Всё возвращается на те же круги… –
Всем нравится библейский сей софизм,
В нём бездна Муд-Рости для церкви и науки,
В нём много тайн… – Отсутствует лишь ЖИЗНЬ!

Кругов времён не существует вовсе,
А есть спираль, зовущая нас в Высь,
Но в Горний мир не въедешь на авосе,
Всевышнего к себе не стянешь вниз!

И есть спираль, ведущая нас к смерти,
Причём не только Плоти – и Души.
В искусственно духовной круговерти
Найти конец спирали мы спешим.

Мы третью тыщу лет по сей спирали
Шагаем по колена во крови.
Про Бога, про Материю нам врали,
Про Муд-Рость всепрощающей любви…

Нам вместо Правды Жизненных КОНонов
Всучили игры в подкидного дурака
И ложью божьих и земных за-КОНов
Обрезали нам души на века.

Спирали нашей видно окончанье –
Мораль – в агонии, Природа – тож,
А вместо Правды в души на прощанье
Вливают нам всё то же – ложь, ложь, ложь…

В преддверии всепланетарной тризны
Ужели Правда не пронзит сердца?
И вековым ДУХОВНЫМ ОНАНИЗМОМ
Мы будем заниматься до конца???

Я память Предков-Русов не нарушу,
Сказав для тех, в ком Совесть ещё есть:
– От МЁРТВЫХ ЗНАНИЙ очищайте душу,
Поняв Природы БЛАГОСТНУЮ ВЕСТЬ!!!

ТВОРЕЦ-ОТЕЦ и МАТУШКА-ПРИРОДА
Зовут познать Их ЖИЗНЕННЫЙ Язык
Без толмачей, Творца не знавших сроду,
И без посредников, а – напрямик.

Нам не поможет лепет оправданья –
Мол, так учителя учили нас…

НЕЗНАНИЕ КАНОНОВ МИРОЗДАНЬЯ
НЕ ОПРАВДАЕТ НАС В ПОСЛЕДНИЙ ЧАС!!!

Незримі  крила знов несуть мене увись.

Огляну землю рідну із висот пташиних.

Там, де небесні ріки розлилИсь,

Є наших мрій і задумів країна.

 

Щоночі із бажань таємних зорепад,

Крилаті душі в снах натхнення там черпають.

Є галерея щастя і кохання сад.

Тут світлі Ангели земні серця єднають.

 

Немає часу у країні тій.

З’єдналось в ній минуле і майбутнє.

Вмістилась вічність у миттєвості одній.

Там злість і заздрощі земні відсутні.

 

На нижчій схОдинці – засмічений ефір,

Де зависають недозрілі мрії.

Зневіри й пустослів’я чорний вир

Їх ще у зародках понищить і розвіє.

 

Та промінь віри із відкритої душі

Без перешкод ту темну пастку подолає.

Відчинить брами сонця золоті

І разом з ним яскравим світлом засіяє.

 

Багатий, бідний, сильний чи слабкий –

У ту країну доступ має кожен.

Не треба філософії, секрет простий –

Забути назавждИ слова”Не можу”!

 

Нещасний той, хто хоче буть таким,

Хто лінь і страх в душі своїй плекає.

Його бажання всі розвіються, як дим,

Бо часто й сам не зна, чого шукає.

 

Не бійтесь вільного польоту своїх мрій!

В ваших руках ключі від щастя кольорові.

Відкрийте дар безцінний у душі своЇй –

Життя творити силою Любові!

 

Можливо  впадеш  зі  скали  не  ти,

Дев’ятий  поверх,  вільне  замикання,

Жорстокі  очі,  руки-літаки,

Остання  мить  життя,  твого  кохання.

Листи  прощання,  на  долонях  піт,

Нікому  непотрібні  сині  сльози.

Все  так  абсурдно,  але  той  політ

Накличе  небом  заспані  морози.

Світ    зрозуміє,  тільки  після  нас,

Коли  зітліє  свічка  над  водою,

Коли  розвіє  вітер  сірий  прах,

Щоб  Вир  життя  зустрівся  із  Тобою…

Ці печалі – журливі зориночки,
Що у небі сльозами заплакані,
Ці розлуки – маленькі росиночки,
Світанковим промінням налякані.

Ці тривоги – проспівані нотами,
Перепишеш – колишня мелодія,
Хай красива і хай з позолотами,
Та забуду її при нагоді я.

Ця любов – безперечно гармонія,
Не криклива, божественна, зніжена.
Залишаюсь сліпою в полоні я
До безумства тобою утішена.

Це чекання – заквітчане полечко,
Де зерно пророста не зіпсоване,
Ці сльозинки – промінчики сонечка,
Що черствою душею заховане.

Ці надії – свіча, яка спалює
Почергово поразки й досягнення,
Це життя – боротьба, що затягує,
Нескінчені бажання і прагнення.

Не любимый, не друг, не враг,

Не приятель, а просто так…

Развлеченье, лекарство от скуки,

Ждёшь ты встреч, а она - разлуку.

 

Словно птицы, года пролетают,

А глаза так же боль скрывают.

Силой страсти, как цепью, скован.

Мчишься к ней ты по первому зову.

 

Ей завидуют горе-подружки,

Не у всех есть такая игрушка.

А поклонники молча вздыхают,

И бездушною стервой считают.

 

Ты по капле себя убиваешь,

Только ей всё-равно, ты же знаешь.

Все измены и ложь ей прощаешь,

Яд слащавый из губ вновь спиваешь.

 

Покорён ты безумной игрою,

Но Любовь не бывает слепою.

Никого она не унижает,

И губить себя не принуждает.

 

Не бывает Любовь ничтожной

И не тонет в иллюзиях ложных.

В плен зависимости не бросает,

И достоинств своих не теряет.

 

Уплыла из души твоей радость…

Это не осужденье, а жалость.

Часто люди свой облик теряют,

Чувства на одержимость меняют.

Привіт!

Привіт…

Я стільки тебе чекав…

Я марила так тобою…

Ти йдеш? У слід

Залиш хоч надій причал.

Пробач, що здалась без бою…

Зажди! Не йди!

Я так й не сказав тобі,

Як довго чекав на тебе…

Поклич… Вкради…

Сховай мене від дощів,

Хай сердиться хмарне небо…

Ти чуєш стук?

Це серце моє з грудей

Вистрибує – ти зі мною…

Сплетіння рук…

Я п’ю аромат плечей…

Бажання знов пеленою…

Відчуй! Бажай!

Я хочу для тебе лиш

і дихати, й мріяти, й снити…

Не відпускай!

Не можу…

Не мій…

Залиш

хоч мрію тебе любити…

Дві сторони медалі,
Тут на одній – це наче ти,
Там – ніби у туманній далині.

Як крихти зі стола,
В них сиплеться моє життя,
Я наче є, а наче мене і нема.

Що коїться зі мною?
Заплуталися всі думки,
Ти наче тут, але я наче не з тобою.

Я від погляду твого п’янію,

По краплинці тобою впиваюсь.

У очах твоїх сонцем зорію,

З них натхнення і щастя черпаю.

 

Ми бездонну любові чашу

У руках своїх міцно тримаєм.

Тим сильніше кохання наше,

Чим їз неї ми більше спиваєм.

 

Цей нектар – запорука вірності,

Ллється в серце живою водицею.

За ковточок безмежної ніжності

Платить чаша любові сторицею.

Блукаючи у задзеркаллі власного життя,
Боюся загубитися у ньому…
Шукаю сенсу власного буття:
Навіщо? Де? Коли? І в чому?

Ось відкриваються широкі двері,
І бачу безліч різних тут дзеркал,
Велика зала, сліпить світ зі стелі,
І Хтось у центрі на мене чекав.

Підходимо до дзеркала одного,
Я в ньому бачу тінь дитячих літ…
Хіба можливо нам позбутися від того,
Що з малечку залите в нас неначе моноліт?

А ось наступне, в ньому світиться навчання:
Школяр і учень, потім і студент.
Враз в голові почались міркування:
На чому ж я зробила у своїм житті акцент?

А ось тут дзеркало – моя робота:
Всі прагнення, амбіції, мета.
Невже лише у цьому є моя турбота,
Невже в рутині цій біжать мої літа?

А ще тут дзеркало моїх безкрайніх мрій,
Тут дзеркало буденних і стрімких подій,
Ось дзеркало, де бачу я своїх найкращих друзів,
На них так схожа я, але ж так бути мусить?

Ще дзеркала стоять культури, звичок,
Віршів, пісень, побачених художніх стрічок,
Моїх образ, депресій, радощів і каяття,
Та щось не те все…, в них відбиваюсь лише я.

Де ж моє справжнє дзеркало, де я?
Чому відбиток всього залишається в мені?
Яким же має бути дзеркало мого життя,
Щоб бачити себе, а не коряві дзеркала одні?...

І Той у центрі мені одне дзеркало відкрив,
У ньому я побачила Христа…
«На Нього маєш бути схожа», - Той тихо говорив, -
«Щоб відбивалися у Ньому всі твої літа».

То ж заблукавши в задзеркаллі власного життя,
Шукайте дзеркало Христа, де відображення Його,
Бо лиш у Ньому кожен знайде своє справжнє «я»,
І лише Бог розіб'є зайві дзеркала минулого життя твого.

Невід’ємна частинка душі…

З нею серцю потрібно миритись.

Її муки прийнЯти усі,

По житті йти із нею навчитись.

 

Я не прошу забрати її,

Тільки віри благаю у неба.

Світло Духа й надії вогні –

То найбільша моя потреба.

 

Все приймУ, як і Він прийнЯв,

Упокорю стражданням душу.

Він невинно за нас страждав,

Я ж за себе цей біль нести мушу.

 

То молитва тиха моЯ,

Що із серця плине сльозами.

На все, Господи, воля Твоя,

Твоя ласка завждИ є над нами.

 

В милосерді своЄму відкрив

Ти причину душевного болю.

Рани серця любов”ю скропив,

Й розуміння живою водою.

 

Бачиш, Боже, Ти душу моЮ,

Знаєш всі таємниці й бажання.

В твої руки святі віддаю

Із довірою щире прохання.

 

У реальних до болю снах

Я цю радість не раз відчувала.

Подолавши зневіру і страх,

В тому щасті, як в сонці, купалась.

 

Не відкину його й не роздам,

Бо це крихітка Твого болю.

У гарячій молитві тобі серце віддам,

І нехай не моЯ, а ТвоЯ буде воля.