46. в осінній оповіді біль...

так кажуть, все йде по спіралі...
куди ж нас виведе крива?..
у смерть і злидні зараз граєм,
золою мокрою слова.

ця у вибоїнах дорога -
куди веде? ніхто не зна.
іржаво-чорна від порога
зникає в темряві вона.

і хмарне небо із землею
зійшлися обрієм на згуб.
уздовж дороги, понад нею
дими палаців і халуп.

і брязкалами жовкле листя
гримить на розі всіх стихій,
з гілля злітає наче з вістря
як фатум, сполох в долі злій.

і дощ спаде холодний мжею,
з вітрами сіє на окіл.
а за туманною межею
в осінній оповіді біль

і сум важкий, жалі, печалі...
краси вже в осені нема.
о, так! усе йде по спіралі.
за заворотом,
там -
зима...

45. буденне.

1.
вітер бавиться барвистим листям
раз по раз виблискує промінь сліпучий
заполоненого хмарами сонця
обіцяючи день без дощу
пташиного співу не чути
а чути гармати за містом
то одиночні
то залпи... -
війна.

зрадники
ряжені козачки
зайди-москалики
і бандюки
граються у визволителів
захисників
і діячів
грають в державність
і наче у карти
в республіки -
звичайне знущання над Україною
ця вітчизняна війна
розпочата
паранойїком і ксенофобом з кремля.
жорстока буденність
і проза буття
повсякденність -
злидні
депресії
апофеоз глупоти
що радіє полону
байдужа до вбивств
до знищення міст
і людей України

...дихає холодом осінь
красиво
і плавно
граційно
опадають дерева
й одразу старіють
і старцями завмирають
печальні
в роздУмі
тримають крихкими гілкАми
хмари і сонце
і
до людей осудні
хитаються кронами
зі скрипом дряпають небо...

2.
коли дерева опадають - сумно
коли квітка ронить пожовклі пелюстки - боляче
коли сонце затуляють хмари - плаче небо
коли вбивають кохання - гинуть світи
і немов світлячки
сліпі душі
штовхаються
б"ються відлунням битого скла
і гаснуть
зникаючи у небутті
...коли вмирає кохання - панує темрява...

44. Guatrain.

1.
   ...Бог нас кинув по-чорному
      Бог нас кинув і викинув...
                                       ( "Кобза-сансара", Ю. Іздрик)

як радіє глупота!
як зненавистю стікає
московитськая орда!..
...що робити, я не знаю,
коли в серці пустота..
роскажи мені, скажи -
як із пам"яті зітерти
день задурених в олжі,
боронитися, не вмерти?..
коли сили на межі.

2.
барани та вівці
никають по місту,
нишпорять по місту
вівці, барани.
кучері не стрижені,
не брудні, не чисті -
розбрелися в пошуку
де є їстівне.
не мала отара -
з-під копитів цоки,
врубують у вулиці
різнобійний крок -
барабанить в юлиці
на окіл сутужний
мовчазне, байдуже,
свійське, хутряне.
є для них усе тут:
в розруху травичка,
сльозова водичка
спалених осель.
але не їстивна
та трава червона
і вода солона
наче сум гірка.
і втікла до міста -
жуйна, безталанна
забрела отара
і за небокрай,
в змелену пустелю,
де на спашу стерво... -
втрапила в халепу
зрада чабанів.

...чи то сон, чи явне -
зрозуміти важко.
вівці наче люди.
лаються вожді!
ділять неподільне
батогами, пугами -
у спекотній спаші
гнилісних ідей
уплелося, сплуталось
із людськими криками
бекання та мекання,
гайворонів кряч...
і печально, гірко
все те споглядати
сном у нічку темну
наче на яву...

...чи зітреться з пам"яті
день в омані здурених,
наглухо затулених
тінями тінЕй?..
те питання висне
докором сумління
і клубок гіркотний
в горло прикотив.

...каву наливаю
ранком, п"ю в задумі
із солодким печивом,
печивом кришу...

3.
 ...тут земля ділиться від
 напіврозпаду і розпАду...
                           ("Serpentari", Ю. Іздрик)

спіймане небо сіткою засухи й спеки
попелом впало на спраглую землю.
настовбурченим грифом
дивиться місто в майбутнє
в чеканні кривавої бойні
останнього подиху миру.
люди обпалені спекою злоби
зненависті і переляку
никають
нишпорять
вкритими попелом венами вулиць
сомнабулічно моляться ідолу
на двоголового птаха
стерв"ятника
що вивертає бебехи міста
відригує сморід брехні
...розгублені люди
б"ються лобами об черево
в череві міста
вкритого попелом неба -
бо вірять
вірують в ідола
і проклинають Вітчизну
матом
"по фєнє" клянуть.

4. P.S., або - сліпий.

   "я те що не ти" - нашіптує смерть
   і я їй безмежно вірю...
                                       ("Дефеніція", Ю. Іздрик)

вітаючи зміни в часі
аж здригався радісний в реготі
і марнотне минуле власне
відітнув від себе знехотя

і блукає просвітлений в темряві
невагомий
нічий
ніхто
непотрібний
без роду
без племені
світу зайвий німий фантом

і у сімнівах переламних
озирається у пітьмі
поміж нечистю і Богами
поміж сферами і людьми

і яскраво зірки хихикали
і манили
і прикликали
а в душі його
демони
никали
у душі його
Боги спали...

кохання ми не помічали...
тоді чому, у чому річ -
твоїми карими у ніч
я очарований очами

і погляд твій як зустрічаю -
я чую відчай, біль розлук,
торкання легке наших рук
віолончельних струн печалі,

вуста в благальному мовчанні -
ні пари зайвих слів між нас
ми не зронили в стрічний час...
кохання ми не помічали.

а у душі все нездоланні
бажання, пристрасті і сум -
у лабіринті мрій і дум
незриме наше те кохання.

і нерішучо, у ваганні
торкнусь вустами твоїх уст
і поцілунками уп"юсь
в безсонній ночі до світання -

зустрінем ми яскравий ранок
в обіймах ніжності і сну.
веселий янгол розгорнув
над нами обрії кохання...

не уезжай, скажи мне что-нибудь...
как горячи в объятьях наши руки!
и в этот миг, в последний миг разлуки,
прошу тебя, скажи мне что-нибудь.
постой, зачем, куда же так спешить -
давай  вдвоём из сердца вырвем злобу.
ещё не поздно, час ещё не прОбил...
постой, зачем, куда же так спешить -
неужто всё так плохо, безнадежно,
нам никогда не возвратить любви?!.
...сказала ты:" ...любви не будет прежней -
поцеловала. - ...больше не зови..." -
потом смотрела грустно из вагона...
и время шло...и заскрипел состав,
и постепенно набирая скорость
умчал как вор, смеясь стеклом оконным,
унёс тебя сквозь холод ночи в даль...

2012р., вересень 2015р.

43. мріяне слово.

...отак спаде слово
і піде воно коридорами мови
допоки не знайде собі місце
із високим вікном, у яке
зазирає місяць і зорі заходять
розповісти аби
всілякі дивні історії Всесвіта
і ранкова зоря завжди вітається гомінкими птахами
і сонечко вдень
світло і тепло усміхається новому слову
що замріяно дивиться з підвіконня
милується степом і річкою гаю...

а потім заходили гості -
дивакі невгамовні, безцеремонні
влаштовують бал маскарадний
з феями, ельфами
чаклунками і чаклунами
з чортами і янголами
з матронами, донами і мадонами
і лицарями без докору і страху
і блазні грали на мандолінах
гітарах і скрипках
дмухали в труби, в сопілки
щодуху в блискучі фанфари
били у бубни і барабани
і танцювали, звеселяючи натовп
всілякого іншого люду, якого набилось
в затишне місце з високими
і просторими вікнами замку
і пуляв салют
і гриміли оркестри
і кружляли у танці містични дами і кавалери
принцеси і принци, королі, королеви
у масках казкових драконів споглядали це дійство
обмахуючи пир"їнними віялами обличчя
маніжно прихилялись
і перемовлялись тихо про щось один з одним
ховали за віялами обличчя
які і так вже було не впізнати у масці... -
і все те
тонуло у квітах
лилося рікою вино
ломились ряди від їства
над усім панувала
пишна, чепурна, розкішна
ошатність
кохання -
безтурботне, веселе, світле і чисте! -
огортало душу і серце
підхоплювало цей світ і підносило до небес -

і слово нове спадало
і йшло коридорами замку мови
допоки не знайде собі затишне місце
з високим просторим вікном до волі...

йдеш назавжди? що ж, бувай.
від кохання до кохання
шлях короткий обирай.
але все в житті оманне.
помашу тобі услід
вже чужиій, та рідній наче -
хай, щоб легко шлях проліг,
сяє хай зоря удачі.
тільки все ж прийде пора
сліз від розпачу і зречень,
зблякне раптом мішура
в повсякденній колотнечі
і крізь стиснуті вуста
зрине крик розчарування -
гинуть мрії, пом"ятай,
у бурхливім океані.
що ми значим - я і ти?
тимчасовості не вічні.
і крізь шторм знегод гребти
лиш всього - закон космічний...
говори, не говори -
не повернеш вже минуле.
Бог нам свідок угорі,
час кохання ми відбули.
чи було воно, чи ні -
то є загадка нам лише,
в Літо канули ті дні -
таїну собі залишим.
...йдеш незавжди...що ж, бувай.
хай щастить тобі в усьому.
тайкома мене згадай,
як зупинишся з утоми.

P.S.
може так воно вже судилось...
і, зітхнувши, дивлюсь у зем.
а таки мені певно снилось -
ти і я, і життя усе.
і душа моя рветься навпіл,
оковитою не сцілить...
хай кохання оспівують жаби
на озерах у сонця мідь.

в келешній накурено
сто мужчин
з курвами кокур вино
стіл тріщить

з марноти марнотності
в сивий дим
увійду в самотності
сам-один

питиму не їстиму
з п"яних дум
думатиму істину
як знайду

і у цій зімлілості
у журбі
прошу в Бога милості
не собі

у плафоні-бублику
лампи бра
і музИка мУзику
файно гра

і крізь ці мелодії
до душі
увійшли мов злодії
міражі

там свіча засвічена
в туманІ
усміхнулась дівчина
не мені

увесь світ хитається
і густий
в келех проливається
сивий дим

і хтось йде у хибкості
світу встріч
просить в Бога милості
в темну ніч...

...чиєсь обличчя у сльозах
і звідкись лине сміх веселий
надії квіточка в руках
піском просипалась на землю -
чи то поезія була
лунає піснею тривожно
і давить неба синя мла
і слово вимовить не можу...