Коли нам кажуть, що Україна повинна обрати з ким їй бути, куди йти і начебто вибору немає – Схід чи Захід, західна демократія чи східний деспотизм й іншого не дано, то знайте – це брехня! Звісно ж зроблять розумне обличчя, скажуть було б звісно добре, але враховуючи реалії і т.д, і т.п. обирайте з двох зол те, що менше смердить. На прикладах доведу, що існували системи і режими, що обирали третій шлях і не продавалися будь-якому «союзнику».

Перший приклад – великий каудильо Іспанії Франсіско Франко.

Другий приклад - диктатор Португалії Антоніу ді Салазар

«Я не вірю в рівність, я вірю в ієрархію» Антоніу ді Салазар

Після повалення монархії в Португалії, країна, як це часто буває скотилася до анархії. В період з 1910 по 1926 рік в країні змінилося 9 президентів, 44 прем’єр – мінстра та 3 диктатора. Слід зазначити, що всі зміни зводилися до одного – зміни олігархічних кланів, кожнен з яких ставив свою людину при владі. 1926 року стався черговий переворот і до влади прийшли військові – триумвірат у складі Жозе Кабесадеша, Антоніу Кармони та Мануеля Да Кошти. Це був би ще один олігархічний путч, адже військові мали за спинами олігархію - крупні землевласники потіснили промисловців. Був би…

Військова хунта не мала якихось уявлень, що робити далі, окрім перерозподілу власності з одного клану в інший. Ситуація в країні була катастрофічна. Несподівано військові запрошують нікому невідомого профессора політичної економії Коїмбрзького університету Антоніу ді Салазара. Але пробув міністром він лише 3 дні. Прибувши в Ліссабон, на засіданні кабінета міністрів він наполягав на передачі йому повної влади над бюджетами всіх міністерств та відомств. Безумовно військові не погодилися, адже олігархія мала свої інтереси і віддавати кормушку ніхто не хотів. Після відмови Салазар встав і спитав: «Коли найближчий потяг до Коїмбри?». Здивовані міністри відповіли, що через 2 години і Салазар покинув засідання кабінета. Два роки країна падала в прірву, клан крупних землевласникі багатів, населення бідніло, дефіцит бюджету ріс як на дрожжах. У 1928 році Антоніу Кармона змістив Мануеля Да Кошту, головного глашатая крупної олігархії, і знову звернувся до Салазара. З великими ваганями Салазар погодився. «Мені було страшно. Уявіть собі, що в мене нічого не получиться, що тоді про мене подумають мої студенти?» - нервувався Антоніу. Цікаво, чи думав про своїх студентів Янукович, котрий читав «такі цікаві лекції в університеті без папірців», коли називав Ахматову Ахметовою, а Чехова – поетом? Салазару була надана вся влада над бюджетом. Він звів всі бюджети в єдиний консолідований і заборонив перевищувати расходи над доходами. Увів строгу бюджетну дисципліну і вже у 1929 році хронічно дефіцитний бюджет Португалії змінився профіцитом. Другою дією було так зване «промислове кондиціювання» - він жорстко заборонив усякого роду спекуляцію і чітко регулював ціни на ринку.Усякого роду «брокери», купив по 2 – продав по 5, були просто витіснені з ринку. За декілька років національна валюта ескудо стала однією з найстабільниших в Європі. Було погашено зовнішній борг і Салазар заборонив будь-які зовнішні запозичення. У 1932 році надпопулярний Салазар став прем’єр – міністром. Він проголосив курс «Estado Novo» («Нова держава»). Це був курс на побудову корпоративної держави. Це був устрій, де правили не партії і політики, а об’єднання підприємців,менеджерів та робочих, котрі об’єднувалися в корпорації по галузям і за посередництвом держави самі вирішували свої господарські питання. Сам Салазар свій режим характеризував так: «Ми проти всіх інтернаціоналізмів, проти коммунізма, проти профспілкового вільнодумства, проти усього, що послаблює, розділяє й вводе розпусту у сім’ю, проти классової боротьби, проти безрідних й безбожників, проти сили в якості джерела права. Ми проти усіх єресей нашого часу…Наша позиція є антипарламентською, антидемократичною, антиліберальною і на її основі ми хочему побудувати корпоративну державу». Головною задачею своєю Салазар намагався не допустити іноземний капітал в Португалію. Ви чули, як наші політики кудахчуть: «нам потрібні інвестиції, закордонні спонсори і т.п.». А Салазар знав, що найнебезпечніше з панувань над державою – це панування іноземного капіталу. Діяльність іноземних фірм та фірм з іноземним капіталом була заборонена.  Звісно ж була подавлена уся оппозиція, що харчувалася ззовні. Лідер комуністів Куньял, той над лихою долею якого плакали усі «пыонеры» великого і несокрушимого, до самої смерті Салазара просидів за гратами. Уряд Салазара майже повністю складався з профессорів вищих навчальних закладів, тому іноді режим Салазара називають «диктатурою профессури». Коли почалася війна всі кинулися підштовхувати Португалію до війни. Англія нагадувала про міждержавний договір допомоги, Муссоліні та Гітлер, що в них схожі системи. Але Салазар поступив мудро. Він визнав договір з Англією, але в той же час заявив, що має договір з Франко і тому не може порушити жоден з них. Гітлеру посилався на все той же договір з Англією. Португалія залишилася нейтральною і почала поставляти такий потрібний вольфрам усім сторонам конфлікту. Мудра політика Салазара призвела до того, що золотовалютний запас Португалії з 1938 по 1946 рік виріс з 63,3 млн $ до 438 млн. $. Після війни Португалія стає одним з засновників НАТО. Так сильні створюють союзи, а слабкі в них вступають. У 1955 році стає членом ООН. Але не вступив в жоден економічний альянс. В тому числі ЄЕС.Салазар завжди демонструє свою позицію. Це вдало видно з приводу позицій по колоніям. Франція і Британія, на вимогу США, позбуваються своїх колоній, куди одразу ж заходят інтереси того ж США. «Світова спільнота» давить на Салазара з метою відірвати португальскі колонії. «Я що божевільний відмовлятися від колоній?» - дивується Салазар. І на всі тички з боку США відповідає: «Ну усуньте мене і отримайте червону Португалію». Але США знайшло вихід. Замість спонсування п’ятої колони в Португалії, спонсувала п’яту колону в колоніях. Першою ціллю була Ангола, багата на нафту та алмази. В Анголі почалася кровопрлитна війна між Португалією на повстанцями, спонсованими США. Хоча до кінця правління Салазар утримуватиме Анголу и лише т.зв. «революція гвоздик» за ті ж американські гроші, дарує Анголі незалежність, відкривши шлях США та СРСР зіштовхувати населення країни в своїх корисливих інтересах. У 1968 році Салазар потрапив у лікарню, і, бувший до того маріонеткою, президент Амеріку Томаш, відправив Салазара у відставку. Але до самої смерті урядовці ходили до Салазара звітуватися і проводили засідання кабміну в його палаті.27 липня 1970 року Антоніу ді Олівейра Салазар помер. І ось лазячи в інеті в пошуках інформації про Салазара ви знайдете тези: «при Салазарі була жахлива тиранія», «Португалія була відсталою країною» і т.п. От тільки цікавий факт. У 2007 році в Португалії проводиться шоу «Великий португалець», ви пам’ятаєте в нас було схоже. Студію засипають листами з вимогою включити в список Салазара. Студія до останнього відмовляється, але під натиском суспільної думки включає. І Салазар займає перше місце серед 10 фіналістів здобувши 41% голосів, комуняка Куньял друге і мав лише 19,1%. І от скажіть чому португальці, живучі в демократичній та розвиненій країни Великим вважають диктатора доктора Салазара?

Коли нам кажуть, що Україна повинна обрати з ким їй бути, куди йти і начебто вибору немає – Схід чи Захід, західна демократія чи східний деспотизм й іншого не дано, то знайте – це брехня! Звісно ж зроблять розумне обличчя, скажуть було б звісно добре, але враховуючи реалії і т.д, і т.п. обирайте з двох зол те, що менше смердить. На прикладах доведу, що існували системи і режими, що обирали третій шлях і не продавалися будь-якому «союзнику».  

Перший приклад – великий каудильо Іспанії Франсіско Франко.

Багатий чи бідний, не забувай, що ти іспанець! Франсіско Франко

Після повалення режиму Прімо де Рівери і послідуючої ліквідації монархії, Іспанія впала в прірву анархії. Змінювалися республіканські уряди, комуністи, як це завжди роблять, розхитували човен за гроші СРСР та американських банкірів, і без того слабка економічно Іспанія котилася донизу, а владна номенклатура та деякі особи багатіли. У 1936 році почалися репресії проти військових, які майже всі належали до правих організацій, проти правих партій, навіть проти декотрих центристів та республіканців, що були менш ліві за соціалістів. На захист Батьківщини від комуно-соціалістичної погані вирішили стати військові, в тому числі й генерал Франко. Але спочатку він був на других ролях, очолити державу після заколоту мав Хосе Санкурхо, що втік в Португалію, після невдалого заколоту трохи раніше. Готував революцію генерал Еміліо Мола. Обидвоє були доволі недалекими людьми. Санкурхо був позером й егоїстичною нахабою, Мола був скромною людиною, але посереднім стратегом і тактиком. Невідомо як би сложилася історія Іспанії, якби головою держави став Санкурхо (я впевненний певно не райдужно), але, як то кажуть, не було би щастя, так нещастя допомогло. Під час вильоту з Португалії в Іспанію Санкурхо навантажив літак двома валізами свого парадного шмаття і літак, не витримавши навантаження, впав. Санкурхо загинув. Загинув й інший, набагато більш талановитий, лідер руху Прімо де Рівера, розстріляний на початку революції республіканцями. Початок революції був катастрофічний. Невдалий план Моли поставив революцію на межу поразки. Але на щастя тут на авансцену вийшов Франко, потіснивши нездару Молу, але той через свою слабохарактерність навіть не заперечував. «Хунта національної оборони» обрала Франко лідером й головою руху. Підсумок цього відомий – комуністична нечисть була поставлена на коліна. І це «совєтський» міф, що за Франко воював мало не увесь Вермахт Гітлера та вся італійська армія. Кадрова армія була тільки італійська і то політика італійської армії була недолугою. Її війська увесь час діяли окремо й за своїми планами, причому майже завжди бездарними, увесь час псувала заготовлені атаки франкістів. Загалом, які з італійців вояки всі побачать в другій світовій. Республіканцям СРСР помагала дуже непогано, не скажу, що більше за італійців, але набагато корисніше це точно. Після перемоги його союзники вважали, що отримали слухняну маріонетку. Ще під час громадянської війни Муссоліні витягнув з Гітлера згоду на те, що Іспанія буде під протекторатом Італії. Але після революції Франко не хотів грати по вказівкам Муссоліні. Беніто увесь час надсилав прохання Гітлеру, щоб той вплитув на «неслухняного» іспанця, але Гітлер, не зацікавленний в посиленні Італії, маневрував між іспанським та італійським вождями. Але у світі нарощувалися протистояння, світ стояв на порозі війни і Гітлер бачив, що плясати вже навіть під його дудку Франко не збирається. У 1940 році Гітлер та Франко зустрінуться, але Гітлера здивує, що тон яким Франко розмовляв з ним був такий, що не дозволяв собі навіть його «вчитель» Муссоліні. Це був тон незалежної людини.

Після війни Віннстон Черчілль скаже: «Політика генерала Франко протягом усієї війни залишалася виключно своєкорисливою та холоднокровною. Він думав лише про Іспанію та іспанські інтереси. Вдячність Гітлеру і Муссоліні за їхню допомогу йому була чужою. Цей тиран з обмеженими інтересами думав лише про те, як уникнути участі свого знекровленого народу в новій війні». Звісно ж тиран, звісно ж з обмеженними інтересами, адже замість того, щоб дбати про інтереси чи то Берліна, чи то Лондона, чи то Москви дбав виключно про іспанські інтереси. Так він послав на фронт «голубу дивізію», так він постачав ресурси Німеччині та Італії, але у війну в повному масштабі втягнути себе не дав. І робив він тільки те, що було вигідно йому. І можна скільки завгодно кричати: «як можна було співробітничати за нацистами, вони вбивали «совєтську армію і т.д. і т.п.», забуваючи при цьому про пакт Молотова – Ріббентропа, секретний протокол та те, що ледь не увесь Вериахт обучався в СРСР. Але питання в тому, чому іспанський каудильо повинен був думати про долю СРСР чи то євреїв? В нього в руках була «гола» знекровлена Іспанія і це стояло на першому плані. Жорстоко? Може й так, але без лицемірного моралізаторства. Після перемоги Франко почав будувати нову державу.  «У країні створювалася «органічна демократія» і «корпоративна держава» — дуже багато в цьому питанні франкісти запозичили в італійських фашистів. Соціально-економічна політика режиму Франко базувалася на чотирьох основних елементах — контрольованій економіці, автаркії, корпоративізмі і соціальній «гармонізації». Проголошена генералісимусом наприкінці громадянської війни стратегія економічного націоналізму знайшла своє практичне втілення в режимі автаркії — прагненні до повного самозабезпечення країни всіма необхідними промисловими і сільськогосподарськими товарами» (Олексій Підлуцький «Дзеркало тижня» №36).  Була придушена червона оппозиція. Не демократично? Але яка нормальна людина терпітиме в хаті тарганів? Комуністи та соціалісти харчувалися з рук інших держав. Комуністів спонсувала Москва, соціалістів – Париж. Тому ця п’ята колона було жорстко придушена. При цьому всьому наприклад в уряді під час війни засідали як англофіли, так й германофіли. Звісно ж ті, що не отримували ззовні «допомогу на діяльність». 1959 році Франко відкрив меморіал всім загиблим «синам Іспанії» в громадянську війни. Під найбільшим у світі хрестом поруч були захоронені фалангісти та республіканці. Вдалий приклад для нас, роздираємих темою «УПА – Совєти». З 1950 – го почалося т.зв. «Іспанське економічне диво». Реформи Франко призвели до того, що відстала з усіх сторін Іспанія до 1970 – го року посіла 5 місце в Європі за обсягами виробництва.  В 1973 році Франко, заповівши після своєї смерті країну принцу Хуан Карлосу І, пішов з посади. Пішов в період найбільшого розквіту Іспанії, показавши, що ніколи не чиплявся за владу, як декотрі інші слабоумні диктатори, а лише все життя його пройшло під девізом – «все заради Іспанії». 20 листопада 1975 року, в річницю розстрілу іншого героя, котрий також «жив заради Іспанії» Прімо де Рівери, Франсіско Паулиіно Эрменехиільдо Теодуло Франко Баамонде (повне ім’я) помер. Світла пам’ять!