Arthur Rimbeaud   «Ophelie» (переклад)

               

                I

Між чорних хвиль, у зоряній дрімоті

Як біла лілія, Офелія  пливла

В прозорому серпанку – незбагненній цноті -

Де в хащах лісових сурмить імла.

Так декілька віків, як марево сумне

Білявки привид   темрява краде

Та віковічно вздовж ріки снує,

Під журкотіння хвиль свої пісні пряде.

Там вітер не вщуха, з її серпанком грає,

В оголені перса цілує,  мов коханець.

Верба тремтить та плаче, душу крає;

Схилився очерет - понурий бранець.

Зім’яте латаття зітхає біля неї;

В вільшанику проснувся ранній птах -

Тремтінням крил Офелію стрічає

Під дивний спів… і зорепад в очах.

                II

Офеліє бліда! Чудова ти, як сніг!

В бурхливій річці твоя цнота згасла!

Вітри, що дмуть з північних криг,

Свободи терпкої донесли гасло;

Цей подих вітра, що скуйовдив коси,

В твоїх думках здійняв буремний вир;

І серце чуло, як спадають роси

Під шелест лісу, де чатує звір.

Цей буревій, як божевільний в'язень

Зламав цнотливий стан твій - білий  наче сніг ;

Тьмяніє ранок – квітень,  блідий красень

Схилився мовчки, як жебрак до твоїх ніг.

О Боже! Кохання, воля – марево сумне!

Твоє жадання, наче сніг в багатті тане

Ті сумні марення твій розум не збагне

Та  жах безодні в твої сині очі гляне.

                III

Мріяв поет про зорепад, а вранці

- Де ти на березі собі вінок плела –

Там поверх хвиль в прозорому серпанці

Біла Офелія, як лілія пливла…

2019   ID:  910131  

Евгений Евтушенко «Непонятным поэтам»

         (переклад з російської)

Зазвичай заздрив я завжди

всім тим,

хто пише вкрай безглуздо

і чиї вірші - наче пустка,

мов млою вистлані  рядки.

Я буквоїдів поважав,

очі з захопленням таращив, 

а сам лякливо оминав

абракадабр

та тарабарщин. 

Я ліз із шкіри геть

у боротьбі

з здоровим глуздом, наче зодчий,

але шаленості  в собі

з таємним пострахом не зочив.

Мені так соромно було.

Тож мав зусилля

в собі шаленство віднайти …

Єдине,

що пізнав тоді -

життя по суті -

божевільня.

То як покара – себе думками мучив -

де ж, в чому я недоборщив

та нічого не відчебучив

такого,

мовби: «дир… бул… щир…»?

Агов, незрозумілії поети!

Єдині в світі ви предмети

цнотливих заздрощів моїх … 

Я -

з хробаків найзрозумілих.  

Нічий кантарок вас не стрима,

ніхто вас в розум не зашорив, 

чиєсь там:

«Нічого не втямив …» -

солодше меду та вина.

Творці блаженних нісенітниць, 

поверху плинучих хвилин

живіть,

наповнюючись вірой,

що зрозуміють вас колись.

Щасливці!

Лячно, все ж таки,

всім зрозумілим бути, проте хибно!

Усе життя писати зовсім зрозуміло,

а відійти незрозумілим назавжди.

ID:  1020271

Это стихотворение хочу посвятить не цветам жизни, но людям, прожившим жизнь, и не утратившим главного.

Ты помнишь на этой скамейке
С букетом тебя я встречал,
И на пионерской линейке
Я рядом с тобою вставал.
Ты помнишь, как легкие ноги
Неслись по цветам и волнам,
Стихов моих первые слоги,
И веру свою в те слова !
Ты помнишь в громадине храма,
Свое полновесное "Да".
Как дочь назвала тебя мамой,
А в небе качалась звезда ?
Теперь наше счастье так хрупко,
Но мы его в сердце храним.
Звонит телефонная трубка
По праздникам и выходным.
Родная моя ты голубка,
Скамейка нас преданно ждет,
Я помню короткую юбку,
В любви моей память живет !

За вдохновение благодарна фото МУЖ-чина.
https://photo.i.ua/user/5939250/373624/16338311

Голая, как зима,
Пальцы в небо уперла,
В уши заткнув тома
Книг, что берут за горло.

Флаги летят над ней
Мимо и все чужие.
Общий огонь -- ничей,
Ей не нужна нажива.

Может возьмешь теплом,
Или красивой песней.
Но не грози клинком,
Ей ли бояться лезвий ?

Лучше ступай, как шел,
В сад, полный белых лилий.
Брось свой клинок на стол,

И тоскую, и печалюсь.
И немы мои слова.
От тебя в себе скрываюсь
и ищу же там тебя.

Жарко, холодно, морозит…
В пот бросает, тут же в дрожь.
Вдаль – к тебе – всего уносит.
Э-эх-х, с ума меня сведешь.

Наваждения туманны…
И они в сей миг – здесь – ­явь!
Гложут, просят постоянно:
- Полюби меня… Оставь…

Камень мой. Мое распутье.
Влево – ты и вправо – ты.
За спиной печаль в лоскутьях.
Впереди – мосты судьбы.

Поэтический ответ на стихотворение одного автора, к сожалению он не спрятал в блог, а совсем снес, та, что ссылку дать не могу, но решила дать право голоса мышке тоже))
Спросила кошка мышку.....
(Пожалуй это слишком)
Больна ты иль здорова ?
Пойдешь мне в пасть без слова ?
Но мышка ей сказала--
Во мне не много сала,
Еще больна я СПИДом,
Глистами и ковидом,
Наелась сыра с ядом,
Точила когти рядом.
К уходу я готова.
Свое сказала слово.
Меня ждет бесконечность, --
В награду за беспечность.
Тут кошка зашипела, 
От голода запела.
И кинулась на речку,
Скача через крылечко,
Сказав судьбе "спасибо",
Ловить немую рыбу.

Чистили лакеи
Мебель из икеи
И вино пролили на ковер

Голод--лучший повар.
Не шепчи три слова.