атомної енергетики були дуже масштабні. Лише на території Чорнобильської станції «наполеонівські» плани передбачали побудову 16 енергоблоків! На щастя, встигли збудувати лише чотири. Покійний академік Валерій Легасов (з яким я неодноразово спілкувався, як у Чорнобилі, так і в Москві) чи не єдиний, хто мав «здоровий глузд» i був категорично проти такої алогічної програми. Своїм опонентам він нагадував, що в геологічних умовах Чорнобиля, в умовах розливу річок, — робити цього не можна. До речі, дивною є його смерть у 1988 році: його знайшли вдома повішеним, а поруч — диктофон із записом маловідомих фактів стосовно катастрофи на ЧАЕС. Фактичною її причиною стала незгода з політикою безпеки на АЕС у цілому і найвірогідніше, що за принциповість цю мужню людину просто знищили.

— Чим ви займалися після 1986 року?

— По завершенні будівництва саркофага мені спало на думку об’єднати всіх ліквідаторів, тож у 1988 році я організував РПТ (республіканське професійне товариство) «Чорнобиль». І це була єдина організація чорнобильців, яка займалася господарською діяльністю з вирощування i переробки сільгосппродукції. По всій Україні, включно до «обвалу» у 1995 році, ми будували міні-заводи з переробки м’яса та овочів, також робили млини й пекарні. Розбірні конструкції постачав нам Світловодський завод, а обладнання брали в Росії.

Прибутків ми брали лише 20% (тоді, як інші будорганізації — 40%), але з умовою, що наша продукція частково буде йти чорнобильцям. Зокрема, у Вінницькій, Кіровоградській та Чернігівській областях нашим ноу-хау був випуск спеціального напою на основі лімфовузлів: у трилітрові банки з напоєм шипшини додавали цей спецекстракт. І люди реально оздоровлювалися! Цю програму навіть почав курирувати Костянтин Масик, колишній перший віце-прем’єр-міністр України. Проте в 1996 році програму довелося згорнути через брак фінансів. Наші підприємства будувалися по селах на основі колгоспів і радгоспів. Зараз вони позалишалися — змінилися лише власники.

У нашій організації «Чорнобиль» спочатку налічувалося 25 тисяч, а зараз їх залишилося — менше 1800 осіб. Із часом розвелося дуже багато «заробітчан»: вони їдуть туди, заробляють гроші в зоні, а потім правдами й неправдами влаштовуються на стаціонарне лікування у медзаклади чи радіаційні центри, згодом вибивають собі інвалідність (або купують), а отже, і пільги.

СОЦІАЛЬНА ПОЛІТИКА ДЕРЖАВИ ЩОДО ЛІКВІДАТОРІВ

— Як багато грошей держава виділяє лікарням на чорнобильців?

— Зараз — дуже мало. Приміром, нещодавно я лікувався у Центрі радіаційної медицини, то там на їжу виділяється аж... 4 грн. на добу. Ліків немає!

А зарплати зараз у керівників держпідприємств: 400 тисяч гривень, а з надбавками — близько мільйона за місяць. Та раніше держкерівники такого ж штибу отримували максимум 650 крб. а робітники — близько 200 карбованців; тобто не було такої колосальної різниці в зарплатах. (Навіть Генсек Брежнєв мав платню у 800 карбованців). Незадоволені люди через такі неподобства рано чи пізно можуть «вибухнути»!

— Скільки було відселено із Чорнобильської зони людей? Хто такий справжній ліквідатор?

— Усього із зони було відселено близько 116 тис. населення, всі вони були забезпечені новим житлом i працевлаштовані. А ліквідатори — це ті люди, які добровільно пішли в пекло атомної радіації, що утворилося в результаті теплового радіоактивного вибуху еквівалентного двом сотням атомних бомб, скинутих на Японію у 1945 році.

— Як держава піклується про людей, які безпосередньо виконували роботи з ліквідації аварії у 1986 році?

— На жаль, держава почала здійснювати «феномен соціального забуття та геноциду» чорнобильців, систематично проводиться штучна мінімізація соціальних гарантій. А почалося з того, що поступово відмінили посвідчення ліквідатора аварії на ЧАЕС, замінюючи їх на «нові» — зразка 1997 року, де вже йдеться про осіб «...постраждалих унаслідок чорнобильської катастрофи». А це вже зовсім інші виплати та пільги, й інший моральний статус ліквідатора аварії.

— Утім зростає, як на дріжджах, кількість новоспечених ліквідаторів... Чи є вихід iз цієї ситуації?

— Дійсно, й ця проблема для держави нині неконтрольована. На даний час з’явилося більше 110 тисяч інвалідів-ліквідаторів, серед яких чимало псевдоліквідаторів. Доходить до трагікомізму: відбувається збільшення кількості інвалідів-чорнобильців не з числа істинних ліквідаторів 1986-1987 років, а за рахунок людей, котрим на той час було 10-15 років. Це контингент із числа переселенців, а ще так званих «заробітчан» — їхній статус необхідно терміново змінювати.

Для розв’язання цієї проблеми необхідно створити комітет iз функціями оперативного вирішення й регулювання соціальних питань чорнобильських програм. На мою думку, до 40% чорнобильців-інвалідів — це «липові» інваліди, а загальна кількість інвалідів досягла вже фантастичних 200 тисяч чоловік. І тут багато запитань до медкомісій, котрі за «мзду» щороку «штампують» псевдочорнобильців.

— Майже два роки тому ви побували в Японії, у префектурі Фукусіма, де на АЕС у 2011 році сталися аварійні вибухи. Про що розповідали колегам?

— Так, я був залучений як експерт-консультант, адже мав значний досвід у будівництві АЕС (це вже коли став головою міжнародної організації РПТ інвалідів-ліквідаторів «Чорнобиль»). Проте японці не дуже раді розповсюдженню інформації щодо такої допомоги. Бо коли ми почнемо говорити правду про їхню ситуацію, вони образяться... (Безпосередньо після аварії біля станції дозиметр «зашкалювало» — було до 500 рентгенiв на годину, а вже в півкілометрі від неї — «лише» біля 1,5).

До речі, коли японці дізналися, що ми — троє братів — мали безпосереднє відношення до ліквідації Чорнобильської аварії та її наслідків у 1986 році, а четвертий В’ячеслав, якого вже немає, працював у підприємстві «Чорнобиль-екологія» в зоні зараження у 1987 році, то вони сказали: «Давайте ми хоч пам’ятник вам у нас поставимо?!»

Минулого року я був шість разів у Чорнобилі. Порівняти стан організації боротьби з наслідками аварій наш і японський — неможливо, це небо і земля. Радянський Союз у 1986 році не був готовий до такої повномасштабної аварії, яка сталася у Чорнобилі. Тоді туди нагнали більше 600 тис. людей, тоді як справитися з бідою могли кілька десятків тисяч спеціалістів. Скільки людських життів та здоров’я було забрано марно через безтолковість та непрофесіоналізм вищого керівництва!

Люди як люди...

  • 22.04.16, 00:22
Верба красна розцвітає 
Навіщо Христос вигнав із Храму торгашів і чому «Слава!» враз змінилася на «Розіпни!»?
Марія ОСТЕРСЬКА   

Вербове гілля — «Богові на славу, а нам, людям, на вжиток».

Люди в усі віки залишаються людьми. За тиждень до Пасхи, у суботу, люди були в захваті від чуда: Христос воскресив Лазаря. У неділю вони готувалися гідно зустріти величну особу, що напевне зробить їх щасливими. Вони шаленіли від намальованої у власній уяві картини земного ладу з достатком і всілякими гараздами, який мав би встановити отакий могутній цар. «Ото заживемо!» — мріяли чоловіки і жінки, йдучи до єрусалимських воріт із пальмовими гілками... Та назустріч їм простував скромно вбраний усміхнений чоловік. І не на білому коні — атрибуті влади царя земного, а на ослі — символі впокорення матеріального і царювання духовного. Він їхав до Святого міста, аби традиційно відзначити Пасху: юдеї з усіх усюд мали відзначати її саме в Єрусалимі. Можливо, жінки й чоловіки були здивовані його простотою, а десь і розчаровані. Але, як і планували, загукали гуртом: «Осанна!», тобто «Слава!», і стали кидати на дорогу пальмове віття. Утім за кілька днів вони ж волали до Понтія Пилата: «Розіпни!»... І лише після Воскресіння стався «переворот у свідомості» — люди, навіть Його учні, помалу стали відкривати для себе задум Божий.

Утім це ще не все, що сталося у Вербну неділю. Було ще й вигнання торгашів із Храму. Саме те, що робить громаду дійсно вільною духом і готовою до надбання добробуту. Євангеліст Матвій так описує Вхід Господній до Єрусалима: «І коли він увійшов у Єрусалим, заметушилося все місто, питаючи: «Хто це такий?» Народ же казав: «Це пророк, Ісус із Назарета в Галилеї.» Ісус увійшов у храм і вигнав усіх, що продавали й купували у храмі; перевернув столи міняйлів й ослони тих, що продавали голубів, і сказав їм: «Написано: Дім мій домом молитви буде зватись, — ви ж чините з нього печеру розбійників». І підійшли до нього в храмі сліпі та кульгаві, і він зцілив їх...».

Урочистий в’їзд Ісуса в Єрусалим описаний в усіх чотирьох Євангеліях. Це означає, що їй надають особливого значення. Вербною неділею розпочинається Страсний тиждень. Здавна на це свято церковна процесія є урочистішою, ніж звично. В Єрусалимі вже у IV ст. патріарх сідав на ослицю і в’їжджав на ній на Оливну гору, оточений віруючими. На Заході звичай освячення пальм введено в літургію аж в ХІ столітті. Багатьма мовами світу неділя перед Пасхою називається Пальмовою. Однак на слов’янських територіях, де пальми не ростуть, натомість найраніше розцвітають верби, стали святити їх гілки. Звідси: білоруське Вербніца, болгарське Цветніца, сербське Цвети, словацьке Квітна неділя. В Україні народні назви — Вербна неділя (Квітна, Шуткова, Баськова, Пальмова неділя, Неділя ваїй).

На утрені віряни тримають під час служби вербові гілки із запаленими свічками: як «знамення перемоги». Це означає, що вони готові зустріти Господа, який невидимо гряде, і вітають Його як Переможця пекла і смерті. Ці гілки священик святить, тобто благословляє. «Процесія з вербами (пальмами) є, з одного боку, пам’яткою про давню історичну подію, а з іншого — нашими кроками разом із Христом до жертви, якою сьогодні є Служба Божа. Проголошуючи Христа Царем, ми тим самим погоджуємося з тим, що наша дорога до Отця завжди пролягає через хрест», — пояснюють богослови.

В Україні під церкву заздалегідь навозять багато вербового гілля. «Був колись в Україні звичай носити свячену вербу з церкви до церкви, — писав Олекса Воропай у своїй книзі «Звичаї українського народу». — Так, у Харкові у Квітну неділю учні разом iз вихователями та вчителями урочисто несли свячену вербу від міської парафіяльної церкви Святого Дмитра до «колеґіюму». А в слободі Котельва, Охтирського повіту, народ, на чолі з духовенством, щорічно носив вербу від Троїцької церкви до Преображенської».

Колись господарі, повертаючися з церкви зi свяченою вербою, до хати не заходили, а відразу ж садили на березі річки, на городі чи на вулиці по кілька гілок: «щоб росла Богові на славу, а нам, людям, на вжиток»; а решту, що залишилася, несли до хати і ставили на покуті під святими образами. Хлопці й дівчата билися свяченою вербою коло церкви і дорогою додому, примовляючи:

«Будь великий, як верба,

А здоровий, як вода,

А багатий, як земля!»

Європейське Сомалі. Продовження.

  • 20.04.16, 00:30

Марш на Молдову

Относительной нудности украинской повестки в кремлевских СМИ есть два объяснения, и оба не так уж и оптимистичны. Первое — скоры парламентские выборы в России. Второе — скоры президентские выборы в Молдове. Одна странная реплика на сайте «России 24»  указывает на то, что в ближайшее время российские пропагандисты будут заняты в соседней с нами стране. И дело не только в том, что пишет в этом комментарии фашиствующий Александр Проханов, а еще и в том, что пишет он это собственно после посещения Молдовы.

«Сейчас в Молдове весна, - начинается его текст. - Божественная, ослепительная. Изумрудные прозрачные леса, вдоль дороги цветут персики, абрикосы. Эти волнистые голубые холмы, на которых до горизонта виноградные лозы наливаются красным соком. И, кажется, что эта весна бесконечна. И не верится, что над Молдовой нависла незримая темная туча.

В этих городах, в этих селениях, среди этих полей идет жестокая схватка. Соседняя Румыния стремится всосать в себя Молдову. Румынский моллюск обволакивает Молдову, размягчает ее, хочет вобрать ее в свое чрево и поглотить. Работают множество некоммерческих организаций, которые спонсируются румынами, Евросоюзом, Америкой. И эти организации устанавливают свои нормы идеологических представлений, спонсируют процесс, ведут агитацию, наводняют органы власти Молдовы своими клевретами, своими проповедниками. Пять тысяч молодых молдаван каждый год отправляются в Румынию и учатся в университетах и вузах. Органы власти, правительство и президент делают все, чтобы, как можно скорее, Молдова ушла в Румынию, вместе с Румынией стала членом Евросоюза, а потом и НАТО».

«Неужели, в самом деле, у нас на глазах исчезает с карты мира страна Молдова? Неужели и впрямь молдаване поверят, что нет такого государства Молдова, а только часть Румынии? Неужели они поверят, что нет молдавского языка, лишь румынский язык, и нет молдаван как народа.

Этим представлениям дается мощный отпор. В Молдове поднимается патриотическое движение. Маленькие организации, спортивные союзы, политические партии, творческие объединения выступают за сохранение молдавского государства».

«Мы приехали с моими друзьями из Изборского клуба в Молдову, — рассказывает Проханов. — Сразу с самолета мы попали на теоретическую конференцию, которая была посвящена общей теме под названием «Проект Молдова». Общественные деятели, историки, философы, владыки из соседних монастырей, представители спецслужб, силовики, писатели, философы и политики обсуждали эту тему, какой быть Молдове. Само государство, как считают политологи и политики, патриотического направления, само государство Молдова должно быть создано на федеративной основе. Будущее – федерация. В эту федерацию должна войти Гагаузия. Я был на удивительно патриотическом митинге в Гагаузии, когда по селам, городам, сквозь цветущие сады шли огромные колонны гагаузов с флагами, с оркестром. И мне было сладко находиться среди этих мужественных людей, для которых Гагаузия священна. Которые отстояли суверенность Гагаузии, которые теперь отстаивают суверенность Молдовы в целом. И которые так любят Россию, так дорожат недавним прошлым, когда все мы были вместе в одной большой советской семье».

«Россия медленно, неуклонно формулирует свои национальные интересы в этом районе. Здесь, в Молдове, проходит дуга кордона, который запад проводит от Балтики до Черного моря, стремясь отсечь Россию от Европы и замкнуть ее, закупорить ее. Молдова не должна стать той пробкой, тем тромбом, которым закупоривается эта часть кордона», — заключает автор текста.

Британская разведка и Google Translate

Что же касается выборов российских, то наблюдать за связанной с ними информационной кампанией на кремлевском телевидении — сплошной инфотейнмент. Наслаждайтесь — в Украине вы такого не увидите.

«В сюжете, показанном по «России 1», утверждается, что за деятельностью Алексея Навального стоит глава фонда Hermitage Capital Уильям Браудер, который, в свою очередь, представляет британские и американские спецслужбы, — пересказывает «Медуза» всполошивший российское медиапространство сюжет. — Весь рассказ построен на неких донесениях агентов ЦРУ и британской разведки. Совсем вкратце история такова: в 1986 году ЦРУ начала секретную операцию «Дрожь» по изменению политики в Восточной Европе и СССР; агенты продолжили работать над ней и после распада Советского Союза. В 1995-м британская разведка (почему британская, если это операция ЦРУ, в сюжете не уточняется) завербовала Уильяма Браудера, который в том же году основал свой фонд. Он действовал под кодовым именем Соломон (связь Соломона и Браудера никак не объясняется). В 2006 году Браудер вступил в переписку с Навальным и завербовал того под псевдонимом Freedom (Свобода). Это именно Браудер, по мнению телеканала «Россия 1», посоветовал Навальному создать Союз миноритарных акционеров, и он же уговорил его вести кампанию в поддержку «списка Магнитского». На эти цели Навальному выделили сначала 100 миллионов рублей (семь миллионов прошли через Московскую Хельсинкскую группу), а потом еще 300 тысяч долларов».

«В сюжете говорится, что документы появились благодаря перевороту на Украине и Сергею Соколову, бывшему начальнику охраны Бориса Березовского (сейчас он возглавляет охранное агентство, которое, по его словам, занимается сбором информации). Соколов рассказывает, что из «страны непуганных идиотов» «в то время» вывезли порядка 60 серверов. Других пояснений в сюжете нет. «Медузе» Соколов заявил, что ему еще Борис Березовский рекомендовал для переписки использовать украинские серверы, поэтому глава охранного агентства знал, что там могут храниться секретные документы. По словам Соколова, через знакомых в Службе безопасности Украины ему удалось достать почтовые серверы нескольких компаний, в том числе РБК-Украина. У каких украинских компаний были изъяты серверы, Соколов рассказать отказался. В указанный им период времени (с сентября по декабрь 2014 года), когда из страны якобы были вывезены серверы, в СМИ сообщалось только об изъятии серверов в украинской газете «Вести». Про изъятие серверов у РБК-Украина сведений нет».

Перечисляя на самом деле бесчисленные странности этого пропагандистского изделия, «Медуза» отмечает, что «в сюжете несколько раз цитируется переписка Уильяма Браудера с Алексеем Навальным, но как минимум два раза там перепутаны даты. 3 марта 2006 года, как говорится в сюжете, Навальный интересуется, что ему хочет предложить Браудер. Но следующая реплика Браудера — ответ на вопрос Навального — почему-то датирована 27 февраля. То же самое с сообщениями про Сергея Магнитского. В ноябре 2008 года Браудер пишет Навальному, что Магнитский арестован. Навальный отвечает ему из 2006 года». Также «в сюжете сотрудники ВГТРК пытаются взять комментарий у Алексея Навального возле офиса Фонда борьбы с коррупцией в московском бизнес-центре «Омега-плаза». При этом титры на экране говорят, что дело происходит в Киеве». «Впоследствии сюжет на сайте «Вестей» был отредактирован. Киев превратился в Москву, были исправлены отдельные даты в переписке; тем не менее, некоторые ошибки остались. Изначальная версия передачи доступна на YouTube».

«В декабре 2015 года генпрокурор Чайка заявил, что заказчиком расследования Навального о генпрокуроре является Вильям Браудер, — комментирует уже «Новая газета». — Надо было соответствовать: и вот не прошло и четырех месяцев после этого заявления, как Дмитрий Киселев анонсировал в «Вестях недели» эпическое расследование некоего Евгения Попова о том, что Навальный таки работает на Браудера. Тексты эти, конечно, гениальны, особенно в части английского. I contacted Tom Firestone from the regarding FCPA, — пишет Навальному носитель английского языка Билл Браудер. Не знаете, что такое from the regarding? И Браудер не знает, но я подскажу: это гуглоперевод русского «в отношении». I can offer my advice if that is any value, — пишет Браудер. (Правильно — of any value), постоянно путает this и that, пролетает с артиклями и вообще знает английский не хуже Мутко».

«Дальше — больше. Оказывается, это Браудер и Навальный убили Магнитского с помощью своих «доверенных лиц в пенитенциарной системе». Об этом свидетельствует донесение от «20 сентября 2009 года. Директору Центральной разведки». (Центральная разведка — это гениально даже в переводе. У кого Центральная разведка? Наверное, у Бильдербергского клуба.) Тут, разумеется, встает во весь рост ужасный вопрос: оказывается, российская пенитенциарная система переполнена агентами Браудера, Навального и таинственной Центральной разведки?! Они даже могут организовать в тюрьме смерть Магнитского! Где же эти агенты? Почему они еще не сидят? Почему мы не слышим об уголовных делах против них?»

«Беззащитность российской пенитенциарной системы перед агентами Навального, видимо, равняется беззащитности российской налоговой системы перед Магнитским, который, гад, крал у нее миллиарды даже после своей смерти. Отдельно доставляет то, что аццкий план этого страшного убийства предложен агентом ЦРУ Валери Плейм в 2009-м, о чем она собственноручно и подписалась в рапорте. Валери Плейм действительно была агентом ЦРУ, и имя ее выплеснулось на страницы газет по случаю скандала, в результате которого она уволилась в 2004 (по другим данным, в 2006) году. Чувствуется, что авторы документов умели пользоваться Google, но в ограниченных масштабах: CIA agent они еще умели в поисковой строке задать, но прочесть содержание вывалившихся текстов было выше их интеллектуальных возможностей. Как говорил в подобном случае матрос Дыбенко, «я омериканского языка не знаю». Но и это еще не все. Оказывается, что весь этот треш с агентами, убивающими прямо в российской тюрьме по заданию Навального и Браудера Магнитского, — это еще только цветочки. А сам Навальный — давно завербован «секретной разведывательной службой» (не спрашивайте, что это такое) «в рамках специальной операции «Quake» (чувствуется любовь авторов документа к одноименной компьютерной игре) по подрыву действующего конституционного строя в Российской Федерации».

«Переписка агентов вышеуказанной службы об этой наисекретнейшей операции, попавшая в руки недремлющего Попова, составлена все на том же мутко-английском, — продолжает корреспондент «Новой». — Within held events under the general code name «THE QUAKE», — пишет один агент другому. А другой откликается: All Magnitsky’s current government controlled media have taken an active defensive position backed by Russian law enforcement agencies. Не спрашивайте меня, как это перевести. Я пас».

«Вопрос на засыпку: как все эти бесценные документы «Центральной разведки» и «Секретных разведывательных служб», которые на плохом английском, но в ярком и красочном стиле «протоколов сионских мудрецов», описывают всемирный заговор против России, — оказались в Москве? Неужто хакер Хелл взломал серверы ЦРУ? Неужто ольгинские ломанули МИ-6? Ну что вы. Оказывается, в Москву это попало, цитирую, «благодаря вооруженному перевороту на Украине и бывшему главе Службы безопасности Бориса Березовского Сергею Соколову». «Это было место непуганых идиотов, простите за выражение, где можно было размещать почтовые сервера. Рекомендовали это кураторы ЦРУ, которые вели проект. Мы вывезли около 60 серверов, на которых собрано огромное количество переписки и документов», — заявил Сергей Соколов».

«Уes! Если вы не знали: Украина времен президента Януковича — это как раз то место, где хранят свою секретную отчетность МИ-6, МИ-5, Пентагон, ЦРУ, МОССАД и Бильдербергский клуб, который состоит, как известно, из зеленых человечков с Сириуса, чьи просвечивающие лучи вызвали Майдан. Так уж получилось, что восхитительная история про Навального, нанятого Браудером, чтобы убить Магнитского, и агентов МИ-6, которые хранили свою переписку на серверах в Украине, — грянула аккурат тогда, когда выяснилось, что вся российская экономика — и госбанки, и олигархи — существует, видимо, затем, чтобы переводить сотни миллионов долларов на офшорные счета», — напомнили в «Новой газете».

Обзор подготовила Софья Петровская, «ОстроВ»

Страницы:
1
2
3
4
5
6
7
8
312
предыдущая
следующая