Рекомендую для ознайомлення http://www.news2000.org.ua/a/60558?p=0

З самого раннього дитинства я щиро захоплювався героїчними постатями Спартака, Уїльяма Уоллеса, Богдана Хмельницького та іншими відважними борцями за свободу та справедливість минулих часів. І хоча відомий класик якось сказав, що в нашому житті завжди є місце для подвигу, приходиться з величезною прикрістю констатувати, що сучасний світ є достатньо бідним на героїв, а якщо вести мову, зокрема, про Україну – то тут ситуація з ними просто катастрофічна! Який же вихід? На чиїх прикладах мужності та благородства виховувати нові покоління українців? Знову і знову звертатися до минулого? Але це ще, було б, півбіди! Головна проблема в тому, що якщо перед очима суспільства немає реально існуючих героїв, то, замість них, відразу будуть виникати реально існуючі "лжегерої"! Яскравий цьому приклад - загальновідомий у нас борець проти расизму та ксенофобії, "головний антифашист України" - Валід Арфуш. Здавалося б, людина, яка носить таке гучне звання, безумовно, просто зобов’язана бути героїчною особистістю, але чи є вона такою насправді, давайте розберемося. Отож, Валід Арфуш. Народився 10 квітня 1971 року в Лівані. Нащадок старовинного аристократичного роду (як він сам стверджує). Навчався та деякий час працював у Франції. У 1995 році, "нарешті", з’являється у нас в Україні та засновує власну радіостанцію "SUPER NOVA FM" (напевно, "долаючи страшенні утиски" хохлів-аборигенів!). Як і усі наші "темненькі" мігранти – дуже любить українських дівчат, але, на відміну від більшості, робить це професійно – серйозно займається модельним бізнесом та влаштовує різноманітні конкурси краси. З 2002 року – президент піар-агентства "Super Nova Agency" (напевно, знову – не дивлячись на "постійні приниження та дискримінацію" з боку місцевого населення). У 2003 році починає видавати перший в Україні (тобто, вже "не дарма" на світ народився - ввійшов, так би мовити, в історію), відверто "жовтий" (тобто, непристойний, огидний за змістом та кричущий по формі) журнал "ПапараZZи", де, зокрема, додумався надрукувати фото голої задниці власного брата, чим немало потішив українців. До збочень та вивертів ліберальної демократії ми вже поступово звикли, але "піаритися" за рахунок голого заду рідного брата – це вже, на мою думку, занадто навіть для ліванських аристократів! Через деякий час до Валіда почало "доходити", що скандальний журнальчик для розбещення молоді – це, звичайно, "круто", але справжньою "золотою" піар-жилою для нього може стати боротьба проти расизму та націоналізму, тим паче, в такій мононаціональній* державі, як Україна. Тому виникає, заснований нашим "піар-героєм", громадський рух "SOS! Расизм!" (якщо по-простому – "Спасите! Украинцы убивают!"). Ще слід згадати про видану Арфушем у 2005 році книжку - "Sex. Убийство. Миллион" (цікава назва, правда?) та подію, яка відбулася 10 квітня 2008 року – наш "гість" з Лівану раптом охрестився у Печерській Лаврі (хрещеними батьками попрохав бути Нестора Шуфрича та Ірину Білик – скандально відомих персонажів, імена яких в українців асоціюються з мораллю та духовністю в саму останню чергу) та став "Владіміром"!

З біографією розібралися (а вона досить цікава – погодьтесь!), тепер час ознайомитись з його головною, на даний момент, життєвою справою – "героїчною" боротьбою з "українським фашизмом та націоналізмом". Однією з перших акцій на цьому важкому та тернистому шляху, став, так званий, "Марш против расизма", який Валід щиро сподівався зробити потужною та гучною подією в суспільно-політичному житті України і тому бадьоро прогнозував вивести на вулиці Києва більше двадцяти тисяч прихильників та однодумців. Тут вже він, як каже молодь, "лоханувся по-повній" - сталося зовсім не так, як йому гадалося – прийшло, максимум, чоловік 250, переважно гультяї та моделі – колеги Арфуша по "богемному" клубному життю. Можна навіть сказати, що замість "Марша против расизма" вийшов парад секс-меншин. Чому так сталося? Мігранти, а тим більше мігранти – нелегали, поки що бояться заявляти про себе в повний голос (сил малувато, але це лише питання часу, дякуючи нашій "про-європейській" владі), а сподівання на підтримку добросердечних українців в даному випадку взагалі були абсолютно марними - вони навіть свої власні права лінуються захищати, не те що чужі.

Невідомо, чи зробила ця невдача нашого "героя" сильнішим, але мудрішим – точно ні! Незабаром Арфуш звертається до депутатів українського парламенту з пропозицією заборонити вживання в Україні слова "негр", замінивши його на слово "афроукраїнець"! За ігнорування цієї заборони, "свіжопохрещений" ліванець вимагає встановлення штрафа у розмірі 45 тис. гривень або ув’язнення терміном до двох років. Отакої! А от як ви думаєте, нашій владі вистачить розуму не приймати такий закон? Я от, не впевнений. Особливо через те, що в кінці своєї пропозиції, Арфуш, звертаючись до депутатів Верховної Ради, додав: "Тот, кто не поддержит, тот и расист!" Хто ж з наших депутатів в очах усієї "цивілізованої" Європи захоче бути расистом? От жили ми колись в Радянському Союзі, в "наскрізь" інтернаціональній державі - і гадки не мали, що негрів - "неграми" називати не можна (самі негри, я впевнений, теж не здогадувалися, допоки "дехто" їм не "відкрив очі"). Дивно, правда? А я от тоді пропоную прийняти закон, де би заборонялося називати расистів – "расистами", бо дуже вже образливо це звучить, а вони ж, які не які, але теж люди. Мами й тати у них є, родичі усілякі, знайомі. Навіщо так вже знущатися з них! Пропоную відтепер називати расистів – "чистюлями" (бо вони за чистоту раси), а скінхедів – "сяючими" (бо голови бриті, на сонці – сяють). Оце буде гуманно! По-сучасному! По-європейськи! Правда?

Взагалі то кожен, хто знайомиться з фігурою Валіда Арфуша ближче (читаючи його інтерв’ю, слухаючи публічні виступи), дуже швидко починає розуміти і відрізняти, де і в чому Арфуш справжній та щирий, а де – штучний та заангажований. Біля українських дівчат-моделей "тертися" - це в нього виходить по-справжньому, від душі – видно, як очі "грають", слина тече. Піар-агентство, журнал "ПапараZZи" - це теж щиро, а от боротьба з українським расизмом – вибачте, ну от якось не віриться тут в його серйозність, в його душевні пориви у цій справі, хоча, здавалося б – а навіщо ж тоді все? Судіть самі – на одній з його багаточисельних on-line конференцій, на запитання "Яка у вас мрія?", Валід просто "вбиває" своєю відвертістю – "Ничего не делать в этой жизни". Отакої!!! Ні вам якогось банального "миру – мир", ні шаблонного, але цілком по-людськи нормального "щастя та здоров’я власної сім’ї". "НИЧЕГО НЕ ДЕЛАТЬ В ЭТОЙ ЖИЗНИ"! З точки зору підрахунку коефіцієнта корисної дії можна впевнено сказати, що Валід Арфуш – абсолютно щаслива людина, яка вже
здійснила свою мрію. Але чи може бути така мрія у людини-борця, керівника та засновника громадського руху, у якої "болить серце" та "пече душа" за свою "святу" справу? Щось тут не те, погодьтесь! Ще одне запитання з тієї ж інтернет-конференції: "Яка у вас машина?". Дослівна, без лишньої скромності, відповідь Валіда: "У меня три машины - Бентли, Ягуар и джип". Яка ж, все-таки, у нас країна хороша, щоби там хто не говорив! Якщо у нас гнобимі та принижені мають такі автопарки - значить, ми просто супердержава якась, їй Богу!

Підсумовуючи усе вищесказане - приїхав до нас чоловічок із Франції, де улюбленою розвагою його одноплемінників арабів є підпалювання машин та трощення магазинів, та починає, по-перше – упадати за нашими дівчатами, по-друге – видавати глянцевий туалетний папір під дивною назвою "журнал "ПапараZZи" і, саме головне, по-третє – вчити нас, українців, європейськості та терпимості, хоча, набагато логічніше та природніше було б з його боку, - нахабству та лицемірству. Чи не анекдот? Для здорово мислячих людей – безумовно, анекдот. Але скільки таких у нас залишилось, після, майже двох десятиліть ліберальної пропаганди? Ви думаєте, що вимога щодо обов’язкової присутності на кожному українському телеканалі ведучих негроїдної раси це тому, що вони такі "милі та красиві"? Нас просто тупо привчають до їх присутності! "Чорні" телеведучі – це "промивка" наших мозгів, так само, як і штучне засилля у нас "чорної" музики, яку, насправді ніхто, окрім купки обкурених дегенератів, не слухає. Всесвітні глобалізатори дуже хочуть, щоби ми абсолютно спокійно ("по-європейському"), сприймали, те, що земля наших батьків та дідів дуже скоро належатиме народам іншої крові, а від нас не залишиться і сліду. Вони страшенно бояться щоби ми, боронь Боже, не проснулися і не подали приклад суспільного спротиву "демократичному" геноциду іншим слов’янським народам.

Саме тому усі олігархічні (інтернаціональні, а отже – антинаціональні) ЗМІ, день і ніч проповідують: будьте толерантними, будьте терпимими, "Христос терпів і нам велів!", "Уся влада від Бога!" і т.д і т.п. Але як нормальний, "пересічний" українець може спокійно та толерантно сприймати, наприклад, виникнення етнічних районів в наших містах. Вибачте, але у цих районах ще донедавна жили українці – де вони, куди поділися? Відомо куди – вимерли, як мамонти. А по телевізору показують "гарненьких" мулатів та мулаток, а відразу після них (і перед ними, і, взагалі – весь час) - рекламу пива, горілки, кока-коли, макдональдса, снікерсів і т.п. От ми і вимираємо, а замість нас, повним ходом уже завозять "гостей" з Азії та Африки, які вмикають "наш" телеканал і відразу бачать "шоколадні" обличчя своїх братів та сестер. "От ми і вдома" - думають вони, - "Які ці українці хороші та гостинні! Треба негайно обдзвонити усіх родичів та знайомих, щоби переселялися сюди. А які тут дівчата гарні!".

Що ж нам, українцям, робити? Що робити усім тим, хто розуміє, авангардом чиїх злих сил та яких шкідливих для нас усіх процесів є діяльність цього новітнього колонізатора, посланця "цивілізованого" світу в дикунську Україну? Найгірший варіант – це ставати в скривджену позу та, стискаючи кулаки, кричати в бік наших чужоземних "гостей", щось на кшталт: "Чемодан – вокзал – пальма!". По-перше, це нечемно, а по-друге, контрпродуктивно, тому що ми цим самим надаємо базіканню Валіда Арфуша про утиски та дискримінацію "нещасних" мігрантів хоча б якийсь сенс. Українські патріоти мають, нарешті, зрозуміти, що вторгнення орд мігрантів є лише наслідком злочинної діяльності пануючої в Україні ліберально-олігархічної влади, яка в своєму нестримному бажанні зробити нашу державу більш "європейською", робить її все менш українською, провокуючи майбутні міжетнічні зіткнення та справжні вуличні війни. Тому боротися слід, в першу чергу, не з наслідками, а з причиною – антинародною системою влади. І чим швидше український народ це усвідомить – тим менші втрати він понесе, тим більше шансів буде в нього на справжній розквіт та процвітання.

P.S. Аби деякі "господа" та "товариші" не почали хибно вважати автора фашистом, расистом чи ксенофобом – поспішаю засвідчити свою безмежну любов та повагу до усіх існуючих на нашій планеті народів (особливо до тих, які тихо та мирно живуть в межах власних держав), а також ненависть до фашизму, комунізму, сіонізму та "чорної" музики.

* - факт того, що згідно конвенції ООН - Україна є мононаціональною (тобто такою, що має більше 67% населення однієї національності) державою – дуже часто є справжнім одкровенням для багатьох навіжених інтернаціоналістів.

Богдан Чортополох.
 

Схоже на те, що Христос насправді жив за три тисячі років до свого «канонічного» народження і говорив (як і Нефертіті) коптською мовою, наближеною до мови предків сучасних українців. Сьогодні ми маємо нові дані стосовно непересічної особистості Христа, який, можливо, є узагальненим образом кількох поколінь пророків Бога на землі...

Єдинобожжя і влада

Ще донедавна вважалося, що всі провідні світові релігії зародились на Сході, а ця частина Земної кулі розглядалась як осередок духовності глобальної людської цивілізації.

Проте навіть після розшифровки А. Кифішиним текстів Кам’яної Могили (які дали підстави для висновків щодо зародження основ релігійної міфології на території України) ми маємо віддати належне Стародавньому Сходові, котрий зробив неабиякий внесок у становлення та розвиток світової політичної думки, зокрема, в контексті поєднання політики і релігії.

Скептики можуть зауважити: мовляв, що ж спільного в політики і релігії? Насправді на початковому етапі історії становлення інституту держави, коли знання про витоки держави та влади ще не узагальнили, їх основною формою були міфи, в яких виникнення влади пов’язувалося з богами.

Наприклад, в одному з «Текстів пірамід» (2700—2400 рр. до н. е.) ідеться про те, що єгипетський фараон Пепі народився від шлюбу Бога Сонця та смертної жінки, а отже, за версією авторів зазначених міфотворчих текстів, фараон є цілком правомірним «політичним нащадком» Бога на землі.

Зрозуміло, що для побудови міцної держави бажано мати не тільки одного (авторитетного в електорату) фараона, а й одного (і всемогутнього) Бога.

Однією з найвідоміших спроб запровадження єдинобожжя був епохальний соціально-релігійний експеримент фараона Аменхотепа ІV (ХІV ст. до н. е.). Останній (за підтримки своєї дружини Нефертіті, що походила з родини жерців-коптів) змінив адміністративним шляхом правлячу чорножрецьку релігію Бога Амона на солярний культ Бога Атона (Сонячного диска), а самого себе проголосив Божим Сином — АнхАтоном (AnkhAton).

Якщо ми уважно подивимось на першу частину імені цього фараона, то побачимо там коптський (давньоєгипетський) ієрогліф анх (символ життя), який (між іншим) зливається з іменем Христа і символом Сонця, зображеного на українських берегинях!

«Мемфіська теологія» як прообраз Біблії

Загалом найбільший внесок у релігійно-політичну концепцію єдинобожжя зробили єгипетські жерці коптського храму Хет-ка-Птах (Het-ka-Ptah), заснованого фараоном Менасом/Менасем на початку ІІІ тисячоліття до н. е. в Мемфісі (нині — Каїр).

Бог Птах (лелека ?) став центральною фігурою розробленої жерцями «Хати-Птаха» філософської теологічної (тео — бог, логос — слово) системи. До нас вона дійшла у вигляді викарбуваного за часів правління фараона Шакбе/Сакбе (сака-скіфа?) у VІІ столітті до н. е. священного тексту — «Мемфіської теології», написаної орієнтовно ще у 2700—2400 роках до н. е.!

Як стверджує цей більш як 4500-літній космогонічний текст, «Птах творить своїм розумом (своїм «серцем») і словом (своїм «язиком»)», він «дав богам існування». Після цього інші боги набули свої тіла, увійшовши «в кожний вид рослин. Кожен вид каменю, кожну глину, в усе, що росте на її (землі) поверхні і в чому вони (боги) можуть проявитися».

Згадаймо класичну біблійну фразу: «Спочатку було Слово, і Слово було — Бог», написану через три тисячі років після «Мемфіської теології», і переконаємося, що Біблія (створена у ІV—V ст. н. е.) фактично дублює зміст релігійно-філософського тексту, створеного набагато раніше жерцями-лелегами коптського храму, заснованого єгипетським фараоном з неєгипетським іменем — Менас/Менес (1. першолюдина — санскритом; купець, міняла — староукраїнською ?).

Напевно, це й пояснює, чому стародавні єгиптяни — копти (мова яких наближена до староукраїнської) на своїх іконах дуже полюбляють розміщувати найбільш шанованих персонажів своєї історії — Менаса і Христоса.

Зверніть увагу: Мене(а)с і Христос зображені на одній коптській іконі, і Син Божий Христос (трохи зверхньо) тримає руку на плечі всесильного фараона Єгипту Менеса (?). Але ж церковна традиція іконографії не передбачає розміщення на одній іконі людей (богів ?), що жили з інтервалом у три тисячі років!

Можливо, Христос і Менес були спільниками в державно-релігійному будівництві Стародавнього Єгипету. Більше того, враховуючи тогочасну релігійно-політичну практику, ми можемо зробити висновки, що духовна влада в ті часи ще домінувала над владою світською (в Іудеї та Візантії все сталося навпаки).

Якщо так, тоді Їсус Христос жив щонайменше на три тисячі років раніше за свого «канонічного» народження і цілком міг бути верховним жерцем храму Бога Птаха при фараоні Менесі! В такому разі є підстави говорити, що міф про народження Христа від Бога і земної жінки логічно «вписується» в концепцію єдинобожжя, розроблену мемфіськими жерцями ще на початку ІІІ тисячоліття до н. е.!

Хоча, ймовірно, згадана ікона могла символізувати певну ідеологічно-релігійну чи етнічно-міфологічну правонаступність від Менеса до Христа (або від Христа до Менеса ?). Але в будь-якому разі зрозуміло, що зв’язок Менес—Христос має, безумовно, коптську природу!

Спецоперація «Біблія»

На коптських іконах, що містять зображення кінних «християнських» святих, намальовано шпори, які не використовувала візантійська (римська) кіннота. Натомість активно використовували цей технологічний винахід саки/скіфи, котрим удалося підкорити Єгипет у ІІ тисячолітті до н. е. (династії Великих і Малих гіксосів) — завдяки кінним військам, колісницям та мідній зброї, яких не знали чорношкірі автохтони Давнього Єгипту.

Ця маленька дрібничка може бути ключем до розгадки причин, чому візантійські імператори (які фактично керували християнською церквою) так жорстоко переслідували коптський народ, який, судячи з усього сказаного, дав світові Їсуса Христа!

Можливо тому, що «нестори-літописці» візантійського «відділу пропаганди і агітації» вже готували інформаційну спецоперацію «Біблія» (приблизно V ст. н. е.), в котрій потрібно було змінити національність Божого Сина і вирвати його з історичного контексту домінування духовної влади над політичною?

Якщо це так, тоді так звана «наша ера» насправді розпочалася на межі ІV—ІІІ тисячоліть до н. е. і має бути прив’язана до осіб фараона Менеса та верховного жерця храму лелегів Христоса, котрі належали до богообраного народу, що й досі зветься коптами!

Але ж копти, відповідно до тверджень «батька географії» Страбона, дуже схожі на скіфів. А скіфи, за словами римлянина Помпея Трога: «...завжди вважалися найдавнішими, хоча між скіфами і єгиптянами довго тривала суперечка про давність походження...».

Христос та Менес (ІV—ІІІ тис. до н. е.), а згодом і АнхАтон (ІІ тис. до н. е.) недовго протрималися на своїх посадах і явно достроково пішли з життя. Можливо, тому, що змінили головний пантеон богів-автохтонів Єгипту на домінування єдиного Бога Птаха (Лелеку, популярного в Стародавній Україні)?..

Іудаїзм і зміна релігійно-політичної моделі влади

Концепцію єдинобожжя і відповідну модель походження влади, винайдену коптами, розвинули й реалізували західні семіти — євреї у своїй національній релігії — іудаїзмі (пророк Мойсей, ХІІІ ст. до н. е.) та релігійно-політичній практиці (цар Соломон, Х ст. до н. е.).

До речі, зв’язок та змістовне наслідування між релігійно-політичними міфами і концепціями політичної влади коптів та іудеїв простежується досить очевидно. І це зрозуміло, оскільки до так званого виведення Мойсеєм ізраїльського народу з «єгипетського полону», останній досить довго перебував у складі Давньоєгипетської держави (1700—1300 рр. до н. е.). І його вожді та ідеологи, безперечно, були ознайомлені із системою релігійно-політичних поглядів коптів.

Єдина відмінність полягає в тому, що з ІІ тисячоліття до н. е. у стародавньому глобальному суспільстві починає домінувати не духовна влада жерців, а влада царів, яку водночас із скіфами-аріями реалізували спочатку єгипетський фараон АнхАтон, а потім іудейський цар Соломон.

Виникнення та розвиток іудаїзму як релігійно-філософської системи найяскравіше висвітлено у Старому Завіті, що ввійшов до тексту священної книги християн — Біблії, написаної під впливом іудейських релігійних кіл. Зокрема, п’ятикнижжя Мойсея (ХІІІ ст. до н. е.) є основним священним текстом іудеїв, який докладно регламентує їхнє життя.

Лейтмотивом іудаїзму є теза: перед народом Ізраїлю нібито поставлено високі моральні вимоги, оскільки, мовляв, через нього Бог Старого Завіту благословить усі народи світу. І месія з коліна Давидова прийде спокутувати гріхи людства і правити як Цар усіма народами.

Протягом століть цей міф ортодоксальними іудеями тлумачився насамперед не з морально-етичного, а з політико-ідеологічного погляду глобального панування євреїв у світі. Хоча природніше було б зосередитися на спокутуванні гріхів людства, розглядаючи так зване Царство Боже не як державно-політичне утворення, а як духовний імператив.

Соломон — співавтор і «науковий редактор» Біблії?

Цікаво, що справу (аскетичного?) єврейського пророка Мойсея на практиці реалізував власник гарему із 700 офіційних жінок і 300 наложниць — цар Соломон, який здійснив централізацію релігійного культу й будівництво величного іудейського храму для зберігання ковчега із скрижалями (заповідями Бога).

Змістовний аналіз Біблії, написаної коптами і «модернізованої» іудеями, свідчить, що шанований семітами (євреями та арабами) Соломон (Сулейман) був справді непересічною людиною.

Судячи з того, що після Мойсея йому найбільше виділено місця у Старому Завіті (Торі), він, напевно, був одним з авторів і «наукових редакторів» Біблії. Принаймні його «Соломонові притчі», «Екклезіаст», «Пісня пісень», котрі є складовими частинами Старого Завіту, свідчать про його високі розумові та поетичні здібності...

Римляни вигнали іудеїв із Палестини 135 року н. е., але іудаїзм не зник тільки тому, що єврейські громади-діаспори існували тоді в багатьох країнах. Іудеї зазнавали переслідувань, довго не мали своєї держави, і логіка їхнього виживання потребувала відокремленої внутрішньої самоорганізації щодо культури та релігії.

Іудаїзм — локальна етнічна релігія євреїв, що набула водночас світового значення як одна з основ християнства (після того, як поставила останнє під свій догмато-ідеологічний контроль), а згодом стала основою сучасної політичної концепції глобалізму, що, по суті, спрямована на реалізацію ідеї домінування єврейського народу над усіма іншими народами світу.

У будь-якому разі очевидним є те, що інформаційний спецпроект «Біблія», реалізований християнською церквою під впливом іудаїзму у ІV—V століттях н. е. був певним «перезавантаженням» релігійно-політичного коду людської цивілізації (і відповідної моделі божественного походження влади), результати якого ми споживаємо й досі.

Христос — з роду Хрисів, жерців Бога Аполлона?

Вас не дивує, чому Їсус Христос має два імені? Єгипетський фараон — просто Менес. Іудейський цар — просто Соломон...

Можливо, це є простим «збігом», але від Гомера ми знаємо про існування Хриса — жерця храму Аполлона на острові Хрис, що розташовувався поблизу Трої (Хрис — це жрець-топонім, ім’я-посада).

Нагадаємо, що Троя була заснована царем Теукром 3100 року до н. е. Зверніть увагу, приблизно в цей само час фараон Менес заснував храм Хет-ка-Птах (Мемфіс/Каїр)!

Відповідно до сюжетної лінії «Іліади» (ХІІІ ст. до н. е.) цар Агамемнон відмовився віддати за великий викуп Хрису (він же — троянський цар Менелай) його дочку Хрисеїду, захоплену ахейцями в полон (за що розлючений Бог Аполлон наслав на них мор).

До речі, на думку П. Гарачука, цей самий Хрис/Менелай є водночас і батьком всім відомого Одіссея. Чи немає у вас аналогії з Христом і Менесом, що жили в Єгипті?.. Можливо, це, справді, одна особа?..

Загалом історія тих часів налічує щонайменше декілька десятків осіб, належних до жрецького стану Хрисів, а відомий античний літератор Софокл навіть написав трагедію, що називалася «Хрис».

Античні джерела доносять до нас такі імена представників тогочасного релігійно-політичного бомонду: Хрис і Хрисаор — сини Бога Посейдона, Хрис — син царя Міноса, Хрисолай — син царя Пріама, Хрисофеміда і Хрисіппа — дочки Даная, Хрисіпп — син Єгипту, Хрисогенія — народила сина Хриса від Бога Посейдона, Хрисороя народила сина Корона від Бога Аполлона тощо.

Явно простежується лінія: «Хрис — Божий Син», хіба ні? Більше того, епітети з цим коренем мали й самі еллінські боги: Хрисаорей — епітет Бога Зевса (був розповсюджений в Лелегії/Карії) та Хрисеній — епітет Аїда, Бога підземелля!

Отже, з цього ми можемо зробити висновки, що з часом культ Бога Аполлона поступово набув найвищого релігійно-соціального статусу і претендував на одноосібне лідерство в тогочасному пантеоні богів (ще одне свідчення зародження традиції єдинобожжя).

Між іншим, як свідчать античні джерела, Бог Аполлон на зиму відлітав (бо лелека ?) на свою північну батьківщину — Ніперборею (Дніперборею?), а навесні повертався у свою літню резиденцію в Греції...

Наскільки лелегський Бог Аполлон був авторитетним і впливовим у ті часи, можна судити хоча б із того, що сам грецький верховний Бог Зевс «вважав, що поліпшує імідж», якщо додає у свою титулатуру епітет Хрис, приналежний жерцям храму Аполлона! Але — не лише Зевс.

Геракл (герой, син Зевса), котрий вважається прабатьком скіфів/українців (а згодом і греків), теж належав до служителів солярного (сонячного) Бога Аполлона, що пов’язувався еллінами із світлом, вищим розумом і вищою красою.

Незважаючи на численні християнські джерела, про долю справжнього Їсуса Христа ми поки що знаємо мало. Можливо, знаємо й не те, що було насправді...

Напевно-таки, він був розп’ятий (як антський цар Буз готами-християнами) на хресті. Але чи був він один? І чи відповідає дійсності біблійна версія його народження та сходження на Голгофу?..

Наявність цілої низки географічних назв (острови, міста) та імен (боги, герої), впливовість і поширеність сонячного культу Бога Аполлона роблять правдоподібною гіпотезу про узагальнення образу Христа — Божого Сина, котрий (імовірно) міг бути представником жрецької касти Хрисів, що домінувала і в Трої, і в Греції, і в Єгипті?..

Ураховуючи, що переселення лелегів, теукрів та киянідів з України в Єгипет та Грецію, найімовірніше, здійснювалося через Трою, такий перебіг подій не можна відкидати. Так само, як і гіпотезу про можливе присвоєння Їсусу (адептами християнства) популярного «Аполлонового» епітету Хриса/Христа для «поліпшення іміджу» нової монорелігії, що набувала глобального статусу...

ВАЛЕРІЙ БЕБИК,доктор політичних наук, проректор Університету «Україна»,голова Всеукраїнської асоціації політичних наук.

"Голос України"

Ромко Малко, журнал «Главред»

Вам часто доводилося чути про маніяків, які розкаювались у своїх злочинах? А про серійних убивць, що просять вибачення у своїх жертв чи їхніх родичів?



Ні? А дуже хочете почути? Чи навіть побачити? Перегляньте науково-популярний фільм про крокодилів, і вам відразу стане легше. Маніяки не вибачаються. А коли іноді таке з ними трапляється, то це радше виняток із правила, аніж саме правило


Росія також не вибачається. Ніколи. Принаймні такого історія ще не фіксувала. Чому ж ми нині хочемо почути від неї вибачення за злочини Голодомору? Почути від серійного вбивці визнання своїх мільйонних Злочинів? Дива бувають. Але це не той випадок.


Я свідомо пишу цей текст уже після гучних державних поминань страшної української трагедії. Пишу не для того, аби ще раз посмакувати дикими под-

робицями знущання над своїм народом, і тим паче не для того, аби стати в когорту тих, хто сумує згідно з указом Президента. Таких маємо достатньо. Зі всього сказаного, написаного, відзнятого і проголошеного, на жаль, надто тихо, а часом і нечутно, прозвучав справді так потрібний нині голос істини. Я не претендую на істину. Але впевнений: якщо нині не сказати того, що було насправді, а обмежитися в цілях політкоректності і всеможливої доцільності загальними фразами, то ніколи не зможемо позбутися того стану раба, який у нас вселився в ті далекі жахливі часи.


Можна у всьому звинувачувати більшовиків і їхню людиноненависницьку систему. Можна називати окремі прізвища керівників, які підписували смертні вироки мільйонам невинних, зруйнувати пам’ятники їм і навіть засудити посмертно на вічне прокляття. Можна томами видавати свідчення тих, кому вдалося вижити і всю країну заставити пам’ятниками та засадити калиновими гаями. Усе це обов’язково треба зробити. Але життєво необхідно зробити і ще одну річ. Знову-таки дуже невигідну з погляду добросусідства і всілякої там доцільності – подивитися в очі вбивці! Тим самим назавжди вбивши у собі страх і спопеливши раба, породженого цим страхом. Подивитися, аби насамперед для себе розставити всі крапки над «І».


Як не крути, а голод 1930-их був вирішенням російською імперією українського питання. Це був крок Росії із завоювання життєвого простору за рахунок підневільного їй народу. І це все байки, що ми були рівноправними у «братній сім’ї народів». Україна була окупована. Крапка. Як, коли, завдяки кому і чому та за яких обставин – наразі немає особливого значення. Має значення те, що навіть окупована Україна довгі роки не складала зброї, воюючи за кожен клаптик своєї волі. Свідченням тому – сотні партизанських загонів та боївок, постійні акції непокори та саботажу. Змусити стати на коліна народ, який відчув смак свободи, в якому воскрес козацький дух, можна було лише знекровивши і зламавши йому хребта. У такий спосіб поводяться всі окупанти. І це не дивина. Але додуматися саме до такого жахливого й цинічного експерименту, який поставили 75 років тому в Україні, чомусь змогли тільки носії «великої» культури Пушкіна і Лермонтова. Тема, безумовно, ще чекає свого дослідника. Історики, культурологи, психологи, психотерапевти, криміналісти й екстрасенси – маєте предмет вивчення.


Утім, і без дослідження зрозуміла одна дуже проста річ: існування України, як би це цинічно не звучало, завжди ставило і до нині ставить під сумнів, а то й унеможливлює ріст і задоволення імперських апетитів Росії. Україна – це кістка в горлі імперії, яка постала на основі орди і збудувала свій міфічний третій Рим лише на пожиранні слабших та більш культурних народів. Я в жодному разі не хочу заперечити великий внесок російської культури в світову спадщину, але як не намагаюся віднайти той внесок і виділити його власне російську основу, не можу. Купа українських, німецьких, єврейських та польських прізвищ – носіїв тієї культури і обмаль суто російських. Таке враження, що імперію творили всі, кому не в падло, окрім самих росіян. Ба біда самих росіян в тому, що вони так захопилися втіленням у життя свого міфу, що абсолютно втратили себе самих. Забули власну справжню історію і традиції, розчинили у вкраденій слов’янськості свою неповторну суть.


Росія – це проект, як модно нині називати, створений без перебільшення геніальними політтехнологами свого часу. Але від початку замішаний на брехні й самодурстві. Увесь його шлях позначений кров’ю і трупами. Згадайте хоча б презентацію – захоплення Великого Новгорода і Пскова. Це нині вони – нічим непримітна російська провінція, а в часи війни з амбіційними москвинами ці два славні князівства Київської держави були останнім північним форпостом слов’янських земель. Мало хто знає, що мова, якою розмовляли люди в тих землях, анічим не відрізнялася від тієї, якою говорили в Галичині. На щастя, зберег-

лися письмові пам’ятки. Чим закінчили свій земний шлях ці славні слов’янські землі, знаєте? Я вам нагадаю. Стекли кров’ю від московських кривих шабель. Аби про бувалу славу не залишилося ні згадки, ні жодного свідка, всіх живих москвини вирізали до ноги. Ніхто нині й не згадає, що ці землі до Московії не мали ані найменшого стосунку.


А вкрадена назва старої Русі – хіба не з цієї опери? Навіщо Петру І здалося міняти звичну всім назву Московія на Росію? Можливо, для того, щоб відновити історичну справедливість? Такий собі ненав’язливий ребрендинг? Дуже ненав’язливий, але й дуже далекоглядний. Зміна назви – це претензія не тільки на минулу славу Київської держави, а й на майбутнє її народів. Це претензія на володіння всіма її землями. Це новий європейський костюмчик для дикої і невгамовної орди. Невипадково саме слов’янські народи, такі як білоруси й українці, піддалися найсильнішому тиску асиміляції. Заборона говорити і друкувати книжки рідною мовою, насильницька русифікація церкви, знищення системи освіти, переселення та перемішування народів, заселення звільнених шляхом депортацій земель чужинцями, насад-

ження чужинської адміністрації – усе це лише ланки одного чіткого ланцюжка зі створення імперського проекту. Я не знаю, чи голод мав стати його завершальним етапом... Може, й ні. Але, судячи за масштабами, цілком можливо.


Власне, доказом цього, якщо хочете, є і сучасна поведінка новітніх московських царів. Вперте, навіть агресивне заперечення цього жахливого злочину своїх попередників вказує лише на одне – Росія не відмовилася від свого «проекту». Росія не здає своїх «героїв». Росія не планує в найближчому майбутньому покаятись і стати нормальною цивілізованою державою. Усі ті байки, якими й далі пропагандисти Кремля намагаються годувати світ, уся ця дурнувата цинічна впертість, з якою вони продовжують заперечувати явні злочини, здавалось би, чужої їм системи, тільки зайвий цьому доказ. Спадкоємці «великого і неділимого» абсолютно не змінилися. Прийнявши спадкоємність «совка», вони не тільки перейняли на себе всі здобутки, матеріальні цінності й борги. Основне – вони потягли на себе шлейф свого вижитого з розуму імперського міфу.


І справа не в тому, що Росія не визнає Голодомор геноцидом, це, зрештою, дуже логічно з точки зору продовжувачів розбудови імперії. Справа не в тому, що Росія за будь-яку ціну прагне повернути собі бодай у васали Україну та інші підневільні народи. Це також логічно. Справа в тому, що цей жах, який ми пережили 75 років тому, може повторитися у ще більш цинічній формі. А це вже жахливо. Події в Грузії доводять, що двоголовий бройлер уже достатньо оперився, аби завдавати неприємності оточуючим. Звичайно, імперія нині далеко не така страшна, як була колись, в неї купа своїх проблем, але нарощення м’язів – це лише питання часу.


Я не знаю, коли ми відважимося не тільки просити в Росії визнання геноциду, а й вимагати сплати по рахунках. Але рано чи пізно ми просто зобов’язані будемо це зробити. Уся їхня міць і пиха збудовані на наших кістках, тож соромитися цього – злочин. Жодна моральна компенсація, безумовно, не покриє завданих втрат, але вона є знаком доброї волі та розкаяння.


Зрештою, є ще і певний моральний аспект. Невизнання злочину не відгороджує від відповідальності. Можна скільки завгодно, бризкаючи слиною, твердити, що голодомор – це не геноцид, що 10 мільйонів трупів залізли в землю за власною волею, але це не врятує від Божої кари.


Що може бути страшнішим, ніж змусити мільйони людей корчитись у голодних конвульсіях на найродючіших на планеті чорноземах? Що може бути страшнішим, ніж довести матерів до того, щоб вони їли своїх дітей? Невже ці покидьки, які нині сидять за кремлівськими стінами, думають, що Бог подарує їм їхній цинізм, невже вони думають, що прокльони всіх тих, хто навіки сконав у голодних снігах 1933-го, не доберуться до їхніх мерзенних «душонок»? Якими порожніми треба бути істотами, щоб нині маратися у весь цей трупний сморід, заварений їхніми попередниками. Церква вчить, що за злочини дідів дуже часто доводиться відповідати онукам і правнукам. Але людям з комсомольським вихованням і гебешною виправкою до цього нема жодної справи. А дарма. Аукнеться. Власне, вже аукається.


Можливо, це звучить пафосно і нелогічно, але не так уже й багато залишилося топтати ряст старушці Росії, на шиї якої стільки невинних трупів. І не лише українських. Уже навіть російська статистика б’є на сполох. За 10 років кількість мусульманського населення впевнено переважить кількість «ісконно православних», а додайте до цього алкоголізм, демографічні проблеми, серед тих же «ісконних» експансію Китаю тощо. А ще рагулізм керівництва...


Зрештою, побачимо.


У нас інший шлях. Ми мусимо вилізти з оболонки страху, пом’янути загиблих і жити. А той непотріб, який усе ще спить і бачить себе в сяйві кремлівських «звьйозд», просто списати на полиці історії, ким би він не був – бородатими віце-прем’єрами, двірниками чи лідерами регресивних зграй.


Якщо Бог дав нам силу вижити в тому жахітті, він підтримає нас і сьогодні. У нас все буде добре. Бережіть себе!

http://glavred.info/archive/2008/12/04/143910-9.html

Сьогодні в новинах показали спілкування Путіна з народом. На 20 хвилині спілкування один москаль запитує: "Нас хвилює, перед новим, роком два питання: "Де купити ялинку?" і " Коли Україна розплатиться за газ?"".
Пожатрував "петросян" москальський) 

Доки ми не влаштуємо Конотоп №2, доти вони не попустяться)

... правда, такий висновок може зробити лише Конституційний Суд України (бо лише він в Україні має право тлумачити закони). Сподіваюсь, він не забариться з висновком...

Але, тим не менше, маємо наступні факти:

1. 29 листопада Президента В.Ющенка обрано головою партії «Народний Союз Наша Україна». До цього він займав лише посаду почесного голови цієї партії.

2. Частиною 4 статті 103 Конституції України встановлено, що "Президент України не може мати іншого представницького мандата, обіймати посаду в органах державної влади або в об'єднаннях громадян, а також займатися іншою оплачуваною або підприємницькою діяльністю чи входити до складу керівного органу або наглядової ради підприємства, що має на меті одержання прибутку."

Висновок: Президент обійняв цілком реальну посаду голови у реальному об'єднанні громадян - політичній партії "НСНУ". Таким чином, порушивши конкретну статтю Основного Закону України.

Може, імпічмент йому, за порушення Конституції?

...на черепе...




 

Около 5000 лет назад люди каменного века умели делать операции на черепе. Скальпелем им служил свежезаточенный клинок или крепкий скребок, высеченные из кремня. Этот материал не только острее стали, он еще и стерильный.

При помощи этих инструментов "врачи" эпохи неолита в случае опухолей или тяжелого кровоизлияния в мозг вскрывали черепа своих пациентов. Удивительный успех: примерно 90% прооперированных выживали. Зажившие края кости черепов из раскопок времен неолита - свидетельство и эффектное доказательство данного метода.

О старейших в мире операциях на черепе рассказывает выставка "Дыра в голове", проходящая в Музее неандертальца в городе Метман. Экспозиция состоит из двух дюжин древних человеческих черепов. Университетская клиника Дюссельдорфа оснастила экспозицию современной операционной, где посетители - на тыквах могут "упражняться" в технике трепанации.
   
Доказательство старейшей операции на черепе в Европе представлено в музейной витрине головой из эльзасского Энзисхайма - разумеется, всего лишь точной компьютерной моделью из пластмассы. Около 7100 лет назад "целитель" вскрыл затылочную часть черепа пациента.

Примерно 4500 лет назад число подобных вмешательство увеличилось - загадочным образом в основном в Центральной Германии, что подтверждают находки черепов "шнуровой керамики" - культуры Саксонии-Ангальт или Бадена. Вероятно, здесь жило немало одаренных "хирургов" или операционная техника была уделом определенной этнической группы.

http://www.eurolab.ua/ru/news/world-news/7859/page/14/#comments

Коменти до цієї статті на порталі-джерелі рулять! Рекомендую!

ЧИТАЄМО ТУТ: http://www.utro.ru/articles/2008/11/20/782226.shtml

Чи й справді був Голодомор 1932-33 років геноцидом українського народу, чи має йтися про тяжкий злочин більшовицької влади, але порівнюваний з її ж злочинами на території Російської Федерації, Казахстану, Білорусі чи деінде? Це сакраментальне питання вже кілька років перебуває у фокусі дискусій (а нерідко і гучних публічних розбірок) як по міждержавним лініям (Україна-Росія, Україна-Ізраїль, Україна-Німеччина тощо), так і між середовищами по-різному налаштованих інтелектуалів. Особливо загострюються ці дискусії щоосені – коли Україна намагається провести резолюцію із засудженням геноциду через чергову сесію Генеральної асамблеї ООН, а на заваді цьому незмінно стає Російська Федерація, в якій організатор Великого Голоду тов. Сталін наразі офіційно вважається “ефективним менеджером”.

У цій дискусії, якщо можна вжити таке поважне слово до того, що сьогодні відбувається навколо проблеми Голодомору, сторони де-факто вже перестали зважати одна на одну і дослухаються тільки до своїх аргументів. Отож цілком логічним виглядає звернення до третейського судді, який би розставив крапки над “і” та сформулював ґрунтований на засадах права висновок. При цьому такий суддя повинен бути беззастережним авторитетом для світової наукової, політичної та юридичної спільнот.

Це може видатися фантастикою, проте такий третейський суддя у справі Голодомору існує. І зветься він Рафаель Лемкін.

Імовірно, певній частині читачів це прізвище невідоме, хоча всі знають винайдений ним термін для позначення одного із найжахливіших явищ в історії ХХ століття. Цей термін – “геноцид”.

Коротко про життєвий шлях цієї непересічної людини. Рафаель Лемкін народився 1900 року у селі Безводне, біля Волковиська (тепер це Гродненська область Білорусі), у родині польських євреїв, які займалися хліборобством. Тоді це була Російська імперія; потім зазначена територія перейшла до відновленої Речі Посполитої. Лемкін на початку 1920 років студіював філологію, а потім право у Львівському університеті. Ще під час навчання, а саме 1921 року, вбивство османського політика Талаата Паші вірменським студентом привернуло його до проблеми злочинного масового винищування людей, часом цілих народів, тож він почав вивчати міжнародне право з метою створити закони для запобігання таким злочинам та покарання за них. Тоді він вживав на позначення масового нищення людей термін “варварство”. Докторську дисертацію Лемкін захистив у Німеччині, у Гайдельбергському університеті, потім працював помічником прокурора у Бережанах, затим викладав у Варшаві. На початку 1930-х років Лемкін представляв Польщу на міжнародних правових конференціях; 1933 року (це не тільки рік приходу Гітлера до влади, а і рік Голодомору, про який Лемкін уже тоді добре знав) юрист офіційно запропонував Лізі Націй (попередниці ООН) вважати тих, хто з ненависті до великої групи людей шкодив членам цієї групи, винними у варварстві, а тих, хто знищував культурні скарби такої групи з ненависті до них, - у вандалізмі, затримувати таких людей, хоч би де вони були, судити і карати. Тоді ця пропозиція була відкинута; її розвитком стала концепція геноциду, прийнята світовою спільнотою після Другої світової війни.

1939 року після поділу Польщі між гітлерівською Німеччиною та сталінським СССР, Лемкін змушений був тікати від нацистів до Швеції, врешті-решт він перебрався до Америки, де викладав право. 1944 року він видав книгу “Влада Осі у Європі”, в якій вперше вжив термін та сформулював поняття “геноцид” і задокументував нищення нацистською Німеччиною європейських країн, а особливо – знищення єврейського населення. Багато які розробки Лемкіна були покладені в основу вироків Нюрнберзького трибуналу; він виступив головним промотором ухвалення Генеральною асамблеєю ООН 1948 року Конвенції “Про запобігання злочину геноциду та покарання за нього”, яка нині лежить в основі національних законодавчих актів щодо геноциду.

Двічі він був номінований на Нобелівську премію миру, але так і не отримав її. Помер Рафаель Лемкін у Нью-Йорку в 1959 році.

Так от: останнє десятиліття свого життя цей юрист міжнародного класу працював над книгою, яка так і залишилася незакінченою. Присвячена вона була геноцидам ХХ століття. Одним із таких геноцидів Лемкін вважав геноцид, здійснюваний більшовицькою владою щодо України й українців.

Текст, в якому йдеться про це і який зветься “Радянський геноцид в Україні”, був, найшвидше, виголошений як доповідь 1953 року у Нью-Йорку на поминальному відзначенні Великого Голоду українською громадою. Машинопис зазначеного тексту знаходиться в архівному фонді New York Public Library, у папці, де містяться інші матеріали до “Історії геноциду”, яка ніколи не була опублікована в повному обсязі (хоча, скажімо, кілька років тому у Вірменії були опубліковані окремою книгою матеріали Лемкіна щодо геноциду вірменського народу). Текст англійською мовою з коментарями професора Романа Сербина (Канада) наводиться нижче.

Про говорить Рафаель Лемкін? Про те, що більшовицька політика нищення була цілком свідомо спрямована проти українців як нації, як певної суспільної цілісності з її унікальними культурними й ментальними рисами, а не лише проти селянства. Отже, така політика підпадає під вимоги Конвенції ООН (яка не визнає геноцидом соціальний терор, тобто нищення окремих верств населення). В геноциді українців Лемкін вбачав чотири складові:
1. нищення української інтелігенції – мозку чи розуму нації;
2. ліквідація Української Православної Автокефальної Церкви – душі України;
3. Голодомор українського селянства – зберігача української культури, мови, традиції тощо;
4. заселення України іноетнічними елементами для радикальної зміни складу населення.

Сукупно ці чотири складові або ж чотири напрями фізичного й культурного нищення українців й українства мали на меті, за Лемкіним, “систематичне нищення української нації, її поступове поглинання новою радянською нацією”. При цьому, наголошує правник, не йшлося про фізичне винищення всіх українців, як це нацисти проголосили щодо євреїв, але у разі успіху більшовицької програми геноциду “Україна загинула б так само, як би було убито кожного українця, бо вона втратила б ту частину народу, яка зберігала і розвивала її культуру, її вірування, її спільні ідеї, які керували нею і дали їй душу, що, коротко кажучи, зробило її нацією, радше ніж масою людей”. Адже в силу історичних обставин українська нація дуже вразлива, “її релігійне, інтелектуальне і політичне керівництво, її вибрані і вирішальні частини є доволі малі, і тому їх легко ліквідувати”. Для того, щоб українці перестали бути собою, злившись у якійсь новій спільноті з іншими, “бо радянська національна єдність твориться не об’єднанням ідей і культур, а цілковитим знищенням усіх культур і всіх ідей, за винятком одної – радянської”.

Іншими словами, більшовики проводили політику геноциду не лише стосовно українців, а й щодо ряду інших народів СРСР, хоча саме над Україною вони поставили “найдовший і найширший експеримент” з винищення нації.

І тут Рафаель Лемкін прямо говорить про те, чого намагаються політкоректно уникнути сьогоднішні українські державні мужі й вітчизняні інтелектуали-ліберали. А саме – про нерозривну єдність політики радянизації і русифікації.

“Доки Україна зберігає свою національну єдність, доки її народ продовжує думати про себе як про українців і домагається незалежності, доти вона становить серйозну загрозу для самого серця радянізму. Нічого дивного, що комуністичні вожді надавали якнайбільшого значення русифікації цього самостійно мислячого члена їхнього „Союзу Республік” і вирішили переробити його і пристосувати до свого зразка єдиної російської нації. Бо українець не є і ніколи не був росіянином. Його культура, його темперамент, його мова, його релігія – все є інакше. При бічних дверях Москви, він відмовлявся від колективізації, приймаючи радше депортацію і навіть смерть. Тому було особливо важливо пристосувати українця до прокрустового зразка ідеальної радянської людини”.

А, власне, чи варто дивуватися інтелектуальній сміливості Рафаеля Лемкіна – чи хворобливій нездатності частини вітчизняної еліти називати речі своїми іменами? Хіба ж більшовизм не був питомим породженням російської імперської історії та культури? Про це писали такі різні мислителі, як Ленін та Бердяєв, Сталін та Велс – і багато-багато інших. Тому позиція російського президента Медвєдєва закономірна – “ефективний менеджмент” триває...

Отож маємо в підсумку: на відміну від різноманітних заперечників геноциду українців, Рафаель Лемкін не тільки веде мову про цей геноцид, а й називає його “класичним прикладом геноциду”. Разом із тим, на відміну від авторів концепції Голодомору-геноциду Лемкін наполягає, що Голодомор, за всього свого обширу, був тільки однією зі складових геноциду українців.

На загал, своїм широкомасштабним підходом до проблем геноциду українців Рафаель Лемкін і сьогодні задає орієнтири сучасним дослідникам і політикам. Крім того, постає, як то кажуть, дуже цікаве запитання. Чи може моральна й інтелектуально відповідальна людина, яка вважає геноцид злочином проти людства й людяності, заперечувати факт геноциду українського народу, якщо цей факт описав і беззаперечно визнав автор терміну й концепції геноциду як складової сучасного світового права? Чи вистачить совісті політикам певних держав говорити, що в одних випадках Рафаель Лемкін був цілковито правий, а в інших (коли йшлося про українців чи вірмен) – абсолютно не мав рації? І чому польський єврей, політемігрант до США Лемкін більше думав і дбав про захист інтересів українців, ніж ледь не половина “українських” політиків?

Сергій Грабовський,
кандидат філософських наук,
член Асоціації українських письменників